ДМИТРО МИРОН: ПОВЕРНЕННЯ У СЛОВІ

(передмова)

 

Останнє десятиріччя для України головно  стало десятиріччям випробувань. Випробувань на перспективність і життєздатність нації і держави в площині політично-економічній, випробувань на перспективність і життєздатність ідей і програм в площині світоглядово-ідеологічній.

            Для багатьох стало очевидним, що будувати без фундаменту неможливо, неможливо будувати без проекту будови, без плану. Тобто, неможливо будувати, не знаючи, що будувати, як будувати, для кого будувати, з чого будувати і, зрештою, навіщо будувати. І, хоча це є очевидним, все ж дехто цього не хоче усвідомлювати.

            Значною мірою для України ці 10 років стали роками втрачених можливостей, похованих надій завдяки тому, що своєчасно не було дано вірних відповідей на вище перераховані питання.

            Наші попередники свого часу добре попрацювали і залишили нам неабияку ідейно-теоретичну спадщину. І півбіди, що вона десятиліттями була для нас недоступною, біда, що і сьогодні вона не є достатньо вивченою, проаналізованою, використаною в сучасних умовах.

            Дякуючи, насамперед, когорті сподвижників-ентузіастів, останніми роками в Україні вийшли друком ряд ґрунтовних праць наших великих теоретиків: Дмитра Донцова, Юрія Липи, Ярослава Стецька, Степана Бандери.

            Незважаючи на те, що з часу їх написання пройшло не одне десятиріччя, ідеї і твори цих мислителів залишаються актуальними і мають неабияку вартість не лише в історично-науковому плані.

            Молодіжний Конгрес Українських Націоналістів поставив за мету поповнити список перевиданих творів авторів, повернення яких давно очікує молода Україна. Так побачили світ чотири брошурки маловідомих праць доктора Дмитра Донцова, дві збірки творів Ярослава Стецька, одна – Юрія Липи.

            І ось зараз Ти, шановний читачу, тримаєш в руках  легендарну працю Дмитра Мирона ‑ “Орлика” “Ідея і Чин України”, котра кілька десятиліть перебувала в таємних спецхранах “під московським караулом у тюрмі” за № 7612.

            На мою думку, “Ідею і Чин України” можна вважати найбільш ґрунтовним і докладним популярним викладом ідеології, теорії, тактики і мети українського націоналізму 30-х років.

В своїй праці автор показує глибинне коріння, органічність і традицію українського націоналізму, історичний шлях його боротьби і утвердження, викладає його світогляд і мету.

            Твір є безцінним історичним документом епохи і, безумовно, буде корисним як політикам і політологам, так і історикам, насамперед дослідникам українського національно-визвольного руху. Особливо корисно ознайомитися з цією працею молодим українцям, членству націоналістичних організацій.

            Зокрема праця Дмитра Мирона допоможе розвінчувати облудні московські міфи про ОУН, знімати комуністичні пропагандивні ярлики про “тотожність українського націоналізму і фашизму”.

            Ще в кінці 30-их років, до того, коли німецький націонал-соціалізм продемонстрував світові своє справжнє обличчя, в той час, коли Молотов і Ріббентроп ділили сфери впливу, а бійці Вермахту і Красної Армії спільними парадами дефілювали в Бресті, Дмитро Мирон доволі критично поставився до тоталітарних рухів в Італії й Німеччині. Він виразно розрізняв фашизм і націонал-соціалізм і піддавав ці явища докладному аналізу і ґрунтовній критиці, втім, як і інші чужинецькі ідеологічні доктрини та суспільні рухи, а зокрема демолібералізм і більшовизм. Як знаємо з архівів, у Києві в 1942 році працював Дмитро Мирон над новою, зміненою редакцією “Ідеї і Чину України” та писав нову основну політичну працю.

Даючи оцінку праці “Ідея і Чин України”, маємо врахувати наступне:

а)  праця була написана автором в кінці 30-их років в підпільних умовах, до того ж перший варіант твору був втрачений і вдруге Дмитро Мирон писав цю працю по пам’яті і то в дуже стислий термін. Відповідно, і час, і умови написання твору наклали свій відбиток на його стиль і зміст;

б)   метою написання твору було подати до потреб організованого націоналістичного руху своєрідну “Абетку Націоналіста” — працю, в якій загально і доступно викладено основоположні засади,  методи і завдання українського націоналізму. Тобто, це не є наукова праця, а, насамперед, своєрідний курс лекцій для активу і провідного членства ОУН тих часів, викликаний нагальною потребою.

            Для зручності сприйняття змісту твору нашим сучасним читачем ми дозволили собі дещо виправляти мову автора відповідно до вимог сучасного правопису, проте залишаючи оригінальний авторський стиль, а також зробили деякі незначні скорочення в тексті, котрі, однак, суттєво не впливають на зміст.

            На превеликий жаль, ім’я Дмитра Мирона, його життєвий шлях і творчий доробок практично невідомі не те, що ширшому загалу українців, а, мабуть, і більшості тих, хто сьогодні безпосередньо причетний до націоналістичного руху, зокрема молодшому поколінню.

            Ми вирішили заповнити цю, без сумніву, значну прогалину. 5 листопада 2001 року ми відзначаємо 90-ліття з дня народження Дмитра Мирона, і тому нехай перевидання його праці стане нашим скромним внеском у відзначення цієї ювілейної дати.

            Як додаток ми також вирішили помістити передрук статті Дмитра Мирона з підпільного видання ОУН “За Самостійність” – 1942р. “Наші завдання: Українська Націоналістична Революція на тлі нової імперіялістичної війни”, в якій з’ясовується становище і завдання ОУН в нових умовах збройного зудару двох імперських тоталітаризмів та текст 44-х правил життя українського націоналіста.

            Не перестаємо дивуватись ґрунтовності, різнобічності і концептуальності теоретичної спадщини Дмитра Мирона. 30-і 40-і роки дали нам ціле сузір’я ідеологічних і теоретичних праць з ідеології українського націоналізму. Ці твори виростали з нагальної потреби часу і давали відповідь на актуальні питання доби, окреслюючи мету і шлях її досягнення, формуючи і кристалізуючи візію майбутнього і світогляд визнавців руху, членства ОУН.

            Дмитро Мирон ‑ “Орлик”, провідний діяч ОУН, був не лише блискучим теоретиком, публіцистом (до речі, – автором “44-x правил життя українського націоналіста”, які написав у польській тюрмі і разом з “рядом статей і думок передає на маленьких папірцях незамітно друзям на світ”), але і революціонером-борцем “з крови і кости”. “У свойому житті не знав ніколи і не любив ні хвилини безділля й спокою вигоди, алькоголю, курення чи інших слабостей. Ніхто не чув ніколи від нього ні одного слова жалю, нарікання, зневіри чи сумніву. Ніхто не бачив у його очах страху тоді, коли певна смерть чекала всіх. У нього був лише якийсь дивний, твердий усміх, неначе короткий гострий полиск сталі й негайне тверде рішення”. Він жив і боровся так, як вчив жити і боротися інших. Залишив нам невмирущий заповіт не лише полум’яним Словом, але і блискучим Чином. Тому, на наше глибоке переконання, молоді українці повинні знати і шанувати Дмитра Мирона, виховуватися на його творах і його прикладі.

            Його ім’я в Пантеоні Героїв Нації стоїть поруч з іменами Степана Бандери, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Юрія Липи, Степана Ленкавського, Петра Полтави.

            Нове покоління українців зобов’язане переможно довершити їхню справу, і нехай нам в цьому допоможе життєвий подвиг чільного діяча ОУН Дмитра Мирона та його праці, зокрема  “Ідея і Чин України”.

 

Віктор Рог,

м.Київ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дмитро Мирон – “Орлик” як теоретик і практик української національно-визвольної боротьби

(біографічний нарис)

 

“Ідея і Чин України” Дмитра Мирона – твір світоглядово-ідеологічний. У ньому зібрано й систематизовано головні засади ідеології українського націоналістичного руху 30-их років ХХ століття. На цих ідеях виховувалось Юнацтво ОУН, формувався світогляд членів Організації. Для тодішнього покоління націоналістичної молоді ідеологія націоналізму сприймалась не лише як наукова теорія, а насамперед як віра. Найбільшою цінністю вважалось добро української нації, а першою заповіддю життя націоналіста, моральним наказом, стало: “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї!” І що дуже притаманне для тодішніх послідовників націоналістичного світогляду, що вони якнайтісніше, воєдино, з’єднували Ідею і Чин строго сповідуючи головну християнську заповідь: “Віра без Дії мертва!”. Саме ця категорична вимога реалізації сповідуваних і проповідуваних ідей дуже активізувала діяльність учасників націоналістичного руху, сприяла здійснюванню їх у щоденному житті. Тому ця ідея звучить і в назві твору. Потреба у написанні такого підручника відчувалася давно. Питання націоналістичної ідеології часто були темою студентських дискусій, підпільної преси, вишкільних курсів. Але особливої гостроти ця справа набрала наприкінці 30-х років, коли націоналістичний рух став масовим явищем і вишкіл підпільних кадрів набув першочергового значення.

Ідеологічно-політична проблематика завжди була в центрі уваги й зацікавлень Дмитра Мирона і особливо після його звільнення з тюрми у серпні 1938 року й призначення його у лютому наступного року на становище ідеологічно-політичного референта Крайової Екзекутиви ОУН. Саме тоді він і написав “Ідею і Чин України” з наміром видати її за кордоном, куди він був запрошений як один з делегатів Крайової Екзекутиви ОУН на ІІ-ий Великий Збір ОУН в Римі. Готовий до друку примірник рукопису Дмитро передав на зберігання зв’язковій КЕ Олені Нєдзвєдській, тоді студентці Краківського університету. Вона ж, з конспіративних причин, заховала цей рукопис у своєї подруги. Коли ж надійшов до подруги тривожний сигнал, що у неї може бути поліцейський обшук, вона рукопис спалила. Про таку трагічну долю свого рукопису довідався друг Дмитро від своєї зв’язкової Оленки (згодом дружини Миколи Климишина) перед самим від’їздом поїзда, коли від’їздив за кордон. (Про це докладніше у спогадах М.Климишина “В поході до волі”, т.1, вид.2, Детройт, стор.271).

Після ліквідації Польської держави, у вересні 1939 року, Дмитро Мирон переселився до Кракова й тут у незвичайно важких і несприятливих для наукових досліджень обставинах відтворив первісний варіант свого рукопису. Книжка була надрукована підпільно у 1940 році на циклостилі під псевдонімом Максим Орлик дуже малим накладом й призначалася головним чином для вишколу Юнацтва ОУН та молодіжних організацій.

 Влітку 1942 року на розі вулиць тоді Фундуклеївської ( нині Богдана Хмельницького ) і Театральної у бою з німецько-гітлерівськими окупантами 24 липня був смертельно поранений, а 25 липня помер славної пам’яті Дмитро Мирон —  “Максим Орлик”, “Андрій”, “Роберт”, “Брюс”, “Піп”.

У Києві він очолював революційну підпільну Організацію Українських Націоналістів, яка вела тоді збройну боротьбу проти німецько-гітлерівських поневолювачів України. У цій священній боротьбі загинули десятки тисяч найкращих синів і дочок нашого українського народу. Поклав свою голову в столиці України Києві й великий, славний син України Дмитро Мирон. Людина неабияких інтелектуальних здібностей, небувалого гарту волі, високоморальний духовний проповідник-виховник і знаменитий оратор.  Він усе своє життя, від юнацьких років і до останніх днів, присвятив Великій Ідеї визволення українського народу з неволі.  Завжди був у перших лавах борців за волю України, за її державну незалежність.

Народився Дмитро Мирон 5 листопада 1911 року в селі Рай біля міста Бережани на Тернопільщині у робітничій родині муляра-будівельника Данила Мирона та Марії, з дому Ковальковської. У 1916 році, коли Дмитрові було 5 років, померла його мати, осиротивши п’ятеро дітей.

Дитинство Дмитра проходило у важкі роки Першої світової війни та війни польсько-української у 1918-1919 роках. Середню освіту отримав він у Бережанській та у Головній Львівській гімназіях. У 1930 році він вже студент права (юридичного факультету) Львівського університету.

На революційний шлях став Дмитро ще у гімназії, вступивши у підпільне Юнацтво ОУН. Був він також активним членом молодіжної пластової організації.

Під час університетських студій він член Крайової Екзекутиви ОУН, провідник юнацтва, редактор підпільних юнацьких видань, тримав зв’язок до станиці ОУН у Кракові та за кордон.  Вперше був арештований польською поліцією  у травні 1932 року під час сутички з нею на Личаківському цвинтарі в часі Зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди шанувати воїнів, полеглих за волю України. Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури, та засуджений польським судом на 7 років тюремного ув’язнення. Покарання Дмитро Мирон відбував у тюрмах центральної Польщі, в містах Равічу та Вронках. Перебуваючи в ув’язненні він продовжував вишколювати друзів-політв’язнів і сам дуже багато читав, студіював, готував матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну для праці літературу доставляла у в’язницю його сестра Анна. Але на підставі проголошеної у 1936 році амністії йому термін покарання зменшено на два роки і Дмитро Мирон у серпні 1938 року вже вийшов на волю.

Виснажений, заморений, з підірваним здоров’ям, без засобів на прожиток, Дмитро знову поринув у революційну діяльність. До університету його вже не прийняли, як політично неблагонадійного. Працює у популярній патріотичній газеті “Нове Село”,  у якій друкує свої статті переважно на виховні та ідеологічні теми. У тому часі Дмитро Мирон багато працює у бібліотеці  Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ), збирає матеріали до наукової монографії про націоналістичну ідеологію.  Але лише у 1940 році вдалось йому це наукове дослідження завершити. Воно було видано у підпіллі на циклостилі під назвою: Максим Орлик, “Ідея і Чин України”. Це найбільш повний виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.

У 1939 році Дмитро Мирон знову член Крайової Екзекутиви ОУН, її політично-ідеологічний референт і редактор “Бюлетеню” КЕ ОУН. Провідником ОУН в Західній Україні був тоді Володимир Тимчій-Лопатинський. У серпні 1939 року Дмитро Мирон нелегально приїздить до Риму, як один із делегатів від ОУН в Краю на ІІ-й Великий Збір ОУН, що відбувся у Римі напередодні війни. Після розпаду Польської держави у вересні 1939 року Дмитро Мирон приїздить до Кракова, де зібралось тоді багато членів ОУН, які повиходили з польських тюрем та прийшли з Галичини й Волині, окупованих совєтською армією. Західно-Окраїнні Українські Землі: Лемківщина, Перемищина, Холмщина та Підляшшя окупувала Німеччина і включила їх до Генерального Губернаторства Польщі. Тут також було багато вихідців із Західної України. Жодної політичної діяльності німці не дозволяли. Тому на цих теренах створено нелегальну мережу ОУН. Провід ОУН на цій території очолив Дмитро Мирон. Але вже весною 1940 року він нелегально переходить кордон, повертається до Львова й очолює Провід ОУН в Україні. Становище тут було надзвичайно важке. Масові вивезення населення на заслання, постійні, безперервні арешти, зокрема серед студіюючої молоді зліквідували майже увесь Провід ОУН. Необхідно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв’язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації. Агенти НКВД гонились за ним просто по п’ятах, але арештувати Мирона їм не вдалось. Лише заарештували його сестру Тосю й у червні 1941 року її закатували у Тернопільській тюрмі.

У грудні 1940 року він знову нелегально переходить кордон і приїздить до Кракова, щоб доповісти Проводові ОУН про становище в Україні. Тут готує матеріали до нового ІІ Великого Збору ОУН, що відбувся у Кракові в квітні 1941 року.

Назрівала німецько-совєтська війна, а з нею велика надія і реальна можливість здобути державну самостійність. В Україні готується на випадок війни повстання. На заході формуються українські військові частини. В одну з них, що організувалась у Австрії, відправлено Дмитра Мирона для політичної і національно-виховної праці. 22-го червня почалась війна, а вже 30 червня ОУН Бандери скликає у Львові Народні Збори, на яких проголошено відновлення Української Держави та створено уряд — Українське Державне Правління. Вороже становище Німеччини до української державності не зупинило українських революціонерів-націоналістів взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах і селах у Західній та Правобережній Україні. Крім того, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою одразу після звільнення Києва скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві. Ця Київська Особлива група (біля 30 чоловік) добралась до міста Василькова під Києвом. Але фронт надовго затримався на річці Ірпені і німецькій розвідці вдалось напасти на місце перебування групи й 31 серпня арештувати частину її членів, в тому числі й Дмитра Мирона. Арештованих відправляли до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в’язням – Миронові Дмитру, Кукові Василеві, та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.

Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала масову збройну боротьбу проти німецьких окупантів. У вересні 1941р. Дмитро Мирон бере активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції зокрема наголошувалось на необхідності поширення революційної діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включаючи й Кубань. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях.

Німецькі поневолювачі, здобувши Київ, надіялись на швидке завоювання всієї України й перетворення її у свою колонію, життєвий простір ("лєбенсраум") для "вибраної німецької раси". Але так не сталось. Український народ не скорився, підняв зброю й став до боротьби проти німецьких окупантів.

Найбільшими й найнебезпечнішими ворогами німецьких завойовників були українські націоналісти-революціонери — речники відновлення Української Держави. Проти них і повела таємна німецька поліція (гестапо) найжорстокіші переслідування та застосовувала масові вбивства та прилюдні страти.

В умовах тотального терору зорганізувати революційну підпільну організацію було дуже важко. Тут на кожному кроці  підстерігала підпільника смерть. І, незважаючи на всі ці небезпеки, Дмитро Мирон з радістю і охоче поїхав саме в Київ, туди ¾ де найнебезпечніше. Київ - була його мрія, його любов. Дмитрові Мирону, в оперті на членів Похідної Групи “Північ”, що її привів сюди Микола Климишин та з допомогою місцевих патріотів, зокрема молоді, вдалося у відносно короткому часі створити сильну підпільну мережу ОУН у всіх областях, що входили в склад Київського Краю. Його помічником і одночасно заступником був киянин Пантелеймон Сак - “Могила”, родом з Бишівського району, що на Київщині. У Києві в тому часі ОУН значну увагу приділяла поширенню національно-патріотичних державницьких ідей, викриванню злочинного характеру й суті як гітлеризму, так і большевизму, та вказувала, як практично, конкретно вести боротьбу проти окупантів. Ідеї революційної визвольної боротьби знаходили прихильний відзив серед населення і, особливо, молоді.

 Національно-визвольна боротьба, що її організувала й вела ОУН і УПА проти всіх окупантів, виразно засвідчила, що український народ здібний боротися за свою державну незалежність і ніякому чужинцеві не дозволить над собою панувати.

Свята кров славної пам’яті Дмитра Мирона, що пролилась на вулиці Києва, зродила нових месників-борців, які продовжували і продовжують Велику Справу Визволення України. Пам’ятаймо, що лише спільною боротьбою, повсякденною творчою працею збудуємо таку Велику Українську Соборну Державу, за яку загинув Національний Герой Дмитро Мирон – “Орлик”.

 

Полковник УПА Василь Кук - Коваль

м.Київ

 

 

І. ОСНОВИ СВІТОГЛЯДУ

 

В переломних бурхливих часах, у яких ми живемо, треба ви­разно окреслених, ударних ідей, рішучих чинів і сильних нових людей з виразно окресленим світоглядом, що серед постійних пе­ремін і зіткнення сил розбудить і оформить психо-суспільні енергії та надасть їм змісту, напряму і форми діяння. Тим більше треба такого виразно окресленого світогляду для поневоленого народу, щоб розбудити і оформити його дрімаючі та здавлені психо-суспільні енергії та духово-моральні сили, дати одне кристалізаційне вогни­ще і ядро для розпорошених суспільно-національних сил. В таких переломних часах треба дати великий образ нового майбутнього життя і пірвати до чину. Таким новим всеобіймаючим суспільно-національним світоглядом українського народу є український на­ціоналізм. Український націоналізм — це історично творчий світог­ляд українського народу, що виростає з глибини української духовності та її формує, і це найглибший вираз історичної волі, думки і чину української нації, це могутній голос серця і душі українського народу, голос віків, вияв життя та історичних потреб. Український націоналізм — національний світогляд — це започаткування но­вих вартостей, означення цілі, сенсу і основ життя нації і українсь­кої людини.

Український націоналізм — це боротьба нового героїчного ук­раїнського духу за одну соборну, владарну, монолітну психіку ук­раїнської нації, за новий тип сильної, творчої, героїчної української людини, це боротьба за нові підстави і організацію суспільно-пол­ітичного життя; це боротьба за визволення всіх сил нації, за силу, владу та усесторонній розвиток, за нові підстави й цілі цілого жит­тя: духово-культурного, морально-виховного, суспільно-політичного, соціального, економічного, громадянського, родинного та індиві­дуального.

Український націоналізм — це духовно-світоглядовий та сусп­ільно-політичний рух, що органічно виростає з духово-суспільної природи української нації і відповідає її найістотнішим потребам та змагає революційно-творчим шляхом до встановлення нових вар­тостей, до відродження і визволення усіх сил української нації і до усестороннього її розвитку у власних державних формах.

Український націоналізм діє в духовно-світоглядовій, етично-виховній і суспільно-політичній площині.

Світогляд, етика, виховання і суспільно-політична діяльність — це підставові вияви українського націоналізму, що творять одну органічну цілість, немов душа і тіло. Український націоналізм вип­ливає з глибин українського духа, дає новий всеобіймаючий орган­ічно-творчий світогляд і нову синтезу вартостей, проявляється в етиці і моралі цілого національно-суспільного життя, виховує і пе­ревиховує в ім'я нових ідей цілий народ, формує новий тип украї­нської людини і дає нові підстави і цілі організації всього націо­нально-суспільного життя і реалізацію ідей в суспільно-політичній діяльності, боротьбі і чині, праці і творчості. Український націоналізм відповідає не лише найглибшій духовій і суспільній природі украї­нської нації та її найістотнішим потребам, але також поривам волі, душі, серця і думки української людини. В націоналізмі зливається одиниця з нацією в одну душу і одне суспільно-політичне тіло. Ук­раїнський націоналізм — це найповніший, найглибший і наймогутніший вияв українства, найкращих і найсильніших поривів украї­нського духа, українського серця, думки й історичної волі. Коли хо­чемо ставити духову і суспільно-політичну будівлю, мусимо пізна­ти найдокладніше її підстави, той духово-суспільний та історичний ґрунт, на якому хочемо будувати.

Як індивідуальний, так і суспільний світогляд — це не витвір самого інтелекту на підставі теоретичних розшуків холодного чис­того розуму. Світогляд — це синтез психовольового наставлення, переживань, досвіду життя і набутого знання, це синтез вольово-емотивного елементу життєво-практичного (чинного) та інтелекту­ально-теоретичного, оформлюючого. Всі витвори волі, серця, дум­ки, уяви, всі переживання, всі чини, праця і пориви, всі витвори культури, цивілізації впливають на розвиток суспільно-історичного ставання. Як суспільність, так і людина — це синтез успадкова­них і набутих властивостей, що творять підставу вдачі і характеру та окреслюють поставу до світу.

Суспільність і людина мають такий світогляд, який відповідає їх вдачі, характерові, їх психічній структурі, їх волі, почуванням, переживанням і чинам. Тому світогляду не можна вивчити з кни­жок, але треба його пережити в праці й боротьбі, щоб він став не­розривною частиною нашого «я», нашого характеру, нашої волі, накипів кров'ю нашого серця та проявлявся чином у всьому житті, щоб набрав тіла і крови життя.

Не наукові теорії, витвори мозку, чисті абстракції, але такі ідеї й думки потрясли підставами світу та стали історично-творчими си­лами, що здобули серця і душі людей і побудили їх до діл, наприклад: християнізм, магометанізм, ідеї французької революції… і т.п. Тільки ті ідеї і світогляди змінюють обличчя світу, що порушують серця, волю і енергію чину діючих лю­дей, які готові віддати за них своє життя. Не платонівські ідеї — абстракції, але чинні ідеї— сили, ідеї життя, міти впливають на хід подій.

Тому українського міту, що є візією, величним образом нашого місця і цілі в історії, як напр. міт вибраного народу, міт «царства небесного», Христа, міт Риму, міт Магомеда, міт крови — раси німців, міт народу — богоносця москалів, не можна створити лише з книжок, але треба виловити його з голосу віків, з українського ло­госу, етосу й еросу. Український міт — це не лише найглибший ви­раз українського духа й його творчої натури, синтез історії, але пориваюча велична візія нашого місця в історії, нашої історичної місії, сенсу і стилю життя. Це неначе підставовий мотив Вагнерівських опер чи Бетховенівських симфоній. Український міт, хоч ще не є науково сформульований, але вже діяв і діє неясно вичутий у серцях мільйонів борців за Україну. Це прометеївський міт, міт куль­турно-цивілізованого і національно-політичного апостольства Киє­ва, апостольства нації і визволення поневолених народів, міт нації, поставленої на грані двох світів.

Тому, коли хочемо збагнути, що таке світогляд, а зокрема, що таке націоналістичний світогляд, мусимо пізнати той духовий і сус­пільно-історичний ґрунт, ті підстави, з яких він виростає, мусимо пізнати глибини історичного духа, істоту українства, всі твори українського серця й думки, пориви волі, глибини життя українського народу, український логос, етос і ерос, цілий дотеперішній духо­вий, моральний, культурний, політичний і мілітарний, суспільний і економічний розвиток, щоби пізнати, що ми і якими ми є, якими успадкували духовий, суспільно-політичний і культурний спадок, щоб означити нашу поставу до внутрішнього і зовнішнього світу та вказати, що і як треба робити, щоб піднятись з того стану, в якому находимося. Суспільний світогляд — це синтез переживань, по­ривів духа, думки, змагань і заповітів минулих поколінь, сучасних істотних потреб, досвіду життя та прямувань на будуче, що оприділюють відношення людей на тлі суспільно-історичної дійсності до внутрішнього і зовнішнього світу та встановлюють ціль і сенс життя.

Ідеологія — це життєтворча система вартостей, ієрархія цілей, потреб і кермуючих засад, що кристалізують суспільні хотіння і пря­мування та надають зміст і напрям суспільно-національному жит­тю і діяльності. Ідеологія — це образ нової дійсності, що наростає, за яку боремося і яку власним трудом хочемо творити. Світогляд — цілий образ твору, ідеологія — провідні засади й ідеї. Світогляд — це неначе цілий храм з куполами, ідеологія — це внутрішній зміст і форма, олтар нашої віри, декалог чи євангелія, зміст і ціль життя. Тому, що ми зв'язані не лише з минулим, сучасним і розвоєвими прямуваннями на будуче українського народу, але також з розвитком усього окружаючого світу інших діючих духових, ідей­них, культурно-цивілізаційних, суспільно-політичних сил, тому му­симо оприділити основи й істоту націоналістичного світогляду на тлі цілої епохи, в якій живемо і діємо.

 

 

II. ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

 

Ціла Європа, а з нею й Україна, переживають глибокий пере­лом духовності та світогляду. Відбуваються глибокі переміни і га­рячкові шукання нових ідей і нових шляхів у культурно-цивілізаційному житті від раціоналізму і відірваного від життя інтелектуалізму, від матеріалізму і переваги технічно-економічних первнів, від по­верховості до поглиблення культури, волі, духово-ідейного життя до волюнтаризму, ідеалізму й віталізму. В суспільно-політичній ділянці наступив сумерк космополітизму, індивідуалізму з його про­явами: лібералізмом, демократією, капіталізмом — та сумерк ма­теріалістичного соціалізму й комунізму, що розбивали суспільність, націю, державу, родину, мораль і особовість.

Живемо в переломових часах наростання нової епохи, як ко­лись в часах упадку римської імперії та апостольства християнізму і мандрівки народів, яка своїми ідеями, силою удару й переміни є куди глибша від епохи культурно-цивілізаційного ренесансу і фран­цузької революції. В сучасній добі є порушені найглибші підстави, діючі сили, життєві енергії та ідеї життя, що шукають свого твор­чого вияву й оформлення. Зараз Україна переживає подібний пе­релом як і за часів Володимира Великого і Хмельницького. Украї­нський націоналізм треба оцінювати й розуміти як епохальну істо­рично-творчу появу у зв'язку з цілим дотеперішнім розвитком Ук­раїни і на тлі глибоких перемін цілої епохи. Коли б ідеї середньовіч­чя назвати тезою, то ідеї епохи ренесансу і французької революції можна б назвати різкою антитезою, а ідеї нової наростаючої епохи — творчим синтезом того, що було вартісного в древніх, середніх і нових часах, зі встановленням нових вартостей на тлі сучасного культурно-цивілізаційного і суспільно-політичного розвитку. Саме український націоналізм є творчим синтезом вартостей, що випли­вають з духовності і світогляду, з глибини життя і потреб українсь­кого народу. Він оновлює і відроджує все те, що було в нашій істо­ричній дійсності здорове, сильне, творче, встановлює нову оцінку та приносить нові вартості, а усуває все те, що було шкідливе, нездорове, розкладаюче.

В українській психіці, ще остаточно неоформленій, мають пе­ревагу емоції, почування над волею і розумом. В нас мають пере­вагу чуттєвість, настроєвість, гарячкове кидання і величні вибухи життєвих енергій. На це склалися різні внутрішні і зовнішні причи­ни, що надмірно розвинули чуттєвість, емотивну сторінку, як пост­ійне кидання в боротьбі з ворогами, скоре знищення кристалізацій­ного ядра: культурно-цивілізаційного і політичного. Довгий час поне­волення, зокрема культурницького провансальства, не розвинули чинно-волевих первнів. Тому вимога українського націоналізму — плекати волю нації до повного життя, волю чину, влади, могутності. І саме з духовності українського народу, з нашої сучасної дійсно­сті та змагань на будуче випливає потреба волюнтаризму, ідеал­ізму, активізму і героїзму, що дістає теоретично-наукове обґрунтування у здобутках сучасної науки: волюнтаристичної філософії, психології, соціології і т.п. У сфері розуму: брак чинного життя, брак власного державного життя, брак можливості творити влас­ну дійсність, проявити вповні свою волю — викликав схильність до рефлексій, утопій, мрійництва, інтелектуалізування, доктринерства. Українці жили більше почуваннями і думкою, роздумуваннями над своєю власною недолею, а не чином і волею; жили більше внутрі­шньо-духовим життям, ніж зовнішньо-чинним; пасивним почуван­ням треба дати опертя в силі волі і чині та дати кристалізаційну форму в ідеї — світогляді.

Націоналістичний світогляд має дати кристалізаційне ядро, щоб опанувати і усунути старі нахили до слабості, психічні супе­речності понад усякі кордони партикуляризму й ворожі впливи, а формувати сильну монолітну духовність, соборну психіку та вла­дарний героїчний характер героїчного народу, щоб була в нас одна керуюча залізна воля, одна формуюча провідна ідея, один керую­чий суспільно-політичний центр і прапор, щоб була в нас «воля і дума єдина». А щоби усунути і випалити розпеченим залізом шкідливі нахили та слабості і опанувати психічні суперечності, треба глибокого духовно-ідейного перелому, революційного потря­сіння та зриву, щоби розбудити і визволити дрімучі, здавлені й розпорошені психоволеві енергії. Треба різко, ударно й виключно поставити нову всеобіймаючу ідею, новий світогляд, щоб офор­мити нову монолітну духовність і протиставитись чужим розклада­ючим силам і ворожим доктринам: большевизмові, партійництву і т.п. Ідея українського націоналізму мусить бути: всеобіймаюча, органічно-творча, ясно оформлена, синтетична, виключна, удар­на, динамічна, постійно творча. В сфері думки треба розвинути волево-чинний, систематичний і синтетичний спосіб думання, гли­бину й ширину думки, а поборювати відірваний від життя інтелек­туалізм, пасивне теоретизування і доктринерство.

 

 

УКРАЇНСЬКА ДУХОВНІСТЬ ТА СВІТОГЛЯД НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

 

Світогляд націоналізму ідеєю й чином має розбудити всі дрімаючі утаєні психоволеві енергії, всі скарби духа, що енергію волі й чину, ентузіазм та героїзм, що проявлялися колись стихійно в добі княжій, козаччини, визвольних змагань 1917-20 років, оформити їх і скристалізувати в одну монолітну духовність та перетворити в державотворчість, видобути всі скарби української землі і перетворити їх на добро українського народу. Велич і органічно-творча сила українського націоналізму полягає в тому, що він повертає до глибин українського духу, до праджерел українства, до духовно-вольової субстанції української нації і має на меті її добро, а не як демолібералізм, соціалізм чи комунізм, що є штучно створеними, нанесеними ззовні чужими доктринами і не є витвором українського духу, української дійсності і потреб.

Який  зміст і форма українства, яка істота української духовності? Духовність народу формується протягом віків. На формування духовності вплива­ють внутрішні і зовнішні чинники. На форму­вання духовності складаються вроджені психічні й біологічні властивості даного народу, який ті свої вроджені властивості проявляє у став­ленні до світу й життя, в опануванні і перетво­рюванні природи, в боротьбі, праці та твор­чості, у тому, як організує своє внутрішнє й зовнішнє життя. На розвиток духовності скла­даються: надбання минулих поколінь, пориви волі, душі, серця, думки й уяви, пережиття істо­ричної долі і змагання за майбутнє. На стиль і зміст духовності мають величезний вплив ве­ликі постаті, що, з одного боку, висловлюють найглибші засади духовності даного народу, а з другого — своєю творчістю, ідеями і чинами потрясають, надають нового змісту й напря­му, як наприклад Володимир Великий, Тарас Шев­ченко. Крім того, на формування духовності мають великий вплив історичні події, глибокі переживання, як війни, революції, лихоліття, а також панівні ідеї, як прийняття християнства, соціалістичний дурман, націоналістичні ідеї.

Духовність даного народу не можна легко змінити. Надбання минулого, історичні пере­живання стають нахилами й навиками, пере­ходять у підсвідомість; вони творять історич­ну та культурно-суспільну спадщину. Тому, щоби змінити дану духовність та наново її фор­мувати в одну органічну цілість, треба глибо­кого потрясіння та ідейного зриву, щоби зрушити підставові підсвідомі психо-вольові енергії та духово-суспільні засади, треба великих ідей, щоб увійшли у кров і кість та переорали і обновили душі й серця людей. Треба наново відсвіжити і відкрити здорові історич­но-творчі вартості і сили минулого, як роз­кривається історичні пам'ятки, а також треба викорінювати всі розкладаючі, шкідливі, нега­тивні риси.

Розвиток духовності в дану добу залежить від того, які духовні, моральні, культурні і суспільні основи та вартості задають тон і на­прям усьому життю. Погляньмо, як розвива­лася і формувалася на протязі віків українсь­ка духовність. Наведемо описи про давні пле­мена словен і антів, які мають бути давніми предками нашого народу. Візантійські народи так описують вдачу й життя словен і антів. Прокопій Кесарійський пише: «Словенами і антами не володіє один муж, але споконвіку живуть вони громадоправством і тому спільно цікавляться всім, що для них приємне або при­кре. Вірять, що є один Бог, володар грому, і йому жертвують воли та всяку жертвенну тва­рину. Всі вони помітно рослі та сміливі». Інший грецький письменник, цісар Маврикій, опо­відає так про побут словен: «Словени й анти мають однаковий спосіб життя і однакові на­хили: вони вільні і ніколи не даються наломи­ти під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато, і вони витривалі, лег­ко зносять спеку й холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони лас­каві і зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба... Дуже зручно вживають засі­док, нападів і підступів вдень і вночі, придуму­ючи над різними способами воювання».

Про полян пише літописець, що вони були «мудрі й підприємливі» та берегли «тихих і скромних обичаїв своїх предків».

Вже в заранні віків в українських племен виступає велика життєва сила й зв'язок з при­родою, культ бога сонця й грому, велика жит­тєрадісність. Вони любили танці і «бісовські пісні», любили хліборобське життя, радо вою­вали і були підприємливими в торгівлі. Прихід варязьких здобичників вніс у формування ук­раїнської духовності великий фермент, немов подув бурі і приплив моря... Візантійський пат­ріарх Фотій каже про походи українських ва­рягів на Візантію: «Подуло на нас щось суворе, тверде, погибельне». Варяги внесли тверді, войовничі, здобувчі, владарні і організаційні  засади. На українську духовність зложилися два підставові елементи: з одного боку оці підприє­мливі, будуючі, цивілізаторські прикмети ста­роукраїнських племен, зокрема полян, а з дру­гого — бурхливі, здобувчі і організаційні влас­тивості варягів, це немов дріжджі, що витво­рили фермент; а дальші впливи грецько-візантійського світу. Висловом української духовності княжої доби є історичні дії і постаті Свя­тослава, Володимира і Ярослава Мудрого.

Українська духовність проявлялася не лише в чинах, в силі й організації держави, але і в літо­писах, в «Руській Правді», в «Слові о полку Іго­ревім», в культурно-цивілізаційній праці.

Ідея першенства України, образ її величі й історичного покликання, знайшла свій вислів у легенді про благословенство св. Андрія на Київ­ських горах: «Яко возсияет благодать на горах сих» (за «Київським літописом»). Яку силу, зав­зяття і розмах, яку мужність і любов трудів і небезпек представляли «хоробрі русичі», що прибивали щит на мурах Царгороду, грозили Візантії в походах Святослава Завойовника!

«Русь уважала за великий сором, якби  перемогли Ромеї і позбавили слави, яку вона здобула у сусідів, що ніхто її перемогти не може», як пише Лев Діякон про похід Свято­слава. «Про них оповідають таке, - пише грець­кий письменник, - що вони навіть переможені не віддають себе у руки ворогів. Як не сподіва­ються вирятуватися, встромляють собі в нутро меч і так себе забивають. Про мужню і хороб­ру вдачу давніх українців свідчать не лише подвиги, але і характерні слова Святослава перед критичним боєм під Доростолом: «За на­шим військом йшла така слава, що без труду підбивали ми сусідні народи і без проливу крові тримали у неволі цілі краї... від предків дістали ми мужність ¾ пригадаймо ж, яка непе­реможна була до тих часів наша сила, і міцно биймося за своє спасіння. То не наш звичай втікачами йти додому! Нам або жити з перемо­гою, або славно полягти, як годиться хороб­рим мужам». «Поляжемо, а не осоромимо землі нашої!» — це клич і заповіт Святослава Завойовника, що промовляє до нас з далини віків. А який він близький нашій сучасній духовності!

Українську духовність княжої доби характеризували такі елементи: велика життєва сила й енергія, мужність, хоробрість, войовничість, підприє­мливість, рухливість, почуття честі, слави, вірність Батьківщині і любов до руської землі, погорда смерті, любов ризику, небезпек і зма­гань. Стиль життя характеризували: боротьба, чин і труди, розмах і сила, велич і почуття культурно-цивілізаційної місії в суперництві з Візан­тією за першенство та державне будівництво в часах Володимира Великого та Ярослава Муд­рого. Життя було героїчне, озброєні княжі го­роди і дружини стояли на сторожі величі і мо­гутності України.

Підставою і джерелом української ду­ховності є синтез психічних, біологіч­них і культурних рис осілих українсь­ких племен, зокрема полян, органічно зіспоєних з войовничими первнями сили й боротьби ва­рягів, що були побуджуючим ферментом, який приспішив  кристалізаційний  процес форму­вання української державності й духовності. На процес формування цієї духовності мали свій вплив, з одного боку, грецько-візантійські ос­нови, культурно-цивілізаційні впливи, торго­вельні і політичні зв'язки, прийняття християн­ства, а з другого — західно-римські впливи в добі галицько-волинського князівства. Одначе українська культура і духова сила були такі ба­гаті й оригінальні, що змогли перетопити в гор­нилі свого духа сторонні впливи Візантії й За­ходу і витворити одну з передових культур Європи, найвеличавішу на Сході Європи. Бо що собою в той час являла напівкультурна Польща, коли Україна вже суперничала з Візантією за політичний, культурно-цивілізаційний і госпо­дарський провід на Сході Європи? Чи Польща видала тоді такого лицаря-володаря, як Свя­тослав, або чи мала таку багату і величаву дер­жаву та культуру, або чи видала такий мону­мент права, як «Руська Правда», або такий архитвір мистецтва, як «Слово о полку Ігоревім», що його можна поставити на рівні з архитворами світової слави, як «Пісня про Нібелунгів» чи «Пісня про Роланда»? А Москви ще тоді не було. «Слово о полку Ігоревім» — це українська «Іліада».

Величезний перелом в українській духовності викликало прийняття християнства: дикій, су­ворій, непогамованій, стихійній силі, молодечій буйності і лицарській войовничості християн­ство надало духовної глибини і оформленості, як це віддзеркалюється в постатях Святослава Завойовника - суворого, мужнього поганина і у маєстаті Володимира та його могутньої імперії. На щастя України, життєві сили і багат­ство української духової природи було таке ве­лике, що християнство не перебрало до гли­бин української духовності, але мусило злитися з багатими звичаями, міфами, і сильною вдачею «хоробрих русичів», що виразно бачимо в «Слові о полку Ігоревім» та в різних народних звичаях, повір'ях і переказах. Українська ду­ховність проявляється в таких великих і сильних постатях, як Володимир Великий, Ярослав Муд­рий, Мстислав Сміливий — романтичний лицар-князь, Володимир Мономах.

Любецький з'їзд князів виявив почуття єдності українських земель, виявив потребу духового і політичного об'єд­нання. Про це пише літописець так: «Чого сва­римося поміж собою і губимо українську зем­лю? Користають з того половці і пустошать наші землі та радіють нашим розладдям. Відтепер будьмо однодушні і спільно боронімо та пиль­нуймо українські землі. З «Поучення дітям» Володимира Мономаха бачимо, яким мав бути український князь-володар: «Не позволяйте сильним нищити слабих. Самі розсудіть справу вдовиці... переїжджаючи по своїх землях, не позволяйте службі кривдити ні своїх, ні чужих, ні в селах, ні на полях... дома не лінуйтеся, але всього доглядайте, не покладайтеся на суддю ані на молодшого дружинника, щоб не насміха­лися ті, що приходять до вас... на війні не зда­вайтеся на воєводів, сторожі самі наладнуйте, а вночі, не забезпечивши вояків, не лягайте спа­ти і рано встаньте; смерті бо, діти, не бійтеся ні на раті, ні од звіра, но творіть мужеське діло, як вам Бог подасть». З тих слів бачимо образ справедливого, мудрого, відважного володаря-полководця і господаря на своїй землі.

Із «Слова о полку Ігоревім» пізнаємо муж­ню і героїчну духовність та світогляд «хоробрих русичів», лицарську вдачу, глибокий патріотизм, ідею єдності «руської землі» ¾ української нації, велич Української держави і потребу соборності.

Як величаво змальовано картину повного розгрому половців: «Грізний великий київський князь Святослав прибув із своїми ситими пол­ками та сталевими мечами, наступив на половецьку землю, притоптав холми і яруги, скала­мутив ріки й озера, висушив потоки й болота, а поганого Кобяка наче буря вхопила з поміж залізних половецьких полків. Упав Кобяк нав­колішки в городі Києві у Святославовій гридниці. Німці й венеціани, греки й моравяни виспівують славу Святославу». Яка сила, яка ве­лич, яка гроза, наче удар грому, пробивається із тих слів!

Мужня героїчна духовність пробивається зі слів князя Ігоря, немов биття хороброго серця з-під сталевого панцира лицаря: «КРАЩЕ НАМ ПОРУБАНИМ БУТИ, АНІЖ У НЕВОЛЮ ПОПАС­ТИ». Чи ж відгомін тих слів не дзвенить у наших серцях, немов клич бойової сурми і заграви великого минулого? «Хочу з вами надламати спис край поля половецького і або головою наложити, або води з Дону шоломом напити­ся». Чи ж не відчуваємо в тих словах жадоби чину і рішучості, немов вістря обосічного меча в боротьбі?!

Зловіщі знаки неба не стримали князя Іго­ря, що «скріпив розум силою і нагострив зав­зяттям свого серця, духом лицарським прой­нявся і повів своє військо на землю половецьку за землю українську». Неначе чуємо стукіт княжих дружинників під ритм хоробрих сердець лицарів, що рвалися до бою, щоби добути собі честі, а князеві слави. А ось як представляє нам геніальний автор українських лицарів: «Мої куряни-вояки сміливі, під трубами повивані, під шоломами колихані, кінцем списа годовані. Всі шляхи їм відомі, всі яруги їм знайомі, луки в них натягнені». Яка глибина любові до Украї­ни, немов велич сходу сонця, визирає із слів: «О, українська земле! Вже за горою ти стану­ла». По трагічному висліді невдалої боротьби з половцями автор закликав українських князів до відплати за честь і славу рідної землі: «В стремена ж! За руську землю! За наругу по­ловчина і за рани Ігореві, Святославового сина!» Гостро засуджує княжі міжусобиці, що довели таку могучу грізну Україну до розбиття: «А кня­зям не в гадці стати на спільного супостата. На мале казав велике. Брат на брата кув крамоли, а поганці йшли побідно в руську землю як ніко­ли».

Який вихід? Автор закликає громовим віщим голосом до спільного виступу проти зовнішніх ворогів і до внутрішньої єдності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо ти сидиш на свому золотокованому престолі. Підперши угорські гори своїми залізними полками, заступив шлях королеві, Дунаєві затворна ворота, судить си­дячи по Дунаю. Грізний ти для всіх земель: відчиняєш київські ворота і з батьківського золотокованого стола стріляєш султанів у далеких землях! Стріляй же Тепер Кончака пога­ного, за рани Ігоря, сміливого Святославича!»

З цього архітвору, немов із величавого храму святої Софії і Золотих Воріт, немов із київських гір встає перед нами могутність і велич України, глибока державницька думка, героїчна мужня духовність, немов княжі лицарі, закуті в сталь, розуміння життя як чину, бо­ротьби й героїчного змагу. До тих праджерел українського духа треба й нам докопатися, як докопується до підземних багатств украї­нської землі. Треба вчутися в духа історії Ук­раїни, в її трагічні змагання і могутні пориви, в її велику державницьку силу і цивілізаторську працю.

Яке велике почуття честі, глибокого патр­іотизму і власної сили пробивається із слів митрополита Іларіона, з княжих літописів, із «Слова о погибелі руської землі», з «Моленія Данила Паломника». В київському літописі читаємо: «Бог синов руских в безчестіє не положил єсть. Дай нам, Боже, честь свою взя­ти, а нам дай, боже, за крестяни і за руську землю голови свої зложити...». Про Романа Мстиславовича пише галицько-волинський літописець: «Кидався на Поганих як лев, сер­дитий був як рись, нищив ворогів як кроко­дил, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур». Героїчна погорда смерті і мужнє сприймання боротьби пробивається зі слів короля Данила до своїх відділів (за галицько-волинським літописом): «Пощо ужасиваєтеся? Не вісте ли, яко война без падших мертвих не биваєт? Не вісте ли, яко мужи єсте, а не жени? Аще муж убо єсть на рати, то коє чудо єсть? Інії же дома умирают без слави, сії же со славою умроша.

Укріпіте сердца свої і підніміте оружиє на рать». Де ж поділася сила і велич княжої держави?! Чи не відродимо в наших душах і серцях давню силу, героїчну мужню духовність, як стараємося розкопати старі храми і переховати стару зброю і пра­пори? Чи ж не маємо бути з цього горді, що ми є спадкоємцями слави й величі Володимирового Тризуба?! Чи ж княжа держава не впала тому, що ослабла і розбилася давня героїчна духовність «хоробрих русичів», їх владарність і войовничість, їхня державницька сила і спільна керуюча воля?! Чи княжа дер­жава не впала тому, що ослабла верховна сильна влада одного володаря, як за Святос­лава, Володимира, Ярослава Мудрого, Воло­димира Мономаха і Романа Мстиславовича, а одноціла українська великодержава роз­дробилася на цілий ряд удільних князиків, що вели між собою братовбивчі війни? Княжа держава впала, бо здеморалізувалася і замк­нулася в класовому егоїзмі — провідна бо­ярська верства повстала проти своїх воло­дарів і утискала нижчі верстви. Княжа держа­ва впала, бо ослаб Культурно-цивілізаційний і державно-політичний центр ¾ Київ, а ззовні спричинилися до остаточного занепаду постійні удари диких орд, наїзд А.Боголюбського і зрадливі напади Польщі із заходу. Тому, що княжа держава переходила період своєї культурно-цивілізаційної і державно-національної кристалізації, мусила створити сильний центр, сильну верховну владу й провідну верству, щоби опанувати і зорганізувати великі про­стори, загрожені нападами кочових орд, та перетопити різноплемінний склад української імперії.

Давня сила й мужність, героїчна ли­царська вдача відродилися в козацтві, що перейняло прапор боротьби за українську землю і віру предків. Козацтво було свідоме того, чим воно є. Ко­заки були свідомі того, що вони є нащадками тих «хоробрих русичів», які Царгород воюва­ли: «Того же дерева есте вітви і храбрих воїнів синове. Покажте мужество» (з літопису Величка). З універсалу Хмельницького вичитує­мо подібні слова, як із княжих літописів: «Лучше же би і благополучніше нам на пляцу воєнном от оружа бранного полегти, нежели в домах своїх яко невестюхом побідимим бути». Або такі рішучі слова, немов удари козацької шаблі: «Хай одна стіна зудариться з другою, одна впаде, друга останеться». При огляданні польської охоронної твердині Кодака сказав Хмельницький: «Одні людські руки робили, а другі можуть це знищити». Чи такі слова з «Милости Божої» — «желізо доброє важче і над злато» — не нагадують Святослава Завойовника, який відкинув багаті дарунки, а радо прийняв зброю?!

 Про наставлення українців козацької доби свідчать дух і слова драма­тичного твору «Милость Божая»: «Не тот сла­вен, котрий многі лічит стада, но же многих врагов своїх шлет до ада».

Французький інженер Боплан у своєму «Описі України» (1630 до 1640р.р.) пише таке про козаків: «В них немає нічого простацького, крім одежі. Вони дотепні, проникливі, вибачливі й щедрі, не ласі на велике багатство, а зате божевільне зако­хані в свободі; без неї в них життя не життя, задля неї вони здіймають повстання, для неї живуть і гинуть. Козаки дуже міцні тілом, лег­ко зносять жар і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, відважні, сміливі, а навіть одчайдушні, бо не цінять свого життя».

Інший автор, Папроцький, пише про ко­заків, що коли вони знаходяться в небезпеці, то так говорять: «Не годиться тікати нам, лю­дям, що про них усі народи знають, що у хоробрості не дорівняє нам ніхто у світі». «Ко­заки добрії мисли мали і ворога воювали» — співається в пісні. Свідомість основ козацької сили видно із слів думи Мазепи: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права». Тим-то й була колись страшна козацька сила, що були в нас «ВОЛЯ І ДУМА ЄДИНА», як читає­мо в козацькій думі. Про потребу одного силь­ного проводу, одного володаря-вождя вказують такі слова П.Дорошенка: «АБИ БУЛО ЄДИ­НЕ СТАДО І ЄДИН ПАСТИР». Мазепа так го­ворить про потребу сильного вождя-провідни­ка нації: «САМ КЕРУЄТЬ СТЕРНИК І САМ УПРАВУЄТЬ».

В суворій постаті останнього кошового Січі Кальнишевського, який впродовж 25 літ не­похитно і твердо переживав в Соловецькому монастирі трагічну долю України, бачимо по­стать незламного вождя. Героїчну смерть П.Полуботка оповив народ багряницею легенди. Під його портретом збереглися слова, які він мав кинути у вічі гнобителеві України Пет­рові Першому: «ЗАСТУПАЮЧИСЬ ЗА БАТЬКІ­ВЩИНУ, Я НЕ ЛЯКАЮСЯ НІ КАЙДАН, НІ ТЮР­МИ, І КРАЩЕ МЕНІ НАЙГІРШОЮ СМЕРТЮ ВМЕРТИ, АНІЖ ДИВИТИСЯ НА ЗАГИБЕЛЬ МОЇХ ЗЕМЛЯКІВ...». Автор «Історії Русів», яка продовжувала державницьку традицію і підкреслювала потребу боротьби за права Ук­раїни, вкладає в уста Полуботка такі полум'яні слова: «КОЛИ ЗА ВСЯКУ КРОВ, ПРОЛИТУ НА ЗЕМЛІ, ВПІМНЕТЬСЯ ЇЇ РІД, ТО ЯКА ПОМСТА БУДЕ ЗА КРОВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ПРО­ЛИТУ ВІД КРОВИ ГЕТЬМАНА НАЛИВАЙКА ДО СЬОГОДНІ, ПРОЛИТУ ВЕЛИКИМИ ПОТОКАМИ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ВІН ШУКАВ ВОЛІ І КРАЩО­ГО ЖИТТЯ НА С