Кулик Ігор, МНК, студент відділення
політології Волинського державного університету, м. Луцьк
Українська національна ідея
У суспільстві завжди
існувала сила, що була здатна об’єднати його в єдине ціле. В нашому суспільстві
– це українська національна ідея. Проте, вона здатна об’єднати лише в тому
разі, коли її усвідомлює еліта нації.
Українська національна ідея
– це суспільно-психологічний феномен, в якому існує сукупність ідей та система
поглядів на об’єднання нації навколо спільної мети, корінних принципів держави,
що відображає внутрішні і зовнішні інтереси народу, який в ній проживає,
спрямовані на зміцнення державності та її подальший розвиток. Первинною метою
ідеї є забезпечення політичного, духовного та економічного зростання нації,
посилення ролі національної держави в розміщенні економічних ресурсів і
всебічне задоволення потреб
суспільства.
Українська національна ідея
– форма самозахисту нації, що ґрунтується на національних інтересах та безпеці.
Однією з її функцій є протидія українофобській політиці.
Якщо чужинців цікавлять лише
наші природні, матеріальні ресурси, робоча сила – то й наше ставлення до цих
держав має бути суто прагматичним. Цей критерій стає особливо гострим, коли ми
розглядаємо свої відносини з близькими народами. Якщо білорус, поляк, росіянин
говорять про дружбу і приязнь до нас, а культуру, мову, духовність нашу не
шанують, не цінують – їхня дружба неправдива. Так і щодо оцінок наших відносин
у минулому – будь-які дії наших сусідів можуть оцінюватися лише з точки зору
корисності або ворожості їх до нашої держави, її культури, релігії, мови.
В разі загрози для держави,
вона мусить передбачати і агресивну відповідь, адже інстинкт самозбереження для
держави стоїть вище інших ідеалів. Проте, в мирному співіснуванні вона повинна
поєднувати у собі загальнолюдські цінності, виступати чинником формування
національної держави європейського зразка, з опертям на історичні традиції та
менталітет нації.
Витоки національної ідеї, її
представників потрібно шукати в нашій історії. За Київської Русі носіями ідеї
були князі Володимир, Ярослав. Вони втілювали її у прагненні тримати державу як
певну цілість. Наступником постає Роман та Данило, а ще пізніше Богдан. Власне,
це поки що останній представник української національної ідеї, що намагався її реалізувати.
У ХХ столітті фактично не було особистостей, які мали великий вплив на маси і
водночас дотримувалися б української національної ідеї. На теперішньому етапі
первинна засадова – утворення самостійної соборної Української держави втілюється в життя.
На протязі останніх десяти
років суспільство дещо розчарувалось в можливості і доцільності національної
ідеї. Дійшло до абсурду – ніби-то “українська національна ідея не спрацювала”.
Але ж зрозуміло, що національною, українською є будь-яка модель суспільного
розвитку в Україні, окрім хибної. Якщо модель хибна, це означає, що вона не
задовольняє потреби нації, тобто не є національною.
На сьогодні лишаються
дискусійними питання про те, чим має бути національна ідея – єднальним чинником
для етнічних українців чи ідеологічною системою для всіх верств українського
суспільства.
В конкретному вираженні
національна ідея – це образ ідеального суспільного цілого в уявленні певної
спільноти та уявлення спільноти про оптимальні шляхи наближення до цього
ідеалу.
Пріоритетними напрямками
національної ідеї виступає розвиток внутрішніх чинників поступу нації –
культури, мови, церкви.
Українська національна ідея
має діяти за принципом: інтереси тих, хто буде жити, треба ставити вище тих,
хто живе.
Андрій Левус, СУМ, м.Львів
АВТЕНТИЧНЕ
ЖИТТЯ ПРОТИ СУСПІЛЬСТВА ТОТАЛЬНОГО ВІДЧУЖЕННЯ
Сучасні тенденції розвитку суспільних відносин вказують на чимраз більшу
їхню формалізацію та дегуманізацію. Властиво, ми живемо на території
механізованих магазинів, об’єднаних у світовий торговий центр.
Ринок став єдиним механізмом взаємодії індивідів, їхнім інтегруючим та
організуючим чинником.
Окрім того, в спадок від СССР
нам залишився безпрецедентний взірець супербюрократизованого, зміцненого
корупцією та круговою порукою державного апарату.
Індивід у цьому суспільстві
жахливого симбіозу розглядається лише як споживач, статист та виборець, родина
– як економічно-соціологічна одиниця, поняття нації неактуальне взагалі. Народ
абсолютно відчужений від прийняття та реалізації важливих державних рішень.
Суспільство стало механічним скупченням атомарних індивідів. Все вирішують
посередники. Жахлива фантастична утопія технократії стає нашою дійсністю.
Таке становище неодмінно
призведе до актуалізації глобальних проблем:
-
перетворення Особистості на біоробота;
-
знищення довкілля;
-
криза тотальної бездуховності;
-
знищення націй і рас як суб’єктів історії.
Результатом бездіяльності у
напрямку вирішення цих проблем буде цивілізаційна катастрофа.
Однак альтернатива існує. Вона полягає, насамперед, у іншому світоглядовому
підході до суспільної проблематики. Базою такого підходу є холістичне бачення
світу як єдиного біосоціального суперорганізму. До складу суперорганізму
входять ряд підсистем, таких як людство, раса, нація, родина, особистість та
інших рівнів. Повноцінне існування однієї з підсистем гарантує безпеку
організму вцілому. Обов’язковою є умова збереження розмаїття видозмін цих
підсистем. Жодної уніфікації, жодної “глобалізації”.
З точки зору цієї концепції суспільство слід розглядати як живий організм.
Саме цей момент і є визначальним у побудові соціополітичних моделей
майбутнього.
Подолання суспільного відчуження через введення інститутів прямого
народовладдя та ієрархії, зміна екзистенційних пріоритетів та дбайливе
ставлення до природи, - ось наріжні камені нового органічного ладу. Активна
взаємодія всіх станів та соціальних груп, базована на ідеї органічності,
ієрархічності та корпоративізму, приведе до суспільної гармонії, духовної
величі та соціального добробуту.
Дана концепція не є черговою утопією на кшталт пацифізму. Це серйозний
виклик безособовій диктатурі мондіалізму, зокрема і всім економоцентричним
антитрадиційним системам взагалі. Це шлях повернення до Сакрального, до
Традиції; і це одночасно – крок до Майбутнього, останній шанс людства.
Здійснення цього цивілізаційного повороту можливе лише через шквал
національних, антимондіалістських революцій, який змете технократичного
космополітичного покруча назавжди.
Леонтій Шипілов,
МНК, м.Харків
ДОТИКИ ДО ОРІЄНТИРІВ
Цивілізація змінює свій
статус. Прогрес, регрес чи криза -
поняття відносні. Це — питання
місця організму (незалежно від якості - одиничної чи множинної) в цьому світі. Але питання абсолюту - сенс
місця організму. Поставимо себе в
положення стороннього спостерігача й назавжди втрачається суть свого життя. Цю
формулу можна визначити наступним чином: "жити як можливо більш повним життям". Життя - це гра,
правила якої можна вивчити, лише беручи в ній участь і граючи до кінця. В противному випадку не можна зберегти рівновагу, буде постійне
здивування мінливості долі. Сторонні спостерігачі постійно жаліються, що фортуна відвертається від них, а вдача
- завжди десь обабіч.
Такі організми відмовляються зрозуміти, що вони самі є, хоча б частково, творці
своєї долі. Всяка цивілізація залежить від якості людей, яких вона продукує.
Але повернемо призму:
суспільство є завершенням особистості.
Мета - надати
доцільність еволюції, а відтак надати доцільність нашим життям.
Еволюція створила
Націю: Організм, де соціальний геном закладений в індивіді, а
індивідуально-неповторне - в Нації. Вектор підтверджений тисячолітньою традицією. Але якою буде еволюція
нації ще через тисячу років?
Питання, що не має
відповіді з огляду на тимчасовість окремого індивіда на цій землі. Це
- вада суб'єктивного погляду на
еволюцію: догми досвіду одного покоління не діють в умовах досвіду наступного. Догми прогледіли
зміни самих себе в процесі еволюції. Не можна лишатися на місці, коли
навколишнє змінюється. Бо сказано: нема нічого стійкого в сучасному, - ніщо не лишається в попередньому стані, й зміни
приносить кожен день.
В одну й ту ж річку не
можна увійти двічі, і не можна двічі застати смертну природу в одному й тому ж стані.
Усе, що робиться, все,
що відчувається і говориться, - це експеримент, але ніколи - кінцевий результат. Ніщо не
зупиняється до самої смерті, але навіть смерть не є зупинкою, оскільки кожне життя творить безкінечні кола
на поверхні всесвіту. Індукція продукує енергію. Але дедукція втілює ідею абсолюту.
Суб'єктивний погляд
втрачає доцільність життя.
Нація є вічність. Для
нас вона є те, що було завжди, і те, що буде завжди.
А відтак можна
виокремити понадчасові принципи, незалежні від минулого, сучасного та майбутнього:
1) Нація повинна існувати.
Завжди. Ознака статики.
2) Щоби існувати, Нація
повинна розвиватися. Ознака динаміки. Все інше - набувне. Методи та шляхи, форми та інтереси, спільники - питання моменту та можливостей. Наші
боги повинні дорослішати разом із нами.
Тому ми повинні бути готовими до
змін. Ми самі повинні бути зміною. Зрозуміло, людина, яка бере банальне і звичайне, освітлює їх новим світлом, лякає. Люди не хочуть
щоби їх уявлення змінювалися.
Коли насуваються зміни,
вони відчувають загрозу. “Я й так знаю, що для
мене є важливе", -
кажуть вони. Але з'являється перетворювач і відкидає
вбік наші старі
уявлення.
Готовність до змін,
динамізм - найкращі ліки від гниття.
Проте не забуваймо: не зміни заради змін, а мінливість заради втілення
принципів вічності. Сонце — не
лише нове кожен день, але вічне й безперервно нове. Те, за що ми повинні завжди боротися, - виявити
природній потяг і слідувати йому.
"Будь
приготований!” - казав Р.Кіплінг. Це також означає бути приготованим виявити звичне та
змінитися найкраще. Це означає пам'ятати, що тебе можуть знищити тоді, коли думаєш, що взяв у свої руки рішення своєї долі. Будь
приготований до несподіванок. Коли ми творимо, знаходяться інші сили, що діють
у тому ж полі,
Приготованість та динамізм означає пам'ятати все. Злочинними
є помилки, що робляться вдруге.
Життя народу будується
на пам'яті. Ми повинні дійти до розуміння того, що стане частиною нашого
дозрівання. Як народ, він є організмом, і через пам'ять, яку зберігає, він відкладає все
більше досвіду в підсвідомий
схрон. Людство сподівається звернутися до цього матеріалу, коли він буде
потрібний до зміни світобудови. Але більшість відкладеного може загубитися у
шаленій грі випадкового, яку ми звемо "долею". Багато чого
втрачається у еволюційних взаємозв'язках і таким чином може не стати оціненим і
задіяним у ті беззупинні зміни навколишнього середовища, які впливають на
пам'ять. Людський Рід може забувати. В
цьому наш урок виживання: ми не можемо забувати.
Минуле - урок
майбутньому. Не може бути замилування минулим заради минулого. Урок, і ще раз
урок недопущення помилок. Ті, хто бажають повторення минулого, повинні викладати історію.
Ми знаємо, що нема межі
кількості накопичених знань - завершене знання є прерогативою Бога. Але все, що
людина може вивчити, ми повинні пам'ятати.
Тут постає наша
охоронна функція з боку Вічності Нації. Народ не
повинен повторювати помилки минулого. Нація повинна бути вирвана з
тенет циклічної історії. Гойдалки “державності – бездержавності” повинні
бути розтрощені.
А відтак охоронна
Організація має бути надчасовою системою, такою, що є структурою динамічною,
такою, що еволюціонує, але пам'ятає, такою, що мислить категорією Вічності Нації, але квінтенсуючої часово кінцевих поколінь,
І тоді Церква та
Держава, наукові обґрунтування та віра, особистість та суспільство, прогрес та традиції, - все це може
бути синтезовано. Так часово обмежений суб'єкт зірве завісу часу. Майбутнє
можна відкрити в минулому або у власній свідомості. Роблячи це - відвойовуєш самосвідомість у внутрішньому бутті.
І стає зрозумілим: космос - пов'язане ціле, а ти невідокремлений від нього.
Ігор Карівець, м.Львів
УКРАЇНА: ЗМІНИ НАСТАЛИ, ПЕРЕМІНИ НІ
Чим більше все змінюється,
тим більше все залишається
таким, яким було.
Французьке
прислів’я
Імперія
зла розпалася, але саме зло не зникло з пострадянського простору. Навпаки, воно
знайшло благодатний ґрунт для процвітання в Україні.
Концентрований вияв зла спостерігаємо щодня. Районне
управління юстиції і кафе-бар, в якому збираються «братани», знаходяться поруч.
Таке сусідство – це символ сучасної України: мирне співіснування злочинців і
«правоохоронців», «захисників» справедливості. Це та стабільність, якою
гордиться президент Кучма. Таку стабільність, не інакше, як кримінальною,
злочинною, назвати не можна.
Не
зрозуміло про який «перехідний» період говорять політики, економісти, якщо
встановлено кримінальну, злочинну, стабільність? Система навіть не ворохнулася,
коли Кравченко і Деркач «пішли». Не в них суть. Вони лише вершина системного айсберга.
Кравченків і деркачів безліч по всій системі.
Українці
не в Україні, на відміну від поляків, які в Польщі, чехів, які в Чехії і т.д.
Необхідно змінювати акценти.
Вже десять років Україна існує як незалежна
держава. Ці десять років показали, що однієї незалежності недостатньо для того,
щоб бути самостійними. Держава – це не мета, а засіб для досягнення спільного
добра для всіх громадян держави, а не лише для «вибраних». Держава повинна
служити громадянам, а не підкорювати їх собі. Однієї незалежної держави замало
для процвітання України. Незалежність та самостійність – це різні поняття, як і
зміна та переміна.
Кант
говорив про зміни і переміни. Зміна – це настання певного способу існування
після іншого способу існування одного і того ж самого предмета. Тому все, що
змінюється, є сталим, і тільки його стан змінюється. Зміна – це повернення того
самого, що було. Суть зміни полягає в тому, щоб нічого не змінювати,
повторювати те, що було. Зміни втомлюють, тому що вони залишають все таким,
яким було. Закон зміни полягає у тому, що вони зберігають тотожність до
минулого, створюючи ефект deja vu.
Саме
зміни, а не переміни, настали в Україні. Змінився прапор, гімн, назви установ,
але все залишилося таким, яким було за радянських часів. Президент та його олігархічно-комуністичне
оточення визначилося щодо своєї спільної політики: жодних реформ в економіці та
сільському господарстві, лише їхня імітація; жодного дійсного зближення з ЄС та
НАТО, лише загальні декларації про «європейський вибір» України; жодних націоналістів
при владі, лише прислужників із табору націонал-демократів залучати до
державного керівництва тощо.
Політика
президента та його олігархічно-комуністичного оточення базується на інстинкті
самозбереження. Така політика підтримує регіоналізацію України, її поділ на
східну і західну, спрямована на блокування будь-якого поступу України в Європу,
тому що їм не буде місця в процвітаючій, європейській, Україні. Зберегти вони
себе можуть лише тоді, коли орієнтуються на Росію, ще одну територію зла, так
як багатьом олігархам світить в’язниця в європейських країнах. Тому вони будуть боротися будь-якою
ціною за збереження кримінальної, злочинної стабільності.
Президент Кучма та його оточення
гордяться “миром” в Україні. Проте, те, що більшість людей називає “миром” – це
лише назва. Насправді, в Україні панує ворожнеча і непорозуміння, соціальна
напруга. Природні індивіди, які живуть згідно інстинкту самозбереження, дуже
небезпечні, коли приходять до влади. Вони ворогують між собою, вони ведуть
непримиренні війни як всередині країни (міжкланові розбірки), так і з іншими
країнами (незалежна держава в Україні нагнітає антиамериканські настрої,
настрої проти європейської інтеграції України). Платон наголошував на тому, що
“нехай життя всіх людей завжди буде найспільнішим і не роздробленим. Тому що
ніколи не буде нічого кращого, найбільш корисного і витонченого у справі
досягнення перемог на війні. Вправлятися в цьому треба з дитинства, і не лише у
воєнний час, але і в мирний також”.
Вмінню жити спільно, не ворогуючи,
треба вчитися з дитинства. Тільки так можна протиставитися принципу “розділяй і
володарюй”. Необхідно перемінити акценти в розвитку України. Нас цікавить не
розвиток держави, а розвиток всієї країни, її громадян. Держава повинна лише
сприяти такому розвитку, а не блокувати його. Головне не державотворення, а
створення комунікативної інтерсуб’єктивності, ім’я якої – Нація.
“Західняк” і “східняк” не є українцями.
Українець виходить за межі вузьких інтересів і поглядів, почуттів “західняка” і
“східняка”. Національна ідея – це ідея Великої України і процвітаючих українців
в ній. “Західняк” не в Україні, він в Галичині; “східняк” не в Україні, він
тяжіє до Росії. “Західняк” і “східняк” плекають свої окремішності, свої
особливості, які сформувалися під впливом колоніальної залежності від
Австро-Угорщини, Польщі, Росії. Такі колоніальні окремішності не сприяють
утворенню української нації, яка мала би органічно включати в себе і державу.
Такої нації не існує. Є радянські люди, “західняки”, “східняки”. Саме ті
психосоціальні і психополітичні типи, які сформувалися протягом трьохсотлітньої
колоніальної залежності України.
На часі не державотворення, а націотворення.
Переміна
розриває ланцюг одних і тих самих змін, які повторюються. Наш досвід не є
замкнутий на самому собі і не відірваний від простору і часу. Досвід – це
просторово-часовий континуум.
Я поїхав на деякий час в іншу країну.
Повернувшись, я стверджую, що за час моєї відсутності “нічого не змінилося” в
моїй країні. Справа в тому, що зміна нічого не перемінює по суті. К’єркегор говорить про стадії
еволюції людського духу. Тих стадій
три: естетична, етична і релігійна. Перехід на іншу стадію здійснюється
стрибком. Саме стрибок в свідомості (досвіді) розриває ланцюг втомлюючих змін і
виводить на якісно інший щабель самоусвідомлення. Тому, якщо хтось каже, що їде
“набиратися досвіду” в іншу країну, він обманює самого себе. Досвіду, як і
свідомості, не можна набратися, на кшталт того, як заразитися інфекційною
хворобою. Стрибок залежить від мене: чи я рішуся на нього. Така ситуація
називається або-або. Отже, переміна
стається тоді, коли здійснено рішучий вибір на користь справжності, на користь
екзистенції, яка виводить за межі трьох базових інстинктів природного індивіда:
продовження роду, харчування і самозбереження.
Чи
сучасна політична та економічна еліта в Україні здатна на такий стрибок? Чи
громадяни України здатні на такий стрибок із стану природних, радянських,
західних і східних людей, бути українцями?
“Будуймо
державу” – це із лексикону індустріальної доби Радянського Союзу, коли він
відбудовувався після війни. Індустріалізація ототожнювалася із побудовою
комунізму. Хто не будував, не брав участі в індустріалізації (читай: хто не
брав участі у побудові комунізму радянського зразка) оголошувався “ворогом
народу”. Теж саме спостерігаємо в сучасній Україні. Хто критикує державу,
президента та його оточення, того оголошують “ворогом незалежної держави”; хто
критикує державу, той псує імідж України на міжнародній арені і оголошується
антидержавником. Пропаганда працює так само ефективно, як і в тоталітарні часи
Радянського Союзу.
Що
відбувається в Україні? Комуністи виказали себе, хто вони є насправді. Хоча
було вже давно зрозуміло, що вони псевдо опозиція. КПУ не розколена, жоден її
член не зазнав переслідувань з боку режиму Кучми, жоден її член не загинув в
автокатастрофі, не був застрелений найманим вбивцею тощо. Вбивають лише тих,
хто стоїть на позиціях проукраїнських; зникають ті, хто критикує режим Кучми та його оточення.
Так
звані “патріоти” будуть вітати будь-яку державу. Державність для них – це все.
Навіть якщо вона неукраїнська. Вони будуть плескати в долоні президенту, як
“гаранту” незалежності, якого підозрюють у замовленні вбивства Георгія
Ґонгадзе. Президент – це символ “вільної”, “процвітаючої” України!
Вони
забули, що держава – це не мета, а лише засіб досягнення самостійності. Держава
в Україні авторитарна і незалежна від громадян. Ця незалежність антиукраїнська.
Ми є свідками автаркії держави, яка принижує гідність громадян України і співпрацює
з організованою злочинністю. Криміналізація держави унеможливлює проведення
реформ. Часто чуємо від “державників” нарікання на “скрутний” час. Виникають
цілком доречні запитання до них: навіщо ви при владі? Не видно, щоби держава
була у скрутному становищі: будуються вілли, купуються дорогі іномарки тощо.
Для “державників” не існує проблеми відсутності коштів. Державний апарат
стягнув до своєї кишені всі обігові кошти, “зайву” масу грошей, щоб не
допустити падіння гривні. Так утримують штучно курс гривні. Держава зробила все
можливе і неможливе для того, щоби довести громадян до злиденного існування,
бідності та невпевненості в майбутньому. Зрештою, держава засудила громадян на
“тихе” вимирання.
Отож,
комунізм зійшов з історичної арени, але тоталітарне мислення збереглося.
Незалежна держава в Україні є ворогом її громадян. До неї можна застосувати
слова Ніцше: “Держава – це найхолодніша серед холодних потвор. І бреше вона
також холодно; ця брехня вилазить з її пащі! Я – держава, я – народ”.
Процес
націотворення передбачає ряд попередніх комплексних заходів, а саме:
-
зміни анаціонального гештальту на
національний в засобах масової інформації;
-
здійснення правдивого захисту українських
підприємств і надання можливості будь-кому з громадян України відкривати
приватні підприємства;
-
здійснення декомунізації/декомсомолізації
влади та освіти, перехід від масової освіти до індивідуалізованої.
На
шляху здійснення цих перетворень будуть перешкоди, буде спротив “радянських
людей”, комуністично-комсомольської номенклатури, новоявлених “підприємців”,
інтереси яких знаходяться в Росії тощо. Українцям слід пам’ятати, що нації не
створюються демократичним, “мирним” шляхом. Злочинно терпіти тих, хто нищить
твою ідентичність, твою культуру і мову.
Двобій між нацією і анаціональною
державою буде безкомпромісним, доки держава не пристосується до повної системи
цінностей націократії.
Кінцева мета національного державного
устрою не правити людьми і не тримати їх у злиднях, а швидше, звільнити від
злиднів і невпевненості в майбутньому, щоб в межах можливого людина сама могла
підтримувати право на життя і вчинки без шкоди для себе та інших.
Мета національної держави – не
перетворювати розумних істот в тварин та гвинтики державної системи. Навпаки,
її завданням є створити такі умови для громадян, щоб вони виконували свої
обов’язки в безпечній обстановці, щоб вільно користувалися розумом і, не
боячись, висловлювалися про те, що думають. З іншого боку, щоб громадяни
перестали ворогувати між собою, покінчили із ненавистю, злобою й обманом.
Держава повинна покінчити з претензіями
на тотальний й абсолютний контроль над життям і висловлюваннями громадян. Вона
повинна визнати гідність особи. Особа не може бути річчю держави, її силових
структур (податкової інспекції, міліції тощо), закладником корумпованих
чиновників і свавілля міліції.
Українцям треба бути
націоналістами. Мова йде про конструктивний і творчий націоналізм, а не про
шовінізм і нацизм чи ксенофобію. Тільки такий націоналізм веде до націократії.
“Бо і в своїй сутності націократія – це визволені незалежні народи, добровільно
об’єднані в континентальні та світові союзи… В добу націократії відроджені
народи здивують світ наймогутнішим своїм твором – “Дев’ятою симфонією” людської
історії” (Ольгерд Бочковський).
Леонтій Шипілов, МНК,
м.Харків
ОЗНАЧЕННЯ ВЛАСНОГО ВПЛИВУ
І
ІІІ Світова Війна, відома на загал під назвою “Холодної”, отримала своє
логічне завершення у 1990 році на руйновищах Берлінської стіни в столиці вже
неіснуючої країни. Рік потому провідна країна одного з ворогуючих блоків
завершить своє існування подібно до свого сателіта.
Зникнення СРСР
було явищем закономірним і передбачуваним:
довготривале існування поліетнічного унітарного державного утворення можливе
лише за наявності всеохоплюючої тоталітарної ідеології та відповідного
інструментарію для її впровадження**. (...Чи релігійним ідеям поклоняються, чи
їх ненавидять, все ж таки, чи ідеї фальшиві, чи правдиві, творять єдину
підставу всіх довготривалих установ.)
Руйнація вказаної базисної основи простує шлях до можливостей поширення
паралельних, нерідко конкуруючих, ідеологій, а відтак і збільшення їх
репрезентантів, тобто постанням нового для тоталітаризму явища - легальної
опозиції існуючому режимові. І коли в національних “окраїнах” поліетнічних
утворень ідеологічна боротьба завершується не на користь попереднього речника,
відповідна територія сепарує.
Це правило вільне у застосуванні до будь-якої країни, в основу якої
закладений елемент нестабільності: поліетнічність, співіснування різних
економічних і політичних систем, кризовий період переходу від одного ладу до
іншого.
Закінчення чергової світової війни неминуче призводить до наступної
трансформації політичної карти світу: появою та закінченням країн, розширенням
та зменшенням їх теренів, зміною форм державного устрою, падінням чи постанням
політичних режимів тощо. Врешті реалізація цілей (будь то утворення Світового
Інтернаціоналу чи ІІІ Райху, до місії повалення Імперії Зла включно) що стояли
перед країнами-переможцями, об’єктивно вимагатиме їх міжнародного юридичного
закріплення***. А відтак, отримавши на черговому світовому
конгресі світ нових реалій (не акцентуючись на їх
активності, чи негативності), вже на нових об’єднуючих началах починають формувати нові блоки,
союзи, угрупування. Світові конференції, що надають блиску законності
післявоєнним змінам, програмують розвиток заохочених країн на роки вперед. Тим
самим починаючи новий період історії****.
Лише в цьому столітті вони або докорінно змінювали хід історії, або
створювали підвалини розвитку:
1) Версальський договір 1918р.
2) Мюнхенська угода 1938р.
3) Ялтинсько-потсдамські домовленості 1945р.
4) Біловезька угода 1991р.
Зрештою задоволення старих інтересів викликає появу нових. В міжнародній
політиці це означає – зміна світового балансу сил неминуча.
ІІ
Наявність традиційної біполярної системи “свій” – “чужий”,
“соціалістичний табір” – “імперіалістичний блок НАТО”, було колись вигідним та
ефективним стержнем світової безпеки, основи якої були закладені ще на
Ялтинській конференції 1945року. Збудована в дусі взаємної конкуренції, маючи
яскравий образ ворога перед очима, вона давала поштовх гонці озброєнь (у чому
неабияк була зацікавлена еліта обох блоків), а відтак до НТР та світового
поступу в цілому. Врешті, маючи в арсеналі Зброю Масової Поразки, націлену на
супротивний альянс, біполярна система загалом відігравала стримуючу роль.
Існувала лише одна нетривка складова – країни Третього світу, і супротивники
були зацікавлені в непоширенні технологій, що могли загрожувати їх безпеці (в
т.ч. і ЯЗ), а відтак і експорту дестабілізаційних процесів, що швидко б
отримали ознаки глобального характеру. Проте покладений в основу біполярної
системи принцип винищувальної конкуренції мав привести або до взаємної
виснаженості, або до банкрутства однієї із сторін. Історія кинула злий жарт:
обидві ознаки втілилися – СРСР перестав існувати; але втрата цементуючого
начала, - образа ворога, що загрожує ідеологічним, моральним, матеріальним
засадам суспільства, зруйнувала і фасадну ідею альянсу, що переміг. Вільне місце
заступили інші фактори об’єднання: економіко-географічні (ЄЕС, АСЕАН, СНГ),
релігійно-традиціональні (пантюркізм, панславізм, ісламізм, негритюд) тощо.
Споглядаючи за динамікою розвитку інтеграційних процесів у світі, можна
стверджувати, що місце біполярності займає багатополюсовий світ, де кожен має
власний вектор тяжіння. Врешті він має реалізуватися в класичній економічній
схемі: щонайбільше десяток транснаціонально-корпоративних організацій, які
будуть боротися за світові ринки, загальні інтереси яких втілюватимуться лише в
утворенні певної системи взаємної (світової) безпеки та унеможливлення появи
майбутніх конкурентів.
Наявність помітних інтеграційних процесів в Європі, Північно-Центральній
Америці, на Далекому Сході і в Центральній Азії, та періодична конфліктність
між поки що мляво окресленими блоками, що пов’язана із сутичками економічних
інтересів, підтверджують цю думку.
ІІІ
Слід зважати на те, що для Заходу не було б ніякої відмінності Нових
країн від держав Африканського континенту (за
однакової кількості в дешевій рабсилі, та в переважній орієнтованості економіки
на видобуткові галузі), якби не могутній військовий і науковий потенціал, та їх
наближеність до Західної Європи. Враховуючи потужний фактор нестабільності, що
притаманний пострадянському терену, перед світом постає проблема унеможливлення
поширення дестабілізаційних процесів на Захід (що включає в себе позбавлення
Нових країн (чи принаймні зменшення до однієї) засобів, що можуть призвести до
глобальних негативних наслідків: ЯЗ, Модерний ВПК; а також певні фінансові
вливання з метою створення ілюзорної стабільності та недопущення революційних
ситуацій), а з іншого боку – не припустити появи перспективних конкурентів.
Метод, що був обраний для досягнення поставленої мети, вже застосувався до
країн Латинської Америки, вже діє в Україні.
Основа залежності однієї країни від іншої – проорієнтований уряд, залежний
від отримання валютних кредитів, і врешті змушений їх повертати. Відносно
стабільний контрольований політичний режим, що має певні важелі впливу на
соціально-економічну ситуацію, рівнозначний “зеленій вулиці” для іноземних
політичних та економічних впливів. Врешті корегація курсу реформ міжнародними
структурами; рекомендації яких мають обов’язкове значення (МВФ зокрема), у
відповідності до інтересів світової безпеки, тобто повна конверсія ВПК,
зруйнування Збройних Сил, системи освіти і науки, “утєчка мозгов” за кордон, є
закономірними явищами. До того ж побудова держави на космополітичних засадах
т.зв “загальнолюдських вартостей”, в сучасних умовах позбавляє Націю залишків
національного, призведе до руйнації етнічної ідентичності, утворенні
суспільства на засадничому принципі “Батьківщина там, де дешевше”.
IV
Ми будемо змушені змінити існуючий стан речей. Розташована на перехресті
економічних, політичних, культурних шляхів Україна буде або поділеною сферою
впливу своїх сусідів та всіх зацікавлених країн, або почне вести власну
політику. Треба починати. Вихід з політико-економічної залежності можливий за
наявності трьох речей: компетентності, рішучості, та усвідомлення мети.
Позбавившись комплексу меншовартості та рабської психології, ми врешті-решт
відкинемо головну хворобу української зовнішньої політики–орієнтування.
Сталість звички сліпої довіри до сусідів має бути навернута на сталість
геополітичних інтересів Нації. Настав час не плакати з недолугої,
антидемократичної політики інших країн, а використовувати їх прорахунки у
власних інтересах.
Замість мазохістської поведінки ягняти (барана) на міжнародній арені, нам
треба почати власний стиль. Якщо ми не хочемо бути банкрутами, ми мусимо бути
конкурентноспроможними. Слід зрозуміти, що Захід зацікавлений в стабільній,
економічно слабкій, немілітарній Україні. Це повністю відповідає їх сучасному
баченню світової безпеки. І з оцим нічого не вдієш. Починаючи грати за чужими
правилами, ми мусимо зрештою перейти на власні. Але щоб не опинитися в
негативній опінії, подібно до нещодавньої Югославії чи сучасного Іраку, все має
відбуватися комплексно та послідовно. Світ має звикнути, що українська зовнішня
політика не окреслюється лише її власними межами. Але першим кроком має бути
поборення іноземних впливів в Україні. Великі Нації утвердилися не з нутра, а
ззовні; тільки здатна міжнародна політика далекосяжних намірів уможливлює вдачу
внутрішньої політики, котра врешті-решт завжди є мілководною політикою.
Отже: проводячи спільні дії щодо недопущення нових конкурентів, кожна
країна має власні інтереси в українському геополітичному регіоні, які в певні
моменти є протилежні інтересам інших країн. Грання на супротивних інтересах
розвинутих держав в Україні, має втягнути до боротьби за монополію в регіоні.
Чим більше буде конкурентів, тим більше вони один одному заважатимуть. Розумне
використання ситуації дозволить звільнитися від тотальної залежності за
можливості отримання від кожної сторони пільг на реконструкції.
Одним з головних завдань
українського уряду має бути створення дієвої міжнародної інформаційної системи,
яка б унеможливила появу дезинформації та паплюження образу України з боку ЗМІ
інших країн. Навпаки, рекламування позитивного іміджу на світовій арені, активна участь у рішенні будь-яких міжнародних проблем має бути спрямована
на пошук перспективних спільників. Не слід забувати про наявність великої
кількості середніх та малих країн, які знаходяться на схожому з Україною
положенні. Реанімування ідеї Балто-Чорноморського альянсу може бути початком до
утворення регіональної системи безпеки. В цьому аспекті слід широко
використовувати турботи країн Вишеградської четвірки з приводу претензій Російської
Федерації. Захід змушений бути зацікавлений в наявності буферу, (можна назвати
і мостом, але то буде НАШ міст) між Заходом та Росією. Перекриття Європи з
півночі на південь єдиним економіко-політичним простором є додатковим важелем
до економічної незалежності від світових надпотуг та перспективним шляхом
домінування принаймні в пострадянській Європі. Можливість суходільної ізоляції
Росії, врешті унеможливлює її роль як європейської країни і ставить її в
залежність від взаємовідносин з Балто-Чорноморським альянсом.
Російська експансія буде завжди дамокловим мечем висіти над безпекою
України, доки поміж ними не буде досягнуто геополітичного паритету.
Проблема
російсько-українських взаємин має перейти з позицій васалітету-сюзеренітету в
двостороннє русло. Створення самодостатньої економічної системи, за якої
життєвий рівень є вищим, аніж в суміжних країнах, ліквідує проблему
економічного сепаратизму в Україні як таку. Враховуючи досвід Німеччини щодо
грошових виплат жертвам гітлеризму, вимагати від Росії, як правонаступниці
СРСР, відповідних відшкодувань жертвам комуністичного режиму (до 1991 року
включно), компенсації за наслідки аварії на ЧАЕС 1986 року та інших
екокатастроф, повернення усіх матеріальних цінностей, що були вивезені з
України за перебування в СРСР, з наступним поділом усіх активів та пасивів,
включаючи ЯЗ, ВМС, космічні сили, іноземні амбасади; виходячи з відмови від
правонаступництва, вимагати від ООН позбавлення Росії місця в Раді Безпеки та
ООН, та прийняття до Організації на загальних засадах.
Підтримуючи рух поневолених народів на теренах РФ, Україна має домагатися
презентації їх інтересів як на міжнародній арені так і всередині Росії.
Чеченська республіка могла би стати добрим початком нової політики. Прямі
економічні зв’язки із національними утвореннями мають бути спрямовані
орієнтувати їх на Україну.
В противагу домаганням Росії бути гарантом захисту прав російськомовного
населення, держава має виступити гарантом прав вихідців з України, що мешкають
на теренах СНГ. Вимоги другої державної української мови для найбільшої меншини
в Росії мають стати об’єктивним фактором міжнародної політики. Створення
фахового спеціального інформаційного каналу для віщання на Північний Схід буде
рівнозначно дії російських ЗМІ в Україні. Враховуючи етнічний склад Сибіру та
Далекого Сходу, уряд мусить вимагати отримання нафтогазових концесій в місцях
переважного мешкання українського населення. Поширення на вказані місця
української системи навчання, певна ідеологічна робота створить умови для
подальшої сепарації. Робота із суміжними неросійськими етнічними
масивами чи економічно самостійноспроможними регіонами має навернути їх в зону
впливу проукраїнського альянсу. Сепарація регіонів, що створюють продовольчу та
енергетичні системи Росії, перетворює останню в об’єкт української політики.
Україна має стати гарантом нової російської держави, побудованої у власних
етнічних межах.
Наявність від Дону до Тихого океану цілої низки проукраїнських або
українських держав призведе до чергової зміни співвідношення сил у світі. В
світі багато держав, яким загрожує втрата національної ідентифікації через
впливи більш сильних. Наявність подібної проблеми в майже кожної із сучасних
надпотуг, наданні автономії, расові проблеми, унеможливлює тиск на Україну,
якщо та стане речником поневолених. Це означає можливості єднання країн на
принципово інших засадах. Поява співдружності держав, що базуються не на
маргінальних інтересах, а на засадах національної самоорганізації та
взаємоповаги, має широкі перспективи до розвитку.
Історія в черговий раз дає можливість Україні повернути собі шанс Великої
Держави. Він може виявитись і останнім.
Андрій Поцілуйко,
м.Львів
НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ І
ЛІБЕРАЛЬНЕ ТРАКТУВАННЯ ПОНЯТТЯ "СВОБОДА"
На зміну
дискредитованій самою історією марксистсько-ленінській ідеології, за допомогою якої "вправляли"
дитячі мізки моєму поколінню, м'яко і плавно прийшла нова, прийнята наче спонтанно, оскільки
альтернативного світогляду, який замінив би попередній, чомусь не виявилось. Про конкретну назву цієї ідеології
засоби, що формують суспільну свідомість, не
говорять так відверто, як говорили про вищезгадану попередню. Але у свідомості кожного громадянина вкорінилися такі
поняття, як "права людини", "демократія", "громадянське суспільство",
"відкрите суспільство", "правова держава",
"загальнолюдські вартості",
"цивілізований світ", "ринкова економіка".. Комплекс цих
ідей політологи пов'язують з
ідеологією, яка отримала назву "демоліберальна". Сама етимологія
терміну "лібералізм", тобто свобода, свідчить про те, що центральним
моментом цієї світоглядної позиції є
феномен свободи.
Для того, щоб детальніше
розглянути питання, пов’язані з цим феноменом, перенесемось в епоху, коли ця ідеологія була ще
дуже "юною" і робила свої перші кроки...
У той період жив
мислитель-і літератор маркіз де Сад, ім'я якого увічнилось завдяки терміну "садизм". Погляди
цього філософа є логічним продовженням принципів ідеологи лібералізму, незважаючи на
"травоїдність" духу ідеології "загальнолюдських вартостей".
Маркіз де Сад дуже добре
збагнув її сутність і чітко уявляв наслідки, до яких може призвести її поширення і розквіт. Життєве
гасло героїв його літературних творів можна ототожнити з основною заповіддю одного з корифеїв сучасного сатанізму Алістера Кроулі:
"Роби, що хочеш - це твій єдиний
закон". На відміну від лібералів, які не охоплюють чи не бажають охопити весь ідеологічний простір власної позиції,
де Сад чесно визнав, що "збільшення" свободи для одних можливе
лише за рахунок її "зменшення" для інших. "Забобони" та "закомплексованість" лібералів, яку
вони успадкували від епохи, що передувала їх появі, перешкоджає їм легалізувати всю повноту збочень,
які вони "приймають" послідовно. Герої творів де Сада,
прагнучи максимальної індивідуальної свободи, доводять її до логічного завершення, знищуючи обмеження індивідуальності,
які ще збереглись в демократичному i освіченому
суспільстві як спадок "темних" неліберальних часів.
Де Сад пропонував
легалізувати злодійство (виявом цього є сама природа акціонерно-біржового бізнесу), легалізувати
всі види сексуальних збочень і, в першу чергу, гомосексуалізм (цей процес просувається досить
успішно), відмінити смертну кару за будь-який злочин
(з цим проблем також немає), відкидав все пов'язане з традицією: церкву, державу, етичні норми, мораль (згідно із сучасними
"цивілізованими" поглядами особистість стоїть понад цими речами).
Лібералізм наполягає на
максимальному "розширенні" прав свобод особистості. Релігія (віра) і традиція з їх
"репресивною" природою пригнічують особистість, а, отже, повинні відійти в небуття, як рудименти архаїчного і
регресивного, в ім'я розкріпачення людини. Звісна
річ, коли задоволення бажань одного індивіда передбачає обмеження прав іншого, ліберали застосовують такий принцип: "Не
роби іншому того, чого не хочеш, щоб зробили з тобою".
Але в декого може
виникнути логічне запитання: "Заради чого я повинен не завдавати шкоди іншим?" Бога нема, етика
і мораль без сакрального підґрунтя стають речами відносними. Залишається один аргумент - сила, і коли вона на твоєму боці,
то чому її не застосувати? Плаксивий
аргумент про "співчуття до слабшого" сприймається далеко не всіма,
слабкість не у всіх викликає співчуття, у декого зовсім навпаки.
Отже, лібералізм, з
його ідеєю максимуму індивідуальної свободи, з одного боку, і плаксивим гуманістичним скиглінням з
іншого, відкриває широкий шлях більш "розкомплексованій" постаті, яка радикально відкидає будь-які
табу.
Заперечуючи
надраціональні, надіндивідуальні елементи, які вважаються фікцією, дане вчення оперує лише одним фактором, який можна назвати
Ноmо есоnоmісus - "людина економічна".
Тобто нормальна людина, згідно з такими поглядами - це істота, що прагне лише комфорту, насолод, достатку, прагне володіти. Всі
інші пласти людської особистості другорядні і несуттєві. Тож не дивно, що в одній
пробірці з такими хтивими і пожадливими соціальними амебами може "виродитись" щось небезпечніше.
Дещо по-іншому розглядає феномен свободи
традиціоналізм, який ґрунтується на надраціональному
знанні. Розум, здоровий глузд, повсякденна свідомість мають лише допоміжне значення.
Дійсно, свобода - це
можливість реалізації бажань, але бажання бувають різними. Є бажання плотські, пов'язані з нижчими вегетативними
пластами свідомості, але природа людська не вичерпується лише цим. Вищі,
божественні відчуття і прагнення є не менш реальними
і дієвими. Невід'ємним елементом кожної автентичної традиції є обряд ініціації.
Його мета полягала в тому, щоб
посвячуваний проходив через ініціаційну смерть, на власному досвіді виявляв, що після однієї форми існування
настає інша. Лише після містичного досвіду людина могла переконатися, що земне життя - не абсолютна цінність, а
лише одна з форм її існування. Лише
після такого досвіду людина могла добровільно підпорядковуватися нормам свого
суспільства і не через жалюгідний страх, а усвідомлюючи й священну духовну виправданість.
У світлі традиції
свобода трактувалася як подолання нижчих рівнів людської природи. Арійська традиція вказує два шляхи
такої самореалізації: Деваяна (шлях богів) і Пітріяна (шлях предків). Перший
передбачав вихід людської особистості за межі Космосу шляхом аскетизму і повне її поєднання з Богом. Тоді вже не
існувало людини з плотськими прагненнями,
її бажання і воля були тотожні з волею Бога. Пітріяна передбачала злиття з колективом. Індивід долав свою обмеженість,
зливаючись з родом, кланом, плем'ям. Власна свобода - це свобода колективу.
Людина добровільно приймає сувору дисципліну, відмовляється від індивідуальних можливостей. Вища форма цього стану -
героїзм, готовність померти за
громаду. Отже, шлях предків - це добровільне самообмеження і самопожертва.
Отже, маємо два підходи, два способи
сприйняття реальності і, відповідно, дві екзистенційні позиції. Мудра фраза про
те, що свобода - це усвідомлена необхідність, не пояснює того, що примушує приймати людину певні речі, як необхідні.
Відповідь дає просте усвідомлення
того, що людиною керує або любов до власного "его", або любов до Бога
та ближніх. Логічним завершенням
першого шляху є ідеологічні вартості де Сада, другого - той духовний світ, у якому жили наші предки, в якому
мали місце ідеали націоналізму.
Ігор Карівець,
м.Львів
УКРАЇНСЬКА ПЕРСПЕКТИВА: ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ ЧЕРЕЗ ВИ-ХОВАННЯ1
"Виробляйте в молоді самостійність та
індивідуальність! Учіть її числити на себе, ніж на других! Учіть - не
оглядатися на поміч уряду і краю, а власною ініціятивою дороблятися самостійного буття!"
Слово до
вчителів.
Митрополит Андрей Шептицький
Найважливішим завданням, яке ставлять перед собою свідомі українці, є
"деколонізаційна діяльність і духовне відродження української нації"
[1, 15]. Саме з виховання та освіти необхідно розпочинати деколонізаційну
діяльність, так як йдеться про наступне покоління українців, йдеться про
майбутнє України. Саме молодь в сучасній Україні знаходиться під шаленим тиском
чужої масової культури з боку Росії. Це відчувається і у Львові.
Зараз багато говорять про виховання, розуміючи під вихованням сукупність
дидактично-педагогічних заходів, спрямованих на зовнішній об'єкт виховання, а
саме: дитину, учня, студента. Таке розуміння виховання містить в собі аспект
підкорення, аспект колонізації іншого. Дійсно, коли педагоги, таким чином,
виховують, вони нав'язують іншому свій стиль мислення, свої погляди, примушуючи
його йти проти себе. Це чисто колонізаційні методи підпорядкування іншого собі.
Такі виховні методи руйнують вихованців, породжуючи розлади в їхній психічній
структурі.
Вся система навчання і виховання в Україні зберегла авторитарні риси старої
системи. Учнів та студентів "фарширують" відірваними від їхнього
досвіду знаннями, в той самий час, як вони не розвивають своєї здібності
мислити; дійсно, випускники навчально-виховних закладів виходять
"завченими", не вміючи застосувати власного розуму на практиці - вони
не є свідомими того, що володіють розумом і здатні самі себе ви-ховувати!
В Словнику української мови читаємо, що виховувати означає таїти що-небудь,
довго переховуватися, не признаватися в чомусь [2, 530]. Проте таке значення
дієслова виховувати не відповідає його онтологічній експлікації.
1 Для позначення слова виховання в його
онтологічній експлікації я буду використовувати написання ви-ховання, на
відміну від звичайного виховання.
Об’єкт ви-ховання внутрішньо трансцендентний і потребує ви-ховних зусиль
самого суб'єкта. Ви-ховання виводить із схованки об'єкт внутрішньої
трансцендентності, а саме: моє Інше, як Ти. Моє Інше, як Ти, не
об'єктивується; воно актуалізується в процесі ви-ховання. Актуалізація мого
Іншого означає друге народження людини. Тому ви-ховання, навчання, освіта -
одне і те ж, якщо виходити з їхньої онтологічної експлікації. Лише на буттєвому
рівні можлива цілісність людської особи.
Онтологічно експліковані виховання, навчання, освіта є могутніми засобами
деколонізації, тому що вони спрямовані на відкриття буття самим собою. Індивід
без усвідомлення свого Іншого, як Ти, перетворюється на автомат, а
виховання, навчання, освіта, без їхньої онтологічної експлікації, - тиранію
влади, насилля над живою істотою.
Ви-ховання протилежне хованню. Ховають мерця, тобто несправжність, фальш,
облуду. Ви-ховання спрямоване на ви-явлення справжнього в людині. Мета
ви-ховання - ви-ведення людини на шлях буття. Лише ви-хований зустрічає речі,
створені для нього ("сродний труд" Г.Сковороди). Бути ви-хованим
означає впізнавати "сродні" речі. Досвід власної суб'єктивності, як
буттєвої цілісності, яка ви-являється підчас ви-ховання, важливий для
впізнавання "сродних" речей.
Вихований, колонізований, засуджений виховником-колонізатором на
не-виявлення суб'єктивності, залишається під гнітом чужого владного дискурсу.
Чужий (виховник-колонізатор) негативно визначає суб'єктивність через суб'єктивізм. Так визначена суб'єктивність
означає неправду, означає те, що потребує виправлення і корекції, те що не
претендує на визнання. Засуджена на суб'єктивізм суб'єктивність не розвивається
духовно, потерпає від втрати самої себе. Фактично, засуджена на суб'єктивізм
суб'єктивність не є сама собою.
2 Ось які визначення суб'єктивности й
суб'єктивізму подаються в українських словниках: "Суб'єктивність - надто
суб'єктивне ставлення до чого-небудь, упереджений погляд на щось; брак
об'єктивності. Суб'єктивізм - суб'єктивно обмежений погляд на що-небудь, брак
об'єктивності; суб'єктивізм - ідеалістичний напрям у філософії, який заперечує
існування об'єктивної реальності як джерела відчуттів і твердить, що реальний
світ існує тільки в людській свідомості" [Словник української мови. - Т.9.
- К., 1978. - С. 814 - 815]. "Суб'єктивізм - світоглядна позиція, що тією
чи іншою мірою заперечує об'єктивний підхід до дійсності" [Словник іншомовних слів. - К., 1974. - с.642].
Вона втрачає сенс власного існування, бо не зустрічає "сродних"
речей. Тоді, "світ не милий" і жити не хочеться. Засуджена на
суб'єктивізм суб'єктивність заперечує саму себе й світ. Гегель називає
відчуженням існування в іншому, визначеність іншим. Існування в іншому означає
роздвоєність того, хто так існує (раб, колонізований) [3, 104]. Зворотній рух
від "існування в іншому", в якому втрачають самостійність, до самого
себе, як Іншого, по-відношенню до "існування в іншому", тобто
не самостійно, не самим собою, називається ви-хованням. Лише не зріла
свідомість шукає саму себе в іншому назовні, підпорядковуючись йому. Не зріла
свідомість ще не усвідомлює саму себе, тому возвеличує іншого, захоплена ним і,
тому, позбавлена самостійності. Відмовляючись від самих себе, від власної
суб'єктивності, втрачають самостійність. Ніхто не є незалежним. Всі залежні
одні від одного, але самостійні. Буття залежне, але самостійне.
В процесі ви-ховання ви-являється відкрите буття суб'єктивності людської
особи. Відкритість - це явище буття суб'єктивності, тобто суб'єктивність
онтологічно перебуває у відношенні з Іншим, як "саме само".
Ви-ховання вручає "саме самого" мені.
Необхідність - це те, що не можна обійти. Обійти не можна самого себе. Через
відкритість суб'єктивності совість нагадує мені про самого себе, яке я
намагаюся обійти. Такий обхід дорого коштує, а саме: втратою самостійності,
справжності. Намагання обійти самого себе означає "кривляння
душею". Ви-ховання звільняє від "кривляння душею", тобто ви-ховання
- це вручення самого себе своїй самості. Виховання звільняє від не
самого себе, від "не-по-собі" (Гайдеґґер). Можна зректися Я, але не самого
себе.
Досвід Г.Сковороди має неабияке значення для онтологічного розуміння
виховання. Його філософія виховання полягає не в тому, що вона
"теоцентрична", "еклектична", а в тому, що Сковорода
ви-ховав в собі почуття Бога, а це і є релігія - почуття Бога серцем; це і є
релігія - не відречення від світу, а служіння, більше не потребуємо в житті
марнославства, самолюбства, гордині.
тільки окремої особи) - індивідуальний, суб'єктивний" [ Словник
синонімів української мови.-Т.2.-К..2000.-С.91-92].
Для Сковороди релігія розпочинається не з Христа, а ще з єгипетської
теології. Кожна історична епоха має Одкровення Боже. Проста, формальна, зміна
належности до тої чи іншої конфесії безглузда, якщо вона не супроводжується
глибокими змінами у внутрішньому світі людини, як це сталося, наприклад, з
Августином Аврелієм. Кінцевою метою ви-ховання є свідомість (реалізація) Бога у
власній суб'єктивності, тобто релігійне життя (життя з Богом). Життя в
"сродному труді" і є таким релігійним життям, життям з Богом.
Онтологічне експліковане виховання Сковородою змінює відношення до
фізичного тіла. Воно не є "ніщо". Фізичне тіло повинно бути здоровим,
тобто не призвичаєним до надмірностей їжі, напоїв, розкошів.
"Бідність" потрібна для фізичного тіла. Здоровим можна вважати того,
хто постійно тверезий. Фізичне тіло необхідно зберігати в чистоті, тому що воно
Храм Божий. Як можна оскверняти Храм Божий пияцтвом, хтивістю, нечистою їжею?
"Всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне,
позбавлене слизу і легке, як корок. Більшість людей до нестями об'їдається
м'ясом і обпивається всякими хмільними напоями. Що ж дивного в тому, коли за
причиною іде дія. (...). Уникай мирського людиновбивчого духу, уникай
цих скорпіонів, не шкодь і не руйнуй свого тіла..., але зроби його тоншим,
скорочуючи надмірну їжу й уникаючи вогню, породженого вином, звідси всі пороки
душі, а з останніх, у свою чергу, - всі хвороби тіла", пише Сковорода до
Ковалинського [4, 265-266].
Неврівноваженість вітальних потреб приводить до захланности, ненаситности.
Святкування перетворюється на забаву, на вітальну вакханалію, з пияцтвом та
обжерливістю, втрачаючи духовність. Селянина, що, як і раніше, випорпує з землі
свій хліб насущний, чи безробітного, що ніяк не може знайти роботу, годі
переконати, що поза національними святами і прапорами у їхньому житті справді
зайшла якась зміна. Влада в Україні тільки збільшує кількість святкувань; маси
ж ілюзій не мають. Вони голодні, вони не хочуть такої держави, в якій їм немає
місця і втрачають до неї інтерес [5, 21]. Маси, нікому не потрібні, пиячать;
людина нікому не потрібна і, що найстрашніше, не потрібна сама собі, як
мета, деморалізується, а суспільство розпадається.
З огляду на все вище сказане, для того, щоб українці відродилися як
повноцінна нація, необхідно повернутися до самих себе, повернути собі
власну самостійність за допомогою ви-ховання. Лише на основі онтології
ви-ховання можна створювати такі соціальні та суспільні інститути, які
стимулюватимуть вільний розвиток суб'єктивности, її ініціативности,
працелюбности, починаючи від сім'ї і закінчуючи різноманітними приватними
підприємствами і громадськими асоціаціями.
Література:
1. Граніт О. Ідеологія
українського націоналізму в суспільно-політичному житті України // Визвольний
Шлях. - №1 - 2001 - С. 14-18
2. Словник української мови. - Т.1. -
К., 1970
3. Гегель Г. В. Ф. Феноменология
духа. - Спб., 1913
4. Сковорода Г. Твори у 2
томах. - Т. 2. - К., 1973
5. Грабович О. Колоніальна
спадщина в сьогоднішній Україні: кілька ключових питань // Другий міжнародний
конгрес україністів. Львів 22-28 серпня 1993. Доповіді і повідомлення. -
Львів,1994. - С. 15-21
Іван Гавдида,
директор Центру
Національного Відродження ім.С.Бандери,
м. Київ
СОЦІАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ – НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА ЧАСТИНА НАЦІОНАЛЬНОЇ
РЕВОЛЮЦІЇ
Якщо
держава - це ми,
То хто тоді вони?
Флоріан Боднар
Співвідношення національного та
соціального аспектів буття суспільства неодноразово ставало темою широких
дискусій. Навколо цих понять формувались та розвивались різноманітні
ідеологічні та політичні течії і рухи, спостерігалися процеси словесних спекуляцій чи віддача пріоритету
якійсь окремо взятій ділянці. З’являлись партії, дискредитувались ідеї,
локалізувались чи приватизовувались поняття. Кожен політичний чи ідеологічний
рух намагався аргументувати своє ставлення до вище піднятих питань. Багато
уваги приділяли також ідеологи
українського націоналізму даній проблемі, що зрештою знайшло відображення в
численних друкованих матеріалах.
“Здобудеш Українську Державу, або
загинеш в боротьбі за неї” – гласить перша точка Декалогу Українського
Націоналіста. Здобудеш Державу! Але не просто Державу, а Українську Державу,
тобто, Державу, наповнену українським змістом, яка гарантуватиме задоволення
всіх потреб Нації: політичних, духовних, соціальних, тощо. Отже держава не
просто так, заради держави, а як вияв форми найоптимальнішого буття Нації.
Відповідно, держава мусить бути самодостатньою, тобто спроможною захистити свою
безпеку та могти вирішити проблеми громади, гарантувати вільний її розвиток,
дбати про задоволення інтересів простої людини. ОУН проголосила боротьбу за
Українську Самостійну Соборну Державу головною ціллю своєї діяльності. держава
української нації на українській землі. Завдяки жертовності мільйонів кращих із
кращих, які впродовж нашої історії клали голови за цю святу ідею та в значній
мірі внаслідок сприятливих обставин ми отримали державу. Природньо, постає
питання, чи нинішня Україна є вже тою, омріяною поколіннями, УССД? Чи є вона
національною? Що таке національна держава? Чому деякі високі владні мужі
заявляють, що національна ідея не спрацювала?
Навіть поверхневий аналіз реалій дає
можливість зробити висновок, що сучасна Україна не є національною державою ні
за своєю ідеологією, ні за своєю практичною політикою, ні за керівним кадровим
потенціалом, який складається в основному з людей із неукраїнським, за своєю
діяльністю, а не тільки етнічною ознакою єством. Натомість маємо лише
формально-юридичне унезалежнення значної частини українських етнографічних
земель в “державі Україна”. Бо українська нація не є господарем, а далі
перебуває в ролі об’єкта визиску новоявлених феодалів з числа нацменшин і
трансформованої компартноменклатури. Маємо феодальну державу з елементами
дикого капіталізму, де правила гри пишуть ті, для кого Україна – просто
черговий бізнес-проект. Сьогодні ми чітко фіксуємо існування двох видів
реальності в економічному та політичному полі держави. По-перше, формальна,
відкрита реальність, в якій існує держава, закони, бюджет і бюджетники, партії
і громадські організації. І по-друге, віртуальна, закрита, тіньова реальність,
де діють свої закони і залежності, де немає податків і бюрократії, але є жорстке
зобов’язання платити за все, де свій ринок праці і послуг, де функціонують
основні фінансові потоки, без яких не змогли б існувати ні політичні олігархи,
ні їх політичні холдинги і синдикати. Кланову структуру України можна уявити у
вигляді ЗАТ, де пакети акцій різної величини знаходяться в руках
бізнесово-політичних груп. Їхні лідери утворюють “раду директорів”, доступи до
“тіл” чиновників давно поділені, а виконавчий директор ЗАТ (Президент Леонід
Кучма) наглядає за виробництвом (країною) і весь час боїться, щоб на його місце
“рада” не призначила нового директора. Клани активно експансують у публічну
політику, мають свої газети, телеканали і навіть контрольовані ними партії та
фракції і групи у парламенті. І вся ця система не має жодного відношення до демократії
у тому сенсі, що влада не виконує свої “природні” функції “арбітра нації”,
“нічного сторожа”, “соціального гаранта” та охоронця загальних, національних
інтересів. Навпаки, вона обслуговує інтереси бізнес-політичних груп.
В різних регіонах України, та й зрештою
навіть на різних владних щаблях можна побачити намагання протидіяти, змінити
існуючу реальність. Але через нашу неорганізованість і пасивність, поки що
домінують вони. Домінують, тому що ми їм це дозволяємо. І зустрінуться за
столом декілька українців, покритикують усіх, хильнуть для хоробрості,
пожуряться, та й скажуть пророчі “все так не буде” і розійдуться. Ну що ж,
журитися, плакати – це нам не вперше. Нас навіть привчили святкувати поразки, а
не перемоги. Це вкорінене у нашій психіці. Історичну ж ментальність і психіку
народу, за словами Євгена Маланюка, змінити не просто. Але не маємо права
тільки нарікати на наш народ. Бо, як говорив Провідник ОУН Степан Бандера,
“маси треба брати такими, якими вони є в дійсності, це значить, також з усіма
їхніми хибами і недомаганнями.”
Отож, якщо ми хочемо домогтися торжества
правди і зробити Україну міцною державою, яка гарантуватиме належний рівень
життя своїм громадянам, маємо займати активну, наступальну позицію. Еволюційний
шлях розвитку суспільства сьогодні не для нас, бо він поставить під загрозу
саме існування нації. Для бізнес-політичних груп, які сьогодні керують
Україною, дорога на схід є ріднішою і ближчою ніж на захід. Отже не коректив
потрібно домагатися, не реформ у якійсь окремо взятій чи навіть кількох
галузях, а революційним шляхом будувати новий лад на звалищах старого. І не
треба сприймати революцію у більшовицькому трактуванні, як щось криваве,
насильницьке, жорстоке. Просто має відбутися ефективний і мобільний перехід на
нові суспільні відносини.
Що ж являє собою національна революція?
За словами Степана Бандери, національна революція має дві основні ознаки. Перша
– це активна й солідарна участь у ній цілого народу, всіх прошарків нації. Отож
напевне, саме тут потрібно шукати відповідь на питання, чому олігархам вдалося,
відправивши уряд В.Ющенка у відставку, зупинити революційні зміни в українській
економіці. Адже реальний валовий внутрішній продукт за січень-квітень 2001 року
зріс, порівняно з аналогічним періодом минулого року, на 8,5%. Це один із
найкращих показників у континентальній Європі. Зростання відбулося фактично в
усіх галузях народного господарства, ліквідовано заборгованість перед
бюджетниками, постійно знижується рівень інфляції. Так і живемо. Економічне
зростання у нас – і урядова криза також у нас. Не вписався В.Ющенко в
бізнес-проект олігархів, вони його і усунули. Але нація виявилася не готовою до
реальних, радикальних змін в економіці. Влада, в особі Прем’єр-міністра, бажала
змінити існуючий стан, але народ виявився не підготованим до таких кроків.
Друга ознака національної революції – змагання за докорінну зміну становища
всього народу, умов його життя та розвитку, тобто, будування нового ладу.
Обидві функції революції сплітаються в одну нерозривну цілість, і відбуваються
рівночасно, а не одна за одною.
Українська національна революція, як
говорив Степан Бандера, є одностайним процесом, що складається із трьох фаз.
Перша – фаза боротьби за душу народних мас, коли наші ідеї й програма опановують
найширші верстви українського народу. Друга фаза, як продовження першої, – це
фаза визволення. Третя – будування незалежних національних держав, здійснення
ідей і програми визвольної революції в державному і суспільному житті.
Говорячи про маси, Степан Бандера
постійно наголошував: “Насамперед, треба поцікавитись їхнім матеріальним
станом, умовами побуту, життя, праці, можливостями влаштувати і поліпшити їхнє
життя, їхні умови, потреби і бажання”.
Ярослав Стецько писав: “Наша революція
не закінчиться з моментом за існування держави, перед нами стоятиме вимога
побудови цілого життя на нових засадах. Нам належить провести аграрну,
промислову реформи, тобто здійснити соціальну революцію. Соціальні зміни мусять
бути проведені в перший момент революції, щоб народ був свідомий того, що
здобутків української революції ніхто вже не забере в нього ніколи. Таким чином
треба опанувати найширші кола населення, свідомих і несвідомих, здобуваючи цим найпевнішу матеріальну базу для
боротьби. Неможливо зламати силу нації, згуртованої у власній національній
державі”.
Суть будь-якої революції полягає в
боротьбі нового зі старим. Чи можна назвати події кінця 80-х – початку 90 років
XX століття національною революцією? Без сумніву, що так. Широкі верстви української
нації, яка піднялася на боротьбу, ставили перед собою мету цілковитої
національної незалежності, пов’язуючи з нею й покращення свого життєвого рівня.
Бажання покращити свій добробут є цілком природнє; воно веде до зміцнення
могутності держави. Але мусимо констатувати, що після розвалу совєтської
імперії революційний процес зупинився, і це надало можливість комуністичній
номенклатурі зберегти і надалі владу в своїх руках. Розуміючи, що прямими
заборонами вже неможливо зупинити прагнення народу до волі, номенклатура діяла
у двох напрямках.
Перший полягав у нейтралізації впливових
на той час політичних об’єднань через влиття в їхні структури, а також за
рахунок незначних поступок (у вигляді
місць у Президії Верховної Ради, толерування участі в комерційних структурах,
тощо). Другий – недопущення здійснення економічних реформ в інтересах
українського народу. На кожному із названих напрямків компартноменклатура,
витворивши різноманітні підрозділи: олігархічні, політичні, суспільні; мала
успіх і зуміла пережити найстрашнішу для себе фазу національно-визвольної
революції та ще й нав’язала цілому суспільству свої правила гри.
Наша тимчасова невдача повинна стати
уроком для нас. Національні та соціальні процеси мусять відбуватися рівночасно.
Певна фаза політичних перетворень обов’язково має підкріплюватися соціальними
перетвореннями. Якщо таких підходів не буде досягнуто, то під загрозою
опиняться і національні здобутки. Під тиском народних мас Україна стає
незалежною, повалено однопартійну систему, утверджується національна символіка.
Тим часом "економічні реформи", здійснювані посткомуністичними
владними структурами, принесли повне зубожіння української людини. Як пише
В.Лагутін: “Системна криза суспільства в Україні призвела до значного ослаблення
соціальної захищеності людей. Знизився рівень соціальної безпеки людини, зросла
ненадійність її існування. На порядок денний, по суті, стала проблема виживання
людини в умовах екстремальних економічних, соціальних, політичних, і,
екологічних навантажень”. На тлі злиденного життя широкого загалу незначний
відсоток “еліти” живе у своє задоволення. Чому так? Адже почуття
несправедливості завжди було причиною соціальних революцій. Чи усвідомлюють
дану істину владні мужі? Чому не роблять належних висновків, і, відправивши
В.Ющенка у відставку, руйнують навіть ті незначні здобутки які ми маємо?
Стихійна лібералізація цін, “дика”
приватизація, відсутність стабільної грошової одиниці, галопуюче падіння
виробництва, злодійське розкрадання і розбазарювання державних ресурсів – ось
неповний перелік “діяльності реформаторів” на початках становлення державності.
І це маючи найкращі стартові можливості серед республік колишньої більшовицької
імперії. Творці економічних реформ, як українські, так і закордонні, пропонували
один поперед другого свої варіанти переходу до ринку, відкидаючи національні
особливості, або не акцентуючи на них увагу. І не зустрінемо великих розбіжностей між програмами вчених
Гарвардського університету та провідних вітчизняних науковців, коли навіть
Кабінет Міністрів України, за часів урядування Звягільського, Кучми, Масола,
Лазаренка чи Пустовойтенка пропонував модель розвитку економіки нічим не
відмінну від їхньої. Але добробут людей погіршувався, реформи не давали
позитивного результату. “Реформаторські” ідеї творили кадри старої школи, які і
самі щиро не були зацікавлені у їх реалізації. Не було, на той час, цілісної
ефективної державної програми стабілізації політичної і економічної ситуації в
Україні. Економіка і політика не розглядалися як взаємозв’язані процеси, або на
цьому увага не акцентувалася. Рекомендації поважних науковців, які всесторонньо
підходили до реформування суспільства, деякі “відповідальні особи” трактували
як економічну інтервенцію. Різностороння інтервенція відбувалася і відбувається
ще й досі, але це тих лжереформаторів і
лженауковців уже цілком влаштовує. Ще у 1994 році Збігнєв Бжезинський
пропонував, як і Степан Бандера, варіант трифазної посткомуністичної
трансформації. На його думку:
1 – а
фаза: 1-5 років
Політична мета: перетворення
Економічна мета: стабілізація.
|
Політичні ознаки
|
Правові ознаки
|
Економічні ознаки
|
Допомога Заходу
|
|
Основи демократії;
Вільна преса;
Кінець однопартійної держави і поліцейської системи;
Перші демократичні об’єднання і рухи
|
Усунення невиправданого державного контролю
|
Лібералізація цін і припинення дотацій;
Кінець усуспільненого виробництва; Безсистемна приватизація
|
Стабілізація грошової одиниці;
Термінові кредити та допомога
|
2-а
фаза: 3-10 років
Політична мета: від перетворень до стабілізації
Економічна мета: від стабілізації до перетворень.
|
Політичні ознаки
|
Правові ознаки
|
Економічні ознаки
|
Допомога Заходу
|
|
Нові Конституція та виборчий закон;
Вибори;
Децентралізоване регіональне самоврядування;
Стала демократична коаліція – нова політична еліта.
|
Законодавча /
Нормативна база відносин власності і
Підприємництва
|
Банківська система;
Мала і середня приватизація;
Демонополізація;
Поява нового класу власників і підприємців.
|
Інфрастру-
ктурні
кредити;
Технічна допомога;
Доступ до ринків;
Іноземні
інвестиції
|
3-я фаза: 5-15 (та більше) років
Політична мета: закріплення перетворень.
Економічна мета: стабільне піднесення
|
Політичні ознаки
|
Правові ознаки
|
Економічні ознаки
|
Допомога
Заходу
|
|
Утворення стабільних демократичних партій;
Встановлення демократичної політичної культури
|
Виникнення
незалежних
судових
органів та
встановлення правової культури
|
Велика приватизація;
Виникнення
культури
підприємництва.
|
Значні іноземні інвестиції;
Вступ до основних орга- нів
Заходу
(напр., ЄС, НАТО, тощо).
|
Я не збираюся аналізувати фази
трансформації, запропоновані З.Бжезинським, і відповідність їх українській
дійсності, це не головне, суттєво, що
він розглядав політичні, економічні та правові моменти як нерозривне ціле.
Незавершеність економічних чи політичних процесів у одній із фаз гальмує
ефективний перехід до іншої. У нас же лідери багатьох державницьких сил часто
говорили про політичні аспекти незалежності, а економічні чи соціальні моменти
були для них чимось далеким, непопулярним. Інші, в цей час не зосереджувались
на політиці, а приватизовували стратегічні об’єкти щоби потім, маючи фінанси,
повернутися у політику. Аналіз нашої дійсності характеризувався безсистемністю,
перетворення стали затяжними і болючими, наслідки їх видаються не
прогнозованими.
Головне у приватизації – не
дискредитувати ідеї самої приватизації. А вона у більшості випадків проходила
хаотично і носила непевний характер.
Від реформ у аграрному секторі теж
очікувалось значно більшого ефекту. Насправді, український селянин не може
продати, або віддати під заставу свою землю для того, щоби отримати кредит, бо
вона не є товаром. Відсутня система пільгового кредитування села. Фактично,
селяни і надалі залишаються залежними від колгоспно-аграрного лобі. В грі без правил виграє той, на чиєму боці
сила, а бідний залишається бідним, бо безправний, а безправний – бо бідний.
Віктор Ющенко продемонстрував інший стиль
керівництва. Будучи переконаним державником, розуміючи всю актуальність
реформування народного господарства, він застосовував практику національних
реформ, побудовану на національних пріоритетах. Уряд, під його керівництвом,
вирішив проблему заборгованості бюджетникам, і цим самим, ліквідував важливе
джерело соціальної напруги у суспільстві. Уряд намагався взяти під контроль
святая святих – енергоринок. Цього, в сукупності з іншими додатковим факторами,
йому олігархічні середовища пробачити не могли. Історія розставить все на свої
місця, але навіть після відставки В.Ющенко залишив у спадщину величезний
пропагандивний ефект від роботи свого уряду. Інші уряди, після нього, вже
зобов’язані, щоб уникнути соціального вибуху, тримати “відповідну планку”.
Різноманітні сили намагатимуться взяти
своєрідний реванш. Ліві пропонуватимуть знову будувати комунізм чи соціалізм,
які насправді є завершенням того ж таки капіталізму в найгіршій його формі –
державної диктатури сконцентрованого капіталу. Лібералізм, що лежить в основі
олігархічних партій і рухів, сприймається ними ж як вседозволеність і створює добрий ґрунт для поширення
більшовицьких ідей. Соціальна проблематика завжди служила добрим підґрунтям для
різноманітних спекуляцій. У всіх варіантах параду референдумів, ініційованих
різноманітними політичними силами, спостерігається апеляція до соціальної
проблематики. Рух за єдність, який є передовим олігархічним підрозділом у
правому таборі, пропонує забезпечити всіх працею і соціальним захистом.
Комуністи також за те ж саме, тільки замість слова праця вживають термін
“труд”. Це ми вже проходили. Мали змогу відчути на собі їхні гарантії. Єдиною
альтернативою залишається завершення
націоналістичної революції: національної і соціальної. Мусимо ідеологізувати суспільні відносини на
мікро соціальному рівні, у справах щоденних життєвих потреб. Як говорив Ярослав
Стецько: “Національна революція, з’єднана із соціальною, – окреслюється
коротко: націоналістична революція. Український націоналіст – це означає:
національний суспільник-революціонер”.
Використана
література
1. Бандера С. Перспективи української революції, Мюнхен, 1978. – с.14-15.
2. Башнянин Г., Дашкевич Я., Харитонов В. Таємна соціально-економічна війна
проти України / Шлях Перемоги. 13.02.1997.– № 7 – 3с.
3. Бетіна Н. Прогноз – сприятливий. Для майбутнього уряду. / Дзеркало тижня:
електронна версія. 21.05.2001.
4. Бжезинський З., Великі перетворення / Політична думка. Київ, 1994. №3 с.
5-15.
5. Зущик Ю., Кривошеєнко О., Яблонський В. Фігури. Політичне лідерство в
сучасній Україні. Київ, 1999. – 133с.
6. Стецько Я. Українська Визвольна Концепція, том 1, Мюнхен, 1987. –
с.133-140.
7. Укрпартіформ: Незалежна агенція “Ексклюзив – ХХІ”. – 8-14.05.2001. – № 14 –
3с.
8. Лагутін В. Людина і економіка: Соціоекономіка. – Київ, 1996. – с. 288-292.
9. Яхно О. Виборчі технології в Україні: показник псевдодемократії /
Публіцистика і політика. Київ, 2001. – 90 с.
ЗМІСТ
Кулик Ігор, Українська
національна ідея.............................стор.1
Левус Андрій, Автентичне життя
проти суспільства тотального
відчуження........................................................................................стор.3
Шипілов Леонтій, Дотики до
орієнтирів.............................стор.5
Карівець Ігор, Україна: зміни
настали, переміни – ні........стор.8
Шипілов Леонтій, Означення власного
впливу................стор.13
Поцілуйко Андрій, Націоналістичне і
ліберальне трактування поняття
“свобода”..........................................................................стор.19
Карівець Ігор, Українська перспектива:
деколонізація через
ви-ховання...........................................................................................стор.22
Гавдида Іван, Соціальна революція
– невід’ємна складова частина національної революції
.................................................стор.27
