УКРАЇНА ХХІ СТОЛІТТЯ ОЧИМА МОЛОДІ

 

26 травня 2001 року у конференц-залі Центру національного відродження ім.Степана Бандери в Києві проходила молодіжна науково-теоретична конференція “Україна ХХІ століття – шлях і мета”, ініційована Молодіжним Націоналістичним Конгресом.

У заході взяли участь молоді науковці та студенти з усіх регіонів України. З привітальним словом до учасників звернувся Голова Проводу революційної ОУН друг Андрій Гайдамаха. На адресу конференції надійшли привітання від Головної Ради ОУН, а також від наших друзів зі Львова та Криму.

Особливе зацікавлення викликали доповіді Петра Швидкого, Олександра Сича, Левка Шипілова, Ігора Каганця, Олександра Хоруженка, Ростислава Мартинюка, Андрія Лучика, Станіслава Федорчука, Михайла Бігуса, Богдана Яцуна.

Високим науковим рівнем та оригінальністю відзначалися доповіді на теми місця і ролі національної ідеї в українському державотворенні та щодо геополітичних орієнтирів нової України, дослідження з історії національно-визвольного руху.

Подаємо до вашої уваги першу тематичну добірку деяких доповідей, що надійшли на конференцію.

Упорядники

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  До науково-практичної конференції

Молодіжного Націоналістичного Конгресу

“Україна у ХХІ-ому столітті – шлях і мета”

 

 

 

 

ДОРОГІ ДРУЗІ!

 

Цим листом Головна Рада ОУН передає сердечний привіт організаторам та учасникам Науково-практичної конференції Молодіжного Націоналістичного Конґресу “Україна у ХХІ-му столітті – шлях і мета”.

Головна Рада ОУН дивиться з великим зацікавленням на вашу зустріч. Націоналістичний рух та наша нація стоїть перед великим незнаним майбутнім, яке є наповнене великим потенціалом, але також великими небезпеками. Так як і в минулому, Наш Рух далі відіграватиме основну роль в формуванні національної свідомости. Такі конференції, як ваша, мають широкий резонанс в психіці нації. А зміна в психіці сучасного народу в Україні є конечно необхідною для розквіту нації.

Головна Рада ОУН є дуже скріплена тим, що молоде “некаране покоління” бере на себе завдання осмислити шлях та мету нації в ХХІ-му столітті.

Слава Україні!                                           Героям слава!

 

Нестор

Голова Головної Ради ОУН

24.05.2001р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Шуст Леонід, МНК,

студент Волинського державного університету 

ім.  Лесі Українки, м.  Луцьк. 

 

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ: ПИТАННЯ ВЗАЄМОВПЛИВІВ І ВЗАЄМОЗВ`ЯЗКІВ  ВІД МИНУЛОГО ДО СУЧАСНОСТІ

 

“Націоналізм, цей загальноєвропейський рух,

що утворив великі національні культури

і літератури – цей рух світла і волі українська

інтелігенція, подурена усякими московськими

 теоріями, вважала нічого не вартою дурницею

на радість москалям і на свою і на народу

свого погибіль. Українська нація мусить йти

тим самим шляхом, як і поневолені народи

Заходу, перейде його і повалить все те, що

стоятиме перепоною на цій дорозі”.

           М.Міхновський.

           

 

 

  Саме цими словами ідеолога українського націоналізму я хочу розпочати тему, головною метою якої буде спроба висвітлення еволюції українського націоналізму у взаємовпливах з націоналізмами інших країн та ідеологіями взагалі. Слова ж Міхновського свідчать про те, що вже на зламі ХІХ-ХХ ст. було розуміння потреби взаємодії і використання досвіду національної боротьби європейських націй українцями.

 Аналізуючи історію українського націоналізму, стає зрозумілим, що його еволюція не проходила у вакуумі. І можливо, він значною мірою був продуктом зовнішніх впливів, результатом складної взаємодії і взаємопроникнення інших ідеологій, доктрин та концепцій зарубіжного націоналізму. Однак, слід зазначити, що така тенденція була притаманна не лише українському націоналізмові, а й іншим націоналістичним доктринам та взагалі будь-яким ідеологіям. Зрозуміло, що без наявності відповідних внутрішніх чинників виникнення українського націоналізму було б неможливим.  Але саме зовнішні чинники і впливи, напевно, стали тим необхідним поштовхом, завдяки якому український націоналізм став дійсністю.

             Роблячи історичний екскурс до початків оформлення вітчизняної націоналістичної ідеології, насамперед, варто зауважити, що український націоналізм на зорі свого становлення  запозичив елементи загальної націоналістичної доктрини з Заходу. Вагомий вплив на зрушення в політичній свідомості українців справили Французька революція, в часи якої широкого поширення набула ідея, яка стала потужним двигуном всіх соціальних перетворень: суб`єктом творення держави новоєвропейського типу, заснованої на принципах демократії, лібералізму та права, має бути населення країни, самоорганізоване як етнополітична спільнота – нація. Також, еволюція    українського націоналізму в ХІХ ст. відбувалася під впливом  західноєвропейського романтизму, що пізніше став одним з основних  передумов українського націоналізму. Європейський позитивізм підштовхнув  українство до пошуку етнографічних доказів на підтримку української національної ідеї. З реакцією на кризу   просвітянства, що втілилось у т. зв. українське народництво та українофільство на зламі ХІХ-ХХ ст., пов`язаний ідеологічний дебют радикального українського націоналізму. Підтвердженням цього є діяльність “Братства Тарасівців”, програмові засади Революційної Української Партії, Української Народної Партії та ін.

   Перетворенню етнічної самосвідомості українців   середини ХІХ ст. у самосвідомість національну сприяли також впливи російського та польського націоналізмів. В Росії це, зокрема, виникнення концепції “самодержавство, православ`я, народність”, що, напевно, змусило українську еліту шукати і розробляти український варіант цього формулювання. Щодо Польщі, то   постійна боротьба поляків за відновлення своєї держави (повстання 1831, 1863 років), в якій інколи брали участь і українці,   стала  поштовхом для розробки ідеї українського політичного сепаратизму. В Галичині ж боротьба з самими поляками була прикладом для самоорганізації українців, а також потужним чинником еволюції і оформлення українського націоналізму

   Стосовно впливу українського націоналізму на інші політичні течії, то його неважко відшукати в українському консерватизмі, соціалізмі, демократизмі. Впливаючи на кожну з цих течій, вітчизняна націоналістична ідеологія відповідно і сама зазнавала певних впливів з їхнього боку. І тут цікавим моментом є взаємодія українського націоналізму з соціалізмом і комунізмом, -  що було не лише українським, а й світовим явищем.  Перші заклики до незалежності, як відомо, пролунали від українських соціалістів в Галичині (В.Будзиновський, Ю.Бачинський), а у Наддніпрянщині від Миколи Міхновського, який наголошував лише певні елементи соціалізму, та й то в соціальній політиці, поєднуючи його з радикальним націоналізмом. Надалі також відбувались досить вагомі взаємовпливи, а  на підтвердження цього  можна навести ряд аргументів: перші програмові документи українських націоналістів (РУП, УНП) містили ряд соціалістичних вимог і гасел; - створення Української держави  в 1917 р., що є націоналістичним ідеалом,  було справою українських соціалістів; - в 1923-1932 рр. український радянський уряд проводив політику українізації; і хоча це було підступно спланованим актом, ряд її заходів за своїм духом були досить близькими до націоналістичних гасел і благотворно відбились на українській культурі; - і, нарешті 1991р.- здобуття незалежності України було результатом адаптації націоналізму частиною комуністичної еліти України.

Також варто згадати про такий феномен, як український націонал-комунізм 20-х рр. Це були щирі спроби поєднати дві протилежні ідеології. Особливо виділяється  праця українських  компартдіячів В. Шахрая і С. Мазлаха “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною”, написана в стилі безкомпромісності щодо Москви, а ідеї, викладені в ній, за своїм змістом наближаються до  націоналістичних. Слід згадати і про діяльність таких націонал-комуністів як  Микола Скрипник  і Микола Хвильовий. 

  Важливим моментом і прикладом зовнішніх впливів і внутрішнього розвитку в українському націоналізмі є інтегральний націоналізм 20-30 рр. Його поява була закономірним наслідком поразки національно-визвольних змагань 1917-20 рр. і загальносвітовою тенденцією радикалізації націоналістичних рухів після Першої світової війни. Інтегральний націоналізм являє собою низку запозичень з націоналістичних доктрин інших країн  з долученням до нього певних традицій української політичної думки. Це стосується як і Дмитра Донцова, так і ідеологів ОУН Миколи Сціборського, Юліяна Вассияна та ін.

   Після еміграції в середині ХХ ст. значної кількості українських націоналістів в  Західну Європу  і в США  розвиток ідеології українського націоналізму мимоволі проходив під впливом політичних концепцій тих країн, де осіла українська еміграція. Взаємодії і взаємовпливам українського націоналізму з націоналізмами інших народів також, сприяло створення Антибільшовицького Блоку Народів, де представники кількох десятків поневолених Радянським Союзом народів поєднали свої зусилля в боротьбі з “Державою -  ГУЛАГом”. І в процесі свого співробітництва націоналістичні кола цих народів взаємно впливали один на одного.

В середині ХХ ст. український націоналізм доходить до такого етапу еволюції, коли деякими теоретиками починає поєднуватись з іншими ідеологіями та витворюватись в нові форми, що й виливається в розкол в українському націоналістичному русі (утворення кількох “ОУН”). Але й надалі більшу частину українських націоналістів репрезентує ОУН(б); меншою мірою -  ОУН(м).  Інші утворення є малочисельними та інтелектуально слабкими.

  Отже, прослідкувавши розвиток ідеології українського націоналізму, зрозуміло, що від початків свого розвитку і до середини ХХ ст. він безупинно взаємодіяв і засвоював елементи націоналістичних концепцій і досвід інших націй. Ці взаємозв`язки дещо припинились в ІІ пол. ХХ ст.

Щодо сучасного стану українського націоналізму, то я вважаю, що саме в цей час, на зламі тисячоліть європейські зв`язки повинні відновитись.    Український націоналізм повинен певною мірою “європеїзуватись”, водночас не відходячи від традиціоналізму і головних засад власне українського націоналізму, “доганяючи” перерваність взаємозв`язків українського та європейського націоналізмів 20 – 30 рр. Адже зрозуміло, що по-перше -  Україна є європейською державою, а по-друге -  теоретичні розробки і практичні результати західних націоналістів є досить багатими і перспективними і тому можуть успішно застосовуватись і в українському варіанті.

Ще Дмитро Донцов вважав, що одним з важливих аспектів його “чинного націоналізму” є вимога орієнтації на західну культуру й на західні зразки державної і політично-суспільної організації. Крім того, Донцов говорив,  щоб українська нація через впливи Заходу не лише засвоювала кращі духовні цінності, але ці впливи мають стати чинниками, за допомогою яких Україна позбудеться російського впливу.

  Отже бачимо, що питання європейської орієнтації України є актуальним і сьогодні, тим більше, коли Росія веде наступ на культурницькому, економічному і політичному рівні, мета якого всім відома.         Сучасний націоналізм європейських держав і взагалі націоналізм як  світове явище можна розглядати в кількох аспектах:

1.     – це власне практичне втілення націоналізму, яке здійснюється політичними партіями та організаціями;

2.     – це теоретичні розробки націоналістичної ідеології;

3.     – це взаємодія українського націоналізму з іншими політичними ідеологіями (лібералізм, консерватизм та ін.), чого я не торкатимусь, оскільки вважаю, що в цьому напрямі український націоналізм вже досить вдосконалився і подальше його “розбавлення” іншими ідеологіями може стати для нього фатальним.

Щодо першого аспекту, то на підтвердження його актуальності можна навести ряд прикладів успіху європейського націоналізму. Це і участь австрійської Партії Свободи в уряді, значима перемога на виборах Народної партії К.Блохера у Швейцарії, зростання впливу Vlaams Blok у Бельгії, успіхи датських та шведських націоналістів, в сусідній Румунії в листопаді 2000 р. партія “За Велику Румунію” здобула 22% голосів виборців; її лідер К.Тудор отримав 30% голосів на президенських виборах. В чому ж причини успіху? Це питання потребує досконалих досліджень, але вже тепер можна відзначити, що успіхи в цих державах полягають в єдності всіх націоналістів. Поглянувши на програмові засади австрійської Партії Свободи, слід відзначити кілька її важливих пунктів:

Пункт 1 “Свобода -  найвище право кожної людини”;

П. 2: “Людська гідність недоторканна”;

П.3: “Спочатку Австрія”;

П.5: “Християнство – основа Європи”;

П.12: “Сім`я – єдність поколінь”;

П.13: “Захист оточуючого середовища”;

П.15: “Вільні фермери - культивування землі”.

 Отже, тут стає  зрозуміло, на чому розставляють акценти австрійські націоналісти.

          Стосовно теоретичних розробок націоналізму, то в світі сьогодні є вже досить великі напрацювання. Слід докладніше зупинитись на кількох дослідниках цієї ідеології. Зокрема Е.Сміт, один з найвідоміших західних дослідників націоналізму зазначає, що стрижнева доктрина націоналізму є чимось більшим за просту “доктрину волі” і складається з кількох основних тверджень:

 1-людство природним чином поділяється на нації;

 2-кожна нація має свій самобутній характер;

3-джерелом всієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4-задля свободи і самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією; 5-нації можуть реалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

 6-відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7-найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.

  Націоналізм, в розумінні Е.Сміта -  це візія майбутнього, яка повертає людині її сутність, її усталений спосіб життя й буття, що був колись її беззастережним природним правом. Він не є і механічним прив`язуванням, у ланцюгу поколінь минулого до майбутнього, ні еволюцією традиційного в новочасне. Він є атакою і на традицію і на модернізм в тій мірі, в якій вони притемнюють і  спотворюють справжній зв`язок людини з природою та зі своїми ближніми. І це визначення є, напевне, досить актуальним для українського націоналізму, який повинен усвідомити свою наступальну сутність. 

  Інший відомий західний теоретик  Е.Гелнер стверджував, що перехід від аграрного до індустріального суспільства, а тепер вже й до інформаційного, має бути добою націоналізму – періодом бурхливої перебудови, коли або політичні, або культурні кордони перетворюються так, щоб задовільнити націоналістичну настанову, яка саме в цей час вперше і заявляє про себе. Оскільки уряди неохоче віддають територію – позаяк зміна якоїсь культури дуже часто є найважчим досвідом, і  більше того, оскільки існують конкуруючі культури,  що борються за душі людей, так само, як ворожі центри політичної влади, які намагаються підкупити людей і захопити території, то з цього безпосередньо випливає, що цей перехідний період має бути шаленим і сповненим конфліктів. Реальні історичні факти повністю підтверджують це припущення.

  Звичайно, це лише кілька думок щодо ролі і дії націоналізму. Є ще фундаментальні дослідження таких науковців, як Е.Гобсбаум, Д.Пламенац, Д.Армстронг, А.Валіцький та багато інших, праці яких потребують досконалого вивчення  і можливого застосування цих надбань в українському націоналізмі.

  Отже, можна зробити висновок, що протягом  всього свого   історичного  розвитку український націоналізм розвивався під впливом  європейських націоналістичних концепцій, в ІІ пол. ХХ ст. взаємозв`язки дещо призупинились. Сьогодні ж, на порозі вступу в ІІІ тисячоліття, український націоналізм знову повинен відновити активні контакти з західними націоналістичними концепціями та організованими націоналістичними структурами, щоб перейняти їх багатий досвід і з свіжими силами вступити в новий етап свого розвитку.

“Безперечно Україна була окраїною Європи, межею проти іншого неєвропейського світу. Як Іспанія на Заході, так і Україна на Сході Європи боронила останні бастіони європейського духу проти турецько-татарського чи арабського світу. Але, борючись, вона жила європейським життям. Український розвиток був завжди європейським розвитком. Україна - духовна частина Європи, незважаючи на всі особливості її розвитку, вимушені обставинами, і тут нема чого європеїзувати, треба тільки підтримувати її вічний європейський дух. Органічний шлях українського розвитку - європейський.”

Дмитро Донцов.

 

 

Богдан Яцун, Пласт, аспірант історичного факультету ЛНУ ім.І.Франка, м.Львів

 

ГОЛОВНІ ЗАСАДИ ІДЕОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО

 

У світогляді Міхновського напевне визначальною є засада, що у світі, в усіх сферах буття панує "біологічний закон боротьби за існування". Для людства в суспільних відносинах цей закон виявляється в боротьбі за відстоювання власних інтересів різних індивідів та суспільних груп, зокрема класів і націй: "Боротьба між націями відповідає своїм змістом боротьбі між класами, і боротьба за національність є тільки одна з форм боротьби за життя", або "Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування". В цій боротьбі перемагає сильніший, тоді як слабший приречений на загибель.

На цій підставі Міхновський визначає силу як вирішальний чинник у світі та суспільних відносинах зокрема. Сила у Міхновського є єдиною запорукою для відстоювання власних інтересів у загальній боротьбі за існування та єдиною реальною підвалиною для встановлення суспільного правопорядку: "Без сили нема права, щоб здобути право треба мати силу."

Міхновському властиве широке розуміння сили, не звужене виключно до фізичної чи збройної переваги. Поняття сила у нього є близьким за змістом до понять якість чи досконалість. Поряд з фізичною, матеріальною силою важливою є духовна - психічна, моральна та інтелектуальна сила, оскільки боротьба за існування відбувається в усіх площинах людського життя: в політиці, економіці, культурі. Більше того, за Міхновським, саме ця духовна сила є вирішальною, є запорукою до утвердження сили матеріальної. Ця духовна сила виявляється перш за все у волі до утвердження своїх інтересів та почутті ненависті до тих, що стоять на шляху до цього. Відсутність же цієї духовної сили веде до неминучої загибелі: "хто не борониться - на того нападають і пожирають".

В етичній площині Міхновський, очевидно вважав силу та прагнення до сили головною людською чеснотою, тоді як слабість - головною людською вадою. На його думку, саме сила є запорукою осягнення добра, свободи, справедливості та інших благ: "Вся суть в тому, щоби ми з себе складали силу, тоді нам скрізь і завжди буде гарно, а коли ми будемо слабі.., тоді нам скрізь і завжди буде погано". Правдоподібно, для Міхновського такі головні етичні категорії як правда, справедливість, добро були прямо споріднені з категорією сили за правилом: нема добра і правди без сили і навпаки.

Міхновський не дає однозначно негативної моральної оцінки явища насильства. Воно для нього є безпосереднім виявом панування природного закону боротьби у світі. Для Міхновського є самозрозумілим "моральне право убити насильника обороняючись від насильства". Моральним злом є не існування насильства, а існування слабкості, яка не здатна йому протиставитись. Саме слабкість, а особливо духовна слабкість, на противагу до сили, могутності, заслуговує морального засудження: "І розумний і справедливий той факт, що вимирають ті нації, що стратили почуття ненависті до своїх гнобителів. Таким чином людність вичищає себе від "сміттєвого елементу", знищує гніздо зарази морального розкладу".

Іншою головною засадою у світогляді Міхновського, поряд з ідеєю боротьби за існування, є ідея нації як основної природної форми суспільної самоорганізації людства: "З погляду космополітичного, усі люди - це спілка спілок... А окремі спілки найлегше можуть закладатись (розуміється без примусу, без насилля державної ідеї) - іменно поміж людьми, які вже з'єднані самою природою через спільну мову, психічну схожість, культурну близькість, здебільшого через економічну солідарність... Таким чином натуральні національні спілки становлять велику вселюдську спілку".

Міхновський трактував націю як природну та водночас добровільну політичну, морально-духовну спільноту індивідів, об'єднаних спільними потребами, вартостями та інтересами. У зв'язку з цим він також писав: "Сила нації тим менша, чим більше панує в ній ворожнеча і боротьба поміж верствами її". А також: "Нехай вчені розшукають, хто був кому родичем, — ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією!"

Важливою характеристикою нації Міхновський визначав належність нації певної території, на якій вона, внаслідок тривалого історичного розвитку, становить абсолютну більшість населення.

Міхновський вважав самостійний державний розвиток націй на своїх етнічних територіях та здійснення їх інтересів запорукою для поступу матеріального і духовного розвитку людства та запорукою для задоволення інтересів окремих індивідів та суспільних груп, що входять до них: "Тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду... Щоб можна було супокійне кожній поневоленій нації розв'язати свої проблеми соціальні, їй треба насамперед розв'язати свою проблему національну... Інтереси тієї чи іншої соціальної кляси уступили перед інтересами цілої нації". Відтак Міхновський відстоював національну засаду в державно-політичній організації людства: "Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин... Кожен нарід, який би він малий не був має право на самостійне існування на своїй території".

Засада боротьби за існування та засада вільного розвитку націй в цілому гармоніювали у світогляді Міхновського. Поряд із засадою боротьби між націями за свої інтереси та вирішального значення сили в міжнаціональних відносинах, він одночасно відстоював засаду утворення націями своїх національних держав на своїх етнічних територіях. На практиці, підкреслював Міхновський, створити свою національну державу може тільки та нація, "що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм "правом сильного". "Народ має право жити тільки тоді, коли він має силу жити. Невблаганний біологічний закон боротьби за існування не знає жалю до слабих. Тільки сильні народи можуть жити".

Третьою суттєвою засадою в світогляді Міхновського є визнання вирішальної ролі провідної верстви в суспільно-політичному розвитку нації. Саме провідній суспільній верстві, за окресленням Міхновського - "інтелігенції", як "найкультурнішій", "єдино свідомій частині нації" належить історична роль бути "стерном національного корабля". Саме від постави провідної верстви залежить доля нації: її панування чи поневолення, розвиток чи занепад. На думку Міхновського, нація буде вільно розвиватися, якщо її провідна верства ототожнює свої інтереси з інтересами цілої нації та безкомпромісно відстоює їх. В іншому випадку, якщо провідна верства зраджує інтереси своєї нації на користь своїх групових чи чужонаціональних інтересів, така нація приречена на поневолення і занепад.

Микола Міхновський був свідомим прихильником і виразником ідеології націоналізму, що ставила інтереси нації та ідею вільного суверенного розвитку нації понад інтереси інших суспільних груп і відстоювала національну засаду суспільно-політичної організації людства. Щодо ваги націоналізму, як системи цінностей та суспільного руху, в здійсненні інтересу нації загалом та в національно-визвольній боротьбі зокрема Міхновський писав: "Націоналізм - це велетенська і непереборна сила, яка надто яскраво почала проявлятися з XIX віку. Під її могучим натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до одного часу покірно несли свої рабські обов'язки проти чужинців-переможців. Націоналізм... загальноєвропейський рух, що визволив десятки поневолених і упосліджених націй, що утворив великі національні культури і літератури - цей рух світла і волі".

На окреслених вище світоглядно-ідеологічних засадах Микола Міхновський розвинув свою політичну програму "Самостійної України" - створення національної держави українського народу на своїй етнічній території.

Висунуті Міхновським вище названі світоглядно-ідеологічні засади (висловлені ним в українському суспільстві вперше), від 1900 року, часу написання ним відомої роботи "Самостійна Україна", дотепер становлять ядро ідеології українського націоналістичного руху.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сергій Кулик,  асистент кафедри політології Волинського державного університету, м.Луцьк

 

 

НАЦІОНАЛІЗМ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО

 

Головна причина нещастя нашої нації –

брак націоналізму серед широкого загалу її.

М.Міхновський. “Справа української інтелігенції в програмі Української Народної партії”.

 

Кожен народ з моменту усвідомлення себе нацією стає на позиції націоналізму. Степан Ленкавський вказує, що організований український націоналізм розпочинає свою історію від “Братства Тарасівців”, що постало 1891 р. Одним з дієвих організаторів братства був Микола Міхновський. Його публіцистика, політологічні статті і програмні документи склали цілу епоху в історії вітчизняної суспільно-політичної думки. Саме з його ідей зродилися пізніше ОУН і УПА.

В самостійницькій концепції Миколи Міхновського, сформованій ще на початку ХХ століття виокреслено такі аспекти українського націоналізму:

1. ХХ століття – століття розв’язання національних питань, за умови, що “державна самостійність головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”. Тому українське питання набуває європейського та світового контексту.

2. Визнання перебування українського народу у становищі зрабованої нації.

3. Пошук державно-історичної минувшини – правовий аналіз легітимності української залежності від Москви за Переяславським договором (брошура “Самостійна Україна”).

4. Проекція націоналістичної історіософії: “через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної й незалежної”.

5. Ідея “дужої, бадьорої” нації, що відчула свою силу і хоче скористатись своїм “правом сильного” вже сьогодні. Звернення до морального чуття нації.

6. “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі” – нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ, щоб здійснити цей ідеал. Українська держава у такому потрактуванні – цілість усіх етнографічних українських земель.

7. Україна для українців, тобто панування й визнання українського національного духу обов’язкове для всього населення: “українська національна думка мусить обнімати всіх українців, де б вони не проживали”. Відповідальність кожного за долю нації, “коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ”.

8. “Без сили нема права, щоб здобути право, треба мати силу”. Створення визвольно-революційної етики, що випливає з необхідності тотальної боротьби (читай: війни) за політичні ідеали нації: “візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою”.

9. Поступовість і незаперечність кінцевих національних політичних домагань: Переяславська угода, автономія, в певній мірі соціалістичні гасла, як тактичні кроки до стратегічної мети – самостійної України.

10. Провід боротьби за свої національні інтереси має очолити інтелігенція – це її право і обов’язок. Вона має знайти шляхи звільнення української думки від чужих впливів і заснування власних організацій, партій. Ідеалом сучасного політичного українства Микола Міхновський вважає Тараса Шевченка.

Міхновський трактує націоналізм у широкому розумінні: перш за все як право боротися за своє людське “я”; домінанта нації та її інтересів у всіх сферах суспільства (насамперед, освіта, культура, преса); космополітизм й гуманізм є продовженням ідеї націоналізму; здоровий націоналізм – джерело творчості і свободи й базується на засадах знищення експлуатації людини людиною, братерства й солідарності.

Завдяки Миколі Міхновському український націоналізм з площини думок вийшов у дію, хоча й “дуже припізнився”. Він витримав іспит часом й містить немало актуальних для характеристики сьогоднішнього стану української нації висновків, порад політичної дії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Володимир Мороз, МНК, історик, м.Львів

 

КРИТИКА КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ ПЕТРОМ ПОЛТАВОЮ

 

  Комуністична система, яку критикував Петро Федун “Полтава”, і яку розглядатимемо ми сьогодні - це теоретична соціалістична-комуністична ідеологія та більшовицька практика, що панували в СССР.

  Для того, щоб зрозуміти праці Петра Федуна, насамперед слід торкнутися найважливішої риси усіх його праць, яка випливає з його функціональних обов'язків в Організації Українських Націоналістів і визначає спрямованість підпільних писань. Отже, Петро Федун “Полтава” - довголітній співробітник референтури пропаганди ОУН, її керівник у 1945-51 роках. Він був справжнім організатором, натхненником та керівником тієї масової пропагандистської роботи, яка забезпечила домінування націоналістичних ідей на терені дії підпілля аж досьогодні. Усі праці Петра Федуна були надруковані у підпільних брошурах та періодичних виданнях, а частина передана для публікації, поширення та використання за кордон. Усі праці писалися, друкувалися і поширювалися з пропагандивною метою. Відповідно, усі вони мають пропагандистський характер. Це є та основна риса, без врахування якої праці Петра Федуна ніколи не матимуть належного розуміння.

   Петро Полтава висвітлював, пояснював ті питання, які повинні були якнайефективніше сприяти національно-визвольній боротьбі ОУН, залучати їй нових учасників і симпатиків, послаблювати позиції ворога. На жаль, неможливо встановити, наскільки погляди Петра Федуна відповідали тій пропагандистській концепції, яка співвідносилася з потребами ОУН і яка висвітлена в працях за підписом "Петро Полтава". Саме тому сьогодні ми розглядаємо те, що написано як пропаганда.

  Праці Петра Полтави написані і надруковані у 1946-51 рр. Відповідно, вони відображали ті питання, що стояли перед національно-визвольним рухом, перед ОУН тоді.

  Головний Осередок Пропаганди при Проводі Організації Українських Націоналістів, яким керував Петро Федун, у квітні 1947 року видав для референтури пропаганди інструкцію, в якій визначені такі першочергові завдання масової пропаганди:

1. Розшифровувати на кожному місці і в усіх середовищах імперіалістичну суть большевизму.

2. Вказувати на те, що політика большевицької еліти в СССР стає щораз більше реакційною, виразно протинародною.

3. Вказувати на посилення курсу большевицької політики на російський шовінізм.

4. Популяризувати нашу програму, наші ідеологічні заложення.

5. Побіч розшифрування імперіалістичної суті большевизму і популяризації нашої програми, треба звертати велику увагу і на поглиблювання національної свідомості народних мас взагалі; на плекання високих національно-моральних вартостей /патріотизму, національної солідарності, жертвенності, героїзму.(1)

  Із цього документу бачимо, що з п'яти основних завдань три перших стосуються комунобільшовицької системи, яка панувала в СССР. В подібній інструкції від 7 квітня 1948 року робиться коротке резюме дотогочасної пропагандистської роботи:

  "Основна увага нашої пропаганди впродовж останніх чотирьох років була зосереджена головно на розшифруванні протинаціональної (з погляду інтересів як українського, так і всіх інших поневолених большевиками народів СССР), протинародної (з погляду інтересів працюючих мас) суті большевицької системи".(2)

  Обидва документи, як і інші, показують, що поборювання комуністичної системи ОУН ставила на головне місце у своїй пропагандистській роботі. Це не дивно, оскільки найбільшим, а на той час єдиним ворогом українців була червона Москва. Тому Петро Полтава, як один з провідних теоретиків ОУН, у своїх працях значну увагу приділяв критиці комуністичної системи, що в тій чи іншій мірі відображено в усіх його творах (а їх ідентифіковано більше двадцяти). Найповніше ж це питання викладене в праці "Концепція самостійної України та основна тенденція політичного розвитку сучасного світу" (вийшла друком в підпіллі у 1947 році).

  В Україні в часи діяльності Петра Федуна суспільство було заражене комуністичною ідеологією, а тому ОУН утверджувала свої ідеї, крім їх прямого пропагування, також шляхом виявлення, висвітлення та використання існуючих всередині більшовицької системи суперечностей. Через це пропагандисти підпілля, зокрема і Петро Полтава, використовували в своїх працях положення комуністичної ідеології, її аргументацію, термінологію; цитували Маркса і Леніна. Ті декларовані, і, щоправда, надзвичайно рідко здійснювані положення комуністичної ідеології, які мали позитивний, прогресивний характер, Петро Полтава вважав основою для критики всього загального негативного в большевицькій системі. Це загальнолюдські цінності, якими фальшиво прикривалися комуністи: демократичні права і свободи, права націй на самовизначення, недопустимість експлуатації людини людиною, розвиток промисловості, міст, ліквідація неписьменності. Цим декларованим принципам протиставляли реальну дійсність радянського режиму - з її тотальним визиском усіх працюючих верств, із жорстокою колоніальною системою господарювання на землях поневолених народів, з повною відсутністю будь-яких прав і свобод, з владою, за визначенням Петра Полтави, невеликої "касти большевицьких вельмож".

  Суперечності між теорією і практикою комунізму, як теж невідповідність інтересам народу ряду ідеологічних постулатів використовувалися з метою зародити сумнів, викликати  в людей недовіру до комуністичного режиму, які поступово переростали у його несхвалення, засудження, а далі й поборювання. Проте використання Петром Полтавою деяких положень комуністичної ідеології аж ніяк не дає підстав вважати його їх прихильником - це лише використання суперечностей у таборі ворога.

  Аналіз однієї з найважливіших тез комуністичної ідеології про примат класової боротьби і співставлення її із національною ідеєю приводить Петра Полтаву до наступного висновку: "Ідея нації має домінуюче значення серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють усі інші сили, скеровані проти неї. Вона через те визначає й основну розвиткову тенденцію історичного процесу". І далі: "Сторічний майже досвід існування соціалізму доказує, що йому не вдалося знищити чи як небудь захитати ідею нації. Вона із зудару з соціалізмом виходить переможно". Сьогодні правильність того висновку можна тільки підтвердити.

  Демократичні ідеї, які наскрізно проходять через усі праці Петра Полтави, спростовують ще одну тезу комуністичної ідеології - диктатуру пролетаріату, як теж її практичне втілення в умовах СССР - владу "касти большевицьких вельмож".

  Це те, що стосується критики Петром Полтавою комуністичної ідеології. Ще більше зусиль він доклав до критики конкретної практичної діяльності комуністів в СССР, і, зокрема, в УССР.

  Практика:  

1)                     терор;

2)                     русифікація;

3) економічний визиск.

  Критика комуністичної системи ведеться з точки зору концепції національної і соціальної справедливості, яка, зокрема, включає:

1) національна незалежність народу в його власній самостійній державній організації;

2) демократична конституційна держава;

3) безкласове суспільство.

  Останнє положення дехто перекручує і трактує як прийняття П.Полтавою соціалістичної ідеології. Але це зовсім не так! В умовах більшовицького СССР критика комуністичного ладу з точки зору вільної ринкової системи була б неефективною, а український націоналізм, крім того, постійно виступав і виступає проти визиску людини людиною. Формула безклясового суспільства насамперед була спрямована проти касти більшовицьких вельмож, які реально відігравали в СССР роль експлуататора і було просто необхідно в програмних документах ОУН та писаннях Петра Полтави показати усім в більшовицькій дійсності їх справжнього класового ворога. Також ідея безкласового суспільства йшла в руслі концепції національного солідаризму, яка передбачала об'єднання усіх верств населення навколо національної ідеї.

  Підсумовуючи основні напрямки критики більшовицької системи Петром Федуном, можна ствердити її велику цінність як історичну, так і практичну, надзвичайну актуальність в сьогоднішніх умовах, коли комуністи знову намагаються демагогією про соціальну справедливість загнати український народ в ярмо Москви та "касти вельмож".

 

1). Р-1197. Короткі вказівки щодо пропагандивної роботи на найблищий час.

2). Р-1197. Вказівки щодо пропагандивної роботи на 1948 рік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Володимир Мороз, МНК, історик, м.Львів

 

СОЦІАЛЬНА СКЛАДОВА ІДЕОЛОГІЇ ОУН (1929-1950рр.)

Не ставлю завданням повністю охопити виведене в назву статті питання, торкнуся лише основних його аспектів, актуальних сьогодні.

Історичною підставою приймаю рішення Зборів та Конференцій ОУН, праці Ярослава Стецька “За змаг державного життя” та “Наша визвольна концепція”, Петра Федуна-Полтави “Концепція самостійної України”, Степана Бандери “Перспективи української національно-визвольної революції”, вишкільні матеріали.

Соціальна політика в ідеології ОУН має два рівні прояву, які містять відповіді на запитання: як розв’язуватимуться соціальні проблеми в майбутній Українській Державі, як теоретично треба розв’язувати (або використовувати) соціальні проблеми в боротьбі, насамперед політичній.

Підстави соціальної політики ОУН випливали з основних ідеологічних засад українського націоналізму, а саме:

1.          Примат Нації.

2.          Держава – найкраща форма існування Нації. Виключна роль і важливість держави у житті Нації.

3.          Національна солідарність.

4.          Етична максима українця – працювати для свого народу, бути йому корисним. В лібералізмі/капіталізмі ініціатива людини безмежна, тут – суспільно-корисна.

Ці та інші принципи визначальні у націоналістичній ідеології, зокрема і соціальній її частині.

Український націоналізм зродився з внутрішньої природи Української Нації, він відповідає глибинним інтересам народу. Організований націоналістичний рух представляє інтереси всього народу в усіх сферах – духовно-культурній, політичній, соціально-економічній. Народ – усі суспільно корисні верстви населення. Як зазначалося в “Ідеологічному вишколі Ч.6. Соціальне питання в системі організованого українського націоналізму”[1]: “У нас рішаючий голос буде мати праця”.

Мирний час, існування багатьох політичних партій як альтернатива націоналістам, відносна політична стабільність, політична пасивність українців – такі умови діяльності в історії ОУН фіксуються тільки в 1920-30-х рр. та тепер. Саме тому основну увагу звертатиму на Організацію передвоєнного періоду.

Українська Держава у соціальній сфері мала завданням забезпечення умов, щоб заробити/здобути “їду, взуття, убрання, мешкання і то гідні культурної /європейської/ людини, не азіята, ані раба; для себе, жінки, дітей, старих батьків; мати засоби на культурні видатки (радіо, преса, театри, кіно, концерти і т.д.; здобути засоби навчання дітей (загально і фахово); придбати віно для дітей, придбати гроші на чорну годину (голодові роки, слабкість, старість і т.д.)”[2]

Основні положення тодішньої соціальної програми ОУН:

-  Вільно вибирати собі рід (фах) і місце праці.

-  Відносини між працюючими і власниками регулює Кодекс Праці.

-  Визначений мінімум заробітної плати і час тривання праці.

-  8-годинний робочий день, з часом – менший, при потребі – більший (отже, планувалося зменшення тривалості робочого дня. Сьогодні в соціально орієнтованій Конституції України це не зазначено – В.М.). Підліткам – обмежений час праці. Для гірників та тих, що у важких умовах – 5 год. (сьогодні шахтарі працюють 6 год. В день).

-  Матері – в означений час перед родом і після звільнені від праці і винагороджені.

-  Нічна праця заборонена, хіба в окремих випадках і за окрему винагороду.

-  Платна відпустка раз в рік від 7 днів до 1 місяця.

-  Соціальна опіка торкає всіх, старше 60 років і нездатних до праці – інвалідів, недужих. Забезпека на старість лише частково державна, а так – ощадна акція під опікою держави.

-  Охорона праці торкає всіх, навіть домогосподарок.

-  Безплатна лікарська опіка для всіх працюючих.[3]

Усі ці положення є майже тотожні до тих, що записані в соціально орієнтованій Конституції України. Інша справа, що вони не діють. Маємо добрий ґрунт відстоювати інтереси народу, світлі ідеали націоналістів, через впровадження питань соціального захисту, записаних в Конституції, в життя. Чомусь, після активності в конституційному процесі середини 90-х років націоналістичний рух перестав помічати Основний Закон. Це, до речі, стосується не тільки соціальних питань.

Передбачалося, що на кожному підприємстві діятиме Рада праці (наглядова) у складі керівника підприємства, представників робітників-співвласників і робітників-невласників. Вона контролює виробництво, умови праці а якщо керівництво підприємства приймає неправильні рішення, вона апелює до держави.[4] Сьогодні вже забули про Ради трудового колективу, як і теж про справу творення вільних профспілок, оскільки офіційні реорганізувати майже неможливо. Це ще одне важливе питання, яке націоналісти повинні взяти на озброєння.

Дуже ретельно підходила ОУН до питання власності. Власність на все – народна. Народ дає з правом забрати в окремих випадках (війна, злочин) поодинокі свої багатства державі, громадам, поодиноким своїм членам та їх об’єднанням, а тому допускалася державна, кооперативна, муніципальна і приватна власність. Державною власністю мали бути ті терени, багатства і засоби виробництва, удержавлення яких вимагатиме національна доцільність, тобто оборона держави та державний бюджет. До таких відносилися гірництво, важка промисловість (машинобудівна, електроенергетика, хімічна), транспорт (повітряний, водний, залізничний), ліси, закордонна торгівля. Муніципальною (громадською) власністю – ті підприємства, які мають рішаючий голос в організації бюджету даної громади (села, міста), потрібні для розбудови її життя. Це – електронні міста, газівня, водопроводи, трамваї, підприємства чищення міста, деякі інші (цегольні та ін.) Торгівля – в основному кооперація. Приватна і кооперативна власність – дрібний промисел, дрібна торгівля. Земля – приватна власність селян. Основа – середнє селянське господарство. Законом визначається границя найбільшої і найменшої кількості землі, що може бути в одних руках.[5]

Надзвичайно важливим було питання залучення працюючих до права власності на їх підприємствах. Лише в окремих випадках держава повинна бути виключним власником, в інших – робітники державних та муніципальних підприємств матимуть частку власності свого підприємства, а, отже, зацікавлення до праці.[6]

Подібна схема (на словах) повинна була реалізовуватися в соціально орієнтованій сьогоднішній Україні, але реально ті, хто проводив приватизацію, ставили собі інші завдання, а тому тепер робітники є усунені від права власності на підприємствах, як і від можливості впливати на керівництво.

Кожний робітник, на думку ОУН, матиме право на частину власності того підприємства, де працює. Лише в окремих випадках держава буде виключним власником.

ОУН змагає до депролетаризації суспільства, тобто до перетворення його на суспільство власників, як писав Ярослав Стецько[7]. “Ми проти як державного, так і ліберального етатизму, усунення робітників від власності”.[8] І пропонував розв’язок – націоналізація приватних підприємств та приватизація їх з участю робітників. Це гасло, на мою думку, повинне бути одним з ключових у соціальній політиці сучасного націоналістичного руху.

Цікавим був підхід ОУН до участі національних меншин у праві власності. Як пропонувалося, москалі, поляки, мадяри, жиди будуть виключені від права власності. Лояльні – матимуть в обмеженій формі. Крім того, чужинці будуть спроцентовані. Якщо 3% жидів в Україні, то не більше 3% жидів лікарів, юристів і т.д.[9] Прикметно, що сьогодні лідер Русского двіженія України Олександр Свистунов вимагає процентного представлення росіян в органах влади. Як не дивно, це не суперечить програмі ОУН!

Організація Українських Націоналістів намагалася подолати недоліки демократії в питанні вибору найкращих громадян до керівництва державою. Не пряме голосування розагітованої партіями та демагогами маси, яке дає змогу потрапляти до влади людям, яким чужі інтереси нації і держави. Через це була запропонована складна система якісного добору, основними складовими якої були місцеве самоврядування та професійні організації. Кожна суспільна верства матиме найвищу інституцію, покликувану самими верствами (хліборобства, промислу, торгівлі, фінансів, публічних робіт, кооперації, церкви, науки, мистецтва, освіти, гігієни та народного здоров’я). Нижча законодатна палата називалася Державна Рада праці, до неї делегували своїх представників професійні організації та органи місцевого самоврядування. Державна Рада праці призначала 1/3 складу вищої палати – Ради визначаючих (1/3 – сама Рада визначаючих, 1/3 – голова держави). На спільних засіданнях палат вибирався Голова держави.[10] Не можу стверджувати, що така схема є прийнятна сьогодні, але наслідки розгулу демократії ми вже бачимо.

Надзвичайно стисло і влучно питання використання соціального питання в боротьбі за владу подав Степан Бандера. Він виділяв три форми мобілізації діючих сил революції: ідейно-політична (поширення позитивних ідей, програми і кличів національного визвольного руху на широкій протибольшевицькій пропаганді); дійова (приєднування і залучування поодиноких людей, гуртів і загалу населення до активної участі в революційних діях, в боротьбі); організаційно-кадрова (обидва попередні плюс залучення людей в членські ряди).[11] Ця схема поширювалася на всі напрямки роботи ОУН, в тому числі соціальну політику.

На думку Степана Бандери, ідеологія і програма українського націоналізму відповідають інтересам міського елементу в неменшій мірі, ніж селянству і мають всі дані залучити його до активної революційної боротьби.[12] Українські націоналісти мають все і всюди відстоювати інтереси українського народу, в усіх сферах життя, усіма можливими методами,  щоб наблизити існуючий стан до того, який повинен існувати в Українській Державі. Використовувати для цього програму та організаційну структуру ОУН.

 Це завдання сьогодні не виконано і його ніхто для націоналістів не знімав і зняти не може, бо це засадничий принцип націоналістичної ідеології – створити Українську Державу, яка забезпечить для українця умови для вільного розвитку, праці та матеріального достатку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Віктор Рог, Голова МНК, м.Київ

 

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І ДЕМОЛІБЕРАЛІЗМ: ДВА ПОГЛЯДИ НА ЛЮДИНУ І СУСПІЛЬСТВО

 

Не є чимось надзвичайно дивним той незаперечний факт, що 20-40-і роки XX ст. стали такими багатими на теоретиків і ґрунтовні праці з ідеології та проблематики українського націоналізму. Молодий революційний рух потребував саме таких людей і такої праці, він вимагав негайної відповіді на безліч гострих питань, окреслення напрямків дії і візії майбутнього. Тож цілком закономірно, що в багатьох теоретичних працях того часу наводяться порівняльні характеристики засад українського націоналізму та інших суспільно-політичних рухів, а зокрема комунізму, демолібералізму, націонал-соціалізму, фашизму. Як в окремих працях, так і на сторінках журналів, зокрема в ЛНВ і "Розбудові нації", розгортається жвава теоретична полеміка з багатьох ідеологічних питань. Особливо активну роль у цій дискусії відіграють провідні ідеологи: Дмитро Донцов, Євген Онацький, Юліян Вассиян, Дмитро Мирон, Ярослав Стецько, Микола Сціборський, Степан Ленкавський.

 За визначенням Дмитра Мирона "Орлика", "Ідеологія - це життєтворча система вартостей, ієрархія цілей, потреб і керівних засад, що кристалізують суспільні хотіння, прямування та надають зміст і напрям суспільно-національному життю й діяльності"(1).

Отже, перед тим як говорити про стосунки націоналізму і демолібералізму, зокрема й про бачення проблеми суспільности (нації) та одиниці (людини) українським націоналізмом взагалі, напевно, слід розпочати з визначення самого терміну "український націоналізм", тобто з дефініції поняття.

Вважаю за доцільне навести кілька таких визначень, сформульованих у 20-30-х роках:

І. "Український націоналізм - це духово-світоглядовий та суспільно-політичний рух, що органічно виростає з духово-суспільної природи української нації, відповідає її найістотнішим потребам і змагає революційно-творчим шляхом до установлення нових вартостей, до відродження і визволення всіх сил української нації та до всестороннього її розвитку у власних державних формах"(2) (Дмитро Мирон "Орлик").

2. "Для українського націоналізму Українська Нація є вихідним заложенням чинности та цілевим означенням всіх його прямувань. Він розглядає націю не як механічний збір певної кількости людей, пов'язаних лише спільністю території, мови й матеріяльних інтересів, лише як найвищу організаційну форму людського співжиття, що при всій своїй зрізничкованости має власний, неповторний і духовний зміст, творений від віків на підставі природних властивостей даної людської спільноти, її моральної єдности та стремління здійснювати свої власні історичні інтереси"(З) (Микола Сціборський).

3. "Націоналізм - це мислення і діяння інтересами нації"(4) (Степан Ленкавський).

Вже з вищенаведених означень є зрозумілим, що націоналізм - це світогляд і суспільно-політичний рух, підставовою цінністю і основою котрого є ІДЕЯ НАЦІЇ, ІНТЕРЕСИ НАЦІЇ.

Засадничою підставою лібералізму є особиста свобода людини, котра зводиться до абсолютної цінности. "Історія філософічної дискусії про проблему відношення одиниці й суспільности має теоретичний характер"(5), - пише у своїй статті "Одиниця й суспільність" Юліян Вассиян. Він слушно зауважує, що раціоналістична концептуальна методика (чи то ліберальна, чи то соціялістична) обчислювала і націю, як спільноту, і людину - як поняття "атомістично-механічні". І тому Вассиян має підстави твердити, що "соціялізм виріс послідовно з лібералізму в егалітарнім підсонні раціоналістичної прямолінійности думання аж до остаточних висновків"(6). Адже й лібералізм, і соціялізм бачать суспільність як масу, як певну кількість одиниць, і засадничо соціялізм не протиставляється лібералізму, "бо віддає перевагу більшості одиниць". Так само й демократія як система має коріння в демолібералізмі, оскільки саме "лібералізм побудувався як світогляд на одиниці, він дав тим самим засадничо однакове право всім одиницям".

Теоретики українського націоналізму пов'язують поняття демократії, лібералізму, соціялізму, анархізму в одне системне причинно-наслідкове явище, котре характеризується низкою спільних ознак. Ось що, наприклад, пише у своїй праці "Ідея і чин України" Дмитро Мирон - "Орлик": "Соціалізм - це відвернена вартість, нешлюбна дитина демоліберального капіталістичного світу. Тут і там бачимо раціоналістичне доктринерство, бездушну, об'єктивну науковість і релятивність, віру в механічний поступ, тут і там бачимо боротьбу партійних і клясових інтересів, тут і там бачимо матеріялізацію й механізацію життя, тут і там бачимо перевагу економічних чинників, перевагу матерії, тут і там бачимо не вартість особистости, але кількість, число, демократичну чи колективну масу, тут і там бачимо пацифізм і заник духово-моральних, біологічних і волево-творчих первнів, тут і там бачимо атомізацію й захитання основ нації й держави, тут і там бачимо всевладність бюрократії, тут і там бачимо брак органічного наростання й селекції провідної верстви, тут і там бачимо штучність, поверховість і інтернаціональність культури й цивілізації, тут і там бачимо половинчасту людину, відірвану від національного грунту й глибини життя, кидану пристрастями чи погонею за інтересами екологічну і технічну людину, дарвінську людину, а не героїчну, творчу особистість прометеївського чи фавстівського духа.

Чи ж у нас демоліберальне партійництво й доктринерство не проторувало доріг під наплив штучного, насаджуваного соціялізму різних видів... Як демолібералізм, так і соціялізм були принесені на Україну зовні, з чужого поля, через Росію, й штучно насаджені на Україні. Це витвори чужого духа і чужих інтересів, а не українського духа й українських потреб". (7).

Дмитро Мирон характеризує лібералізм і дає йому таку оцінку: "Суспільне, політичне і господарське життя лишається на вільну гру суспільних й індивідуальних сил. Хай все пливе свобідно й необмежене, хіба волею й інтересами інших одиниць. Такий підхід до суспільного життя, опертий на необмеженій вільній грі сил, доводить до розбиття й анархії, до увільнення від усяких обов'язків і законів, до вільної любови, до вільної, необмеженої конкуренції, погоні за зиском і визиском слабших. Наслідком політичного лібералізму є економічний лібералізм, що приніс замість свободи й рівности визиск і панування гроша, егоїзм, гризню клясів. Лібералізм замість свободи одиниці приносить її залежність від сильніших матеріяльно і брутальніших, приносить самоволю, нерівність, визиск, егоїзм, панування клік, неморальність, безпринциповість та слабість духа й характеру. В консеквенції доводить до анархізму й нігілізму"(8). Практично картина, яку змалював Дмитро Мирон понад 60 років тому, сьогодні є реальним результатом задіяння ідеології "загальнолюдських цінностей" як інструменту побудови Української держави.

Націоналізм має свою окрему точку зору на стосунки людини і суспільства, заперечуючи можливі крайнощі. Націоналізм визнає людську гідність та її творчу індивідуальність і - основні обов'язки перед суспільством, бо "розвиток національної (суспільної) свідомости, що примушує людину... до жертв на користь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуальної свідомости, але навпаки - ця індивідуальна свідомість є конче потрібною для розвитку національної свідомости. Бо лише свідомі індивідуальної своєї гідности індивіди можуть мати й свідомість національної гідности"(9) (Євген Онацький). У теорії українського націоналізму права кожної людини прямо пропорційні до обов'язків перед національною спільнотою. Націоналізм наголошує взаємозв'язок і взаємозалежність прав і обов'язків у стосунках між людиною і суспільством (нацією).

Дуже часто в одне поняття різні люди вкладають різний зміст. Так само і в термінологічних означеннях. Поняття "нація" та "ідеал людини", наприклад, у лібералів і націоналістів не є тотожними за змістом. Ось що пише Ярослав Стецько у своїй праці "Новий суспільний лад": "У них (демолібералів) - гедоністичний егоїзм як суть життя; у нас (націоналістів) - національно-суспільний глузд існування й суворий героїзм, як неодмінна риса ідеалізму - трагічна й глибокожиттєрадісна концепція життя, що має в своїй основі героїчну етику" (10).

Те саме стосується й поняття "демократія". Ярослав Стецько стверджує: "Коли під демократією розуміти доступ до влади найкращих із народу, але не методою обману й демагогією, а творчою працею над поліпшенням долі народу, тих, що між ним самим заслужили довір'я й признання; коли під нею розуміти любов до народу, не тільки до глибин слова і до глибин кишені; коли під нею розуміти невідкличну вимогу до кожного, без розбору, важких трудів, праці й уможливлення завдяки праці й чистоті характеру і здібностям кожному з народу перейти в ряди провідної верстви; далі - соціяльну справедливість та відповідний до зусиль праці та здібности розподіл дібр між усіх громадян держави, однакова на ділі, а не, як у демолібералів на папері, можливість (...) - впливати на державні справи і керувати ними, коли тільки характером, працею і розумом викажеться гідним цього, - якщо так розуміти демократію, то націоналізм найбільше демократичний з усіх існуючих нині у світі програм будови державного ладу й перебудови світу" (11).

Нація є ірраціональним, містичним явищем, і саме духовна сутність нації окреслює і зумовлює стосунки між національною спільнотою і окремою людиною. "Виростаючи з коріння історичних традицій і прямуючи в далеке майбутнє, нація є спільнотою, як висловився Шевченко, “мертвих, живих і ненароджених". Тому кожен член нації має моральне зобов'язання і відповідальність не тільки по відношенню до його сучасного, "живих", але і по відношенню до майбутніх поколінь "ненароджених". Нація є явищем вічним, тоді як окрема людина є тільки тимчасовим явищем"(12) (Юрій Пундик).

Оскільки нація є категорією вищого порядку і несе в собі вищу Ідею, Мету і Місію, вона "уособлює інтереси всієї спільноти, не тільки сучасної, але й майбутньої, і обов'язком її членів є дбати про те, щоб своєю працею збагачувати націю духово та матеріяльно та зберігати її існування, щоб передати багату спадщину прийдешнім поколінням, як родина працює не тільки на теперішніх членів, але й для майбутніх внуків. Тому інтереси нації стоять вище інтересів окремих людей і людських груп, і в ім'я тих інтересів людина мусить навчитися солідарно співпрацювати з іншими членами її національної спільноти"(13) (Ю.Пундик). Український націоналізм розуміє вартість людини як духовної творчої індивідуальности, а не механічної одиниці. І суспільна роль людини полягає у тому постійному самовдосконаленні, розвитку і службі вищому ідеалові. Служіння Ідеї Нації ушляхетнює і узмістовлює життя людини.

Лібералізм своїм культом "прав людини" і "свободи одиниці" відчужує одиницю від суспільства. Продукт лібералізму бачить суспільство лише як об’єкт і засіб набування і збільшення своїх особистих користей і вигод (насамперед матеріяльних). Лібералізм народжує денаціоналізовану особу - циніка і споживача, метою життя якого є лише вульгарне задоволення особистих інстинктів любою ціною. Культ наживи і бажання насолод залишається єдиним сенсом життя. Зникає усвідомлення того, що немає свободи людини без свободи народу.

Доктор Дмитро Донцов вказує на реальний вислід гасел і доктрин лібералізму. "Гасла французької революції - "свобода, рівність і братерство" (гасла теперішньої демократії) - здегенерувались, стали маскою хаосу. "Свобода" - обернулася в свободу ширити розпусту і зраду, а навіть в свободу розкладати християнську Церкву, бо "богами" сучасности стали гріш, шлунок і секс. "Рівність" - обернулася в пропаганду проти всього, що вивищувалося над масою, закоханою в "добробуті" і матеріяльнім "щасті", настроєною проти великих ідей і чинів, проти героїзму. А "братерство" обернулося в пропаганду "дружби" з СССР.

Все це, всі ці три пишні гасла - "свобода, рівність, братерство" - були лише масками таємних мафій (часто культурою і походженням чужих Европі), щоб опанувати окремі нації в якімсь "світовім уряді" одного чи другого "вибраного народу", де і уряд, і армія, і поліція належали б не "братеризованим" націям, а ворожій їм мафії"(14).

Так само правий був Юліян Вассиян, коли ще 1934 року в польській тюрмі в Седльцях писав: "Теоретичні основи лібералізму являються з конечности джерелом суперечности, заперечення і взаємного виключення. Ці загибельні наслідки дані в природі самих зародків світогляду. Механічно-атомістична означеність одиниці-людини - це дуже поверхова, виривкова і проста метода, її абстрактність мститься швидше, ніж могли подумати найбільші песимісти в царстві демолібералізму чи соціялізму" (15).

Сьогодні космополітичний демолібералізм все більше стає синонімом безвідповідальности й активно пропагується і насаджується у посттоталітарній Україні як домінуюча ідеологічна доктрина, покликана заповнити ідеологічний вакуум, що утворюється на місці збанкрутілого комунізму. Заперечуючи ідентичність української традиції, демолібералізм фактично перетворюється на нову форму імперського тоталітаризму, розглядаючи Україну в якості потенційних колоніяльних теренів. Отже, знову на часі доктрина національної самодостатности - політично-економічної та інтелектуальної.

 

Примітки:

1) Мирон Д. Ідея і Чин України. - 1940. С.3

2) Там само. - С. 1.

3) Сціборський М. Націократія. - Париж, 1935. С.74

 4) Сич О. Роздуми на ідеологічні теми // Інтерес нації. - Ч.1. - К., 2000.

5) Вассиян Ю. Одиниця й суспільність. - Торонто, 1939. - С.9.

6) Там само. - С. 11.

7) Мирон Д. Ідея і Чин України. - 1940. – С.41.

8) Там само. - С.40.

9) Пундик Ю. Український націоналізм. Париж,1956. С.43.

10) Стецько Я. Новий суспільний лад // Українська визвольна концепція. Мюнхен, 1987. - С.125.

11) Стецько Я. Націоналізм і демократія // Там само. С.131

12) Пундик Ю. Український націоналізм. Париж, 1956. – С.47.

13) Там само.

14) Донцов Д. Хаос сучасности і молодь. – Київ, 2000. С.25-26.

15) Вассиян Ю. Одиниця й суспільність. - Торонто, 1939. С.12.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Станіслав Федорчук , МНК, політолог, м.Донецьк

 

ХРИСТИЯНСТВО І УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ                                                              

Ми живемо в час, коли категоріальна, дефінітивна частини, як апарати пізнання, все більше набувають ознак ускладнених. Дуже  часто, в силу певного вульгаризму протиставляються певні терміни й самий їхній сенс. Тим більше коли мова йде про універсальне і національне (традиційне).

Протягом ХХ століття виникла і утвердилась ідеологія націоналізму, якій її супротивники і критики закидали відхилення від християнських норм і християнства як такого. Наскільки це можливо, спробуємо розглянути християнство і український націоналізм, як феномени філософсько-політичної думки, в їх просторовому, буттєвому вимірі, дотримуючись певної хронологічної системності.

Програмова робота "Самостійна Україна" українського мислителя, політичного діяча, фактичного засновника українського націоналізму як ідеології Миколи Міхновського містила поруч з проблемами загального плану і певне ставлення до християнства, християнської церкви в Україні. У нього ми можемо зустріти таке: "І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але і сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови" (1).

Таким чином, це була констатація факту відсутності влади української православної церкви, після втрати Україною будь-яких ознак незалежності і підкорення Московським патріархатом Київської метрополії. Невипадковим є факт наголошення на мові служби Божої, оскільки це важливе філологічне питання було і політичним, як доказ можемо згадати прихід протестантизму в Європі, який не тільки переклав Євангеліє і Старий Завіт на національні мови, а й став чинником пробудження етносів за державного існування.

Проте, наукова об`єктивність вимагає констатації того, що ці проблеми не стояли досить гостро в програмових документах УНП (Українська Народна Партія) і лише прихід ідеології українського націоналізму на західноукраїнські землі поставив це питання, як одне з основних. Це не було жодною аномалією, оскільки греко-католицька церква, пройшовши довгий шлях еволюції, почала ставати більш національною українською церквою. Певною мірою це було зумовлено тим, що українці отримали можливість навчання у семінаріях, а згодом стали новою елітою Західної України.

Юліан Охрімович дає таку картину: "Для того історія національно-політичної думки на Австрійській Україні, аж до 70-х років Х1Х століття, отже протягом наступних ста  літ, є майже виключно історією поглядів та настроїв духовенства".(2) Наприкінці століття там вже існують партії клерикального спрямування, які наголошують на національних проблемах. Всі ці факти й стали причиною того, що виконання і розвиток українського націоналізму як ідеології і руху на Західній Україні не міг обійти поза увагою християнство.

Провідний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов є не тільки автором загальновідомої праці "Націоналізм" (1926р.), а й багатьох інших, серед яких "Кардинал Мерсіє, слуга Бога й нації", яка була видана у Львові у 1926 році. Вона була фактична збірником проповідей бельгійського кардинала Мерсіє під час боротьби з німецькими окупантами у Першій Світовій війні. Саме там Д.Донцов знаходить підстави вважати синтезу християнського світогляду і націоналізму органічною: "Христова релігія уважає патріотизм законом; немає досконалого християнина, що не був би досконалим патріотом".(3) Кардинал Мерсіє вважав, що патріотизм є "найвищою християнською чеснотою - милосердям".

Це був синтез визвольної боротьби і християнства  в своєму теоретично - прикладному аспекті.

Ще більш глибоко аналізує християнство видатний філософ українського націоналізму Юліан Вассиян, який писав: "Дорога до Бога веде через Батьківщину. Однак лучба з Богом можлива тільки безпосередньо між Ним і душею людини" (4). Одже, розглядаючи універсальність християнства, він доходить висновку про те, що універсальність досягається християнством лише через взаємодії з націями, приймаючи їх до процесів всього християнського континууму, орієнтуючись не на життя  людей, а на стан душі окремої людини і її діалозі з Богом. Будучи філософом ідеалістичної школи він так розв`язує суперечку між матеріалізмом і ідеалізмом: "Тоді недоречно взагалі говорити про опір матерії духовному зусиллю, скоріше треба протиставити собі поодинокі вияви духа, отже в опорі видіти активність духу, а не безвласність матерії"(5). Виходить, що на рівні філософському і політичному знімаються суперечності між універсальним і традиційним (націоналістичним) світоглядом. Якщо в першому плані ми бачимо приклад синтези у Дмитра Донцова емпіричної, то у Юліана Вассияна бачимо поєднання ще більш глибоке, на рівні концептуальному, теоретичному і прикладному (Бог через одиницю нації і християнство в національних формах як реальна універсальність християнства). Розкриваючи таким чином християнську універсальність націоналізм проголошував себе христянською ідеологією. Так розкриває цю проблему ідеолог і Провідник ОУН Степан Бандера, - український націоналізм це: "Велика, чиста ідея української нації, змагання за волю Україні й за Божу правду на українській землі - це невичерпне джерело сили нашого руху, а витворені в боротьбі високовартісні прикмети націоналіста - революціонера, досконалі методи організації і способи дії дають йому незломну снагу, міць і гарт".(6). Тобто ми бачимо не лише визнання українського націоналізму рухом християнським, а й велику роль християнства у формах організованого націоналізму.

Але відкритим залишається питання, який метод дозволив філософам і ідеологам українського націоналізму сполучити його з християнством, не впадаючи в певні крайнощі. Відповідь на це ми знаходимо у Юрія Бойка, в його книзі "Шлях нації": "Але українські націоналісти стоять на загальних засадах новітньої європейської ідеалістичної філософії, що її яскраво репрезентують,  між іншим, і щойно схарактезовані  погляди В.Джемса".(7) Спробуємо вияснити, до чого вищезагальний уступ. В.Джемс - це видатний американський філософ, один з засновників прагматизму, його погляди найбільш яскраво висловлені у праці "Прагматизм" (1907р.). Саме в ній він розкриває прагматизм як метод. Сенс прагматизму він викладає так: "Прагматична філософія, про яку я почну казати в наступній лекції, саме так зберігає тісний внутрішній зв`язок з фактами, але на відмінність від спенсерівської філософії - вона на початку, ні наприкінці не виштовхує за двері позитивних релігійних побудов: вона і з ними має інтимну близкість".(8) Ми можемо бачити таким чином метод, за яким визнаючи ідеалістичну філософію ми можемо користуватися християнським світоглядом у практичному сенсі, від індивідуальної до колективної боротьби нації за свободу не входячи в філософсько-світоглядові, політичні суперечності. Серед сучасних дослідників українського націоналізму і його зв’язків з християнством, можемо виділити невелику статтю Андрія Денисенка “Про націоналізм, християнство і Христову притчу про дві щоки”, в якій автор, виходячи з ідеалістичної християнської філософії, наводить приклад притчі про дві щоки, загальний зміст якої трактується як те, що треба підставити праву щоку, якщо тебе вдарили по лівій. Саме тут далі йде прагматичний метод, який використовує Андрій Денисенко, наголошуючи той факт, що: ”Христос підкреслює цим символічним кількісним обмеженням можливих ударів рубіж, край нашим терпінням, який має кожен принижуваний, і далі якого не повинен попускати сваволю над собою; і коли гнобитель його заступає цю межу, смиренність має заступати праведний гнів”. (9)

Прагматичний метод дозволяє виходити не з матеріалістичного світогляду, а з  ідеалістичного, який використовує емпіричне буття приниженої нації, творячи таким чином підстави для ідеології побудови української держави і її зросту.

На жаль, тема тез є лише розгляд світоглядово-філософської дискусії про конфлікт універсальності християнства і традиційної (націоналістичної) філософії, хоча вагомим внеском до цієї проблеми було б важливим і розгляд практики взаємовідносин християнських церков і організованого українського націоналізму (УВО, ОУН, ФНЄ та інші) як виразників і носіїв націоналістичної ідеології. Можемо дійти до таких висновків:

1.                Фактично розгляд відносин між українським націоналізмом і християнським як універсальним феноменом почався з першої праці “Самостійна Україна”, яка стала програмою для подальших розробок, написаної Миколою Міхновським. До теми зверталися більшість українських ідеологів українського націоналізму і його дослідники: Дмитро Донцов, Степан Бандера, Ярослав Стецько, Михайло Шлемкевич, Юліан Вассиян, Володимир Мартинець, Дмитро Мирон, Юрій Бойко, Юрій Пундик, Валентин Мороз, Роман Рахманний та багато інших.

2.                Розробка питань співвідношення християнства і українського націоналізму отримала свій розвиток з приходом націоналізму в Західну Україну, УГКЦ і християнський світогляд були масовим явищем і важливим чинником у становленні.

3.                Д.Донцов один із перших підняв проблему визволення і патріотизму в зв’язку з християнським світоглядом на прикладі боротьби народів проти німецької окупації у Першій Світовій війні.

4.                Видатний філософ Юліан Вассиян фактично є основоположником синтезу українського націоналізму і християнства, через розкриття схеми Бог-людина-нація і людина-Батьківщина-Бог, як всезагальні і універсальні не тільки для християнства, а й українського націоналізму.

5.                Філософським методом, який дозволив цю синтезу є прагматизм В.Джемса, який проголосив необхідність емпіричного досвіду, виходячи з ідеалістичних конструкцій.

6.                Як бачимо, український націоналізм не тільки визнає себе християнським, він є світоглядово-філософським рухом, який не протиставляється християнству, а ґрунтується на ньому, використовував і використовує його у власних ідеологічних концепціях.

 

 

 

Посилання.

1.                     Міхновський М. Самостійна Україна. -  Київ: Самостійна Україна, 2000. – С.25

2.                     Охрімович Ю. Розвиток української національно-політичної думки: -  Нью-Йорк: Видавництво Чарторийських – С. 26

3.                     Варнак Д. (Д.Донцов). Кардинал Мерсіє. Слуга Бога і нації. – Торонто: Мета, 1956. – С. 30

4.                     Вассиян Ю. Бог і нація / В зб. ОУН /: Минуле і майбутнє / Під ред. Тарана С. – Київ: Фундація ім. О.Ольжича, 1993. – С. 152

5.                     Вассиян Ю. Згадана праця – С. 153

6.                     Бандера С. Перспективи української революції. Київ: Інститут національного державознавства, 1999. – С. 133

7.                     Бойко Ю. Шлях нації – Київ: Козаки, 1992 – С. 13

8.                     Джемс В. Прагматизм / В зб. Прагматизм / Джемс В.; Переклад з англійської Юшкевича П. Прагматизм / Ебер М.; Переклад з французької Веденської З. Про прагматизм / Юркевич Г. – Київ: Україна, 1993. – С. 24

9.                     Денисенко А. Про націоналізм, християнство і Христову притчу про дві щоки / Газета “Шлях перемоги” № 6 (2232) від 6 лютого 1997 року.

 

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

Україна ХХІ століття очима молоді .............................................стор. 1

 

Привітання.......................................................................................стор. 2

 

Шуст Леонід, Український націоналізм: питання взаємовпливів і взаємозв’язків від минулого до сучасності..................................стор. 3

 

Богдан Яцун, Головні засади ідеології українського націоналізму Миколи Міхновського....................................................................стор. 9

 

Сергій Кулик, Націоналізм Миколи Міхновського....................стор. 13

 

Володимир Мороз, Критика комуністичної системи Петром Полтавою.......................................................................................стор. 15

 

Володимир Мороз, Соціальна складова ідеології ОУН.............стор. 19

 

Віктор Рог, Український націоналізм і демолібералізм: два погляди на людину і суспільство...............................................................стор. 24

 

Станіслав Федорчук, Християнство і український націоналізм.....................................................................................стор.30

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Відповідальний за випуск Ярослав Іляш

 

Упорядники Віктор Рог та Олександр Богатирчук

 

Надруковано в Українській Видавничій Спілці

м.Київ-34, вул. Ярославів Вал, 9

 

Підписано до друку: 15.05.2002р.

Наклад 600 прим.

 

Видано з ініціативи Молодіжного Націоналістичного Конгресу

01034 м.Київ-34, вул. Ярославів Вал, 9 п.4

тел. (044) 234-70-20

E-mail: mkun@ukr.net

http://www.UkrNationalism.org