ДМИТРО МИРОН: ПОВЕРНЕННЯ У СЛОВІ

(передмова)

 

Останнє десятиріччя для України головно  стало десятиріччям випробувань. Випробувань на перспективність і життєздатність нації і держави в площині політично-економічній, випробувань на перспективність і життєздатність ідей і програм в площині світоглядово-ідеологічній.

            Для багатьох стало очевидним, що будувати без фундаменту неможливо, неможливо будувати без проекту будови, без плану. Тобто, неможливо будувати, не знаючи, що будувати, як будувати, для кого будувати, з чого будувати і, зрештою, навіщо будувати. І, хоча це є очевидним, все ж дехто цього не хоче усвідомлювати.

            Значною мірою для України ці 10 років стали роками втрачених можливостей, похованих надій завдяки тому, що своєчасно не було дано вірних відповідей на вище перераховані питання.

            Наші попередники свого часу добре попрацювали і залишили нам неабияку ідейно-теоретичну спадщину. І півбіди, що вона десятиліттями була для нас недоступною, біда, що і сьогодні вона не є достатньо вивченою, проаналізованою, використаною в сучасних умовах.

            Дякуючи, насамперед, когорті сподвижників-ентузіастів, останніми роками в Україні вийшли друком ряд ґрунтовних праць наших великих теоретиків: Дмитра Донцова, Юрія Липи, Ярослава Стецька, Степана Бандери.

            Незважаючи на те, що з часу їх написання пройшло не одне десятиріччя, ідеї і твори цих мислителів залишаються актуальними і мають неабияку вартість не лише в історично-науковому плані.

            Молодіжний Конгрес Українських Націоналістів поставив за мету поповнити список перевиданих творів авторів, повернення яких давно очікує молода Україна. Так побачили світ чотири брошурки маловідомих праць доктора Дмитра Донцова, дві збірки творів Ярослава Стецька, одна – Юрія Липи.

            І ось зараз Ти, шановний читачу, тримаєш в руках  легендарну працю Дмитра Мирона ‑ “Орлика” “Ідея і Чин України”, котра кілька десятиліть перебувала в таємних спецхранах “під московським караулом у тюрмі” за № 7612.

            На мою думку, “Ідею і Чин України” можна вважати найбільш ґрунтовним і докладним популярним викладом ідеології, теорії, тактики і мети українського націоналізму 30-х років.

В своїй праці автор показує глибинне коріння, органічність і традицію українського націоналізму, історичний шлях його боротьби і утвердження, викладає його світогляд і мету.

            Твір є безцінним історичним документом епохи і, безумовно, буде корисним як політикам і політологам, так і історикам, насамперед дослідникам українського національно-визвольного руху. Особливо корисно ознайомитися з цією працею молодим українцям, членству націоналістичних організацій.

            Зокрема праця Дмитра Мирона допоможе розвінчувати облудні московські міфи про ОУН, знімати комуністичні пропагандивні ярлики про “тотожність українського націоналізму і фашизму”.

            Ще в кінці 30-их років, до того, коли німецький націонал-соціалізм продемонстрував світові своє справжнє обличчя, в той час, коли Молотов і Ріббентроп ділили сфери впливу, а бійці Вермахту і Красної Армії спільними парадами дефілювали в Бресті, Дмитро Мирон доволі критично поставився до тоталітарних рухів в Італії й Німеччині. Він виразно розрізняв фашизм і націонал-соціалізм і піддавав ці явища докладному аналізу і ґрунтовній критиці, втім, як і інші чужинецькі ідеологічні доктрини та суспільні рухи, а зокрема демолібералізм і більшовизм. Як знаємо з архівів, у Києві в 1942 році працював Дмитро Мирон над новою, зміненою редакцією “Ідеї і Чину України” та писав нову основну політичну працю.

Даючи оцінку праці “Ідея і Чин України”, маємо врахувати наступне:

а)  праця була написана автором в кінці 30-их років в підпільних умовах, до того ж перший варіант твору був втрачений і вдруге Дмитро Мирон писав цю працю по пам’яті і то в дуже стислий термін. Відповідно, і час, і умови написання твору наклали свій відбиток на його стиль і зміст;

б)   метою написання твору було подати до потреб організованого націоналістичного руху своєрідну “Абетку Націоналіста” — працю, в якій загально і доступно викладено основоположні засади,  методи і завдання українського націоналізму. Тобто, це не є наукова праця, а, насамперед, своєрідний курс лекцій для активу і провідного членства ОУН тих часів, викликаний нагальною потребою.

            Для зручності сприйняття змісту твору нашим сучасним читачем ми дозволили собі дещо виправляти мову автора відповідно до вимог сучасного правопису, проте залишаючи оригінальний авторський стиль, а також зробили деякі незначні скорочення в тексті, котрі, однак, суттєво не впливають на зміст.

            На превеликий жаль, ім’я Дмитра Мирона, його життєвий шлях і творчий доробок практично невідомі не те, що ширшому загалу українців, а, мабуть, і більшості тих, хто сьогодні безпосередньо причетний до націоналістичного руху, зокрема молодшому поколінню.

            Ми вирішили заповнити цю, без сумніву, значну прогалину. 5 листопада 2001 року ми відзначаємо 90-ліття з дня народження Дмитра Мирона, і тому нехай перевидання його праці стане нашим скромним внеском у відзначення цієї ювілейної дати.

            Як додаток ми також вирішили помістити передрук статті Дмитра Мирона з підпільного видання ОУН “За Самостійність” – 1942р. “Наші завдання: Українська Націоналістична Революція на тлі нової імперіялістичної війни”, в якій з’ясовується становище і завдання ОУН в нових умовах збройного зудару двох імперських тоталітаризмів та текст 44-х правил життя українського націоналіста.

            Не перестаємо дивуватись ґрунтовності, різнобічності і концептуальності теоретичної спадщини Дмитра Мирона. 30-і 40-і роки дали нам ціле сузір’я ідеологічних і теоретичних праць з ідеології українського націоналізму. Ці твори виростали з нагальної потреби часу і давали відповідь на актуальні питання доби, окреслюючи мету і шлях її досягнення, формуючи і кристалізуючи візію майбутнього і світогляд визнавців руху, членства ОУН.

            Дмитро Мирон ‑ “Орлик”, провідний діяч ОУН, був не лише блискучим теоретиком, публіцистом (до речі, – автором “44-x правил життя українського націоналіста”, які написав у польській тюрмі і разом з “рядом статей і думок передає на маленьких папірцях незамітно друзям на світ”), але і революціонером-борцем “з крови і кости”. “У свойому житті не знав ніколи і не любив ні хвилини безділля й спокою вигоди, алькоголю, курення чи інших слабостей. Ніхто не чув ніколи від нього ні одного слова жалю, нарікання, зневіри чи сумніву. Ніхто не бачив у його очах страху тоді, коли певна смерть чекала всіх. У нього був лише якийсь дивний, твердий усміх, неначе короткий гострий полиск сталі й негайне тверде рішення”. Він жив і боровся так, як вчив жити і боротися інших. Залишив нам невмирущий заповіт не лише полум’яним Словом, але і блискучим Чином. Тому, на наше глибоке переконання, молоді українці повинні знати і шанувати Дмитра Мирона, виховуватися на його творах і його прикладі.

            Його ім’я в Пантеоні Героїв Нації стоїть поруч з іменами Степана Бандери, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Юрія Липи, Степана Ленкавського, Петра Полтави.

            Нове покоління українців зобов’язане переможно довершити їхню справу, і нехай нам в цьому допоможе життєвий подвиг чільного діяча ОУН Дмитра Мирона та його праці, зокрема  “Ідея і Чин України”.

 

Віктор Рог,

м.Київ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дмитро Мирон – “Орлик” як теоретик і практик української національно-визвольної боротьби

(біографічний нарис)

 

“Ідея і Чин України” Дмитра Мирона – твір світоглядово-ідеологічний. У ньому зібрано й систематизовано головні засади ідеології українського націоналістичного руху 30-их років ХХ століття. На цих ідеях виховувалось Юнацтво ОУН, формувався світогляд членів Організації. Для тодішнього покоління націоналістичної молоді ідеологія націоналізму сприймалась не лише як наукова теорія, а насамперед як віра. Найбільшою цінністю вважалось добро української нації, а першою заповіддю життя націоналіста, моральним наказом, стало: “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї!” І що дуже притаманне для тодішніх послідовників націоналістичного світогляду, що вони якнайтісніше, воєдино, з’єднували Ідею і Чин строго сповідуючи головну християнську заповідь: “Віра без Дії мертва!”. Саме ця категорична вимога реалізації сповідуваних і проповідуваних ідей дуже активізувала діяльність учасників націоналістичного руху, сприяла здійснюванню їх у щоденному житті. Тому ця ідея звучить і в назві твору. Потреба у написанні такого підручника відчувалася давно. Питання націоналістичної ідеології часто були темою студентських дискусій, підпільної преси, вишкільних курсів. Але особливої гостроти ця справа набрала наприкінці 30-х років, коли націоналістичний рух став масовим явищем і вишкіл підпільних кадрів набув першочергового значення.

Ідеологічно-політична проблематика завжди була в центрі уваги й зацікавлень Дмитра Мирона і особливо після його звільнення з тюрми у серпні 1938 року й призначення його у лютому наступного року на становище ідеологічно-політичного референта Крайової Екзекутиви ОУН. Саме тоді він і написав “Ідею і Чин України” з наміром видати її за кордоном, куди він був запрошений як один з делегатів Крайової Екзекутиви ОУН на ІІ-ий Великий Збір ОУН в Римі. Готовий до друку примірник рукопису Дмитро передав на зберігання зв’язковій КЕ Олені Нєдзвєдській, тоді студентці Краківського університету. Вона ж, з конспіративних причин, заховала цей рукопис у своєї подруги. Коли ж надійшов до подруги тривожний сигнал, що у неї може бути поліцейський обшук, вона рукопис спалила. Про таку трагічну долю свого рукопису довідався друг Дмитро від своєї зв’язкової Оленки (згодом дружини Миколи Климишина) перед самим від’їздом поїзда, коли від’їздив за кордон. (Про це докладніше у спогадах М.Климишина “В поході до волі”, т.1, вид.2, Детройт, стор.271).

Після ліквідації Польської держави, у вересні 1939 року, Дмитро Мирон переселився до Кракова й тут у незвичайно важких і несприятливих для наукових досліджень обставинах відтворив первісний варіант свого рукопису. Книжка була надрукована підпільно у 1940 році на циклостилі під псевдонімом Максим Орлик дуже малим накладом й призначалася головним чином для вишколу Юнацтва ОУН та молодіжних організацій.

 Влітку 1942 року на розі вулиць тоді Фундуклеївської ( нині Богдана Хмельницького ) і Театральної у бою з німецько-гітлерівськими окупантами 24 липня був смертельно поранений, а 25 липня помер славної пам’яті Дмитро Мирон —  “Максим Орлик”, “Андрій”, “Роберт”, “Брюс”, “Піп”.

У Києві він очолював революційну підпільну Організацію Українських Націоналістів, яка вела тоді збройну боротьбу проти німецько-гітлерівських поневолювачів України. У цій священній боротьбі загинули десятки тисяч найкращих синів і дочок нашого українського народу. Поклав свою голову в столиці України Києві й великий, славний син України Дмитро Мирон. Людина неабияких інтелектуальних здібностей, небувалого гарту волі, високоморальний духовний проповідник-виховник і знаменитий оратор.  Він усе своє життя, від юнацьких років і до останніх днів, присвятив Великій Ідеї визволення українського народу з неволі.  Завжди був у перших лавах борців за волю України, за її державну незалежність.

Народився Дмитро Мирон 5 листопада 1911 року в селі Рай біля міста Бережани на Тернопільщині у робітничій родині муляра-будівельника Данила Мирона та Марії, з дому Ковальковської. У 1916 році, коли Дмитрові було 5 років, померла його мати, осиротивши п’ятеро дітей.

Дитинство Дмитра проходило у важкі роки Першої світової війни та війни польсько-української у 1918-1919 роках. Середню освіту отримав він у Бережанській та у Головній Львівській гімназіях. У 1930 році він вже студент права (юридичного факультету) Львівського університету.

На революційний шлях став Дмитро ще у гімназії, вступивши у підпільне Юнацтво ОУН. Був він також активним членом молодіжної пластової організації.

Під час університетських студій він член Крайової Екзекутиви ОУН, провідник юнацтва, редактор підпільних юнацьких видань, тримав зв’язок до станиці ОУН у Кракові та за кордон.  Вперше був арештований польською поліцією  у травні 1932 року під час сутички з нею на Личаківському цвинтарі в часі Зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди шанувати воїнів, полеглих за волю України. Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури, та засуджений польським судом на 7 років тюремного ув’язнення. Покарання Дмитро Мирон відбував у тюрмах центральної Польщі, в містах Равічу та Вронках. Перебуваючи в ув’язненні він продовжував вишколювати друзів-політв’язнів і сам дуже багато читав, студіював, готував матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну для праці літературу доставляла у в’язницю його сестра Анна. Але на підставі проголошеної у 1936 році амністії йому термін покарання зменшено на два роки і Дмитро Мирон у серпні 1938 року вже вийшов на волю.

Виснажений, заморений, з підірваним здоров’ям, без засобів на прожиток, Дмитро знову поринув у революційну діяльність. До університету його вже не прийняли, як політично неблагонадійного. Працює у популярній патріотичній газеті “Нове Село”,  у якій друкує свої статті переважно на виховні та ідеологічні теми. У тому часі Дмитро Мирон багато працює у бібліотеці  Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ), збирає матеріали до наукової монографії про націоналістичну ідеологію.  Але лише у 1940 році вдалось йому це наукове дослідження завершити. Воно було видано у підпіллі на циклостилі під назвою: Максим Орлик, “Ідея і Чин України”. Це найбільш повний виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.

У 1939 році Дмитро Мирон знову член Крайової Екзекутиви ОУН, її політично-ідеологічний референт і редактор “Бюлетеню” КЕ ОУН. Провідником ОУН в Західній Україні був тоді Володимир Тимчій-Лопатинський. У серпні 1939 року Дмитро Мирон нелегально приїздить до Риму, як один із делегатів від ОУН в Краю на ІІ-й Великий Збір ОУН, що відбувся у Римі напередодні війни. Після розпаду Польської держави у вересні 1939 року Дмитро Мирон приїздить до Кракова, де зібралось тоді багато членів ОУН, які повиходили з польських тюрем та прийшли з Галичини й Волині, окупованих совєтською армією. Західно-Окраїнні Українські Землі: Лемківщина, Перемищина, Холмщина та Підляшшя окупувала Німеччина і включила їх до Генерального Губернаторства Польщі. Тут також було багато вихідців із Західної України. Жодної політичної діяльності німці не дозволяли. Тому на цих теренах створено нелегальну мережу ОУН. Провід ОУН на цій території очолив Дмитро Мирон. Але вже весною 1940 року він нелегально переходить кордон, повертається до Львова й очолює Провід ОУН в Україні. Становище тут було надзвичайно важке. Масові вивезення населення на заслання, постійні, безперервні арешти, зокрема серед студіюючої молоді зліквідували майже увесь Провід ОУН. Необхідно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв’язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації. Агенти НКВД гонились за ним просто по п’ятах, але арештувати Мирона їм не вдалось. Лише заарештували його сестру Тосю й у червні 1941 року її закатували у Тернопільській тюрмі.

У грудні 1940 року він знову нелегально переходить кордон і приїздить до Кракова, щоб доповісти Проводові ОУН про становище в Україні. Тут готує матеріали до нового ІІ Великого Збору ОУН, що відбувся у Кракові в квітні 1941 року.

Назрівала німецько-совєтська війна, а з нею велика надія і реальна можливість здобути державну самостійність. В Україні готується на випадок війни повстання. На заході формуються українські військові частини. В одну з них, що організувалась у Австрії, відправлено Дмитра Мирона для політичної і національно-виховної праці. 22-го червня почалась війна, а вже 30 червня ОУН Бандери скликає у Львові Народні Збори, на яких проголошено відновлення Української Держави та створено уряд — Українське Державне Правління. Вороже становище Німеччини до української державності не зупинило українських революціонерів-націоналістів взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах і селах у Західній та Правобережній Україні. Крім того, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою одразу після звільнення Києва скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві. Ця Київська Особлива група (біля 30 чоловік) добралась до міста Василькова під Києвом. Але фронт надовго затримався на річці Ірпені і німецькій розвідці вдалось напасти на місце перебування групи й 31 серпня арештувати частину її членів, в тому числі й Дмитра Мирона. Арештованих відправляли до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в’язням – Миронові Дмитру, Кукові Василеві, та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.

Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала масову збройну боротьбу проти німецьких окупантів. У вересні 1941р. Дмитро Мирон бере активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції зокрема наголошувалось на необхідності поширення революційної діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включаючи й Кубань. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях.

Німецькі поневолювачі, здобувши Київ, надіялись на швидке завоювання всієї України й перетворення її у свою колонію, життєвий простір ("лєбенсраум") для "вибраної німецької раси". Але так не сталось. Український народ не скорився, підняв зброю й став до боротьби проти німецьких окупантів.

Найбільшими й найнебезпечнішими ворогами німецьких завойовників були українські націоналісти-революціонери — речники відновлення Української Держави. Проти них і повела таємна німецька поліція (гестапо) найжорстокіші переслідування та застосовувала масові вбивства та прилюдні страти.

В умовах тотального терору зорганізувати революційну підпільну організацію було дуже важко. Тут на кожному кроці  підстерігала підпільника смерть. І, незважаючи на всі ці небезпеки, Дмитро Мирон з радістю і охоче поїхав саме в Київ, туди ¾ де найнебезпечніше. Київ - була його мрія, його любов. Дмитрові Мирону, в оперті на членів Похідної Групи “Північ”, що її привів сюди Микола Климишин та з допомогою місцевих патріотів, зокрема молоді, вдалося у відносно короткому часі створити сильну підпільну мережу ОУН у всіх областях, що входили в склад Київського Краю. Його помічником і одночасно заступником був киянин Пантелеймон Сак - “Могила”, родом з Бишівського району, що на Київщині. У Києві в тому часі ОУН значну увагу приділяла поширенню національно-патріотичних державницьких ідей, викриванню злочинного характеру й суті як гітлеризму, так і большевизму, та вказувала, як практично, конкретно вести боротьбу проти окупантів. Ідеї революційної визвольної боротьби знаходили прихильний відзив серед населення і, особливо, молоді.

 Національно-визвольна боротьба, що її організувала й вела ОУН і УПА проти всіх окупантів, виразно засвідчила, що український народ здібний боротися за свою державну незалежність і ніякому чужинцеві не дозволить над собою панувати.

Свята кров славної пам’яті Дмитра Мирона, що пролилась на вулиці Києва, зродила нових месників-борців, які продовжували і продовжують Велику Справу Визволення України. Пам’ятаймо, що лише спільною боротьбою, повсякденною творчою працею збудуємо таку Велику Українську Соборну Державу, за яку загинув Національний Герой Дмитро Мирон – “Орлик”.

 

Полковник УПА Василь Кук - Коваль

м.Київ

 

 

І. ОСНОВИ СВІТОГЛЯДУ

 

В переломних бурхливих часах, у яких ми живемо, треба ви­разно окреслених, ударних ідей, рішучих чинів і сильних нових людей з виразно окресленим світоглядом, що серед постійних пе­ремін і зіткнення сил розбудить і оформить психо-суспільні енергії та надасть їм змісту, напряму і форми діяння. Тим більше треба такого виразно окресленого світогляду для поневоленого народу, щоб розбудити і оформити його дрімаючі та здавлені психо-суспільні енергії та духово-моральні сили, дати одне кристалізаційне вогни­ще і ядро для розпорошених суспільно-національних сил. В таких переломних часах треба дати великий образ нового майбутнього життя і пірвати до чину. Таким новим всеобіймаючим суспільно-національним світоглядом українського народу є український на­ціоналізм. Український націоналізм — це історично творчий світог­ляд українського народу, що виростає з глибини української духовності та її формує, і це найглибший вираз історичної волі, думки і чину української нації, це могутній голос серця і душі українського народу, голос віків, вияв життя та історичних потреб. Український націоналізм — національний світогляд — це започаткування но­вих вартостей, означення цілі, сенсу і основ життя нації і українсь­кої людини.

Український націоналізм — це боротьба нового героїчного ук­раїнського духу за одну соборну, владарну, монолітну психіку ук­раїнської нації, за новий тип сильної, творчої, героїчної української людини, це боротьба за нові підстави і організацію суспільно-пол­ітичного життя; це боротьба за визволення всіх сил нації, за силу, владу та усесторонній розвиток, за нові підстави й цілі цілого жит­тя: духово-культурного, морально-виховного, суспільно-політичного, соціального, економічного, громадянського, родинного та індиві­дуального.

Український націоналізм — це духовно-світоглядовий та сусп­ільно-політичний рух, що органічно виростає з духово-суспільної природи української нації і відповідає її найістотнішим потребам та змагає революційно-творчим шляхом до встановлення нових вар­тостей, до відродження і визволення усіх сил української нації і до усестороннього її розвитку у власних державних формах.

Український націоналізм діє в духовно-світоглядовій, етично-виховній і суспільно-політичній площині.

Світогляд, етика, виховання і суспільно-політична діяльність — це підставові вияви українського націоналізму, що творять одну органічну цілість, немов душа і тіло. Український націоналізм вип­ливає з глибин українського духа, дає новий всеобіймаючий орган­ічно-творчий світогляд і нову синтезу вартостей, проявляється в етиці і моралі цілого національно-суспільного життя, виховує і пе­ревиховує в ім'я нових ідей цілий народ, формує новий тип украї­нської людини і дає нові підстави і цілі організації всього націо­нально-суспільного життя і реалізацію ідей в суспільно-політичній діяльності, боротьбі і чині, праці і творчості. Український націоналізм відповідає не лише найглибшій духовій і суспільній природі украї­нської нації та її найістотнішим потребам, але також поривам волі, душі, серця і думки української людини. В націоналізмі зливається одиниця з нацією в одну душу і одне суспільно-політичне тіло. Ук­раїнський націоналізм — це найповніший, найглибший і наймогутніший вияв українства, найкращих і найсильніших поривів украї­нського духа, українського серця, думки й історичної волі. Коли хо­чемо ставити духову і суспільно-політичну будівлю, мусимо пізна­ти найдокладніше її підстави, той духово-суспільний та історичний ґрунт, на якому хочемо будувати.

Як індивідуальний, так і суспільний світогляд — це не витвір самого інтелекту на підставі теоретичних розшуків холодного чис­того розуму. Світогляд — це синтез психовольового наставлення, переживань, досвіду життя і набутого знання, це синтез вольово-емотивного елементу життєво-практичного (чинного) та інтелекту­ально-теоретичного, оформлюючого. Всі витвори волі, серця, дум­ки, уяви, всі переживання, всі чини, праця і пориви, всі витвори культури, цивілізації впливають на розвиток суспільно-історичного ставання. Як суспільність, так і людина — це синтез успадкова­них і набутих властивостей, що творять підставу вдачі і характеру та окреслюють поставу до світу.

Суспільність і людина мають такий світогляд, який відповідає їх вдачі, характерові, їх психічній структурі, їх волі, почуванням, переживанням і чинам. Тому світогляду не можна вивчити з кни­жок, але треба його пережити в праці й боротьбі, щоб він став не­розривною частиною нашого «я», нашого характеру, нашої волі, накипів кров'ю нашого серця та проявлявся чином у всьому житті, щоб набрав тіла і крови життя.

Не наукові теорії, витвори мозку, чисті абстракції, але такі ідеї й думки потрясли підставами світу та стали історично-творчими си­лами, що здобули серця і душі людей і побудили їх до діл, наприклад: християнізм, магометанізм, ідеї французької революції… і т.п. Тільки ті ідеї і світогляди змінюють обличчя світу, що порушують серця, волю і енергію чину діючих лю­дей, які готові віддати за них своє життя. Не платонівські ідеї — абстракції, але чинні ідеї— сили, ідеї життя, міти впливають на хід подій.

Тому українського міту, що є візією, величним образом нашого місця і цілі в історії, як напр. міт вибраного народу, міт «царства небесного», Христа, міт Риму, міт Магомеда, міт крови — раси німців, міт народу — богоносця москалів, не можна створити лише з книжок, але треба виловити його з голосу віків, з українського ло­госу, етосу й еросу. Український міт — це не лише найглибший ви­раз українського духа й його творчої натури, синтез історії, але пориваюча велична візія нашого місця в історії, нашої історичної місії, сенсу і стилю життя. Це неначе підставовий мотив Вагнерівських опер чи Бетховенівських симфоній. Український міт, хоч ще не є науково сформульований, але вже діяв і діє неясно вичутий у серцях мільйонів борців за Україну. Це прометеївський міт, міт куль­турно-цивілізованого і національно-політичного апостольства Киє­ва, апостольства нації і визволення поневолених народів, міт нації, поставленої на грані двох світів.

Тому, коли хочемо збагнути, що таке світогляд, а зокрема, що таке націоналістичний світогляд, мусимо пізнати той духовий і сус­пільно-історичний ґрунт, ті підстави, з яких він виростає, мусимо пізнати глибини історичного духа, істоту українства, всі твори українського серця й думки, пориви волі, глибини життя українського народу, український логос, етос і ерос, цілий дотеперішній духо­вий, моральний, культурний, політичний і мілітарний, суспільний і економічний розвиток, щоби пізнати, що ми і якими ми є, якими успадкували духовий, суспільно-політичний і культурний спадок, щоб означити нашу поставу до внутрішнього і зовнішнього світу та вказати, що і як треба робити, щоб піднятись з того стану, в якому находимося. Суспільний світогляд — це синтез переживань, по­ривів духа, думки, змагань і заповітів минулих поколінь, сучасних істотних потреб, досвіду життя та прямувань на будуче, що оприділюють відношення людей на тлі суспільно-історичної дійсності до внутрішнього і зовнішнього світу та встановлюють ціль і сенс життя.

Ідеологія — це життєтворча система вартостей, ієрархія цілей, потреб і кермуючих засад, що кристалізують суспільні хотіння і пря­мування та надають зміст і напрям суспільно-національному жит­тю і діяльності. Ідеологія — це образ нової дійсності, що наростає, за яку боремося і яку власним трудом хочемо творити. Світогляд — цілий образ твору, ідеологія — провідні засади й ідеї. Світогляд — це неначе цілий храм з куполами, ідеологія — це внутрішній зміст і форма, олтар нашої віри, декалог чи євангелія, зміст і ціль життя. Тому, що ми зв'язані не лише з минулим, сучасним і розвоєвими прямуваннями на будуче українського народу, але також з розвитком усього окружаючого світу інших діючих духових, ідей­них, культурно-цивілізаційних, суспільно-політичних сил, тому му­симо оприділити основи й істоту націоналістичного світогляду на тлі цілої епохи, в якій живемо і діємо.

 

 

II. ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

 

Ціла Європа, а з нею й Україна, переживають глибокий пере­лом духовності та світогляду. Відбуваються глибокі переміни і га­рячкові шукання нових ідей і нових шляхів у культурно-цивілізаційному житті від раціоналізму і відірваного від життя інтелектуалізму, від матеріалізму і переваги технічно-економічних первнів, від по­верховості до поглиблення культури, волі, духово-ідейного життя до волюнтаризму, ідеалізму й віталізму. В суспільно-політичній ділянці наступив сумерк космополітизму, індивідуалізму з його про­явами: лібералізмом, демократією, капіталізмом — та сумерк ма­теріалістичного соціалізму й комунізму, що розбивали суспільність, націю, державу, родину, мораль і особовість.

Живемо в переломових часах наростання нової епохи, як ко­лись в часах упадку римської імперії та апостольства християнізму і мандрівки народів, яка своїми ідеями, силою удару й переміни є куди глибша від епохи культурно-цивілізаційного ренесансу і фран­цузької революції. В сучасній добі є порушені найглибші підстави, діючі сили, життєві енергії та ідеї життя, що шукають свого твор­чого вияву й оформлення. Зараз Україна переживає подібний пе­релом як і за часів Володимира Великого і Хмельницького. Украї­нський націоналізм треба оцінювати й розуміти як епохальну істо­рично-творчу появу у зв'язку з цілим дотеперішнім розвитком Ук­раїни і на тлі глибоких перемін цілої епохи. Коли б ідеї середньовіч­чя назвати тезою, то ідеї епохи ренесансу і французької революції можна б назвати різкою антитезою, а ідеї нової наростаючої епохи — творчим синтезом того, що було вартісного в древніх, середніх і нових часах, зі встановленням нових вартостей на тлі сучасного культурно-цивілізаційного і суспільно-політичного розвитку. Саме український націоналізм є творчим синтезом вартостей, що випли­вають з духовності і світогляду, з глибини життя і потреб українсь­кого народу. Він оновлює і відроджує все те, що було в нашій істо­ричній дійсності здорове, сильне, творче, встановлює нову оцінку та приносить нові вартості, а усуває все те, що було шкідливе, нездорове, розкладаюче.

В українській психіці, ще остаточно неоформленій, мають пе­ревагу емоції, почування над волею і розумом. В нас мають пере­вагу чуттєвість, настроєвість, гарячкове кидання і величні вибухи життєвих енергій. На це склалися різні внутрішні і зовнішні причи­ни, що надмірно розвинули чуттєвість, емотивну сторінку, як пост­ійне кидання в боротьбі з ворогами, скоре знищення кристалізацій­ного ядра: культурно-цивілізаційного і політичного. Довгий час поне­волення, зокрема культурницького провансальства, не розвинули чинно-волевих первнів. Тому вимога українського націоналізму — плекати волю нації до повного життя, волю чину, влади, могутності. І саме з духовності українського народу, з нашої сучасної дійсно­сті та змагань на будуче випливає потреба волюнтаризму, ідеал­ізму, активізму і героїзму, що дістає теоретично-наукове обґрунтування у здобутках сучасної науки: волюнтаристичної філософії, психології, соціології і т.п. У сфері розуму: брак чинного життя, брак власного державного життя, брак можливості творити влас­ну дійсність, проявити вповні свою волю — викликав схильність до рефлексій, утопій, мрійництва, інтелектуалізування, доктринерства. Українці жили більше почуваннями і думкою, роздумуваннями над своєю власною недолею, а не чином і волею; жили більше внутрі­шньо-духовим життям, ніж зовнішньо-чинним; пасивним почуван­ням треба дати опертя в силі волі і чині та дати кристалізаційну форму в ідеї — світогляді.

Націоналістичний світогляд має дати кристалізаційне ядро, щоб опанувати і усунути старі нахили до слабості, психічні супе­речності понад усякі кордони партикуляризму й ворожі впливи, а формувати сильну монолітну духовність, соборну психіку та вла­дарний героїчний характер героїчного народу, щоб була в нас одна керуюча залізна воля, одна формуюча провідна ідея, один керую­чий суспільно-політичний центр і прапор, щоб була в нас «воля і дума єдина». А щоби усунути і випалити розпеченим залізом шкідливі нахили та слабості і опанувати психічні суперечності, треба глибокого духовно-ідейного перелому, революційного потря­сіння та зриву, щоби розбудити і визволити дрімучі, здавлені й розпорошені психоволеві енергії. Треба різко, ударно й виключно поставити нову всеобіймаючу ідею, новий світогляд, щоб офор­мити нову монолітну духовність і протиставитись чужим розклада­ючим силам і ворожим доктринам: большевизмові, партійництву і т.п. Ідея українського націоналізму мусить бути: всеобіймаюча, органічно-творча, ясно оформлена, синтетична, виключна, удар­на, динамічна, постійно творча. В сфері думки треба розвинути волево-чинний, систематичний і синтетичний спосіб думання, гли­бину й ширину думки, а поборювати відірваний від життя інтелек­туалізм, пасивне теоретизування і доктринерство.

 

 

УКРАЇНСЬКА ДУХОВНІСТЬ ТА СВІТОГЛЯД НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

 

Світогляд націоналізму ідеєю й чином має розбудити всі дрімаючі утаєні психоволеві енергії, всі скарби духа, що енергію волі й чину, ентузіазм та героїзм, що проявлялися колись стихійно в добі княжій, козаччини, визвольних змагань 1917-20 років, оформити їх і скристалізувати в одну монолітну духовність та перетворити в державотворчість, видобути всі скарби української землі і перетворити їх на добро українського народу. Велич і органічно-творча сила українського націоналізму полягає в тому, що він повертає до глибин українського духу, до праджерел українства, до духовно-вольової субстанції української нації і має на меті її добро, а не як демолібералізм, соціалізм чи комунізм, що є штучно створеними, нанесеними ззовні чужими доктринами і не є витвором українського духу, української дійсності і потреб.

Який  зміст і форма українства, яка істота української духовності? Духовність народу формується протягом віків. На формування духовності вплива­ють внутрішні і зовнішні чинники. На форму­вання духовності складаються вроджені психічні й біологічні властивості даного народу, який ті свої вроджені властивості проявляє у став­ленні до світу й життя, в опануванні і перетво­рюванні природи, в боротьбі, праці та твор­чості, у тому, як організує своє внутрішнє й зовнішнє життя. На розвиток духовності скла­даються: надбання минулих поколінь, пориви волі, душі, серця, думки й уяви, пережиття істо­ричної долі і змагання за майбутнє. На стиль і зміст духовності мають величезний вплив ве­ликі постаті, що, з одного боку, висловлюють найглибші засади духовності даного народу, а з другого — своєю творчістю, ідеями і чинами потрясають, надають нового змісту й напря­му, як наприклад Володимир Великий, Тарас Шев­ченко. Крім того, на формування духовності мають великий вплив історичні події, глибокі переживання, як війни, революції, лихоліття, а також панівні ідеї, як прийняття християнства, соціалістичний дурман, націоналістичні ідеї.

Духовність даного народу не можна легко змінити. Надбання минулого, історичні пере­живання стають нахилами й навиками, пере­ходять у підсвідомість; вони творять історич­ну та культурно-суспільну спадщину. Тому, щоби змінити дану духовність та наново її фор­мувати в одну органічну цілість, треба глибо­кого потрясіння та ідейного зриву, щоби зрушити підставові підсвідомі психо-вольові енергії та духово-суспільні засади, треба великих ідей, щоб увійшли у кров і кість та переорали і обновили душі й серця людей. Треба наново відсвіжити і відкрити здорові історич­но-творчі вартості і сили минулого, як роз­кривається історичні пам'ятки, а також треба викорінювати всі розкладаючі, шкідливі, нега­тивні риси.

Розвиток духовності в дану добу залежить від того, які духовні, моральні, культурні і суспільні основи та вартості задають тон і на­прям усьому життю. Погляньмо, як розвива­лася і формувалася на протязі віків українсь­ка духовність. Наведемо описи про давні пле­мена словен і антів, які мають бути давніми предками нашого народу. Візантійські народи так описують вдачу й життя словен і антів. Прокопій Кесарійський пише: «Словенами і антами не володіє один муж, але споконвіку живуть вони громадоправством і тому спільно цікавляться всім, що для них приємне або при­кре. Вірять, що є один Бог, володар грому, і йому жертвують воли та всяку жертвенну тва­рину. Всі вони помітно рослі та сміливі». Інший грецький письменник, цісар Маврикій, опо­відає так про побут словен: «Словени й анти мають однаковий спосіб життя і однакові на­хили: вони вільні і ніколи не даються наломи­ти під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато, і вони витривалі, лег­ко зносять спеку й холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони лас­каві і зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба... Дуже зручно вживають засі­док, нападів і підступів вдень і вночі, придуму­ючи над різними способами воювання».

Про полян пише літописець, що вони були «мудрі й підприємливі» та берегли «тихих і скромних обичаїв своїх предків».

Вже в заранні віків в українських племен виступає велика життєва сила й зв'язок з при­родою, культ бога сонця й грому, велика жит­тєрадісність. Вони любили танці і «бісовські пісні», любили хліборобське життя, радо вою­вали і були підприємливими в торгівлі. Прихід варязьких здобичників вніс у формування ук­раїнської духовності великий фермент, немов подув бурі і приплив моря... Візантійський пат­ріарх Фотій каже про походи українських ва­рягів на Візантію: «Подуло на нас щось суворе, тверде, погибельне». Варяги внесли тверді, войовничі, здобувчі, владарні і організаційні  засади. На українську духовність зложилися два підставові елементи: з одного боку оці підприє­мливі, будуючі, цивілізаторські прикмети ста­роукраїнських племен, зокрема полян, а з дру­гого — бурхливі, здобувчі і організаційні влас­тивості варягів, це немов дріжджі, що витво­рили фермент; а дальші впливи грецько-візантійського світу. Висловом української духовності княжої доби є історичні дії і постаті Свя­тослава, Володимира і Ярослава Мудрого.

Українська духовність проявлялася не лише в чинах, в силі й організації держави, але і в літо­писах, в «Руській Правді», в «Слові о полку Іго­ревім», в культурно-цивілізаційній праці.

Ідея першенства України, образ її величі й історичного покликання, знайшла свій вислів у легенді про благословенство св. Андрія на Київ­ських горах: «Яко возсияет благодать на горах сих» (за «Київським літописом»). Яку силу, зав­зяття і розмах, яку мужність і любов трудів і небезпек представляли «хоробрі русичі», що прибивали щит на мурах Царгороду, грозили Візантії в походах Святослава Завойовника!

«Русь уважала за великий сором, якби  перемогли Ромеї і позбавили слави, яку вона здобула у сусідів, що ніхто її перемогти не може», як пише Лев Діякон про похід Свято­слава. «Про них оповідають таке, - пише грець­кий письменник, - що вони навіть переможені не віддають себе у руки ворогів. Як не сподіва­ються вирятуватися, встромляють собі в нутро меч і так себе забивають. Про мужню і хороб­ру вдачу давніх українців свідчать не лише подвиги, але і характерні слова Святослава перед критичним боєм під Доростолом: «За на­шим військом йшла така слава, що без труду підбивали ми сусідні народи і без проливу крові тримали у неволі цілі краї... від предків дістали ми мужність ¾ пригадаймо ж, яка непе­реможна була до тих часів наша сила, і міцно биймося за своє спасіння. То не наш звичай втікачами йти додому! Нам або жити з перемо­гою, або славно полягти, як годиться хороб­рим мужам». «Поляжемо, а не осоромимо землі нашої!» — це клич і заповіт Святослава Завойовника, що промовляє до нас з далини віків. А який він близький нашій сучасній духовності!

Українську духовність княжої доби характеризували такі елементи: велика життєва сила й енергія, мужність, хоробрість, войовничість, підприє­мливість, рухливість, почуття честі, слави, вірність Батьківщині і любов до руської землі, погорда смерті, любов ризику, небезпек і зма­гань. Стиль життя характеризували: боротьба, чин і труди, розмах і сила, велич і почуття культурно-цивілізаційної місії в суперництві з Візан­тією за першенство та державне будівництво в часах Володимира Великого та Ярослава Муд­рого. Життя було героїчне, озброєні княжі го­роди і дружини стояли на сторожі величі і мо­гутності України.

Підставою і джерелом української ду­ховності є синтез психічних, біологіч­них і культурних рис осілих українсь­ких племен, зокрема полян, органічно зіспоєних з войовничими первнями сили й боротьби ва­рягів, що були побуджуючим ферментом, який приспішив  кристалізаційний  процес форму­вання української державності й духовності. На процес формування цієї духовності мали свій вплив, з одного боку, грецько-візантійські ос­нови, культурно-цивілізаційні впливи, торго­вельні і політичні зв'язки, прийняття християн­ства, а з другого — західно-римські впливи в добі галицько-волинського князівства. Одначе українська культура і духова сила були такі ба­гаті й оригінальні, що змогли перетопити в гор­нилі свого духа сторонні впливи Візантії й За­ходу і витворити одну з передових культур Європи, найвеличавішу на Сході Європи. Бо що собою в той час являла напівкультурна Польща, коли Україна вже суперничала з Візантією за політичний, культурно-цивілізаційний і госпо­дарський провід на Сході Європи? Чи Польща видала тоді такого лицаря-володаря, як Свя­тослав, або чи мала таку багату і величаву дер­жаву та культуру, або чи видала такий мону­мент права, як «Руська Правда», або такий архитвір мистецтва, як «Слово о полку Ігоревім», що його можна поставити на рівні з архитворами світової слави, як «Пісня про Нібелунгів» чи «Пісня про Роланда»? А Москви ще тоді не було. «Слово о полку Ігоревім» — це українська «Іліада».

Величезний перелом в українській духовності викликало прийняття християнства: дикій, су­ворій, непогамованій, стихійній силі, молодечій буйності і лицарській войовничості християн­ство надало духовної глибини і оформленості, як це віддзеркалюється в постатях Святослава Завойовника - суворого, мужнього поганина і у маєстаті Володимира та його могутньої імперії. На щастя України, життєві сили і багат­ство української духової природи було таке ве­лике, що християнство не перебрало до гли­бин української духовності, але мусило злитися з багатими звичаями, міфами, і сильною вдачею «хоробрих русичів», що виразно бачимо в «Слові о полку Ігоревім» та в різних народних звичаях, повір'ях і переказах. Українська ду­ховність проявляється в таких великих і сильних постатях, як Володимир Великий, Ярослав Муд­рий, Мстислав Сміливий — романтичний лицар-князь, Володимир Мономах.

Любецький з'їзд князів виявив почуття єдності українських земель, виявив потребу духового і політичного об'єд­нання. Про це пише літописець так: «Чого сва­римося поміж собою і губимо українську зем­лю? Користають з того половці і пустошать наші землі та радіють нашим розладдям. Відтепер будьмо однодушні і спільно боронімо та пиль­нуймо українські землі. З «Поучення дітям» Володимира Мономаха бачимо, яким мав бути український князь-володар: «Не позволяйте сильним нищити слабих. Самі розсудіть справу вдовиці... переїжджаючи по своїх землях, не позволяйте службі кривдити ні своїх, ні чужих, ні в селах, ні на полях... дома не лінуйтеся, але всього доглядайте, не покладайтеся на суддю ані на молодшого дружинника, щоб не насміха­лися ті, що приходять до вас... на війні не зда­вайтеся на воєводів, сторожі самі наладнуйте, а вночі, не забезпечивши вояків, не лягайте спа­ти і рано встаньте; смерті бо, діти, не бійтеся ні на раті, ні од звіра, но творіть мужеське діло, як вам Бог подасть». З тих слів бачимо образ справедливого, мудрого, відважного володаря-полководця і господаря на своїй землі.

Із «Слова о полку Ігоревім» пізнаємо муж­ню і героїчну духовність та світогляд «хоробрих русичів», лицарську вдачу, глибокий патріотизм, ідею єдності «руської землі» ¾ української нації, велич Української держави і потребу соборності.

Як величаво змальовано картину повного розгрому половців: «Грізний великий київський князь Святослав прибув із своїми ситими пол­ками та сталевими мечами, наступив на половецьку землю, притоптав холми і яруги, скала­мутив ріки й озера, висушив потоки й болота, а поганого Кобяка наче буря вхопила з поміж залізних половецьких полків. Упав Кобяк нав­колішки в городі Києві у Святославовій гридниці. Німці й венеціани, греки й моравяни виспівують славу Святославу». Яка сила, яка ве­лич, яка гроза, наче удар грому, пробивається із тих слів!

Мужня героїчна духовність пробивається зі слів князя Ігоря, немов биття хороброго серця з-під сталевого панцира лицаря: «КРАЩЕ НАМ ПОРУБАНИМ БУТИ, АНІЖ У НЕВОЛЮ ПОПАС­ТИ». Чи ж відгомін тих слів не дзвенить у наших серцях, немов клич бойової сурми і заграви великого минулого? «Хочу з вами надламати спис край поля половецького і або головою наложити, або води з Дону шоломом напити­ся». Чи ж не відчуваємо в тих словах жадоби чину і рішучості, немов вістря обосічного меча в боротьбі?!

Зловіщі знаки неба не стримали князя Іго­ря, що «скріпив розум силою і нагострив зав­зяттям свого серця, духом лицарським прой­нявся і повів своє військо на землю половецьку за землю українську». Неначе чуємо стукіт княжих дружинників під ритм хоробрих сердець лицарів, що рвалися до бою, щоби добути собі честі, а князеві слави. А ось як представляє нам геніальний автор українських лицарів: «Мої куряни-вояки сміливі, під трубами повивані, під шоломами колихані, кінцем списа годовані. Всі шляхи їм відомі, всі яруги їм знайомі, луки в них натягнені». Яка глибина любові до Украї­ни, немов велич сходу сонця, визирає із слів: «О, українська земле! Вже за горою ти стану­ла». По трагічному висліді невдалої боротьби з половцями автор закликав українських князів до відплати за честь і славу рідної землі: «В стремена ж! За руську землю! За наругу по­ловчина і за рани Ігореві, Святославового сина!» Гостро засуджує княжі міжусобиці, що довели таку могучу грізну Україну до розбиття: «А кня­зям не в гадці стати на спільного супостата. На мале казав велике. Брат на брата кув крамоли, а поганці йшли побідно в руську землю як ніко­ли».

Який вихід? Автор закликає громовим віщим голосом до спільного виступу проти зовнішніх ворогів і до внутрішньої єдності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо ти сидиш на свому золотокованому престолі. Підперши угорські гори своїми залізними полками, заступив шлях королеві, Дунаєві затворна ворота, судить си­дячи по Дунаю. Грізний ти для всіх земель: відчиняєш київські ворота і з батьківського золотокованого стола стріляєш султанів у далеких землях! Стріляй же Тепер Кончака пога­ного, за рани Ігоря, сміливого Святославича!»

З цього архітвору, немов із величавого храму святої Софії і Золотих Воріт, немов із київських гір встає перед нами могутність і велич України, глибока державницька думка, героїчна мужня духовність, немов княжі лицарі, закуті в сталь, розуміння життя як чину, бо­ротьби й героїчного змагу. До тих праджерел українського духа треба й нам докопатися, як докопується до підземних багатств украї­нської землі. Треба вчутися в духа історії Ук­раїни, в її трагічні змагання і могутні пориви, в її велику державницьку силу і цивілізаторську працю.

Яке велике почуття честі, глибокого патр­іотизму і власної сили пробивається із слів митрополита Іларіона, з княжих літописів, із «Слова о погибелі руської землі», з «Моленія Данила Паломника». В київському літописі читаємо: «Бог синов руских в безчестіє не положил єсть. Дай нам, Боже, честь свою взя­ти, а нам дай, боже, за крестяни і за руську землю голови свої зложити...». Про Романа Мстиславовича пише галицько-волинський літописець: «Кидався на Поганих як лев, сер­дитий був як рись, нищив ворогів як кроко­дил, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур». Героїчна погорда смерті і мужнє сприймання боротьби пробивається зі слів короля Данила до своїх відділів (за галицько-волинським літописом): «Пощо ужасиваєтеся? Не вісте ли, яко война без падших мертвих не биваєт? Не вісте ли, яко мужи єсте, а не жени? Аще муж убо єсть на рати, то коє чудо єсть? Інії же дома умирают без слави, сії же со славою умроша.

Укріпіте сердца свої і підніміте оружиє на рать». Де ж поділася сила і велич княжої держави?! Чи не відродимо в наших душах і серцях давню силу, героїчну мужню духовність, як стараємося розкопати старі храми і переховати стару зброю і пра­пори? Чи ж не маємо бути з цього горді, що ми є спадкоємцями слави й величі Володимирового Тризуба?! Чи ж княжа держава не впала тому, що ослабла і розбилася давня героїчна духовність «хоробрих русичів», їх владарність і войовничість, їхня державницька сила і спільна керуюча воля?! Чи княжа дер­жава не впала тому, що ослабла верховна сильна влада одного володаря, як за Святос­лава, Володимира, Ярослава Мудрого, Воло­димира Мономаха і Романа Мстиславовича, а одноціла українська великодержава роз­дробилася на цілий ряд удільних князиків, що вели між собою братовбивчі війни? Княжа держава впала, бо здеморалізувалася і замк­нулася в класовому егоїзмі — провідна бо­ярська верства повстала проти своїх воло­дарів і утискала нижчі верстви. Княжа держа­ва впала, бо ослаб Культурно-цивілізаційний і державно-політичний центр ¾ Київ, а ззовні спричинилися до остаточного занепаду постійні удари диких орд, наїзд А.Боголюбського і зрадливі напади Польщі із заходу. Тому, що княжа держава переходила період своєї культурно-цивілізаційної і державно-національної кристалізації, мусила створити сильний центр, сильну верховну владу й провідну верству, щоби опанувати і зорганізувати великі про­стори, загрожені нападами кочових орд, та перетопити різноплемінний склад української імперії.

Давня сила й мужність, героїчна ли­царська вдача відродилися в козацтві, що перейняло прапор боротьби за українську землю і віру предків. Козацтво було свідоме того, чим воно є. Ко­заки були свідомі того, що вони є нащадками тих «хоробрих русичів», які Царгород воюва­ли: «Того же дерева есте вітви і храбрих воїнів синове. Покажте мужество» (з літопису Величка). З універсалу Хмельницького вичитує­мо подібні слова, як із княжих літописів: «Лучше же би і благополучніше нам на пляцу воєнном от оружа бранного полегти, нежели в домах своїх яко невестюхом побідимим бути». Або такі рішучі слова, немов удари козацької шаблі: «Хай одна стіна зудариться з другою, одна впаде, друга останеться». При огляданні польської охоронної твердині Кодака сказав Хмельницький: «Одні людські руки робили, а другі можуть це знищити». Чи такі слова з «Милости Божої» — «желізо доброє важче і над злато» — не нагадують Святослава Завойовника, який відкинув багаті дарунки, а радо прийняв зброю?!

 Про наставлення українців козацької доби свідчать дух і слова драма­тичного твору «Милость Божая»: «Не тот сла­вен, котрий многі лічит стада, но же многих врагов своїх шлет до ада».

Французький інженер Боплан у своєму «Описі України» (1630 до 1640р.р.) пише таке про козаків: «В них немає нічого простацького, крім одежі. Вони дотепні, проникливі, вибачливі й щедрі, не ласі на велике багатство, а зате божевільне зако­хані в свободі; без неї в них життя не життя, задля неї вони здіймають повстання, для неї живуть і гинуть. Козаки дуже міцні тілом, лег­ко зносять жар і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, відважні, сміливі, а навіть одчайдушні, бо не цінять свого життя».

Інший автор, Папроцький, пише про ко­заків, що коли вони знаходяться в небезпеці, то так говорять: «Не годиться тікати нам, лю­дям, що про них усі народи знають, що у хоробрості не дорівняє нам ніхто у світі». «Ко­заки добрії мисли мали і ворога воювали» — співається в пісні. Свідомість основ козацької сили видно із слів думи Мазепи: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права». Тим-то й була колись страшна козацька сила, що були в нас «ВОЛЯ І ДУМА ЄДИНА», як читає­мо в козацькій думі. Про потребу одного силь­ного проводу, одного володаря-вождя вказують такі слова П.Дорошенка: «АБИ БУЛО ЄДИ­НЕ СТАДО І ЄДИН ПАСТИР». Мазепа так го­ворить про потребу сильного вождя-провідни­ка нації: «САМ КЕРУЄТЬ СТЕРНИК І САМ УПРАВУЄТЬ».

В суворій постаті останнього кошового Січі Кальнишевського, який впродовж 25 літ не­похитно і твердо переживав в Соловецькому монастирі трагічну долю України, бачимо по­стать незламного вождя. Героїчну смерть П.Полуботка оповив народ багряницею легенди. Під його портретом збереглися слова, які він мав кинути у вічі гнобителеві України Пет­рові Першому: «ЗАСТУПАЮЧИСЬ ЗА БАТЬКІ­ВЩИНУ, Я НЕ ЛЯКАЮСЯ НІ КАЙДАН, НІ ТЮР­МИ, І КРАЩЕ МЕНІ НАЙГІРШОЮ СМЕРТЮ ВМЕРТИ, АНІЖ ДИВИТИСЯ НА ЗАГИБЕЛЬ МОЇХ ЗЕМЛЯКІВ...». Автор «Історії Русів», яка продовжувала державницьку традицію і підкреслювала потребу боротьби за права Ук­раїни, вкладає в уста Полуботка такі полум'яні слова: «КОЛИ ЗА ВСЯКУ КРОВ, ПРОЛИТУ НА ЗЕМЛІ, ВПІМНЕТЬСЯ ЇЇ РІД, ТО ЯКА ПОМСТА БУДЕ ЗА КРОВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ПРО­ЛИТУ ВІД КРОВИ ГЕТЬМАНА НАЛИВАЙКА ДО СЬОГОДНІ, ПРОЛИТУ ВЕЛИКИМИ ПОТОКАМИ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ВІН ШУКАВ ВОЛІ І КРАЩО­ГО ЖИТТЯ НА СВОЇЙ ВЛАСНІЙ ЗЕМЛІ І ДУМАВ ДУМКАМИ, ВРОДЖЕНИМИ ВСІЙ ЛЮДСЬКОСТІ?!»

Мимо упадку козацької держави козацька традиція жевріла в багатій народній словес­ності. В народних піснях, переказах, козаць­ких думах і в свідомості патріотичної україн­ської аристократії, як, наприклад, у гуртку Василя Лукашевича. Про настрої українського грома­дянства напередодні повстання «декабристів» свідчить лист історика Маркевича: «Ми ще не загубили з очей подвигів великих мужів укра­їнців; в багатьох серцях не погасла ще давня сила почувань і любові до батьківщини. Ви ще знайдете у нас живим дух Полуботка».

Українська духовність і світогляд у добі ко­заччини проявлялися у стихійному вияві сили і боротьби, в героїзмі, хоробрості й мужнос­ті, в твердому простому спартанському житті серед трудів і небезпек, у величезній живучості й буйності, але бракувало тим вия­вам стихійної сили — сили виразно означеної державотворчої мети, точки, куди ті сили тре­ба було спрямувати, що й старалися зробити великі гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Дорошенко, Мазепа.

Але тому, що ідею влас­ної державності народ ще не повністю засвоїв, та через відсутність сильної зверхньої влади, однієї керуючої волі, «аби був один пастир і одно стадо», як казав П.Дорошенко, і тому, що ще не укріпилася остаточно і не оформилася козацька провідна верства, тому, що духовність і світогляд козацтва були ще в стадії кристал­ізації, козацька держава впала внаслідок внутрішнього розбиття і наступу ворожих сил ззовні.

Наступає період ослаблення національної волі, волі могутності і влади, ослаблення волі до боротьби за незалежність. Частина провідної верстви переходить в дворянство ради «панства великого і лакомства нещасного», ча­стина захоплюється всесвітянськими ідеалами про вселюдську справедливість, гуманність, братерство, поступ, пацифізм, безвольне мрійництво про всеслов`янське об'єднання; на­ступає період розпорошення національної енергії, послаблення вольово-чинних основ, пе­ріод племінного провансальства, етнографічно­го культурництва, козакофільства, хлопоманства, романтичної туги за минулим, хуторянства, народництва, сентименталізму, інтелек­туалізму, квієтизму і пасивного метикування над недолею, жалем за минулим і тугою за кращим вселюдським життям без жорстокої боротьби, трудів, небезпек і зусиль.

На місце суворих мужніх лицарів - козаків, які вміли боротися й панувати, прийшли козакофіли та хлопомани, які вміли лише захоплю­ватися українською ношею, списувати народні звичаї і пісні і вигідно уживати. Грізно і понуро мовчав простий народ, прив'язаний до рідної землі немов той плуг. Час до часу вибухав гнівом бунту проти закріпачення («київська ко­заччина» 1884 - 1856), бо у простолюддя ще жили козацькі традиції і традиції гайдамаччи­ни. Одначе брак було політичного проводу. Саме український народ, позбавлений своєї провідної верстви, заховав живучість і силу мимо страшного лихоліття. З душі і серця простолюддя, з народних пісень, переказів і звичаїв випливає національно-культурне відро­дження. В добі страшного гніту і закріпачення народ промовив полум’яним словом Т.Шевчен­ка, як вияв своєї незнищенної живучості, рево­люційної сили і духової творчості. В духовності і творчості Шевченка зливається духовність і сві­тогляд козаччини, характер і світогляд просто­люддя і його незнищенна життєва сила з новою духовністю і з новими революційними ідеями, які започаткували добу відродження української нації.

Т.Шевченко є найкращим і найповнішим виразником глибин українського національно­го духа, національної волі та ідеї. В його праці і творчості виявилися воля та ідея нації. Т.Шевченко приносить нову героїчну прометеї­вську духовність мужнього серця, яке постійно оживає («Кавказ», «Великий Льох»): «КАРАЮСЬ, МУЧУСЬ, АЛЕ НЕ КАЮСЬ». Т.Шевченко запо­чатковує революцію духа, закликає розпанаха­ти «ГНИЛЕ СЕРЦЕ ТРУДНЕ»... Великий геній Ук­раїни приносить новий героїчно-ідеалістичний світогляд і новий стиль життя, нав’язуючи до ми­нулого і до змагань за майбутнє. Життя розуміє як постійне ставання і оновлення, як чин, як боротьбу за правду, честь і свободу, за Украї­ну. «БОРІТЕСЯ – ПОБОРЕТЕ!». «ТЯЖКО ЖИТИ У КАЙДАНАХ, УМИРАТЬ В НЕВОЛІ, А ЩЕ ГІРШЕ СПАТИ, СПАТИ і СПАТИ НА ВОЛІ». «ДЕ СИЛА, ТАМ ВОЛЯ ВІТАЄ». Шевченко приносить не лише нову героїчну духовність і новий стиль жит­тя, але вказує на потребу нових людей та но­вих ідей, національно-державницької ідеї, етич­них і суспільних ідей. Шевченківські люди - це мужні, сильні, тверді люди, це Алкиди - сини сили, як Іван Підкова, Гамалія, Семен Палій, «Юродивий», Галайда, Гонта, «Неофіти», муче­ники і борці за правду та свободу, які карають­ся по тюрмах, каторгах і Сибіру. Шевченко п'ятнує і осуджує «лакеїв з кокардою на лобі», «овечі натури», «грязь Москви і варшавське сміття». «Люди гнуться, як ті лози, куди вітер віє». «Дрібніють люди на землі» — нарікав. Сам Шев­ченко своїм життям є втіленням нової людини, людини чину, Ідеї і боротьби. В духовності і твор­чості Шевченка бачимо елементи прометеївства, фаустівства і дантейства і незнищиму силу народної стихії. Шевченко дає найглибше розуміння України з її минулим, су­часними переживаннями і потребами та зма­ганнями на будуче, зі своєрідністю української землі: «НЕМА НА СВІТІ УКРАЇНИ, НЕМАЄ ДРУ­ГОГО ДНІПРА», «НЕ ГРІЄ СОНЦЕ НА ЧУЖИНІ», з «КОЗАЦЬКИМИ МОГИЛАМИ» - свідками слави дідівщини, синіми горами, із селами та степа­ми, з життям українського народу і його зма­ганнями.

Шевченко дає повне розуміння нації як духово-ідейної спільноти «ЖИВИХ, МЕРТВИХ І НЕНАРОДЖЕНИХ» і внутрісуспільно об'єднаної в одну сім'ю воль­ну, нову. Шевченко дає не лише ідею нації, державності, але також ідею української со­ціальності: «УКРАЇНИ БЕЗ ХОЛОПА І БЕЗ ПАНА». Шевченко висуває потребу сильних індивіду­альностей та сильних провідників (І.Підкова, Гамалія, Гонта, Іван з «Великого Льоху», Іван Гус). «КОЛИ ДІЖДЕМОСЬ  ВАШИНГТОНА З НОВИМ І  ПРАВЕДНИМ ЗАКОНОМ?». Титан України дає нові основи національно-держав­ницького світогляду, що виростає з національ­ного духу й традиції, а не з чужого поля, та опирається на глибокій любові до України й посвяті: «Я ТАК ЛЮБЛЮ СВОЮ УКРАЇНУ УБО­ГУ, ЩО ПРОКЛЯНУ СВЯТОГО БОГА, ЗА НЕЇ ДУШУ ПОГУБЛЮ...». «МЕНІ ОДНАКОВО...», «СВОЮ УКРАЇНУ ЛЮБІТЬ - ЛЮБІТЬ ЇЇ ВО ВРЕМЯ ЛЮТЕ...» чином, а не словами. Тому бойо­вим гаслом сурми кличе: «ВСТАВАЙТЕ! КАЙ­ДАНИ ПОРВІТЕ!». Шевченко приносить нові за­сади й вартості національної моралі. У «Вели­кому Льосі» душі караються й по смерті за те, що сприяли і усміхались до ворогів України, часом і несвідомо. Суворий закон революції наказує Ґонті не пощадити навіть власних дітей. «Не я вбиваю, а присяга». За Україну готові душу погубити. Шевченко закликає поклоняти­ся «БОГОВІ ОДНОМУ, ПРАВДІ НА ЗЕМЛІ», своїй ідеї а не кумирам - царям, чужим богам.

Тарас Шевченко приносить нову героїчну духовність, національно-державницький, ідеалістично-активістичний світогляд, новий стиль життя, чину й боротьби, дає найповніше розу­міння змісту й форми українства як поетичної та історичної творчої сили, вказує на потребу нових людей та нових ідей, ідеї нації, власної державності, ідеї української соціальності і но­вих провідних людей. Український націоналізм нав'язує до духовності й творчості Тараса Шев­ченка і УВАЖАЄ ЙОГО СВОЇМ БАТЬКОМ І ВОЖ­ДЕМ.

Одначе дрібні душі і вузькі серця не вміли відчути революційної сили і величі духа та ідей Шевченка. Літературний курник і сорочинський ярмарок українофілів і слов`янофілів не міг відчу­ти лету, поривів орла.

Бачимо послаблення муж­ньої колись української духовності в творчості українських письменників і поетів етнографіч­ного культурництва, як Квітка-Основ'яненко, Артемовський-Гулак, А.Метлинський та інші. В неспокійній вдачі і творчості П.Куліша бачи­мо роздвоєння душі: з одної сторони проблис­ки сили й захоплення величчю чинів і бороть­би, немов відблиски далеких заграв, а з другої - або закохання у веселковій красі природи й мрій, або жаль і біль песимізму, пасивного сен­тименталізму та засуджування жорстокості бо­ротьби і власних національно-державних ідеалів. Таке роздвоєння душі й хитання між власним і чужим світом, між життям чину і пасивним жа­лем і тугою видно також у духовності й твор­чості Руданського, Франка («Мойсей», «Іван Вишенський»), Олеся та інших.

Новим героїчним духом і світоглядом чину й боротьби є натхненна на правду мужеська ду­ховність і творчість Лесі Українки, до якої нав'я­зує духовність і світогляд націоналізму. На місце розхлябаного сентименталізму і холодного інте­лектуалізму вона висуває потребу нового во­льового життя, волюнтаризму і героїзму, вису­ває потребу нових, сильних, мужніх людей: «коли ж я крицею зроблюсь на тім вогні, кажіть, нова людина народилась, коли ж зломлюсь, не плачте по мені, пожалуйте, чому раніше не зло­милась».

Поетка хоче таких сильних, активних, бойо­вих людей як Прометей, Роберт Брюс, як ге­рой драми «У пущі» і «Оргії», як «Руфін і Прісцілла», як «Грішниця», як Кассандра та Іфігенія, як діти Адвоката Мартіяна, які хочуть чинів і боротьби, а не тихої пасивної жертви. Поетка кидає виклик життю: «Контра спем сперо», проти надії буду сподіватись, немов відгук на Шевченківське: «А я, брате, таки буду сподіва­тись».

Поетка хоче не сну, а життя, її героїня «Гріш­ниця» кидає рішуче, немов на вістрі меча: «Не ти уб'єш, то нас уб'ють!», «Або загибель, або перемога», як колись казали козаки: «Здобути або дома не бути!» «Любов ненависті навчи­ла, що нищили її любов», - каже «Грішниця». «Любов без крові визволить не зуміє», - про­мовляє поетка устами Христа до Єхидної. Ідея потребує сили та крови, щоби встати, немов фенікс із попелу — каже поетка. Леся Українка висуває потребу нової героїчної духовності й нового активного життя, нових сильних бойо­вих людей, нових Ідей, які мають відродити і оновити життя й людей. Леся Українка своєю духовністю та світоглядом близька духовності і світоглядові українського націоналізму.

Мимо віщих бойових покликів Лесі Українки, немов її героїчної Касандри, над Україною залягла глуха ніч культурницького україно­фільства і напливали хмари чужих впливів, які закрили далекі історичні обрії України і перші промені світанку нової доби. Український грунт замулили саджавки й багна чужих течій, «великих слів велика сила», нанесені з чужого поля. «Заснула Україна, бур'яном вкрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, болоті серце про­гноїла, а в дупло холодне гадюк напустила», З одної сторони процвітало етнографічне культурництво, українофільство і народницт­во, а з другої - політичне задурманення чужи­ми впливами за посередництвом Драгоманова. Тільки на дні душі простолюддя й горстки молоді дрімала незнищенна сила національної стихії, «Іскра вогню великого», немов закляті лицарі, що чекали на своє пробудження, драгоманівщина затруїла й розклала україн­ську духовність впливами московського духа, культурним і політичним москвофільством, соціалізмом, анархічним громадівством, інтер­націоналізмом, пацифізмом, вірою в механіч­ний поступ і холодний розум, антидержавництвом. Тому нові національні течії мусили про­тиставитися аполітичному українофільству, як і політичній соціалістично-ліберальній драгоманівщині та впливам офіціальної Москви, і оперти свої ідеї на сили національної стихії, які треба було розбудити й оформити. Серед української студентської молоді постало 1891 року «Братство Тарасівців», яке є першою спробою організованого самостійницького ру­ху. «ТАРАСІВЦІ» вважають Шевченка своїм духовим вождем і прапором, їхньою метою були сепаратизм, самостійність України. Мета - самостійна Україна, свідомо національна, вільний народ, як німці, французи, англійці та інші, уявлялася Тарасівцям не завтра і не з якоюсь конституцією в Росії, а тільки завдяки національній пропаганді по селах на протязі довгих літ, — пише Іван Липа, один з чільних членів «Братства».

Ідеї «Братства Тарасівців» оформлено в «Визнанні віри молодих україн­ців»: «Людськість поділяється на раси, народ­ності, нації... Життя українського народу до­водить нам, що Україна була, є й буде завжди окремою нацією, і, як кожна нація, так і вона потребує національної волі... Ми бажаємо та­кої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був вільний розвій і цілковите задоволення моральних, соціальних і політичних потреб ук­раїнського народу».

З кола «Тарасівців» виходить почин засну­вати першу українську революційну політичну партію, сперту на національному принципі «РУП» в 1899р. «РУП, різко рвучи з культурництвом, стала на грунт революційно-політичної боротьби і покликала молодь до праці серед селянських і робітничих мас», як пише про РУП В.Садовський. Програмовим маніфестом РУП є «Самостійна Україна» пера Миколи Міхновського, першого творця модерного українсько­го націоналізму. Метою РУП є: «Хай навпаки логіці подій ми виписали на своєму прапорі: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі». «Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональ­них відносин...». Міхновський дає волюнта­ристичне розуміння нації: «Відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніяко­го значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися своїм правом сильного», «Ми виголошуємо, що ми візьмем силою те, що нам належиться...». «Ми виходимо на історичну арену і або побідимо, або умремо. Ми не хочемо бути довше євну­хами, не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо довше зневаги нашої землі». «УСІ, ХТО НА ЦІЛІЙ УКРАЇНІ НЕ З НАМИ, ТОЙ ПРОТИ НАС! УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ!»

Чи подібні гасла не виписує на своїх пра­порах сучасний організований націоналізм? РУП політично кермувала великими стихійни­ми, аграрними рухами українських селян під Росією.

Невдовзі РУП розпадається на соціа­лістичну течію і національно-самостійницьку, яка оформлюється 1902 року в Українську Народну Партію /УНП/. Вона зливається 1917 року з іншими самостійниць­кими групами як націонал-соціалісти, націо­нал-демократи, незалежні соціалісти-револю­ціонери, в самостійницьку політичну органі­зацію: «Українська Партія Самостійників Соці­алістів». Мета й засадничі напрямні УНП сфор­мульовані в «10 заповідях УНП» пера М.Міхновсь­кого:

«1. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна,  демократич­на Україна - Республіка робочих людей - оце національний все­український ідеал.

2. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

3. УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ! Отже вигонь звідусіль з Ук­раїни чужинців - гнобителів!».

В брошурі «Справа української інтелі­генції в програмі УНП» М.Міхновський ставить засадничу вимогу: «Ук­раїнська нація мусить піти шляхом націоналіз­му, перейде його і повалить все, що стоятиме перепоною на цій дорозі». У вступній статті журналу «Самостійна Україна» подано засад­ничу мету УНП: «Виступаючи в інтересах ши­роких українських мас, дбаємо, щоби сам на­род власними силами виборов собі самостійну Україну, бо знаємо, що тільки під тією умо­вою ніхто не зможе знову запанувати над Ук­раїною, знову видерти всі землі, всі добра з рук українського демосу». Найкращим шляхом до осягнення наміченої мети має бути зброй­не повстання. Тому УНП кидає клич в часі ре­волюційних виступів 1905 року: «Ми ідемо... до повстання, до оружного повстання за виз­волення українського народу з-під національ­ного й економічного рабства».

У земельній справі УНП висуває програ­му націоналізації землі: «Земельний фонд ко­лись належав українському народові на пра­вах власності і його силою відібрано. Нату­рально з моменту всеукраїнської революції уся ця земля (землі казенні, удільні, монастирські, поміщицькі) є конфіскованою і мусить бути повернена без відшкодування її давнім правним власникам... Націоналізувати землю – зна­чить зробити її власністю тієї нації, що цю зем­лю оселює, тільки власністю не окремих оди­ниць, а власністю усієї нації. Кожний член ук­раїнської нації, що живе з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її влас­норучно без наймита...»

У робітничій справі УНП закликає україн­ське робітництво до самостійних українських організацій і до політичної боротьби за влас­ну державність. «Бо ми жадаємо собі щастя і ліпшої долі не від знесення самодержавства, а від здобуття політичної свободи у своїй власній державі...» Свідомий українець-робіт­ник знає, що визволення українського проле­таріату є справа самого українського пролетаріату і нікого більше».

Терористична група при УНП «Оборона Ук­раїни» є виявом потреби безпосередньої бо­ротьби та доказом революційної активізації. З одного боку, продовжує традиції збройної боротьби з Москвою, а з другого — є перед­вісником збройної акції у часі Великого Зриву 1917р. та подає руку усім тим революційно-бойовим організаціям і гуртам, що діяли і діють на ЗУЗ і СУЗ проти червоної Московії.

Дальшим етапом активізації української духовності є великі аграрні заворушення україн­ських селян проти польських поміщиків, атентат молодого студента Мирослава Січинського як вияв чинного протесту проти знущань і переслідувань українського народу, але без глибшого революційно-політичного підкладу, якими були атентати на куратора Собінського чи на совітського консула, які були виявом зор­ганізованої революційно-політичної боротьби українського націоналізму проти окупантів.

Дальший процес активізації української духовності бачимо в боротьбі української молоді за український університет, окупленій кров'ю борця ¾ Адама Коцка.

Процес кристалізації й активі­зації української національно-політичної думки проявляється в мілітаризації молоді, в закладанні «Січі» і мілітарних гуртків молоді. На місце пасивного розумового переконування і пацифізму приходить гасло чину й боротьби. Змагання молоді знайшли своє політичне оформлення в резолюціях всеукраїнського Сту­дентського Конгресу 1913р. З огляду на мож­ливість австро-німецько-російського конфлікту в резолюціях постановляється: «Вважаємо ко­нечним боротися за програму політичного се­паратизму від Росії. Акцією, що мала б служи­ти наміченій меті,... вважаємо широку пропа­ганду політичного сепаратизму від Росії, за кор­доном, як також мілітарне виховання молоді». Традицію збройної боротьби за Україну відро­джують Українські Січові Стрільці, що пішли «на кривавий тан, визволяти братів-українців з мос­ковських кайдан». Одначе на їхній духовності тяжить ще мряковиння сентиментальної поетич­ної романтики, що віддзеркалюється в стрілець­ких піснях, де схрещуються в серці боротьба разом з ніжними тужливими тонами солов'я й розцвілої весни, немов зброя вояка, прикра­шена квіттям.

У визвольних змаганнях бачимо викривле­ну під впливом драгоманівщини духовність і світогляд різних демоліберальних і соціалістич­них доктринерів і партійників, як В.Винниченко, М.Грушевський, в яких видно хитання й сумніви, куди йти. Демоліберальні партійники і соціалістичні доктринери, відірвані від націо­нального грунту і глухі на голос віків революцій­ної народної стихії, потрапили під впливи мос­ковських соціалістичних ідей. Своєю нездарністю, слабістю, своїм пацифізмом і гуманністю, своїм доктринерством та експериментами га­сили й розпорошили величезний зрив і запал розбудженої національної стихії, не дали їй по­літичного оформлення і керма. Нездарні інте­лектуалісти, пацифісти і соціалістичні доктри­нери підготовили грунт під наступ як червоної Москви большевиків, так і чорної реакції моск­вофільства за часів Скоропадського.

В часі Ук­раїнської Революції, коли все життя виступає зі своїх берегів, бачимо впливи чужого мос­ковського духа і чужих течій в демоліберальному партійництві й соціалістичному доктринерстві різної масти всяких с-д, с-р, с-ф і т.п., в насаджуванні большевизму, а також у чорній протинаціональній і протидержавницькій акції цариславського москвофільства за Скоропадсь­кого. Бачимо серед вогню революційної бороть­би криваве кидання анархічного Гуляйполя махнівщини — політичне неоформленого і неопанованого духа степу і духа черні.

Далі бачимо величаві здвиги  і героїчні вияви здорової національної стихії в постаті україн­ського вояцтва, українського революційного села і в довгому ряді повстань і партизанської акції. Вияв здорової революційної державниць­кої сили села бачимо в масовій мілітарній орга­нізації «Вільне Козацтво», як втілення ідеї озбро­єного народу.

Крізь бурхливі хвилі й вири української революції бачимо рвучку, хоч часом приглушену національно-державниць­ку течію, що нав'язує до славних традицій ко­заччини і ідей Шевченка, в політичній і військовій акції самостійників, Полуботківців, в першій соборницькій військовій формації Січових Стрільців під прово­дом Є.Коновальця, які стояли з готовою зброєю на сторожі честі нації, на сторожі її самостійності і соборності. Здорові національно-дер­жавницькі сили дали чин 1-го листопада, ук­раїнські Термопіли-Крути, акт 22-го січня, соборний мілітарний чин у боротьбі за Київ, ство­рили криваву героїчну епопею боротьби за ук­раїнську державність. Молода українська дер­жава 1917р. впала через брак виразно офор­мленої національно-державницькоі ідеології та власної політичної програми державного буді­вництва замість чужого демоліберального соц­іалістичного доктринерства, через брак моно­літної соборної національної духовності, через брак сильної керівної волі одноцілого політич­ного й військового центру, як колись «Військо Запорізьке» з Хмельницьким, що організував би і керував би повстанчими зривами народних мас, що зміг би зосередити розпорошену на­ціональну енергію в одно русло, до одної мети під одним сильним проводом, в одну Самостійну Соборну Націю і Державу.

Одначе величезні жертви, революційний і державницький досвід визвольних змагань не пропали. З героїчних змагань й чину великого революційного зриву постав український націо­налістичний рух, який започаткував нову добу в історії України.

Після невдачі визвольних змагань про­цес кристалізації нової духовності і на­ціоналістичної думки пішов двома шляхами: з одного боку — чинна бойово-рево­люційна акція УВО, позбавлена виразно офор­мленої власної ідеології і політичної програми як вияв безпосереднього збройного чину й са­мого бойового руху та змагу проти окупантів у співпраці зі старим партійним світом, що мав дати політичний підсумок бойових акцій. Зна­чення УВО є величезне, бо воно безпосеред­ньо нав'язує до визвольних змагань, продов­жує національно-революційну боротьбу і акти­візує українську духовність під кутом чину й бо­ротьби. З другого боку - цілий ряд ідеологічно-політичних гуртів і видань у краю, як «Заграва» і «Українська Партія Національної Роботи», а опісля «Союз Української Націоналістичної Мо­лоді» і за кордоном «Легія Українських Націо­налістів» у Берліні з журналом «Державна на­ція», і С.У.Н. у Празі з журналом «Національна Думка», шу­кають нових шляхів і нових напрямів і цілей, стараються оформити власну національну іде­ологію і дати політичну програму дальшої бо­ротьби за українську державність. Тим роз­порошеним націоналістичним гуртам у краю й за кордоном брак було одного ідейно-політич­ного центру й безпосередньої революційної акції, щоби безпосереднім революцій­ним чином випробовувати, закріплювати й здій­снювати нові ідеї.

Тому цілком природно мусило прийти до синтези ідеологічно-політичної й бойово-військової акції в одній революційній світоглядово-політичній організації ОУН як єдиного носія й реалізатора українського націоналізму, Ті всі течії революційного націоналістичного руху об'єднав в одну організацію одною ідеологією, політичною програмою й виразно визначився методами боротьби сл.п. Вождь націоналістичного руху Є.Коновалець на Першому Конгресі Українських Націоналістів 1929 року.

І так український націоналістичний рух пе­реходить від безпосередніх бойових актів УВО до масової всеобіймаючої, ідеологічно-пропагандивної й політично-революційної акції на всіх ділянках життя з одного боку проти окупантів і ворожої суспільності, а з другого — проти ста­рого українського партійного світу, проти опортуністично-угодовського табору, проти демоліберального і соціалістичного партійництва, про­ти культурництва, просвітянщини й марного крамарського опортунізму й філістерства дрібних душ і егоїстів. Український націоналі­стичний рух як глибока всеобіймаюча духово-ідейна й суспільно-політична революція мусить перемогти в українській духовності й світогляді кволу сентиментальну й безвольну духовність і світогляд 19-го сторіччя, українського провансальства, старого культурництва, парафіянства і партикуляризму, розхристаність і шкідливість драгоманівщини, демоліберальної партійщини, соціалістичного доктринерства, пацифіз­му, класовості й всесвітянства.

На місце кволої пасивності й сентимен­тальності приніс український націоналізм активізм і героїчне сприймання життя. На місце відірваного від життя інтелектуалізму й холод­ного інтелекту «без віри основ», запомороченого чужими доктринами, приніс новий волюн­таристично-національний світогляд, що вип­ливає з волі нації до повного життя, до роз­витку, владарності й могучості. На місце ро­зумових переконувань приніс чин і аргумент сили, на місце безвольної віри в утопійний ме­ханічний вселюдський поступ ступневої ево­люції без кривавих змагань, зусиль волі — приніс ідею й чин революційних дій історич­ного ставання. На місце космополітизму, кла­совості, анархічного громадівства і егоїзму одиниці, демоліберальних атомів — поставив моноліт і добро національної спільноти та вартість суспільно-активної особовості. На місце вселюдської гуманності й пацифізму — приніс воюючий націоналізм. Українсько-державницький націоналізм, носієм і речником якого є Організація Українських Націоналістів, дає новий всеобіймаючий націоналістично-активістичний світогляд, нову сус­пільно-політичну програму, організацію сили і означені методи боротьби за державність і підстави державного будівництва та всебічно­го розвитку.

Український націоналістичний рух, втілений в ОУН, переходить процес свого поширення й поглиблення на всіх українських землях і по цілій еміграції. В 1930-1933р.р. український націоналістичний рух переходить свій «Штурм унд Дранг»-період.

Від умасовлення ідей і акцій, як, наприклад, саботажева акція 1930 року, шкільна акція 1933р., акція могил 1934р., націоналістичний рух закорінюється і вростає в ціле національно-сус­пільне життя та переходить від політично-пропагандивного і демонстративно-маніфестаційного умасовлення ідей і боротьби до найпов­нішого усуспільнення революції, органічного вростання в грунт і до духово-ідеологічного поглиблювання й поширювання суспільно-полі­тичної революційної акції, яка проявилася в протикомуністичних виступах і погромах, в протиколонізаційній акції, в масових маніфеста­ціях у зв'язку з подіями на Карпатській Україні, в боротьбі українського націоналістичного ак­тиву за державність на Карпатській Україні і, врешті, в широкій партизанській акції на ЗУЗ у часі розвалу Польщі. Мимо хвилевої невдачі стають перед націоналістичним рухом великі перспективи епохальної історично-творчої ре­волюції, яка має на меті повний розвал мос­ковсько-совітського світу і має створити новий український світ і лад на сході Європи.

Під Румунією націоналістичний рух пере­ходив інший процес кристалізації й розвитку залежно від місцевих умов і національної свідо­мості та сили. Тут початки руху формувалися не довкруги революційних акцій, але за допо­могою пропагандивних видань, як «Самостійна Думка», «Самостійність» та ідеологічних гуртів молоді.

 

 

УКРАЇНСЬКА ДУХОВНІСТЬ І СВІТОГЛЯД С.У.З.

 

Процес кристалізації нової духовності і форму­вання націоналістичної думки проходив на СУЗ (східних українських землях) іншими шляхами, за­лежно від умов совітської дійсності. Безпосередньо по збройній боротьбі увесь український бойово-революційний елемент гуртується в підпільних організаціях, наприклад, «Центральний Повстанчий Центр», «БУД» та інші. Коли, одначе большевики під напором національно-революційної стихії пішли на уступки у добі «українізації» й «НЕПу», націоналістична думка проявляється більше в на­ціонально-культурній розбудові України та в ду­ховно-культурному відмежуванні від Москви — культурний націоналізм Шумського в потребі еко­номічного усамостійнення України, щоби Україна не була трактована як колонія Москви (Волобуєв). Найглибший вираз української націоналістичної думки й духовності дає хвильовізм з групою націо­налістично-революційних письменників як Гр.Косинка, Фальківський, Влизько, М.Куліш, Досвітній, Козоріз та інші. Крім того, виступає ще група народницька старого автораменту, яка хоче визво­лення України, але без поставлення ясно скриста­лізованої цілі й виразних методів боротьби. Тут тре­ба зарахувати Грушевського і членів Спілки Визволення України Єфремова і товаришів.

Крім того, в літературі є ще новонародницька демократична течія, яка хоче відтворити минуле України й життя українського народу, українського села, як Соколовський, Зінаїда Тулуб, О.Кобець, Дніпровський, Антоненко-Давидович, Остап Вишня, Борис Тенета, О.Слісаренко, В.Підмогильний, по­чатково Бажан і Тичина.

В літературі є ще аполлонічна течія, якої найк­ращими репрезентантами є М.Зеров і М.Рильсь­кий, що є висловом поетичних аполлінських еле­ментів в українській духовності.

Народницька ліберальна думка й духовність відходять у тінь. На перше місце вибивається Хви­льовизм і прояви революційно-терористичних груп на тлі понурої мовчазної постави народних мас се­ред гніту й крайньої нужди.

Ось як змальовують поодинокі письменники стан духа в тих «підлих і скупих часах»: «Ух, приборкали нашу волю... тліє душа, болить... смерть... смерть...» — як пише Косинка у новелі «Темна ніч». «Чого шу­кати, коли найдено все й найдено дорогу до соціал­ізму, а дорога ще далека. Які нові ідеї можуть розво­рушити мозок?... Який стимул до роботи, крім гоно­рару? Куди дивитись, чим жити, захоплюватися? І чого шукати? Справді, епоха не звернула уваги на молодь. Забула за те, що молоді органічно потрібно мати щось невідоме... ми пасивні. І в активності су­часних активістів я бачу велику страшну внутрішню пасивність, пустку ідейну й психологічну...»

Так змальовує стан духа в совітській тюрмі на­родів Олексій Кундзіч в оповіданні «Романтична вилазка». Бездушну та гнітючу бюрократичну атмос­феру і філістерську буржуазійну психіку спокою і вигідного уживання нової кліки змальовує Хвильо­вий у сатирі «Іван Іванович». Нагадуються «Мертві душі» Гоголя...

Ось як представляє нову совітську панівну «бур­жуазійну» кліку Гжицький: «через рік дивишся, а це вже бюрократ, панок, він важно засідає на м'якому кріслі в окремому кабінеті і грубо командує тим же робочим, хазяїном країни, не маючи його за люди­ну, і інтелігентом, не маючи його ні за що...»

Совітські відносини старається змалювати О.Досвітний в новелі «Нас було троє», при допомозі розмов між свідомим українцем Ханчуком і комуні­стами в польській тюрмі: «Революція — це блиска­виця, що не визнає на своїм шляху ніяких статич­них речей: вона всіх убиває чи приголомшує. Ці сотні будуть приголомшені, а на чолі будуть москалі...» «Ви спираєтесь на пролетаріат. Українського націо­нально свідомого пролетаріату — як кіт наплакав, є здебільшого або московський, або русифікований люд. Хто візьметься за те, щоб цей пролетаріат дерусифікувати та створити на майбутнє нові ук­раїнські кадри?...», «гегемоном буде не український елемент, а московський, то й пролетаріату украї­нського не буде»... «А в Україні ж молодь посадо­вили, молодь же приголомшили і таким чином на місце тих старих московських урядовців і інших посібників будівництва сіла московська молодь, себто люди, що від них годі сподіватися культурного і матеріаль­ного будівництва для української справи... я хочу сказати цим, що маса, молодь, майбутнє українсь­ке, навіть ваше пролетарське, повне сил і знання, енергії, буде тою пригнобленою масою, що за Пет­ра в осавулів закріпачені козаки.»

Який вихід з такого стану? Треба від основ пе­реорати українську психіку, треба силу українсько­го національного духа протиставити розкладаючим впливам московсько-большевицького духа, треба дати нову національну ідеологію, поставити перед Україною нову історичну мету проти московського доктринерства, треба видати нових людей. М.Хви­льовий старається вказати Україні нові шляхи у своїх публіцистичних творах «Думки проти течії» й «Камо грядеши», де кидає гасло «не Москва, а Європа» і дає нову концепцію модерного українства в універсальній ідеї азіатського ренесансу. В своє­му програмовому романі «Вальдшнепи» стараєть­ся намітити нову ідеологію та вказати на потребу нових людей. Він підкреслює, що Україні треба куль­ту безумства хоробрих конкістадорів, нових людей. Його герой Карамазов побачив, що він, захоплений великими гаслами большевицької революції, став «собірателем землі русской». Він бачить, що єдина ідея, яка зуміє зірвати безвольний та пригнобле­ний український нарід, — це відродження нації. Тому треба нових вольових провідних людей, які дали б народові нові кличі й повели його до боротьби. Бо революцію творить маса через свою інтелігенцію. Революційним масовим рухом керують Дантони, Ле­ніни, які дають їй мету і провід.

Тому Україні треба Дантонів чи Ленінів. Большевицькі революційні гасла стали оманою й фари­сейством. Большевицька революція находиться у стадії термідору, як колись французька. Для Украї­ни єдиний вихід — власна ідеологія — націоналізм, безумство хоробрих. Хвильовий уважає, що перед українцями є до вибору або за російський, або за украї­нський фашизм.

Гр.Косинка висуває потребу нових «залізних людей». Знову ж Гжицький пише: «Наші люди смирні. Так знов таки треба, щоб не були вони покірні, а щоб стали дикими звірями», «Треба вби­ти українську «заячосердність» — кличе інший ав­тор. Треба «виховати нашу розляпану хохлацьку психіку й перебороти її рабську породу» — каже М.Хвильовий. «Нових людей народять нам степові плідні жінки...» пише Яновський у своєму програ­мовому творі «Чотири шаблі». «Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти...» «Я хочу тут поставити своє життя й життя всіх наших партизанів, ми будемо битися до забою, оздоровимо голови й знайдемо енергію бо­ротися до краю, до перемоги за гідність, яку розбу­дила в нас велика революція» — рішуче говорить Шахай. Шахай застановляється над недоліками минулих козацьких змагань. «Вони сміливі, ці анархічні велетні, вияв сили і відсутність точки, до якої треба силу спрямувати». Тому національній стихії треба дати цю «точку» — мету, Треба «шаблею захищати руїни. Поодрубувати руки всім, хто потяг­неться підкоряти вільний народ, хто захоче різати його землю як хліб...» «Ми стаємо плечима до пле­чей і світ відчинимо як двері» — кажуть герої Яновського, бо світ стоїть отвором для дужих і відважних здобувців.

Герой Шахай зобов’язується бути вірним Україні. «Клянусь родом своїм чесним, клянусь дідом кріпаком, прадідом запорожцем — не загинула ще честь і хоробрість. Любов і нена­висть, дружба й самопожертва вже підносяться з забуття. Революції ми не приспимо. Яка воля віє над землею!» «Хай не загине на землі боротьба проти гнобителів!» — кличе душа Шахая. «У кого в руках зброя, той і буде диктувати події» — уважає Шахай. Ось так додумуються українські письмен­ники, що Україні треба нових ідей, сміливих людей, нових шляхів боротьби, «до краю треба думати й діяти», «битися до забою», «за честь і за гідність», шаблями на чотири сторони захистити рідну землю.

А йде подвійна запекла боротьба. Одна ідейна — в душах і серцях за нову віру й правду, як це змальовує В.Підмогильний в оповіданні: «Іван Бо­сий». Іван Босий, грізний дідуган, картає людей і закликає до відродження: «Схаменіться, люде, прозріть свої злочини й покайтеся! Проженіть Са­тану зі свого серця і дітей Антихриста з-поміж себе. Освятіть мечі й станьте на захист Бога... Затопіть свої гріхи в крові тих, хто олукавив вас...» Гримлять слова й погрози, немов пророчі слова Івана Хрес­тителя, перед новим завітом Христа. Цю боротьбу душ і віри представив автор у зустрічі Івана Босого з начальником міліції, «Він побачив, що тут має бути якась дивна боротьба, зовсім несхожа на ті, що йому доводилось досі мати. Їх погляди схрестилися, як шпаги, і напружено дивилися один одному у вічі, За хвилину начміліції почув, що в'януть його очі й «ва­гається його душа». Стають перед нашими очима нові катакомби нової віри й нового відродження.

Друга форма боротьби — це безпощадна жор­стока боротьба з комуною на смерть і життя. Це коротко змальовує Косинка в новелі: «Темна ніч». Селяни безпощадно вбивають комунара Байденка. «Гострі, завзяті очі спалахнули під засмаленими лобами, впилися в обличчя Байденка й одбивали своїм блиском-огнем одне невеличке, страшне сло­во — смерть...»

Українські письменники від поставлення нових ідей перейшли до організації революційної сили і чинів у рядах УВО і ОУН і в цілому ряді самочинних революційно-терористичних груп. Про це так вис­ловився Постишев, «пацифікатор України»: «Від боротьби проти соціалістичного будівництва худож­німи образами, перейшли до боротьби обрізами».

У твердій і жорстокій большевицькій дійсності формується тверда духовність і тверді безпощадні люди. Ця боротьба, хоча безпощадна й кривава, одначе ще розпорошена, слабозорганізована ідео­логічно й політично мало оформлена. Людей і бо­ротьбу цінує більший розмах, більша енергія, більше завзяття й запекла непохитність та безпощадність. Одначе брак провідного активу, який большевики безпощадно винищують, тільки народні маси грізно й понуро мовчать, немов невигасний вулкан. На­сторожено чекають того страшного суду, коли ви­бухнуть новим ураганом революційної стихії й пе­кельної революційної сили, що все буде трощити на своєму шляху.

Тому треба нам не засклеплюватися в галиць­кому затінку чи в доктринерстві емігрантщини, але слідкувати за процесом розвитку українського на­ціоналістичного руху на всіх українських землях, щоби перетворити всі відрубності та властивості людей та земель в одну монолітну духовність і світог­ляд соборної владарної Нації в Революції Націона­лізму.

Зокрема, треба уважно й чуйно прислухатися до тих грюкотів і вибухів, до тих підземних процесів формування нової духовності, нової людини, ново­го стилю життя на українських землях під Совітами. Відрубності української духовності віддзеркалюються у видних постатях. Представники старого світу представлені Єфремовим і товаришами на процесі СВУ. Речники гарячкового шукання нових шляхів і нової духовності — це трагічні постаті М.Хвильового і розстріляних українських письмен­ників, як Григорій Косинка, Влизько та інші, Пред­ставниками нових Кочубеїв і Іскрів є нові вислужники Москви Скрипник і Любченко, які кінчають, як Юди свого народу.

Українська духовність під Совітами кидається у липких і висисаючих обіймах московсько-большевицького поліпа. З цього треба здати собі справу. Треба вміти опанувати той психічний хаос, перето­пити у горнилі монолітної, всеобіймаючої ідеології молотом революційних діл, політично оформити розбуджену національну стихію й зорганізувати роз­биту та здавлену національну енергію в один суц­ільний національний моноліт, об який розіб'ються ворожі сили.

Українська духовність на протязі віків виказала величезну вольову силу й натугу, прояви­ла невичерпну життєву енергію народної стихії, що чекала на своє державно-творче та ідейне оформ­лення. Українська духовність криє в собі великі скар­би духа й глибоких почувань, посвяти, жертовності, ідеалізму, героїзму, запалу, буйності, поетичної уяви. В українській духовності криються скарби про­метеївського духа великих поривів і вічного горіння героїчного серця, дантейства, піднесеної зоряної взнеслості й демонічної сили розбурханих стихій, неначе чар української ночі і гроза Дніпрових По­рогів та скель Кавказу. Цілу українську духовність, а також історію народу сповиває кривава багряниця глибокого героїчного трагізму. В українській духовності є глибокі первні, з одної сторони, діонізівства — величезної життєвої енергії, живлових сил, життєрадості буйної молодості й гарячого темпера­менту, як буйна природа й гаряче сонце, а з другої сторони, виразні елементи аполлінської краси, сте­пової Еллади з буйною уявою, немов мозаїка киї­вської Софії чи квітисті вироби народного мистецт­ва, як українські вишневі садки. В українській духо­вності переважали мужні, героїчні первні прометеї­вського духа. Тільки довголітня неволя викривила душу, ослабила національну волю чину й бороть­би. Під її впливом українська психіка стала сенти­ментальною, пасивною, просякла жіночими елемен­тами. Тільки душа й серце простолюддя зберегло давню твердість (герої Стефаника, Черемшини, Самчука).

Не аскет Іван Вишенський чи Сковорода є пред­ставниками української духовності, але такі постаті, як Володимир Великий, Роман Галицький, автор «Слова о полку», Данило Паломник, козацькі ота­мани Наливайко, Тарас Трясило, Сірко, козацькі гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, козацькі полководці Богун, Бурлай, такі Велетні Духа, як Шевченко, Леся Українка. А Брюховецькі, Кочубеї, Винниченки, Махни, Скрипники й Любченки, всякі татарські люди — це лише бастарди і викрив­лення українського духа.

При формуванні нової духовності й світогляду повертаємо до мужньої героїчної духовності княжої доби й козаччини, до твердих душ селянства й роб­ітництва і до гарячих сердець української молоді, щоби перемогти духовність і світогляд 19-го сторіччя, сторіччя провансальства, яке сновигається, немов Марко Проклятий, з мертвими головами минувши­ни. Націоналістичний рух є органічно-творчий і істо­рично творчий. Започатковує нову добу в історії Ук­раїни, нав'язуючи до славного минулого за велике майбутнє.

Український націоналізм як всеобіймаючий сус­пільно-національний світогляд є по своїй суті вик­лючний, ударний, революційно-творчий світогляд, який поборює не лише ворожі зовнішньо-політичні сили й доктрини, впливи чужого духа, а внутрі роз­кладаючі партійні партикулярні групи й течії, але також викликає глибокий духово-ідейний перелом, революцію духа, думки й чину. Революційність на­ціоналізму проявляється не лише в суспільно-полі­тичній боротьбі, але в цілковитій переоцінці варто­стей, духовно-світоглядовій революції. Тим більше це позначується у зударі з московсько-большевицьким світом.

 

 

III. ФІЛОСОФІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

 

ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ ЯК ФІЛОСОФІЯ ЧИНУ, ЗУСИЛЛЯ ТА ТВОРЧОСТІ

 

Духовно-світоглядова і національно-політична революція націоналізму проявляється не тільки в рішучому запереченні існуючої духової, культурної, суспільної, політичної й економічної дійсності, у вста­новленні нових вартостей, нових понять, ідей та підстав цілого життя духово-культурного, морально­го, громадянського, суспільно-політичного, еко­номічного, але також у повороті до глибин духа, до волевої субстанції життя. Український націоналізм дає героїчно-волюнтаристичну, ідеалістично-активістичну концепцію життя, що означає творчий син­тез минулого, сучасного і майбутнього у динаміч­ному розвиткові, що дає творчий синтез нерозривності, тяглості, життєво-історичного ставання й роз­витку та наростання нових сил у постійній творчості, в постійному чині; воля — ідея — чин і життя злива­ються в одну течію постійної творчості й чинності, немов рух води або електромагнітних хвиль.

Філософія націоналізму — це філософія актив­ного повного життя, філософія чину, боротьби, твор­чості. Націоналізм не сягає до відірваних від життя абстракцій, але виходить з безпосередньої життє­вої дійсності. Засадою Націоналізму є: хто хоче пізнати життя — мусить його пережити, мусить діяти й творити, мусить бути його співтворцем; митець найкраще розуміє мистец­тво, бо сам є його творцем. Націоналізм протистав­ляється чистому раціоналізмові, який каже: «КОГІ-ТО ЕРГО СУМ» (думаю, отже, я існую; думка є підставою існування), та скостенілому інтелектуал­ізмові, який хоче схопити підстави й суть життя в теоретичних поняттях і дефініціях крізь призму хо­лодного розуму, так, наче б бліді тіні фільму, витво­ри уяви в мистецьких творах ототожнювалися з ки­пучим барвистим життям, а засушені гербарії розу­му з багатою природою. Життя більше подібне до музики. Націоналізм протиставляється, з одної сто­рони, спекулятивному раціоналізмові, що уважає, немов би думка, чиста ідея і буття-існування то­тожні, немов би зовнішній світ — це лише образ і зміст свідомості, а з другої сторони, протиставляєть­ся радикальному емпіризмові, емпіріокритицизмові, що за дійсність уважає те, що ми пізнаємо на підставі безпосередніх вражень. Чи одержуємо враження такої сили й якості під впливом зовнішнього світу як на нього реагує наша воля, почування та свідомість?

І саме чинна зустріч волі з окружаючим світом є підставою сили й якості наших вражень, уяви, свідо­мості й сили почувань. Чинність волі є вихідним заложенням пізнання окружаючого світу, починаючи від стихійних самородних рухів і чинності немовля­ти. Враження, смислові спостереження, свідомість і почування служать до того, щоби рух і чинність волі не діяли сліпо. Чим більш чинне є наше життя, тим багатші наші переживання, багатша наша свідомість, бо зустрічаються нові справи у внутрішньому й зов­нішньому світі, які треба розв'язати й оприділити. Коли б не було зміни руху й чинності волі, тоді б наші враження, почування та свідомість засклепи­лися, немов муха в янтарі або китайці у своїй пасивності за китайським муром. Наша свідомість за­синає, коли діють на нас одні й ті самі враження, коли нема руху, зміни й чинності волі. Не відповіда­ють дійсності спекулятивний, абстрактний раціо­налізм, що суть життя бачить у поняттях і чистих ідеях, ані радикальний емпіризм, що бачить тільки враження, ані натуралістичний біологізм, — лише ідеалістичний активізм, що бачить суть життя в чин­ності волі в супроводі свідомості, синтезі волі, ідеї — свідомості і чину, в постійній творчості.

Енергетичній будові фізичного світу і енергетично-вітальній силі живої природи відповідає активістична вольова творча сторона життя, дух творчості, немов дрижання електромагнітних хвиль, що про­являються у різних формах: у світлі, силі, гравітації, теплі, русі, як воля й думка проявляються в словах — писаних і друкованих — і в чинах. Український націоналізм приймає синтез психологічно-суспіль­ного волюнтаризму і чинного ідеалізму в ідеалі­стичнім активізмі, в повноті творчого життя, духового й історичного розвитку та ставання. Не сама дум­ка, чиста ідея, як у Платона чи Гегеля, ані не сама воля, як у Шопенгавера чи Ніцше, Не сама біологія творить буття й історію, але чин волі та ідея, вартість і дух творчості становлять смисл життя. Українсь­кий націоналізм розуміє життя як постійне зусилля, чин, працю й боротьбу, як історичне завдання й зма­гання до дальшого творчого розвитку і за нові вар­тості. Український націоналізм дає історично-твор­чу концепцію життя й людини, бо людина своїми чинами, змаганнями, боротьбою та працею врізуєть­ся в процес історичних дій та змін.

Український націоналізм є за повним, активним, небезпечним твердим і героїчним життям, а протиставляється вигідному, спокійному, плоскому й пасив­ному життю травоїда — споживача чи бездіяльного спостерігача. Якщо ти хочеш направду жити й фор­мувати життя власним зусиллям волі, так ставай до життєвого змагу, до боротьби й праці, щоби не тяг­тися позаду інших і не бути м'ячем, киданим хвиля­ми життя! Треба сприймати життя так могучо й владно, як лев і орел, коли кидаються на свою здобич. Треба впро­вадити у нас культ чину, культ активного повного життя, культ праці, культ труду, героїчного змагу і культ сили. Треба плекати сильну, невсипущу волю могучості, владарності й творчості, треба плекати енергію чину. Саме український націоналізм зродився з історичних переживань і з чину визвольних змагань.

Щоби життя пізнати, треба самому бути життєтворчим, треба бути співтворцем життя, брати його з середини, активно. Волюнтаристично-героїчна концепція життя українського націоналізму не ви­черпується волюнтаризмом Шопенгавера, ані з на­туралістичним волюнтаризмом Ніцше, хоча корис­тується їхнім досвідом. Націоналізм будує свою власну філософічну систему. Волю розуміє як пси­хологічну, духову, вітальну активність, зусилля і силу пожадання, концентрації рішення й діяння. Націо­налізм цілковито виключає матеріалізм, зокрема його консеквенцію — історичний матеріалізм, що вважає життя і суспільно-історичний розвиток як гру матеріально-економічних процесів на підставі зал­ізних фізичних законів детермінізму, фізично-економічні процеси, фізичні обставини, зміни форм продукції настільки мають вплив на людське жит­тя, наскільки ставиться до них чинно людина, людсь­ка психіка, воля і свідомість, як перетворює їх на образ свого духа й чинної ідеї. Не об'єкт — матерія, визначають відносини і творять свідомість, але на­впаки, чинність людської волі змінює обличчя світу та творить суспільно-історичне життя. Коли б усе залежало від матерії і коли б не діяла воля, дух, тоді не було б історії й розвитку, тоді не було б дій та творчості. І також людина є не тим, що вона їсть (Фейєрбах), в яких матеріальних відносинах вона живе, але яка в неї сила волі й духа, яка сила ха­рактеру й енергія чину. Найкращим доказом проти історичного матеріалізму е саме большевизм, що всупереч усяким матеріально-економічним відноси­нам залізною волею здобув владу й нагинає життя до штучної доктрини. Чи ж не залежить розвиток господарського життя, розвиток і зміна форм про­дукції, господарська експансія, шукання сирівців і нових ринків збуту, здобування і осушування земель, переміна їх на ріллю, закладання сіл і міст, врешті всі технічні здобутки від сили й енергії життя і від вічно чинної волі, творчого духа народів і людей?!

 

 

 

 

 

IV. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

 

Психосуспільні джерела українського націо­налізму. Інтегральність і оригінальність психічного життя

Український націоналізм стоїть на становищі творчого психосинтезу: єдності волі, почувань і розу­му в діянні і в повноті життя. Український націоналізм стоїть на становищі волюнтаристичної психології, яка уважає за підставу й ядро психічних процесів волю, її чинність й рух. Враження, спостереження, уява, думання, пам'ять, увага, почування стоять у посередньому або безпосередньому, свідомому або підсвідомому зв'язку з чинністю волі.

Людина є в першу чергу діючою істотою, суспільно-активною. Людину відрізняє від окружаючого світу те, що вона є духовно активною і суспільно-продуктивною істо­тою, себто діє і творить історію. Людина є вольово-активною й ідеєтворчою, моральною істотою.

Сила й якість наших вражень, сила й якість на­ших почувань залежить, з одної сторони, від стану нашої волі, а з другої — від змісту наших пережи­вань і свідомості. Пам'ять, увага, асоціація стоять у прямому зв'язку з діями волі. Воля є підставою єдності нашого «я», синтезу нашої свідомості, на­шої первісної аперцепції — сприймання світу, підставою асоціаційних вузлів, концентрації уваги і т.п. Також тільки великі потрясіння і напір волі лом­лять закостенілі ланцюги наших звичок, нахилів і асоціацій як в індивідуальному, так і суспільному житті. На тому полягає перелом «Штурм унд Дранг» — періоду, бо порушена й напружена воля і роз­буджені почування під впливом великих пристрас­тей, захоплення, фанатизму, віри, любові, ентузі­азму й великих ідей ломлять старі навики, переко­нання, перестарілі вірування та звичаї, щоби покла­сти шлях новим почуванням і переконанням. Наприклад: боротьба Сократа зі старими навиками й пересу­дами греків, боротьба християнізму з поганським світом, боротьба містиків зі схоластиками, бороть­ба гуманізму із закостенілою схоластикою, бороть­ба енциклопедистів і французьких революціонерів зі старими пересудами, переконаннями і старим фе­одальним ладом; далі, боротьба романтиків із кла­сиками, взагалі боротьба різних нових культурних мистецьких течій з перестарілими формами і т.п. На тому полягає таємниця відродження і оновлення фавства, фаустівської людини, духова переміна наймита Яреми в Галайду, а поганина Алкида в ге­роя нової віри.

Також у суспільному житті підсвідомі, не зовсім несвідомі, психовольові енергії, інстинкти, хотіння, почування, пристрасті тощо, відіграють основну роль в поставанні подружжя, родини, в племінному житті, в боротьбі рас, у взаємному суперництві, в психології мас, в симпатії, наслідуванні й сугестії, у формуванні звичаїв, обичаїв, вірувань, тощо. Воля, психовольові енергії, підсвідомі криптопсихічні сили — це неначе електромагнітне поле, на якому зрод­жуються наші почування і думки. На підсвідомість впливають вроджені дрімаючі криптопсихічні енергії, що не раз проявляються у великих потрясіннях і творчості, (еврика - випадкове відкриття), успадко­вані схильності, набуті властивості, звички і пере­живання під впливом культурно-суспільного кола на протязі цілого життя та всі ті враження, почування, спогади, які перейшли під поверхню свідомості. Підсвідомі процеси треба розуміти не на підставі психоаналізу Фройда, але творчого психосинтезу розвоєвої єдності й тяглості життя та людської осо­бистості. Психовольові, криптопсихічні, підсвідомі енергії й процеси, інстинкти, стани волі, переживання, почування й промінювання духово-суспільного і культурного оточення впливають не лише на нашу свідомість, але в першу чергу на наші вчинки і по­ведінку.

Життя не починається лише від нас самих і не кінчається на нас. Біологічно, психічно й суспільно-історично ми є лише одною із діючих ланок на шля­ху творчого розвитку життя. З того випливають відповідні духові, моральні, світоглядові й суспільні консеквенції: жити, відчувати й діяти в нашій волі, почуваннях, свідомості й чинах для великої цілості — нації, що є духово-моральною і суспільно-пол­ітичною сув'яззю всіх поколінь. Психіка людини не є ані незаписаною картою, яку можна довільно за­рисувати, ані не є незмінною формою й витвором суспільних відносин. Тим крайнім противенствам треба протиставлятися як у психології, так і в педа­гогіці, етиці і суспільному життю.

Людська особовість є твором власної праці над вродженими й успадкованими властивостями і впливами даного суспільно-культурного кола. З того твердження випливають практичні вимоги, що му­симо починати формування нового світогляду і но­вого життя від формування нової духовності, нового характеру, нової людини, від перевиховання, рево­люції духа народу, від відповідного пробудження й переплавлення підсвідомих, дрімаючих, психовольових енергій і почувань у горнилі нової ідеї, від очи­щення нашої психіки від старих, шкідливих навичок і нахилів, від — оновлення й очищення наших сердець і душ (жиди, зіпсуті неволею, не увійшли до «обітованої землі»); треба «розпанахати гниле сер­це трудне» і налляти живої крови, нового духа, но­вих ідей нової людини, як видобувається руду з підземелля, перетоплюється, очищується в огні і кується молотом у нові форми, так треба перето­пити українську психіку в огні революційної ідеї й чину.

 

 

V. СОЦІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

 

Український націоналізм розуміє життя як одну інтегральну органічну цілість. Різні ділянки й фор­ми суспільного життя, як культура, цивілізація, гос­подарство, соціальне й родинне життя, держава, виховання, — це лише різні природні форми, різні сторони одної інтегральної цілості. А найвищим типом такої цілості є нація. Як, з одної сторони, ті природні, різнорідні форми й функції суспільного життя випливають з одної інтегральної підстави — цілості і виражають її характер і вольову суть, так, з другої сторони, взаємно й нерозлучно доповнюють­ся, тому всі ділянки суспільного життя повинні бути інтегрально зв'язані спільними цілями, завданнями, спільними вартостями й бути підпорядковані цілості. Кожна подія, кожен процес, кожна функція якої-небудь ділянки індивідуального, духового, культурно­го, релігійного, морального, господарського, політич­ного життя впливають на інші ділянки й на стан цілості.

Від стану й розвитку цілості залежить роз­виток поодиноких ділянок, верств і людей. З тако­го ствердження природи суспільного життя висно­вуємо такі підстави й розвоєві засади суспільного життя:

1) Засада інтегральності, нерозлучної єдності суспільного життя та розподілу функцій і потреб, розподілу праці (закон інтеграції та індивідуалізації й диференціації).

2) Засада природної тяглості суспільного роз­витку і оригінальності, постійних змін, руху, актив­ності, творчості, поривів і боротьби (динаміка сусп­ільного життя).

Націоналізм розуміє суспільне життя як інтег­ральну, біопсихологічну і духово-моральну єдність, розвоєву тяглість і постійну активність у творчому ставанні. Український націоналізм будує суспільне життя на засадах тотального інтегралізму й індиві­дуального активізму. Український націоналізм вик­лючає штучні, неприродні, відірвані від життя докт­рини й погляди як механічний індивідуалізм, що розтинає живе одноціле суспільне тіло на пооди­нокі відділені від себе ділянки й одиниці — атоми і їх механічно підсумовує. Над живим одноцілим сус­пільним тілом переводить вівісекцію, немов над трупом у лабораторії теоретичного відірваного від життя інтелектуалізму.

Націоналізм виключає механічний колективізм, що на місце поодиноких механічно пов'язаних спільними інтересами атомів — одиниць ставить їх механічну суму — колектив, немов механічно-еко­номічну цілість — фабрику, зв'язану спільністю кла­сових інтересів.

Індивідуалізм будує суспільне життя на абсо­лютній свободі й самовистачальності одиниць, що входять добровільно в суспільне життя на підставі мнимого суспільного договору (контракту), що про­являється в розумінні організації суспільно-пол­ітичного й державно-правного життя (в лібералізмі й демократії), соціально-економічного (капіталізмі) індивідуалістичного виховання й етики і т.п., що атомізувало й розпорошувало суспільне життя, ослаб­лювало природні, біопсихологічні й моральні стійкі сили родини, суспільства, нації, держави й силу особистості.

Соціалістичний колективізм хоче організувати суспільне життя на технічно-економічних підставах і матеріально-фізіологічних процесах. Техніка й еко­номіка, закономірні зміни форм продукції й бороть­ба класів за розподіл матеріального добра визна­чують зміст і форми суспільно-історичного розвит­ку, що відбувається на засаді суперечностей кла­сових інтересів. Колективізм старається переміни­ти різнорідність і природну тяглість суспільного життя в механічне стадо, механічний автомат.

Націоналізм, навпаки, бачить істоту суспільно­го життя в біопсихологічній та духово-моральній інтегральності, нерозривній природній цілості, розвоєвій тяглості й різнорідності функцій та змагань. Націоналізм протиставляє механічному колективі­змові марксизму-большевизму на місце фізично-хімічних процесів і гри матеріальних сил — силу і розвиток життєвих і духових сил; техніці — психо-біологію, економіці — психовольові енергії, духово-моральні вартості й органічну єдність національно­го господарства; механіці — духово-суспільну ак­тивність і творчість, боротьбі класових інтересів — духово-моральну і суспільно-політичну єдність нації, діалектичному законові суперечностей економічно-класових інтересів — творче ставання і розвій біо­логічних, духових і національно-суспільних сил. Націоналізм не нехтує значення техніки й економіки, тільки не ставить їх в основу життя. Признає на­лежне їм місце в цілості суспільного життя як вит­ворам й знаряддям суспільного життя з метою за­доволення різнорідних людських потреб, як риш­туванням до дальшої будови суспільного і культурно-цивілізаційного життя. Не машини й матеріальні сили творять і формують людське життя, а навпа­ки, людина, людська воля та творчий дух створив машини для своїх життєвих потреб і дальшого рос­ту. Чи ж розвиток культури не випередив розвитку техніки?! Чи поодинокі технічні винаходи були б можливі без розвитку культури, науки й суспільного життя?! За більшою активністю суспільного життя іде розвиток культури та збільшення життєвих по­треб, а з цього випливає потреба шукання нових форм розвитку життя й заспокоєння життєвих, не вузько фізіологічних потреб. Чи якийсь дикун, еск­імос або готтентот додумається до винаходу паро­вої машини, електричності, радіо, і т.п., коли його ціле життя, згідно рецептів матеріалістів-марксистів, пристосовується до гри фізично-матеріальних сил і задоволення біологічних потреб і гри прастихії?!

Бо їх суспільно-історична активність є мала, а культурний рівень низький. Також мурини в Аме­риці не осягають більшої духово-суспільної вартості та творчості тим, що вміють керувати автом чи літа­ком або вести велике промислове чи пак торговель­не підприємство.

Принцип класових суперечностей і боротьби класів за розподіл матеріального добра також не є історично-творчим принципом життя. Навпаки — руйнуючим, реакційним. Чи ж не довели до упадку давній Рим надмірна матеріалізованість, вияловіння духово-моральних сил і життєвої енергії кла­сові суперечності в боротьбі за матеріальні користі, погоня аристократії і міщанства за грошем, зиском і матеріальним споживанням, а пролетаріату, плеб­су за «панем ет цірцензес», за даровим хлібом і гульнею?! Чи замкнутість феодальних класів і бо­ротьба гноблених, пр., в часах тридцятилітньої війни не доводили до розбиття й ослаблення поодино­ких народів і держав і до культурно-цивілізаційного застою? Або чи кастовість і класові суперечності в Індії чи Китаю не спричинилися до політичного й куль­турного занепаду тих колись квітучих країн?

Або зараз. Чи не є ми свідками того, як надмірна матеріалізованість, погоня за зиском, класові супереч­ності не доводять до розладу окремі народи й дер­жави? Суспільне життя не може бути побудоване на технічно-матеріальній підставі, що доводить на­роди до розстрою, занепаду й заникнення, бо верх беруть найнижчі інстинкти. Природу й суть суспіль­ного життя бачимо в біологічних, психо-вольових, духово-моральних силах і вартостях та в активності й розвоєвій творчості життя. Чи ж підставу суспіль­ного життя не становлять дрімаючі психо-вольові енергії (інстинкти, пристрасті, пориви волі, почуван­ня і т.п.), які розбуджуються і розвиваються у відно­шенні до інших людей? В той спосіб суспільне жит­тя набирає динамічного характеру.

Для окреслення суспільного життя не вистачає самого розбудження життєвих сил, імпульсів, гонів і пристрастей, щоби воно перемінилося у вибухи прастихії. Як немає здорового суспільного життя без біопсихологічних енергій, які надають йому інтег­ральної єдності, так неможливе суспільне життя без духової активності, без поривів духа, без мораль­них вартостей, без ентузіазму ідей, без дисципліни обов'язку, відповідальності, жертовності, посвяти, праці, які дають тяглість, розвиток і зміст життю. Праця і творчість — це не просто вияви життєвої енергії, але напруження духово-моральних сил і формування нового. В творчості об'єднуються чинність волі, почувань і думки, єднаються одини­ця й суспільність в один духовий процес.

Так, як суспільне життя не вміщається ані у формах крайнього індивідуалізму, ані механічного колективізму, так не вміщається, з одної сторони, в формах крайнього натуралістичного біологізму, а з другої сторони в формах абстрактних понять хо­лодного розуму, крайнього раціоналізму чи спеку­лятивного інтелектуалізму. Чи ж сухі, непорушні наукові теорії й поняття збігаються з рухливістю, активністю і кипучістю суспільного життя?! Безпе­речно, чим вищий духовий та ідейний рівень даної людини, тим вище й глибше вона переживає, діє й творить. Чи ж можна зрозуміти й описати любов, ненависть, боротьбу на підставі розумового опису й поняття, якщо не переживемо цього самі? У пер­вісних племенах суспільне життя проявлялося більш імпульсивно, стихійно — тут брали перевагу сліпі інстинкти, емоції, пристрасті тощо. Воля дія­ла не опановано, стихійно, біологічно.

Праця думки визначує ціль, план життя й діяль­ності, підбирає форми, засоби й способи вияву жит­тєвої енергії, спричиняється до поставання ідей. Вартість волі, ширина й глибина її діяння, якість почувань залежить від того, з якими предметами й цілями вони зв'язані, з якими образами й думками. Життєво-суспільні енергії яловіють, коли розсіва­ються у надто абстрактних поняттях і утопіях або гасають на дикому коні пристрастей і сліпих гонів, коли не мають виразної цілі й ідеї. Вже при колисці розвою суспільного життя стояли, з одної сторони, сили духово-життєвих енергій, а з другої — різні віру­вання й міфи, релігійні та родові. Як життя людини, так і життя суспільства є подібне до образу-міфу Прометея, якого розриває жага духових поривів орла, а кров'ю його серця впивається лев —жагуча сила волі, могутності й владарності.

Національно-суспільне життя повинно бути оживлене вогнем героїчного прометеївського духа, постійної активності, вічного горіння та творчого оновлення. Жиди завдячують свій розвиток не лише великій силі расово-життєвих енергій і незвичайній активності, але не менше фанатичній вірі в ідею свого Єгови, в міфи і заповіти своїх пророків. Духо­во-життєві енергії, расово-релігійні елементи й міфи є підставою життя первісних народів. Праця думки визначує ціль для волі, і в той спосіб стихійні енергії й інстинкти зосереджуються в одне, праця свідомості розкриває перед діянням волі-ідеї, образи нової дійсності, різні можливості вибору й вияву. Безперечно опанована й морально визначена воля куль­турної людини діє з більшим успіхом, ніж стихійно-імпульсивна поведінка первісної людини. Найкра­ще, коли силі волі й енергії чину відповідає далекосяглість думки й бистрота інтелігенції. Знаємо, який великий вплив на розвиток суспільного життя мали ідеї і міфи, як ідея правди, Бога, добра, справедли­вості, вірності, честі, обов'язку, поступу, свободи і т.п.

Ані сама стихія, інстинкти, ані сама воля, з од­ної сторони, а з другої— сам розум, самі чисті абст­рактні ідеї не визначають і не творять суспільного життя. Стихійну волю, інстинкти й почування повинні оформлювати ідеї, моральні, звичаєві, релігійні, суспільні та правні норми й вартості, щоби стихійна воля була свідомо й цілево спрямована до чину, морально визначена й суспільно здисциплінована. Свідома, здисциплінована й постійно активна воля, чинна ідея та свідомий організований чин, праця та творчість, єдність духових і вітальних сил, органіч­на єдність суспільності й вартості індивідуальності, синтез глибини і концентрації внутрішньо-духово­го життя і зовнішньої активності в опануванні і пе­ретворенні світу — це підстави українського націо­налізму.

Всеобіймаючий революційно-державницький світогляд, етика й виховання й суспільно-політич­на діяльність, воля, ідея й чин, ідея нації, держав­ності й української соціальності, одна нація, одна держава, одна національна ідея, одна воля, один провід, одна визвольна політика — це вимоги на­ціоналізму.

Великий вплив на суспільне життя мають почу­вання та пристрасті. Чи це будуть почування лю­бові, запалу, ненависті, почування родинні, етичні, естетичні і т.п., вони стимулюючим, тепловим, з'єднуючим елементом, розбуджують волю й працю думки до більшої інтенсивності і рухливості. Воля дає енергію й силу чину, думка — форму, план і ціль.

Коли б діяла сама воля, інстинкти й гони, тоді була б активність, рух і силовий ріст, але без творчого піднесення на вищий рівень, що його дають ідеї як образи — візії нового життя, нової наростаючої дійсності й духового росту та змагання до чогось вищого. Коли б діяв тільки розум, тоді не було б змін, розвитку, діяння, історичного ставання, лише ста­тика, оглядання, нерухомі образи і сухі, закостенілі поняття. І найкраще сформульовані ідеї, плани й концепції суспільного життя чи держави без діяння волі й почувань, без чину, залишаються мертвими тінями, утопіями, як утопії платонівської держави, утопії комуни, Томи Мора чи інші філософічно-суспільні теорії, відірвані від життя. Вони стають мертвими буквами та блідими мріями без крові життя й сили чину. Експансивність, ріст і натуга волі, енер­гія чину виповнюють життям та змістом інтелекту­альні форми, плани й наміри. Воля є світловою енер­гією, почування — жаром, свідомість — світлом, дух — промінюванням. Не будуть мати ніякого значен­ня жодні військові плани й карти без сили волі, енергії чину, почувань, завзяття й хоробрості армії — живих, діючих людей. Хоча підставою й джере­лом суспільного життя є ірраціональні, психо-воль­ові енергії, інстинкти, хотіння, почування й при­страсті, проте суспільний розвиток залежить від якості й активності волі, від ідейної творчості, від багатства чинних Ідей, від духово-моральних імпон-дерабілій і вартостей, які надають життю глибини й ширини засягу, цілевості, змісту та плановості й дають образи нової дійсності.

Коли в суспільно-історичному й культурно-цивілізаційному житті бере перевагу закостенілий, відірваний від життя інтелектуалізм і формалізм, тоді життя яловіє й нидіє, тоді панують бліді схеми й шаблони, тоді віра переходить в пересуди й забо­бони, погляди — в заскорузлі формули, а суспільне життя в касти та кліки. Тоді наступає застій під кож­ним оглядом, як, наприклад, в часах грецьких софістів чи жидівських книжників або в часах схоластиків. Тоді тільки поворот до творчих засад життя, до ірраціо­нальних вольових енергій, підставових активних сил та ідей може спричинитися до розбудження і онов­лення життя, як буря розвіває гнітючі хмари й за­душливу атмосферу в природі. Тому завжди великі потрясіння і переломи, як війни і революції, попе­реджали наростання нової епохи (розвал Риму й мандрівка народів, хрестоносні походи, реформа­ція, французька революція, визвольні війни, світова війна). Попередні переживання, духові, культурно-цивілізаційні й політичні надбання переходять у спадок й діють у сучасному, впливають на формування й зма­гання за нове майбутнє. Кожночасна історична су­часність є синтезом надбань та спадку минулого і скриває в собі розвоєві прямування й наростання нових сил і вартостей.

 

 

ТРАДИЦІОНАЛІЗМ, КОНСЕРВАТИЗМ І СКРАЙНІЙ ФУТУРИЗМ. ТРАДИЦІЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ.

 

Ані скрайній реакційний консерватизм, що хоче життя нагинати до старих пережитих форм і поглядів, ані скрайній футуризм, що хоче штучно все зачати від нового, не відповідають природі суспільного розвитку.

Суспільне життя розвивається між розвоєвою тяглістю традиційних надбань і новою творчістю, змаганнями і поривами до нового, кращого життя. Реакційний консерватизм є за пасивним наслідуванням старих пережитих форм, за самим яловим травленням, без творчого розвитку, що кінчиться повним застоєм і упадком, як пр: Китайщина, Індія, пережиті форми феодалізму перед французькою революцією і т.п.

Знову ж, радикальний футуризм хоче зовсім зірвати з дотеперішнім розвитком і зачати штучну будову нового від себе, як хоче цього соціалізм чи комунізм, не лише не відповідають правді суспільного розвитку, але будують розумові повітряні замки утопій і доктрин, відірваних від життя. Як наше життя не зачинається й не кінчається на нас, так і суспільне життя, це наростання надбань тисячоліть і ріст нової творчості.

Цілковите зірвання з минулим, це штучна будова з самого піску й каміння без фундаменту. Приміром на написання й видрукування книжки зложилися духова творчість автора та праця й надбання цілого ряду поколінь: на її зміст і багатство думки, на її письмо й друк. Що ж казати про ціле суспільне життя. Що іншого, коли стараємося усунути й викорінити шкідливі впливи минулого, шкідливі навики, схильності й перестарілі звичаї, пересуди, вірування, закостенілі форми і т.п. Розвоєва тяглість і інтегральність суспільного життя полягає на синтезі здорових, вартісних і посилюючих життя надбань минулого й змагань за нове майбутнє… Навіть большевизм, що хоче ніби зірвати з минулим, нав‘язує до російських великодержавних традицій пр. Петра І. В Україні брак тієї інтегрально-розвоєвої тяглості й єдності суспільного життя. До цього спричинилися довголітнє поневолення й довголітня боротьба з ворожими силами. З одної сторони маємо сипкість і розпорошеність суспільного життя, з другої стихійність і вибуховість життєвих енергій і емоцій. Позитивною стороною є природність, здоров’я й сила психо-життєвих і моральних первнів та брак закостенілих форм старих народів. Ми є нацією, повною дрімучих, утаєних, життєво-духових, неспожитих енергій і сил, що дає український націоналізм, який лучить здорові первні великого минулого і змагання за нове майбутнє. Ані закостеніла китайщина, ані мексиканізація не дають творчого суспільно-історичного розвитку й сили.

Правильний розвій суспільного життя залежить від багатства, внутрішньо-духової активності й творчості (культура, релігія, мистецтво, світогляд, мораль, ідеотворчість) і зовнішньої чинності у витворах цивілізації, техніки, організації, політичної активності, військовості, господарства. Ріст у глиб і ширину. Надмірне зосередження у внутрішньому духовно-інтелектуальному чи чуттєвому світі (інтраверзія) доводить до вияловіння й ослаблення чинностей волі, енергії чину, до занику історично-творчих сил, як пр. пасивний буддизм в Індіях, факірство, гандизм з філософією нірвани довели до застою суспільно-історичне життя на всіх ділянках. Часи етнографічного культурництва зіпхали Україну з історичної арени. А часи упадку Греції були часами Діогенівства в бочці. Надмірна зовнішня експансивність (екстраверзія) без глибокої духово-моральної концентрації й культурної підбудови, хоч приносила хвилево успіхи, одначе дуже скоро переріст зовнішнього біологічного й технічно-матеріального життя доводив до розпорошення й пливкості, бо брак було глибокого духово-культурного коріння, як пр. завоювання Монголів, Гунів, що опиралися тільки на фізичному насильстві без культурно-цивілізаційної творчості, або прим. московський большевизм.

Взагалі в Росії панують під цим оглядом згадані скрайності, з одної сторони пасивне роздумування над «змислом жизні» і «непротивлєніє злу», а з другої сторони дикі вибухи стихій, шал пристрасті та прив‘язання до зовнішніх форм, пр. діявольство й шалені вибухи людей «Бєсів» і Карамазівщини.

В Україні розвиток духовно-культурного життя (пр. Могилянська Академія) без політично-мілітарного опертя допроваджував до засклеплювання в собі й до опортунізації, знову ж самі мілітарні чини початкових козацьких повстань і Запоріжжя без культурно-політичної підбудови і державницьких планів не приносили тривалого державного успіху, щойно зіспоєння цих двох процесів духово-культурного і мілітарно-політичного за часів Хмельницького причинилося до збудування Української Держави. Подібно в добі етнографічного культурництва й літературного відродження без розвитку політично-державних і мілітарних сил і змагань, життя та значення України зійшло до рівня «Прекрасної Малоросії». Щойно визвольні змагання випровадили Україну на широкий шлях історії й державного будівництва. До подібного рівня племінного етнографізму тим разом «совєтської малоросії» і до вузького колоніального економізму хочуть кинути Україну большевики. Україні треба крім духовної концентрації й формування монолітної духовності національної спільноти, як найбільшого розвитку життєво-активних, зовнішньо-чинних первнів, треба політичної активності, військовості, господарської підприємливості, цивілізаційної творчості й технічної виробленості.

Творцями історії й володарями світа є ті народи, що мають розвинені обі сторони життя, як приміром колись Рим, а тепер Англія, Франція, Німеччина, Італія. Що більше, така Московія, що нижче стоїть від України під оглядом багатства внутрішньо-духового життя, панує над Україною. Колись Німці були народом  «філософів та поетів». Тому випередили їх у боротьбі за силу й владу над світом Англійці та Французи. З одної сторони треба мати великих учених, митців, поетів, творців, відкривців і винахідників і пророків, як Павло, Лютер, Кант, Ньютон, Гете, Шекспір, Фіхте, Едісон, Марконі, а з другої сторони великих володарів, державних мужів, полководців, економістів, техніків, як Фрідріх Великий, Наполеон, Бісмарк, Мольтке, Гінденбург, Форд…

Шукання правди й чин, ідеї-міти й сила, боротьба й творчість, хрест і меч, апостольство й володарство були рушійними чинниками суспільно-історичного розвитку.

 

 

ЗНАЧЕННЯ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ, БОРОТЬБИ, ВІЙН, РЕВОЛЮЦІЙ І СУПЕРНИЦТВА В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ.

 

З огляду на вольово-активну, динамічну природу суспільного життя різні форми боротьби й суперництва внутрі й назовні відіграють велику роль в суспільно-історичному розвої й творчому ставанні. Вже сам психологічний уклад і розвій людини полягає на суперечностях і боротьбі різних інстинктів, імпульсів, пристрастей, почувань, думок, що силою своєї інтенсивності й напрасності стараються виперти другі, їм противні. Бачимо також суперечності внутрі суспільності в суперництві між поодинокими людьми, в громадянсько-політичному житті, в господарському житті, дальше між поодинокими групами й верствами.

Бачимо, яка панує боротьба між різними культурними, науковими, мистецькими й суспільно-політичними течіями й поглядами: боротьба воль, амбіцій, пристрастей, почувань, думок, ідей, світоглядів. Назовні знову панує завзята й безпощадна боротьба й суперництво між поодинокими племенами, расами, націями, державами за розріст, життєвий простір, силу та владу, або боротьба за встановлення релігійних чи культурно-цивізаційних вартостей. На чому це полягає? Від чого залежить? Тому, що ціле життя, зокрема суспільне життя, не є замкнене, ані згори опреділені раціональні форми, але проявляється в постійній активності, розвоєвій тяглості, творчому ставанні. До пройшлого наростають і творяться нові сили, нові енергії, нові вартості, нові думки, нові ідеї, нові форми життя.  Хоча підставові елементарні психо-вольові енергії, діючі сили лишаються ті самі, одначе у творчому розвитку міняється їх уклад, їх будова на підставі нових засад і поглядів, їх натуга, їхній зміст, їхня форма й якість, як людина лишається та сама, хоча постійно розвивається, розростається, твориться в нових формах. Тому, що одні розвоєві сили й течії зустрічаються з вже застоялими й перестарілими формами, навиками, звичаями, обичаями, переконаннями, порядками й установами, наступає зудар між уже існуючими формами, та новими, щойно наростаючими. В боротьбі з уже існуючим, застоялим порядком нові сили й нові вартості мусять виказати таку силу й здібність чину та творчості, таке завзяття й запал, щоби усунути перестарілі форми та пробити шлях для нового творчого вияву. Така боротьба й суперечності в ім‘я нових вартостей, нового повнішого вияву творчих наростаючих сил, в ім‘я кращого життя, є історично-порядкуючою й творчою силою. Тільки в боротьбі та в суперечностях міцніють і наростають нові сили і вартості, переходять пробу вогню, виправдують свою правильність і якість, виказують здібність будувати кращий лад, здобувають розмах і силу творити нове краще життя. Тому всі нові релігійні, культурно-цивілізаційні, мистецькі, наукові, суспільно-політичні течії, ідеї й сили завжди мусили в боротьбі здобувати право на творче формування нового порядку життя. Завжди різко і гостро витворювали й поглиблювали суперечності з противними силами, поглядами й вартостями, як Бог і диявол, небо й пекло, правда й злочин, світло й темрява, добро і зло, бо замало різка й ударна постава нових наростаючих сил і вартостей розводнює їх, вони ослаблюються і розпливаються в старім порядку. Тому треба гостро й виключно поставити нові сили й вартості проти противних сил, щоби розбудити, напружити й зосередити всі сили в один рішаючий удар до боротьби на життя й смерть.

Поодинокі народи й нові суспільно-політичні рухи загостренням суперечностей і поставленням своїх поглядів і живучих інтересів на вістрі меча, розбуджують, зосереджують і напружують всі свої сили в боротьбі з противним світом, розпалюють пристрасті й почування до червоного жару, щоби осягнути найбільшу силу й розмах удару, рішучість чину й певність перемоги. Треба поставити так різко й виключно суперечні собі сили, погляди й інтереси, щоби не бачили іншого виходу, як у цілковитім розтрощенні ворожого світа. Так робив християнізм з поганством, коли валив і трощив поганські кумири; так робив з єретиками, яких палив на багатті. Так робили жиди, що не хотіли нечистим навіть подати руки, а всіх інородців винищували до ноги, знову ж тих, що спроневірилися їхньому богові, вбивали. Так робили всі суспільно-політичні рухи, що змінювали обличчя світу, які не зазнали спокою аж доки не розтрощили противних сил…

Де йде про підставові життєві інтереси поодиноких рас, народів, там повстає безпощадна, запекла боротьба на життя й смерть аж до цілковитого розтрощення противника. Тут рішає лише сила й запеклість боротьби. Загострення зовнішніх суперечностей між поодинокими  течіями й ворожими силами зміцнює й напружує  силу й рішучість удару та розмах діяння. Що більше – сила волі, характеру, моральних чеснот, вартість людей міцніє та пробується в боротьбі з суперечностями та з перешкодами, в трудах і змаганнях, як у вогні гартується криця й пробується сталь. Боротьба чи її небезпека примушує поодинокі народи постійно напружувати й розвивати всі свої сили, бути постійно активними, чуйними й творчими, творити нові надбання духові, культурно-цивілізаційні, політичні, військові й господарські, щоб не датися випередити другим народам у постійному змагу за могучість і перемогу. Без боротьби й суперництва життя було б ялово-кволе й мало активне, немов застоялі води без свіжого допливу нової струї. Без боротьби й суперечностей зачаділи б людські енергії й здібності, не було б змін, отже не було б творення нового, творення історії. Життя й народи ниділи б і ледачіли б без великих потрясінь і змін.

Одначе не кожна боротьба є корисна й будуюча, посилююча й формуюча життя. Все залежить від того, в ім‘я яких вартостей, в ім‘я яких ідей, в ім‘я яких цілей і інтересів ведеться боротьба, А дальше, чи ті нові сили, вартості, ідеї, групи й люди зуміють краще формувати та творити нове життя, новий лад. Боротьба й суперництво різних людей, класових і партійних груп в ім‘я своїх вузьких матеріальних інтересів, егоїзму чи амбіцій для уживання, а не в цілі творення й посилення життя, тільки розстроює, розбиває суспільне життя, доводить до застою, упадку, як шал змислів і низьких пристрастей ослаблює й розстроює людину. Тому не боротьба всіх проти всіх, не боротьба для самої боротьби, боротьба стихій на дикому полі для самого виладування енергії, як у звіриному світі, але боротьба й суперництво в ім‘я нових вартостей, нових ідей, в ім‘я зміцнення й поширення життєвих сил, в ім‘я будування та творення нового життя і посилення творчого розвитку. 

Ідея для своєї перемоги мусить розбудити найглибші почування, пристрасті, енергію чину в запеклій боротьбі з перестарілими формами старого світу, отже мусить бути воюючою ідеєю, узброєною в силу волі, почувань, посвяти й завзяття чину. Перемагають тільки узброєні, виключні й ударні ідеї, що здібні викликати завзяту боротьбу на життя та смерть. Перемагають тільки войовничі й сильні народи, мужні, узброєні провідники, зорганізовані, узброєні маси, здібні до рішучої боротьби.

Чи зуміли різні наукові й літературні писання й інтелектуальні метикування й переконування про пацифізм, всесвітянство і т.п. усунути запеклу ворожнечу й суперництво між расами й націями, що опираються на найглибших ірраціональних інстинктах самозбереження й росту, на волі життя й могучості, на глибоко вкорінених і закарбованих історією почуваннях і пристрастях вікової ворожнечі, ненависті й боротьби.

Треба боротьби, треба змагань, треба жертв, треба крові, щоб розбудити ірраціональні підстави суспільного життя: психо-вольові енергії. Почування й пристрасті, як у творчості мусить поривати й полонювати поета, композитора, митця якась велика пристрасть – любов, ентузіазм ідеї, захоплення, порив, щоби розбудити його творчі утаєні сили. Не вистачить сама холодна праця мізку, чистого розуму, не вистачать самі, хоч і блискучі слова. Треба чинів, треба змагань. Український націоналізм зродився з духа боротьби й формується в боротьбі за підстави й цілі всестороннього розвитку нації.

 

 

СУСПІЛЬНІСТЬ І ОДИНИЦЯ

 

Від чого залежить розвоєва тяглість і інтегральність суспільного життя й постійна змінливість і творчість? Ми вже розглянули психологічну сторону тієї справи. Це залежить з одної сторони від волево-активності й ідео-творчості, від напруження силового росту вольових первнів і від відповідного пов‘язання їх із новими чинними ідеями, ідеями-силами, образами й двигунами нової наростаючої дійсності; з другої сторони розвиток і постійні зміни в суспільному житті залежать від взаємовідношення надбань суспільності й активності та творчості одиниці. Панують два скрайні погляди про взаємовідношення між суспільністю й одиницею. Скрайній механічний індивідуалізм, що уважає первісним підставовим первнем одиницю, що є самовистарчальною й автономною, а суспільність – це лише сума одиниць, спілка, спільна назва їхніх взаємовідношень і взаємоділань. В цілі охорони свого життя, своєї абсолютної свободи та своїх інтересів одиниці добровільно на підставі спільної умови творять суспільне життя, як каже раціоналістична демоліберальна теорія суспільного контракту. Індивідуалізм є підставою організації суспільно-політичного життя в лібералізмі, демократії, капіталізмі й анархізмі. Нарід – це лише механічна сума одиниць, пов‘язана спільними зовнішніми прикметами, як спільною територією, расою, мовою та звичаями. Воля народу – це лише сума більшості голосів автономних одиниць, яка має кермувати державою. Держава, як найвища форма політичної організації одиниць чиїх сум – народу, поділеного на партії, має тільки захищати й обороняти свободу, права й інтереси одиниць внутрі перед зазіханнями інших одиниць, а назовні – перед іншими народами. Також і організація державного устрою й політичного життя оперлася на абсолютній та недоторкаємій свободі й рівності одиниць творити різні партійні групи й на підставі голосування, волі більшості правити державою. Звідси походила індивідуалістична теорія суверенності народу – механічної суми одиниць, розділеної на різні партії. Залежно від поглядів та інтересів. Звідси походила теорія розподілу влади (Льок, Монтеск’є), механічно розділеної та взаємно себе гамуючої, звідси походило поняття держави як форми і захисника інтересів одиниці, немов нічного сторожа, звідси походила теорія формалістичного права, що право існує на те, щоби творити формальні границі для охорони свободи й інтересів одиниць. Індивідуалізм був також підставою етики й уважав мірилом добра й вартостей щастя й розвій одиниці, або якнайбільшу суму користей і щастя якнайбільшого числа одиниць (суспільний утилітаризм).

Індивідуалізм був підставою виховання, що мало на оці тільки розвиток абстрактної, відірваної від життя одиниці. Інтерес та добро одиниці були підставою соціально-економічного ладу капіталізму. Індивідуалізм і раціоналізм просякли цілу культуру, науку й мистецтво 19ст. і мали на оці тільки найвище добро одиниці та її розвиток. Індивідуалізм зродився з раціоналістичних теорій і течій в науці і релігії з часів гуманізму, реформації, ренесансу та енциклопедистів з одної сторони, та зо змагань одиниці визволитися з-під політичного, суспільно-господарського й культурного натиску феодалізму і релігійної схоластики з другої сторони. Недорозвинені властивості одиниці і розуму бунтуватися проти всяких обмежень, що найшло своє ідейне й політичне завершення у фр.рев. з її славною «декларацією прав людини». Одиниця та її розум стали абсолютним мірилом цілого життя. З засобу й форми визволення, гасло свободи й рівності стало ціллю самою в собі, абсолютною вартістю. Клич абсолютної свободи довів до розстрою ціле суспільне життя, державу, політичне й господарське життя, родину й закони моралі. Раціоналізм як в теорії, так і у практиці бачив тільки непорушні механічні одиниці. В науці допровадив або до абстрактних понять чистих ідей різних спекулятивних теорій, або до механізму природи й матеріалізму. Живе тіло суспільного життя краяв крізь призму теоретичного розуму на абстрактні одиниці та їх механічно сумував. Раціоналізм, механізм та індивідуалізм – це була  трійця в одній особі, яка стала  підставою теоретичної й практичної будови культурного, суспільного й господарського життя 19ст. Дальше, раціоналізм довів в теорії та практиці до другої крайності, до механічного колективізму, який уважає що всім є суспільне життя зрозуміле як механізм, знову ж одиниця – це немов атом, що висловлює у своїх думках  тільки думку й волю суспільності, або інакше, одиниця є тільки пасивним сприймачем і виразником даного суспільного стану. Тільки суспільність думає і творить, а одиниця тільки сприймає  і виявляє стан і форму суспільного життя, немов один луч проміння. Консеквенціями раціоналізму є соціалізм і комунізм. Наворотом до старих і зужитих форм є реакційний консерватизм. Усі ці три течії вже проявилися в часі по великій фр. революції. З одної сторони революційні кличі демолібералізму підмінували бастилію старого феодального ладу: серед хаосу революційної боротьби підняли голову наїжена піками і розкуйовджена анархія різних клубів і комітетів та комуна, з другої сторони вела свою підкопну роботу реакція панівної аристократії. Подібні процеси проявляються в часі російської революції 1917р. З одної сторони демолібералізм соц.-демократії й кадетів допровадив до хаосу й анархії та до большевицької комуни, з другої сторони піднялася чорна реакція Денікіна, Колчака та других. Знову ж в Україні демолібералізм допровадив до партійництва, доктринерства, безладдя, хаосу і гуляйпільства різних Махнів, з чого скористали з одної сторони реакційні консерватисти, москвофільські й цареславські чиновники й політики за часів гетьмана Скоропадського, а з другої сторони червоний большевизм, що допровадив Україну до упадку й нового поневолення. Саме в революційних часах вибухають і зударяються різні діючі сили й течії, аж доки сильніша не переможе. Ані скрайній індивідуалізм у його теоретичних і суспільно-політичних консеквенціях лібералізму і демократії, анархо-синдикалізму й анархізму, ані друга крайність: механічний колективізм соціалізму і комунізму не відповідають істоті суспільного життя. Вони тільки розбивають і ослаблюють суспільність, державу, націю, мораль і саму людську особовість.

Націоналізм обстоює інший погляд на істоту й організацію суспільного життя та на взаємовідносини суспільності й одиниці, що відповідає природі суспільного життя. І тому націоналізм є органічно-творчим, інтегральним світоглядом, що висловлює найглибші, діючі сили національно-суспільного життя, їх розбуджує й формує, охоплює цілість у нерозривній єдності та творить нове життя.

Український націоналізм є динамічно-суспільницьким світоглядом, який вважає, що суспільність є першою, вихідною й підставовою вартістю й дійсністю й нерозлучною інтегральною цілістю.

Національно-суспільне життя є вихідним заложенням, підставою і ціллю. Тільки у нерозлучному зв‘язку з суспільним життям є можливий розвиток одиниці. Суспільне життя, з одної сторони зосереджує енергію волі й думки, надбання й працю цілих поколінь і діючі розвоєві сили, з другої сторони розбуджує дрімучі, утаєні психо-вольові енергії, почування й уможливлює працю думки. Хоча думання та свідомість людини не є прямим, пасивним віддзеркаленням суспільних відносин, одначе суспільне життя, суспільна активність побуджує й запліднює працю волі й думки. Вилонюються нові справи, нові ситуації, нові події, які треба оформити, з‘ясувати й надати їм відповідну форму й напрям. Знаємо, наскільки суспільно-історичний розвиток і культурно-цивілізаційний стан поодиноких народів, їх характер, їх темперамент впливає на спосіб думання і ментальність француза різниться від способу думання і ментальність француза різниться від способу думання англійця чи німця. Француз є більше схильний до раціоналістичного способу думання, англієць – до емпіричного, опертого на досвіді.  Німець схильний або до скрайнього ідеалізму, або до біологічного волюнтаризму. Різні народи, як різні люди в різні епохи на протязі історії розвивають різні сторони своєї психіки та збагачують різноякісним змістом, що впливає опісля на спосіб думання, хоча логічні і розумові ті самі, одначе зміст і підхід інші. Відомо є як пануючі в дану епоху ідеї впливають на спосіб думання жиючих людей, як пр. християнізм, раціоналізм, демолібералізм, а тепер різні види націоналізмів. В історії панує своєрідний циклічний розвій. Занедбані, або здавлені в дану епоху сили, вибухають опісля з великою натугою й доходять до зеніту свого розвитку аж доки не порушать рівноваги і не доведуть до занику. Чи можливе яке-небудь діяння волі й почування без суспільного життя? Суспільне життя не лише розбуджує й активізує волю й почування, але їх відповідно формує і спрямовує. Вияви й розвиток волі, почувань і думки є можливі тільки в зв‘язку з суспільним життям. Яку ціль, який сенс мали б вияви волі, почувань і думки, без суспільно-історичного життя? Як природа творить нерозривну цілість, а поодинокі види і форми життя – це лише прояви її творчого розвитку, так і суспільне життя творить одну нерозлучну і підставову цілість. У відношенні матері до дитини розбуджуються й розвиваються духові сили дитини. У відношенні творця, поета, митця до окружаючого світа, розбуджуються і проявляються його творчі сили. Взагалі розвиток духового життя людини є не до подумання без суспільності. Істота духовності людини є по своїй суті суспільною. Суспільність проявляється й діє в актах волі, в почуваннях, інстинктах, думанні й чинах одиниць. Бо як суспільність, так воля і думання – це різні форми і сторони одної істоти, одного діючого процесу існування, творчого розвитку. Суспільність – це верстат і канва, на чому одиниці ткають з волі, почувань, пристрастей, думок, ідей, чинів різні узори життя. З одної сторони суспільність побуджує, запліднює та збагачує волю, почування, думку й чин одиниць, а з другої сторони одиниці діянням своєї волі, своїми чинами, працею і творчістю збагачують і підносять суспільне життя та спричиняються до його розвитку. Неможливе є діяння волі й почувань, неможлива є творчість в порожнечі, в цілковитій ізоляції. Коли б діяла тільки суспільність, тоді не було б творчого ставання й розвитку, а лише рух і черга змін немов рух морських хвиль. Знову ж, у порожнечі, у цілковитій ізоляції є неможливе діяння волі і почувань, є неможлива творчість. Суспільне життя є неначе тою атмосферою, тою землею та природою, серед якої відбувається розвиток і ріст одиниць. Тим більше росте і розвивається людська особовість, чим більше наставляє і зв‘язує свою волю, почування, думки, працю та творчість з суспільністю, наприклад Хмельницький, Шевченко. Цілковита відданість загальному, цілому, творить героїв. Цілковита зіспоєність з національно-суспільним життям формує і творить особовість, підносить і активізує волю, розбуджує утаєні психічні енергії, розвиває почування, надає їм змісту, дає думці широкі перспективи, чинові дає ціль, людській особовості надає історичності. Думки й чини живуть далі і діють далі у суспільному житті, впливають на хід історії. Велику творчу індивідуальність ціхує це, що вона втілює й висловлює хотіння, бажання й потреби даної суспільності в даній епосі та творить пориваючий образ нового життя. Людина, замкнена сама в собі, що живе тільки для себе, нидіє й марніє немов той самолюб або скупар, немов черепаха у своїй шкаралупі.

Є очевидною річчю, що де найбільше зактивізоване й де найкраще зорганізоване суспільне життя, там появляється найбільше творчих людей, як у Англії, Франції, Німеччині, Італії. Ані китайщина, цілковитий застій, ані занархізоване життя пр. Пд.Америки чи Мексики, не видасть творчих одиниць, великих індивідуальностей. Цікаво, що Греція у часі свого активного, героїчного життя видала великих державних мужів, полководців, поетів, великих філософів і митців, які довели Афіни до розквіту й могутності. Знову ж, у часі застою, блискучого спокою, занику діючих первнів, видала демагогів, софістів і бакаларів. Як людина не може розвинути своєї індивідуальності, коли в неї панує або цілковита байдужість і пасивність, або хаос пристрастей, шал змислів і уживання. Егоїсти, скупарі чи розпусники не творять історії, лише суспільно-активні особистості, герої спричиняються своїми чинами до творчого розвитку. З одної сторони Німеччина натхнула таких людей, як Лютер, Фрідріх Великий, Фіхте, Бісмарк, Мольтке…, а з другої сторони вони своєю творчістю піднесли її на високий рівень могутності та слави. Знову ж, історія України, зв‘язана з такими іменами як Володимир Великий, Хмельницький, Шевченко, сл.п. Вождь Євген Коновалець.

Не можемо попадати в односторонні крайності, мовляв історію творять тільки великі індивідуальності, або історію творять тільки маси, як каже колективістичний масовізм. Безперечно історію народів творить провідний актив, що виростає з народу, діє серед мас і пориває за собою сили народних мас, це неначе праця коралів, які творять цілі рифи, й щойно шпилі виростають понад поверхню.

До змін земної кори спричиняються не лише землетруси, але постійне діяння вод, рослинного світу й цілої атмосфери. Народні маси є корінням національно-суспільного життя і резервуаром оживчих сил. До вічно живучих і неспожитих життєвих енергій, що діють в лоні народу, звертаються великі ідеї  та рухи, що хочуть відродити й оновити життя як наприклад  релігійні рухи чи суспільно-політичні. Літературна течія романтизму зверталася до душі і серця простого народу, як і у нас літературно-національне відродження зачалося з глибини душі і серця простого народу. Історія мусить брати під увагу крім великих чинів і подій також ті  елементарні «молекулярні» зміни, що заходять у житті і серцях мас. Український націоналізм дає не лише нове розуміння суспільного життя, але і нову його організацію на нових засадах і дає також новий зміст, новий образ людської особистості, як найбільше суспільно активної. Найвищий образ  і втілення людської особистості – це вождь. Вождь втілює у своїй волі, в почуваннях, думках і чинах волю, почування і змагання даної суспільності, нації та всі свої сили віддає для її розвитку і піднесення на вищий рівень. І в той спосіб вождь живе нацією і для нації, а нація виявляє свої творчі сили в ньому. Вождь і всі творчі одиниці живуть  у довготривалості, могутності і творчості нації. Великі індивідуальності і герої, хоч мертві, впливають своїми чинами, ідеями і заповітами на формування суспільного життя багато більше, чим живучі мірноти й самолюби. Український націоналізм будує суспільне життя з одної сторони на якнайбільшій спаяності (інтегралізм суспільного життя), а з другої сторони на творчому розвитку суспільно активної індивідуальності (індивідуальний активізм). Це є практичні вимоги життя. Україні треба якнайбільшого зіспаяння всіх духово-суспільних сил в один живучий і діючий моноліт-націю. Україні треба якнайбільше творчих індивідуальностей, суспільно активних особистостей і сильних характерів, щоби двигнути всі ділянки життя до творчого розвитку і сили.

 

 

ПРОБЛЕМА ПРОВОДУ, ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ Й ЗОРГАНІЗОВАНОСТІ

 

Підставовими чинниками суспільного життя є:

1.      розбудова внутрішніх сил: психо-вольових і біологічних енергій, ідеотворчих, етичних, духовнокультурних, виховних, правних і релігійних вартостей;

2.      прояви внутрішніх сил наявні в політичному і господарському житті, в цивілізації, техніці, військовості;

3.      інтегральна зв’язь одиниці з суспільністю і всіх ділянок життя в одну органічну життєтворчу цілісність;

4.      вартість провідної верстви й сильні особистості;

5.      зорганізованність цілого життя та зрізничкування й розподіл усіх продукуючих сил.

Підставою сили й розвитку національно-суспільного життя є сильний провід, сильна особистість і зорганізованність. Зокрема Україні треба сильної провідної верстви, суспільно-активної особистості й якнайбільшої зорганізованості. Українцям треба залізної дисципліни й ще раз дисципліни внутрішньої, дисципліни духа й волі, дисципліни почувань, дисципліни боротьби й праці, дисципліни національної спільноти й державного життя, дисципліни суспільно-політичного й господарського життя, дисципліни моралі й виховання. З однієї сторони: характер, духовність, світогляд, мораль, ідея національної спільноти, ідея державності, ідея української соціальності, а з другої сторони вимога сильного проводу, зорганізованості й особовості – це підстави розвитку національно-суспільного життя українського народу.

 

Український націоналізм будує суспільне життя на таких основах:

1.      ідеї національної спільноти – тотальності нації;

2.      ідея державності – сильної націократичної і авторитарної держави;

3.      на зорганізованості цілого народу  й всіх продуктивних сил у громадсько-професійних організаціях;  (одна нація, одна держава, один провід, одна національна ідея, одна світоглядова політична організація, один працюючий нарід);

4.      на засаді елітаризму, сильної провідної верстви з усіх шарів і на засаді провідництва,

5.      на засаді вартості й відповідальності суспільно-активної особовості;

6.      на засаді органічності й інтегральності цілого життя й розподілу праці;

7.      на засаді біологічної сили й здоров‘я української родини й суспільно-моральної вартості материнства;

8.      на засаді національно-суспільної етики й культурно-цивілізаційного розквіту;

9.      на засаді нового суспільного ладу, національного солідаризму праці; солідарності й справедливості, обов’язку й вартості праці;

10.    на засаді прив‘язання до землі й індустріалізації ¾ продуктивізму організації й посилення всіх продукційних сил.

Справа проводу й організованості всіх сил була дуже важною на протязі цілої історії України.

Від сили, вартості й творчої снаги провідної верстви залежить сила й розвиток нації й держави. Поза княжо-боярською і козацькою провідною верствою, які остаточно ще не оформились, і не скристалізувались, український нарід не видав нової провідної верстви в добі провансальства і визвольних змагань 1917р. Українська інтелігенція надихала чужими доктринами, відірвалась від національного ґрунту й не доросла до величі завдання. Українське селянство було мало зактивізоване, щоби перейняло провід цілого життя. Щойно націоналістичний рух приносить не лише кристалізацію нової героїчної духовності й всеобіймаючого національного світогляду, не лише організує боротьбу за українську державність, але дає селекцію нової національної еліти з найкращих, найбільше активних і продуктивних елементів, усіх верств цілої нації.

Новий провід наростає в переломових бурхливих часах, як у часах французької революції, у визвольній війні Німеччини…, в часах великої революції Хмельницького і націоналістичної революції. Бо новий провідний актив мусить собі здобути й вибороти право кермувати національно-суспільним життям, власною творчістю, вартістю, активністю й силою. Нова провідна еліта мусить виправдати своє право на провідництво новими вартостями й ідеями, новим планом організації кращого життя, своєю вартістю, активністю та здібністю краще й сильніше організувати й кермувати цілим життям для добра загалу.

Стара провідна верства розкладається внутрі внаслідок розкладення її мужнього, владарного, активного характеру і моралі, внаслідок ослаблення сильної волі та творчості, внаслідок занику почуття обов‘язку та відповідальності за долю цілості, вона зачинає дбати про свої особисті, кастові чи клікові інтереси; не творить, а споживає; не є здібною організувати і розвивати ціле життя, лише вигідно жити і «панувати» коштом загалу. Провід упадає, коли затрачує ідеалістичні первні обов‘язку, відповідальності та праці для добра загалу, а має на оці лише матеріальний інтерес, користь. Провід тратить своє історичне, кермівне значення, коли засклеплюється в собі, в бюрократичну кліку, в панівну касту чи клас, або розбивається на ряд взаємно себе поборюючих родів партій чи анархічних отаманій; він затрачує живий зв‘язок з потребами й історичними завданнями цілості й не має допливу здібних, творчих і активних одиниць, щоби себе оновити й зв‘язати з наростаючими силами і розвитком життя. Так здегенерувалася і вияловіла французька, німецька та російська родова аристократія, бо засклепилася у своєму класовому егоїзмі й дбала про свої матеріальні інтереси, а не про добро загалу. Так здеморалізувалося плутократичне, капіталістичне міщанство і партійна інтелігенція внаслідок класовості, егоїзму й погоні за матеріальним зиском, затрачуючи живий зв‘язок з потребами цілості. Так здегенерувалася панівна класова бюрократична кліка совєцького режиму, що жирує коштом цілості. Також польська шляхта профримарила Польщу,  дбаючи про свої класові, матеріальні інтереси. Також українська боярська чи козацька провідна верства затратила свої провідницькі здібності і вартості, бо засклепилася у своїх класових інтересах і дбала про свої матеріальні користі та вигоди для «панства нещасного, й лакомства великого», не звертаючи увагу на потреби цілості й історичне завдання. Так довго народ не поборював і не виступав проти родової аристократії, як довго мужньо і хоробро боролася за силу і велич своєї держави, як довго своєю творчістю уміла розвивати, підносити й кермувати цілим життям.

Наприклад, англійська родова аристократія  ще й тепер вдержала своє провідне становище, бо не засклеплювалася в собі, втягала в свої ряди всіх здібних і творчих одиниць і допускала інші верстви, як міщанство й робітництво, до кермування державою. Вона не лише здобула і поширила світову імперію гордого Альбіону, але уміє нею володіти.

Провідна верства, національна еліта, дбає не лише про заспокоєння потреб даної суспільності, жиючого покоління, але вона втілює і висловлює всі історичні завдання і потреби цілої нації в її історичному ставанні, вона є виявом сили, життєздатності й всіх творчих елементів, удержуючи тяглість проводу, організації кермування і розвитку цілого національно-суспільного життя. Також проводу нації не творять ті люди, що переходово при владі чи мають у своїх руках адміністративний апарат, як це діється в демоліберальних державах з партійним парламентаризмом або в державах абсолютної монархії, деспотії  чи в поліційній державі військової чи бюрократичної диктатури, опертої на фізичному насильстві (царат, совіти, монархічна Іспанія і так далі). Правдивим проводом нації, правдивою національною елітою є всі найкращі, найактивніші й найбільш продуктивні елементи з усіх верств, що представляють потреби суспільності, нації й держави. Не раз треба посвятити життям і майном даного живучого покоління, щоби виробити і вдержати провідне місце для своєї нації, здобути для неї нові простори і сили розвитку…

Провідна верства має дбати про історичні завдання і потреби цілої нації, всіх поколінь, щоби піднести і розвинути всі її сили на вищий рівень, як також має дати синтез всіх вартостей і зусиль і має бути виявом всіх творчих сил і здібностей нації. Мусить уміти творити і організувати внутрішнє і зовнішнє  життя нації, мусить творити духово-культурні і етичні вартості, мусить принести нові ідеї, щоби запліднити душі й серця, мусить уміти організувати і розвивати всі продукційні сили суспільно-господарського і цивілізаційного життя, мусить уміти володіти і кермувати державно-політичним життям, мусить уміти мужньо і героїчно боротися. Провідна верства мусить складатися з найкращих і найбільш активних та продуктивних людей меча —воїнів, політиків – організаторів суспільно-національної продукції, підприємців і людей праці та творців духово-культурних вартостей, творців ідей. Отже, провідна верства повинна складатися з найкращих одиниць – воїнів, політиків, з активу селянства, робітництва і підприємців – людей праці та найкращого елементу інтелігенції і молоді – носіїв і творців ідейно-духових вартостей.

Мірилом вартості проводу є не походження, приміром родова аристократія, не матеріальний стан чи суспільне становище, не сама освіта, але моральна вартість, сильний характер, здібність до продуктивного діяння і праці для добра загалу.

Хто найкраще й найбільше працює для добра нації, той здобуває собі своєю вартістю і здібністю право провідництва, яке накладає більше обов‘язків і більше зусиль і більше відповідальності.

Правдивий провід цінує ідеалізм і героїзм, бо дбає не про свої власні інтереси, але про добро цілості. Силою свого духа, запалу й відданості ідеї, яку приносить, здобуває душі й серця загалу і пориває їх до кращого, нового життя.

Провід мусить вірити у власні сили і здібності та в сили свого народу, щоби його привести на вищий рівень розвитку. Провід мусить відзначатися силою волі, могутності, владарністю і здобувчістю, здібністю до продуктивної праці і творчості, щоби здобути собі право провідництва і його оправдати в праці і боротьбі. Провід мусить бути войовничого, хороброго, мужнього характеру, щоби встоятися у боротьбі і суперництві. Провід не має лише «панувати», але тим більше працювати корисно і продуктивно, вважаючи це своїм обов‘язком. Провід несе більшу відповідальність не лише за себе, але й за других, за долю цілої нації.

Якщо провід хоче організувати ціле життя й вимагати карності, мусить в першу чергу вимагати від себе внутрішньої самокарності і дисципліни.

Крім того, провід мусить відзначатися бистрою інтелігенцією і мати глибоке знання життя, людей і цілого національного і державно-політичного життя, щоби уміти тим краще справніше ним кермувати.

Як не може бути роздвоєння між проводом суспільності і Нації-Держави, так не може бути розподілу між політичною елітою, військовою, господарською чи культурною. Національна еліта – це еманація і синтез  найкращих і найбільш продуктивних одиниць з політичного, військового, культурного і суспільно-господарського життя. Національно-політичний провід завершує й очолює провід військового, культурного і суспільно-господарського життя, бо найкращі елементи з військового, культурного й суспільно-господарського життя творять його копулу й корону. Національно-політичний провід безпосередньо відповідає й кермує цілим національно-державним життям, наприклад як це було в часах Хмельницького, де найкращі представники всіх верств творили провідну верству відродженої в революції Нації-Держави, представники хуторянського і городового козацтва: Богун і Кричевський, представники Січі: Бурлай, представники української шляхти: Юрій Немирич, Морозенко та представники міщанства й селянства. Зле діється, коли тільки творці духово-культурних вартостей, ідей, посягають по право на виключне провідництво, як колись в часах панування касти жерців, боротьби духовенства й панства за політичну владу, чи коли влада дістається в руки партійної інтелігентщини, наприклад у часі французької революції, української доктринерської інтелігенції, відірваної від національного ґрунту у 1917р. чи російської інтелігенції за часів Керенщини чи большевизму.

Також зле діється, коли здобуває владу сама військова кліка, як наприклад в часі упадку Риму, або військова диктатура Прімо де Рівери в Іспанії без духово-ідейної підбудови.

Некорисно відбивається на національно-державнім житті, коли захоплюють владу в свої руки представники господарського життя, чи це буде панування гроша плутократії в демоліберальному устрої капіталізму чи влада опиниться в руках анархічної вулиці, анархо-синдикалістів, або в руках доктринерів і невиробленого пролетаріату, наприклад у Франції бланкісти 1848р. Крім цієї єдності всіх ділянок життя і вміння всі ділянки організувати й ними кермувати для добра цілої Нації-Держави, та активна провідна меншість мусить бути органічно зв‘язана зі загалом; більшістю, яку мусить постійно своєю працею і творчістю активізувати, запліднювати і підтягати до гори, щоби не була відділена від того резервуару свіжих сил. Якщо загал буде пасивний і мало продуктивний, то буде колодою гальмувати найкращі почини провідного активу і не буде допливу нових, здібних провідних одиниць. Провідний актив – це неначе протоплазма в клітині, що оживляє і в‘яже в одну цілість цілий організм, це неначе кров і нервова система, що оживляє і порушує цілим організмом. Знову ж цілий організм доставляє своїх животних сил і енергій.

Для наростання нового проводу треба з одної сторони відповідної духово-ідейної атмосфери, насиченої ідеалізмом, героїзмом, запалом творчості, енергією чину й здобувчості, з другої сторони, треба відповідних засад і методів суспільно-політичної організації й селекції проводу.

Серед атмосфери матеріалістичного уживання і вигідного життя, серед атмосфери пасивності й спокою китайщини чи Індій, серед атмосфери анархії й розгнузданості в боротьбі всіх проти всіх, атмосфери доктринерства і літературщини, провансальства чи закостенілої візантійщини не назріє нова провідна верства.

Загально можемо так поділити засади й методи суспільно-політичної організації й селекції проводу:

1.      механічно-індивідуалістичний метод у лібералізмі, демократії, капіталізмі, анархосиндикалізмі, бюрократії, в олігархії – пануванні кліки, кількох;

2.      механічно-колективістичний в соціалізмі, комунізмі, в кастовості;

3.      органічний метод:

а)   органічно-кровний, родово-територіальний в родовій аристократії феодалізму, в класократії;

б)   органічно-становий, професійно-синдикалістичний метод;

4.      органічно-духовий і суспільно-продуктивний метод, націократичний, якого підставою є ідея, світогляд, віра, етичні вартості і праця для добра цілості як лицарські  чи релігійні Ордени.  Це ідео-працекратичний метод організації й селекції проводу.

Український націоналізм уважає, що ані механічно-індивідуалістичний метод, ані механічно-колективістичний, ані органічно-кровний, ані становий не дасть сильної організації й селекції проводу, але націократичний, суспільно-продуктивний, ідео-працекратичний метод організації дасть здорову органічну селекцію нового проводу Нації.

На яких засадах опирається органічно-продуктивний, націократичний метод організації національної еліти?

В посвяті для ідеї, в праці, творчості й боротьбі для добра національної спільноти, відбувається природний добір найкращих і найбільш активних одиниць з усіх верств, що здобувають собі право провідництва своєю вартістю, характером і здібністю продуктивно діяти. Суспільно-продуктивна праця, здібність проводити й організувати життя, творчість і посвята для добра нації, визначає провід.

Більший обов‘язок праці, моральна дисципліна і більша відповідальність перед минулими і майбутніми поколіннями за долю цілої нації, є передумовою права провідництва.

Засада провідництва – особистої відповідальності й більше продуктивної праці, вимога вмілості, інтегральності й розподілу праці під кутом потреб цілості – це засади організації проводу, оперті на духово-ідейній зв‘язі спільноти, а не механічно-індивідуалістичної спілки, і на засаді ієрархії індивідуальностей, що органічно виростає з низових клітин.

Бо істотою провідництва є не назначування згори в долину поодиноких людей на провідні становища, бо це маємо в бюрократії, війську, в церковній ієрархії.

Істотою й завданням провідництва є більшою моральною вартістю, більшим вольовим зусиллям, більшою продуктивністю праці та творчістю, більшим обов‘язком та особистою відповідальністю вибитися наперед і організувати життя краще і корисніше від других і власним прикладом проводити, немов старшина на полі бою. Іменування – це лише формальне визнання більше продуктивної праці та творчості, більшої вартості та здібності особовості.

Провідництво – це вимога: сильної особовості, більшого обов‘язку праці, більшої самодіяльності й більшої відповідальності.

Провідництво – це розподіл і організація праці, відповідно до здатностей особовості під кутом розвитку всіх сил нації.

Провідництво – це синтез і еманація всіх творчих сил нації для піднесення її могутності та творчості.

Провідництво – це власним прикладом вести, краще організувати й кермувати національно-суспільним життям. Тільки той, хто більше та краще працює, хто почувається до більшого обов‘язку й відповідальності, хто краще творить і краще організує життя, хто власним прикладом підносить других і веде, хто проявляє сильнішу особовість – той стає провідником.

Треба нам якнайбільше плекати культ провідництва, авторитет і вартість проводу та якнайбільшу зорганізованість і дисципліну залізних маршових колон, римських когорт, що завойовували світ, залізних княжих дружин, що прибивали щит на мурах Царгороду і лицарських орденів, що завойовували нові землі, треба засвоїти собі дисципліну й організацію праці й боротьби піонерів та пробивати нові шляхи!

Бо сильний провід, сильна зорганізованість народу, є підставою сили нації й держави. Боротьба за державність і організація державного життя вимагає від нас плекати й засвоїти собі якнайбільше організаційних і провідницьких здібностей, володарських, героїчних і здобувчих прикмет, бо все треба буде творити й організувати власною силою й працею, щоби Україна дорівняла провідним народам світу.

Організованість є одною з підставових форм суспільного життя. Ціль його опреділює, провід означує і кермує, організованість оформлює, помножує сили, усправнює діяння і дає практичний синтез і план реалізації, праця та творчість оживляє і узмістовлює. Ціль, провід, організованість і праця – це чинники суспільного життя. Суспільна організованість вимагає цілі та плану діяльності, кермівних чинностей проводу, скупчення і розположення сил і діяння, врешті піднесення видатності – продуктивності праці.

Правдива організація не опирається на механічному виконуванні чинностей згідно з інструкціями чи згори поданим планом, як праця машини, але на внутрішньому пов‘язанні людей спільністю праці й ідеї, щоби помножити їхні сили, усправити й управильнити їхнє діяння і піднести продуктивність праці. Організація боротьби, праці чи влади – це в першу чергу організація сили, життєвих енергій чину. Вона охоплює живих, діючих людей з різними здібностями, з різними властивостями й характерами. Вона не є механізмом атомів чи автоматів. Правдива організація мусить бути динамічною і суспільно-продуктивною. Вона має розбуджувати, визволювати та скупчувати якнайбільшу кількість і якість енергій і сил живих людей до діяння і творчого розвитку. Засади й методи організації залежать від розвитку суспільного життя, від психічних властивостей людей, від культурно-цивілізаційного розвитку й панівних ідей. Інакша була організація в добі феодалізму, інакша в часі абсолютних монархій, інакша в добі демолібералізму й капіталізму, інакші є засади й методи організації большевизму, інакші націонал-соціалізму, інакші фашизму.

Кожна нація й держава залежно від свого розвитку в різні епохи мала різні засади й методи організації, подібно змінялися засади й методи організації, подібно як змінялися засади й методи організації, подібно як змінялися засади й методи організації війська. Добра організація, яку дає добрий провід, є підставою могутності й розвитку народів. Політично-організаційний геній залізного канцлера Бісмарка і добра організація армії Мольтке створили підвалини під  могучість і перемогу Німеччини. Організаційний геній Риму створив величезну силу й володарство над світом…

Організованість треба розуміти якнайширше. Під сильною, суспільно-продуктивною організованістю розуміємо добру і сильну організацію внутрішнього і зовнішнього життя нації, сильну організацію держави-влади, організацію адміністрації, організацію армії, організацію політичного життя, організацію праці, суспільного, культурного, господарського і цивілізаційного життя.

Чим більше складне суспільне життя, тим сильніша та справніша мусить бути його організація. Можемо здебільша розрізняти такі засади і методи організації:

1.      механічно-хаотичний, індивідуалістичний метод організації в спілки, де люди є зовні доривочно пов‘язані спільністю інтересів чи праці, наприклад бюрократія, акційні спілки, товарові доми, партії;

2.      механічно-колективістичний метод як у Совітах, де людина втрачається в механізмі маси і де її трактують, як робота чи кільце у великому механізмі, наприклад орда, стадо, велика фабрика;

3.      ієрархічно-провідницький метод, як у армії чи церкві;

4.      суспільно-продуктивний, функціональний метод, де ієрархічно-провідницький принцип зіставляється з планово зорганізованою працею громади, спільноти.

Суспільна організація в постановці націоналізму вимагає якнайбільшого розбудження і визволення всіх енергій та здібностей в цілі примноження сили, планованого та справного діяння й якнайбільшого піднесення духовної та матеріальної продуктивності праці для розвитку всіх сил нації. Націоналістична організованість спирається на таких засадах:

1.      на спільноті духа, ідеї та праці, на духовному, а не механічному пов‘язанні людей;

2.      на засаді інтегральності й зрізничкованості;

3.      на засаді ієрархії й гармонійної співпраці індивідуальностей;

4.      на засаді провідництва і повної співзвучності між провідником, помічним фаховим штабом і виконавцями;

5.      на засаді спланованості і цілеспрямованості;

6.      на засаді координації, концентрації, управління і розподілу праці;

7.      на засаді продуктивності і економії сил, як найбільшої видатності праці і цільового зужиття сил;

8.      на засаді раціональної організації праці і функціональності, щоби кожен був на своєму місці відповідно до своїх здібностей та спроможності, щоби при помочі якнайменшої витрати сил осягнути максимум і усунути всякі тертя й суперечності. Функціональний метод раціональної організації праці Тейлора чи Форда звертає увагу в першу чергу на справне пов‘язання виконуючих функцій, не звертаючи уваги на вартість і духовну продуктивність  людини, але суспільно-продуктивний метод організації дбає не лише про справність функції  при розподілі праці, але про піднесення духовної продуктивності людини;

9.      націоналістична організованість спирається на духовній і суспільній продуктивності, активності і вартості особистості;

10.    на глибоких психологічних властивостях, етичних основах і вартостях на

а) обов`язку праці й особистій відповідальності;

б) дисципліні й почутті честі;

в) якнайкращій виконності, самодіяльності й починовості.

Організованість – це лад і порядок, справність і плановість діяння, точність і докладність.

Україні треба буде не лише слухняних і добрих виконавців, але якнайбільше підприємливих, ініціативних, творчих і енергійних людей на всіх ділянках. Організація не може механізувати й душити здорової починовості людей, як наприклад в демоліберальній і капіталістичній дійсності. В українському народі є слабо розвинені організаційні здібності, які мусимо розвинути і плекати. Адже колись наші предки здвигнули могучу, сильну, зорганізовану імперію Володимира Великого!

Поляки, між іншим, через свою організаційну невиробленість і нездарність загирили свою державу й армію.

Також і москалі своїм доктринерством і організаційною нездарністю довели до величезного розладдя й хаосу в господарському житті, в комунікації, в армії.

Ми, націоналісти, мусимо уміти організувати не лише революційні кадри й поодинокі акти й акції, але мусимо вчитися організувати велику революцію і українську імперію на просторах Совітів, узяти в карби організації й дисципліни розбуджені революційні сили народних мас і зорганізувати їх у сильну державу. Ми мусимо вчитися організувати державу, адміністративний апарат, організувати армію, організувати господарське життя, промисел і торгівлю, організувати суспільне життя в професійних організаціях, організувати культурну і цивілізаційну працю, організувати технічний розвиток України, комунікацію і т.п.

Націоналіст-революціонер є не лише відважним, мужнім борцем і носієм нової ідеї, але він мусить уміти будувати і організувати ціле життя на засаді нової ідеї для всебічного розвитку всіх сил нації.

Україні треба мужніх, відданих їй на життя і смерть борців, творців нових вартостей, фанатичних апостолів нової ідеї, мудрих і рішучих державних мужів, хоробрих воїнів і полководців, глибоких учених і великих митців, сміливих підприємців і сильних людей праці, добрих, енергійних організаторів нового життя. Треба, щоби всіх оживляв революційний дух, опромінювала націоналістична ідея, та кермувала тверда, залізна воля чину, боротьби й перемоги. Доля України рішається в наших душах і серцях, на усіх фронтах запеклої боротьби й витривалої енергійної праці та творчості.

Треба нам організувати цілий націоналістичний рух, як духово-ідейне вогнище і суспільно-політичний центр, довкруги якого зорганізовується ціле життя нації, армія і держава. Треба організувати рух і ціле національно-суспільне життя не лише згори, шляхом назначування провідників, організування штабу й провідного центру, але треба також організувати життя з долини, серед мас вилонювати актив, кермівні клітини, що будуть діяти серед народу та для народу, вичувати кожночасні потреби й їх заспокоювати. Провідний актив в‘яже всі ділянки з провідним центром у одну органічну цілість, кермовану одною волею та спільною ідеєю. Провідний актив є нервовою системою і кров‘ю цілого організму й через свої розгалуження в‘яже, координує й усуцільнює поодинокі ділянки, щоби не засклепилися в собі й не розсипалися на цілий ряд атомів і груп. Треба, щоби ціле життя нації було так одноціло зорганізоване, немов той організм з одною волею, з одною душею й серцем, з одним мізком, хоча з різними можливостями й почуваннями, з різними потребами і органами.

 

 

 

 

НАЦІОНАЛІЗМ І ДЕМОКРАТІЯ

 

Демократія є погляд і форма організації суспільно-політичного й державного життя, що опирається на рівності й повній свободі всіх людей творити різні суспільні, культурні й господарські організації й політичні партії, яка уважає підставою й джерелом держави волю народу, в розумінні волі механічної більшості. Більшість має кермувати цілим суспільно-політичним життям і державою. На підставі суспільної умови – волі більшості, мало постати суспільне і державне життя, як учив Руссо та інші. Воля більшості вибирає шляхом п’ятиприкметникового голосування многоголовий провід політично-державного життя, що розділений на різні партії, блоки та групи.

Воля більшості є мірилом правди, мудрості, добра та справедливості. Завданням провідних людей є прислуховуватись до того,  що в голосуванні скаже та механічно випадкова більшість, маса, розділена на різні партії.

Демократія дає хибне та шкідливе розуміння народу, як механічної суми поодиноких людей, поділених на різні групи і партії. Демократія дає не лише хибне розуміння держави, але шкідливу її організацію, узалежнюючи її керму і долю від випадкової партійної більшості. Чи ж випадкова більшість голосуючої маси розбитої на поодинокі партії й розагітованої партійними демагогами може взяти в свої руки долю нації й держави, всі надбання, добро, кров і працю поколінь?! Чи ж може многоголове партійне представництво, вибране випадковою більшістю голосів розагітованої маси керувати державою, дати їй силу й одноцілий провід?! Чи ж многоголовий різнопартійний провід – Центральна Рада не загасила Української національної революції і Української держави 1917рр.?! Всупереч здоровій волі народу, військових і селянських з’їздів соціалістичні доктринери, демоліберальні партійники керувалися не добром народу, добром України, але соціалістичними доктринами й партійними програмами і баламутили народні маси.

Чи можна жертвувати долею України, мільйони жертв, крові і майна українського народу, щоб за досить учинити вимогам партійних демоліберальних програм і соціалістичних доктрин?! Хіба можна було в ім’я так званої рівності демократії дозволяти всім ворожим силам, як російським і жидівським партіям і українським доктринерам руйнувати і анархізувати Україну і доводити її до упадку? Хіба ж можна на рівні поставити тих усіх вірних Україні вояків і молодих героїв Крут, що своєю кров’ю окупили честь нації з партійними демагогами, самозваними  отаманами і руйнівниками, як то Винниченко, Скрипник, Затонський, різні Махни, що добили Україну і підготували грунт під наїзд більшовицьких орд?! Хто створив акт 1-го листопада, хто створив героїчні Крути?! Чи партійні демагоги й доктринери?! Чи може  розагітована і збаламучена партійна маса?! Чи  можна на рівні  трактувати руйнівника та шкідника з ідейною та чесною людиною?! Чи можна на рівні ставити героя і борця з боягузом і анархістом, працьовиту людину з ледарем і крикливим демагогом? Чи може розагітована партійними демагогами випадкова більшість вирішувати важливі державні справи, на яких вона не знається або доводити до упадку державу, як це діялося на Україні в добі козацької Руїни, Брюховеччини, Чорних Рад, або в часи Центральної Ради чи Директорії?! Чи може демоліберальна анархія і соціалістична демагогія не довели до кривавої, братовбивчої боротьби в Іспанії?! Чи ж під димовою завісою паперових гасел демократії і соціалістичного братерства Червона Московія не загарбала Україну, та її у страшний спосіб гнобить і визискує? А це все в ім‘я найбільше «гуманної» й найбільше «демократичної» системи рад і диктатури пролетаріату! Або чи  демократична колишня Чехословаччина не гнобила так само український нарід, як шляхоцька Польща чи монархічна Румунія чи також «демократична» радянська влада?! Або так багата в державну традицію, матеріальні здобутки й переможена в світовій війні Франція кидалася судорожно розбита, розсварена різними демоліберальними і соціалістичними партіями в той час, коли росла в силу  Німеччина й Італія.

Хоча демократія була основою державності Америки і дала змогу розвинутися її господарським силам, одначе тепер вже сама себе заперечує і грозить поважними політичними, суспільними і господарськими суперечностями, та культурно-цивілізаційною поверховістю і механічністю.

Демократія, мимо своїх фраз, не дає змоги висловитися правдивій волі народу, не віддзеркалює цілісності його потреб і не дбає про його добро і розвиток. В демократичній партійній системі не рішає правдива воля народу і його потреб, але партійні вожаки демагоги, що стараються добути підтримку народних мас різними обіцянками, яких, як правило не додержують. Демократія висловлює не волю й потребу народу, але поодиноких партійних груп і клік, що заслоняються волею народу і баламутять народ. Вони тільки на словах керуються волею і добром народу, а в дійсності дбають про інтереси своїх партійних чи класових груп. Народ, замість одноцілої сили, свідомої своїх завдань, є розбитий і розсварений на різні партійні групи, які борються за владу. На правду демократія не представляє влади народу, бо під маскою народоправства здобувають владу різні партійні групи та кліки, або укриті інтереси поодиноких класових груп, багатих класів капіталістів і міщанства, або класових інтересів відірваного від національного ґрунту пролетаріату під впливом інтернаціонального марксизму. Не  воля і добро народу рішає, але партійні демагоги і укриті класові інтереси мають вплив на державну владу. Замість удаваної рівності та свободи є найбільша нерівність і всевладність поодиноких партійних клік і партійних вожаків, панує тиранія многоголової партійної більшості. Надто партійні демагоги і так звані народні представники в партійних демоліберальних парламентах заслонюють волю народу своєю безвідповідальністю і своїми  груповими  інтересами. Демократична система, шляхом виборів і волею випадкової механічної більшості не дає доброї селекції проводу найкращих і найсильніших, здібних і характерних людей з усіх верств, але видає найбільших крикунів, безвідповідальних демагогів і парламентарних махлярів, що за всяку ціну стараються вдержатися при владі чи здобути владу. Чи 120 або 125 голосів має рішати своєю випадковою більшістю розагітованої маси про провідницьку вартість та ідейність вибраної людини, або про правильність і доцільність даної справи чи думки?!

Чи більшістю голосів творилися великі історичні факти, повстання великих держав та імперій?! Чи сила і велич української держави Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького опиралася на голосуванні і волі механічної більшості чи на залізній волі  і могутності сильного проводу, опертого на силі народу?! Не шляхом партійного голосування вирішується доля народу, але залізною волею й чином сильного проводу, що веде і організовує цілий народ до боротьби та праці. Чи не започаткували сильних ідейних рухів і переломів релігійних, духовно-культурних і суспільно-політичних великі індивідуальності та провідний актив, що здобув серця і душі народу?! Демоліберальне розладдя і партійне розбиття не створюють партійної атмосфери для утворення сильних індивідуальностей, яких демократія заздро не терпить і старається всіх і вся зрівняти до пересічності. Демократія підриває державницьку думку, силу та здібність державницького будівництва, бо роздрібнює силу народу й ослаблює волю могутності і владарства нації, на місце якої ставить змінну волю механічної партійної маси та підриває авторитет сильного проводу та одноцілої державної влади, яку механічно ділить й наставляє проти себе. Демоліберальна держава стала установою взаємного убезпечення і роблення інтересів, немов великий товаровий дім, або біржа, перебираючи обов’язки  «нічного сторожа» життя і майна, одиниць. Демократія приносить безвідповідальність, різношерстість законодавчої влади, що керується не добром народу, але інтересом партійної чи класової групи, нестійкість і слабкість виконавчої влади, що узалежнена від партійного ключа, від різних партійних коаліцій і блоків, позакулісної гри різних груп та інтересів. Тому не може вести рішучої, тяглої сильної політики ані внутрі, ані зовні, бо завжди числиться з цим, що на це скажуть поодинокі партії, як також уважає, щоб не порушити групових інтересів виборців. На місце характерних і відповідальних державних мужів, відважних політиків, приходять до голосу партійні демагоги й парламентарні гравці. На місце сильних мужів, людей праці приходять пересічні спритні обивателі та спекулянти на політичній біржі, яким залежить не на добрі народу, але на власнім інтересі і вигоді, на здобутті платних  і впливових становищ.

Демократична система під оглядом суспільно-моральним і виховним не видає сильних характерів і сильних індивідуальностей, але навпаки спричиняє роздвоєння душ, брак виразної оформленості, половинчатість, безвідповідальність, облуду, слабкість волі, роздрібнює і розхитує національно-суспільне життя. Під культурно-цивілізаційним оглядом створює плиткість, поверховість і ставку на кількість і пересічність, але не якість, глибину і творчість сильної особовості. Людина і життя без виразного духовного обличчя і оформлення розпливається у вічно змінній масі. Людина стає поверхова, змінна, мірна, приземна, самолюбна. Приходить до голосу маса, карловаті душі, гомункульози, політичні крамарі та спекулянти, а не сильні мужі, особистості, люди чину. Під оглядом суспільно-організаційним опирається на механічному зовнішньому пов`язанні людей, зв`язаних спільними інтересами. Впроваджує хаос, груповість, отяжілість пустопорожню, репрезентаційну, довгі засідання, безплідні дискусії, цілковите ослаблення дисципліни, почуття обов`язку й відповідальності. Все має вирішувати випадкова маса, більшість голосів, а не доцільність, розуміння і вага справи.

Щоб перемогти демолібералізм треба найперше перемогти хаотичну, безобразну, мряковинну духовність і змінність поглядів демоліберального світу, безвідповідальної механічної маси й розсвареної партійщини. Не число, випадкова більшість вирішує, але чин, праця, творчість і вартість особистості й добро цілого народу. Тому український націоналізм на місці хаотичної демократії, що роздрібнює нарід на цілий ряд партій та груп, дає вищу органічну форму організації суспільно-політичного і державного життя – націократію, яка опирається на добрі, внутрішній спаяності й одноцілій зорганізованості національної спільноти.

Треба вже раз собі усвідомити, що демократія не означає правдивого народоправства і волі народу-суверена, але спроваджує нарід до рівня партійної маси, що лібералізм не означає свободи, лише допроваджує до панування спритних і багатих самолюбів, що соціалізм-марксизм не запевнює народові суспільної справедливості й не приносить добра для працюючого люду, лише зміну фірми й визиск.

Націократія, а не демократія, означає правдиву силу і владу зорганізованого народу в національну спільноту. Націократія висловлює волю і добро цілої нації, всіх поколінь, всіх верств, а не поодиноких партійних та класових груп випадкової більшості. Нераз у історії траплялося, що здеморалізована випадкова більшість при владі доводила державу до розбиття й упадку, як прим. Центральна Рада, боротьба партій у Греції і т.п. Націоналізм протиставляє всіляким формам демоліберальної системи, чи це буде аристократична, шляхотська демократія й самовладство, як у давній Греції, у шляхотській Польщі, чи це буде панування мас і вулиці – охлократія, чи це буде парламентарна, партійна демократія, започаткована французькою революцією, чи це буде в кінці брехлива селянсько-робітнича «демократія» совітів, за якою криється всевладність партійної кліки Сталіна. Звичайно демократія скінчиться або анархією вулиці, як у французькій революції й на початку російської революції, або диктатурою, як прим. Цезар, Наполеон, Сталін, Муссоліні, Гітлер, генерал Ф.Франко.

Націократія органічно виростає з духа і потреб народу та старається зорганізувати ціле життя під кутом добра національної спільноти, ідеї та праці.

Ми не сміємо допустити до того, щоби ради партійних програм демократії чи соціалізму, ми жертвували добром цілої нації, як це було в 1917р. Ми мусимо оцінювати всі доктрини, ідеї, погляди й політичні форми під кутом добра України, її історичних потреб і історичних завдань, наскільки вони спричиняються до нашої сили і розвитку. Не нагинати й не жертвувати цілого життя і сили народу для якоїсь штучної доктрини й політичної партійної програми, як це робили дотепер демоліберали й соціалістичні доктринери, але все мусить бути витвором національного духу, національної волі, виявом життєвих потреб і розвитку та дбати про добро, силу й велич нації.

Саме націократія полягає на тому, що організує ціле життя нації відповідно до його духовної й фізичної праці, відповідно до його суспільно-політичного положення й історичних завдань, щоби перемінити нарід з розбитої на партії маси на монолітну, зорганізовану національну спільноту, одуховлену одною великою ідеєю, спільною метою під кермом сильного проводу, що виростає з усіх верств і працює серед народу і для народу.

Націократія, це ціпка організація цілого народу й поодиноких ділянок життя для добра, сили й розвитку всіх сил нації.

Націократія – це спайна організація національної сили, праці та творчості, це здорова селекція національного проводу і сильна організація держави, оперта на органічній єдності національної спільноти. В націократії вирішують не партії, групові інтереси, але добро цілої зорганізованої нації у праці та для праці й могучості.

 

 

 

НАЦІОНАЛІЗМ І ЛІБЕРАЛІЗМ

 

Лібералізм – це погляд і форма організації суспільного, політичного, державного і господарського життя на підставі повної свободи одиниці. Мірилом підходу до всіх справ є необмежена свобода та інтерес одиниці. Суспільне, політичне і господарське життя лишається на вільну гру суспільних і індивідуальних сил. Хай все плине свобідно й необмежено, хіба волею й інтересами інших одиниць. Такий підхід до суспільного життя, опертий на необмеженій вільній грі сил доводить до розбиття й анархії, до увільнення від усяких обов`язків і законів, до вільної любові, до вільної необмеженої конкуренції, погоні за зиском і визиском слабших. Наслідком політичного лібералізму є економічний лібералізм, капіталізм, що приніс замість свободи і рівності визиск і панування грошей, егоїзм, гризню класів. Лібералізм замість свободи одиниці приносить її залежність від сильніших матеріально і брутальніших, приносить самоволю, нерівність, визиск, егоїзм, панування клік, неморальність, безпринциповість та слабість духа й характеру. В консеквенції доводить до анархізму і нігілізму. Внутрішню й зовнішню свободу дає зорганізованість себе й довкілля, внутрішній і зовнішній лад та дисципліна, підпорядкування засадам і обов`язкові. Тому український націоналізм протиставляється всяким видам політичного і економічного лібералізму, капіталізму, що розбиває народ, націю, родину, мораль й особовість. Тільки сила й розвиток нації запевнює одиниці свободу й добробут. Коли нація поневолена, це відбивається на долі одиниць, як це бачимо в житті українського народу. Тільки відданість і праця для добра нації, для вищої цілі підносить людину й формує особовість.

Лібералізм, це сваволя, хаос і анархія.

Націоналізм – це дисципліна та свобода розвитку всіх сил нації, це свобода розвитку духа, думки, творчості та праці особовості в нації та через націю. Немає свободи без внутрішньої і зовнішньої дисципліни, обов`язку й відповідальності.          

 

 

НАЦІОНАЛІЗМ І АНАРХІЗМ

 

Націоналізм рішучо поборює анархізм, як теорію й практику, що хоче волю людини звільнити від усяких суспільних форм і знести державну організацію, а на її місці поставити довільні громади, чи вільні спілки одиниць, що хочуть спільно жити. Це руйнуючий, протисуспільний, протинаціональний, протидержавний, протиприродний і протиісторичний прояв. Чи це буде філософічно-світоглядовий анархізм, що в осередку буття ставить волю одиниці нічим не обмежену, приміром соліпсизм Макса Штірнера, чи це буде моральний анархізм-нігілізм, чи це буде суспільно-політичний анархізм Прудона й Бакуніна,  чи це буде анархо-синдикалізм, опертий на всевладності поодиноких професійних організацій, чи це будуть у нас прояви вільного спілчанства, анархічного громадівства Драгоманова і його духових дітей українського гуляйпілля Махнівщини та всяких отаманій. Ці всі види анархізму рішучо поборює український націоналізм, як історично-творча і державницька ідея і сила.

 

 

НАЦІОНАЛІЗМ І СОЦІАЛІЗМ

 

Демоліберальний і капіталістичний лад у своєму подальшому розвитку створили відповідне підгрунтя для повстання соціалістичних утопій – Сен-Сімона, Фуріє, соціалістичних доктрин, наукового соціалізму Маркса, Енгельса й соціалістичних рухів і організацій. Раціоналізм, матеріалізм, індивідуалізм, механізація життя, розвиток промисловості і міжнародної торгівлі, всевладність капіталу, постання робітничого класу, визиск пролетаріату та класовий егоїзм міжнародної фінансієри капіталістів створили відповідний грунт для постання соціалістичних доктрин і організацій. Вони підірвали духовно-етичні органічні основи суспільного життя нації, держави, родини, моралі, людської особовості. Демолібералізм механічним розумінням суспільного життя і роздрібненням на поодинокі групи, що взаємно себе поборювали, створив підстави для розвитку капіталізму, матеріалізацію й механізацію життя, й тим підірвав духовне коріння суспільного життя, відірвав як капіталістів так і пролетарів від національно-державного ґрунту, всередині спричинився до боротьби партійних і класових егоїзмів, а ззовні в умовах міжнародної виміни довів до інтернаціоналізму міжнародної фінансієри з одної сторони, а з другої до інтернаціоналізму видідиченого й визискуваного пролетаріату. З того поквапно скористали соціалістичні доктринери й демагоги, загострюючи боротьбу класів за матеріальні засоби продукції. Демоліберальна всесвітність, індивідуалізм й егоїзм демоліберальних крамарів, гонитва за матеріальним зиском, трактування праці як товару, підготували відповідне культурно-цивілізаційне, соціальне, господарське і політичне підґрунтя під постанням соціалістичного інтернаціоналізму й боротьби  класів.

Соціалізм, це відвернена вартість, позашлюбна дитина демоліберального, капіталістичного світу. Тут і там бачимо раціоналістичне доктринерство, бездушну, об`єктивну науковість і релятивність, віру в механічний поступ, тут і там бачимо боротьбу партійних і класових інтересів, тут і там бачимо матеріалізацію й механізацію життя, тут і там бачимо перевагу економічних чинників, перевагу матерії, тут і там бачимо не вартість особовості, але кількість, число, демократичну чи колективну масу, тут і там бачимо пацифізм і занепад духовно-моральних, біологічних і вольово-творчих первнів, тут і там бачимо атомізацію й хитання основ нації й держави, тут і там бачимо всевладність бюрократії, тут і там бачимо брак органічного наростання й селекції провідної верстви, тут і там бачимо штучність, поверховість і інтернаціональність культури й цивілізації, тут і там бачимо половинчасту людину, відірвану від національного ґрунту та глибин життя, кидану пристрастю чи гонитвою за інтересами, економічну і технічну людину, дарвінівську людину, а не героїчну, творчу особистість прометеївського чи фаустівського духа.

Чи ж у нас демоліберальне партійництво й доктринерство не проторювало доріг під наплив штучного, насаджуваного соціалізму різних видів, як Драгоманівщина, соціалістичне народництво радикалів, соц.-дем., есерівщина т.п. Як демолібералізм так і соціалізм були принесені на Україну ззовні з чужого поля і через Росію і штучно насаджені на Україні. Це витвори чужого духа і чужих інтересів, а не українського духа й українських потреб. Демолібералізм і соціалізм затамували природний розвиток української національно-політичної думки й сили та спрямували боротьбу за українську державність на зовсім інші всеросійські тори, починаючи від масонських лож, Кирило-Мефодіївського Братства, Драгоманівщини, народовців, демоліберального народництва й всесвітянства. Як демоліберальне партійне так і соціалістичне доктринерство оглядалося на Росію і дозволяло руйнувати Україну, замість підняти прапор боротьби за самостійну, соборну українську державність.

Треба найперше викорінити й випалити хабаззя демоліберального партійництва, щоби знищити в нас впливи соціалізму.

Націоналізм, як органічний витвір української національної волі та змагань, рішуче поборює всілякі прояви соціалізму. Український націоналізм безоглядно поборює Драгоманівщину, яка означає розкладаючі впливи московського духу, культурне й політичне москвофільство, інтернаціоналізм, вільне громадівство, віру в механічний поступ, боротьбу класів і солідарність з московським пролетаріатом, притуплення національної окремішності й загальмування розвитку національно-державницької думки і сили, що започаткувався від Т.Шевченка. Драгоманівщина була прокляттям для українського народу, бо демоліберальне всесвітянство й анархічне вільне громадівство було підхоже для українського гуляйпілля Махнів, прибило ідею української державності, а соціалістичне москвофільство пхнуло партійників у обійми російського молоха й підготувало грунт під навалу большевизму.

Український націоналізм поборює й виключає вцілому всілякі прояви соціалізму, як науки про суспільне життя, про організацію держави, як господарську й соціальну систему. Соціалізм розуміє суспільне життя механічно й опирає його на соціально-економічних первнях, на грі матеріально-продукційних сил і інтересів, де заперечується вартість і силу творчості духа, вольових зусиль, чину, ідеї і героїчних поривів.   Він заперечує вартість і підметність людської особистості, яка є механічним витвором суспільно-матеріальних обставин.  Людина стає роботом, атомом у суспільно-матеріальному механізмі, немов у великій фабриці. Скошарувати й перемінити ціле суспільне життя на велику, механічну фабрику – стає ціллю соціалістичних доктринерів. Ціле суспільне життя зводиться до приземної виміни матеріально-економічних сил і заспокоєння фізіологічних потреб. Техніка, економіка, фізика, хімія, фізіологія, продукція, боротьба класів – оце підставові чинники суспільного життя, культури й цивілізації. Величаві пориви історичного ставання й творчого людського духа, що проявляються в чинах волі, могучості, у великих завоюваннях римських когорт, вікінгів, хрестоносних походів, великих воєн і революцій, виправ і відкрить нових країв, як Колумба і Васко-да Гами, Амеріґа, Амундсена, Бирда і т.п. у великій цивілізаторській праці чи у величавих творах людського духа великих митців, поетів, письменників, учених, відкривців, творців нових ідей і рухів, що змінили обличчя світу – це все зводиться в соціалістичних мізках до механічного поступу, згори визначеного залізними фізичними законами, зумовленого економічними чинниками. Соціалізм підриває і розбиває духово-етичні й суспільно-політичні спійла національної спільноти матеріалізацією й механізацією життя, пісковою пустинею, й інтернаціоналізмом. А силу та глибину національної відрубності й історичної підметності зводить до племінної мовної окремішності, що витворилася серед однакових фізичних обставин спільного географічного положення й подібних економічних відносин і спільних інтересів.

Соціалізм не лише нищить творчість, силу волі людської особовості, відрубність нації, але підриває значення держави. Державу трактує як конечне, переходове зло, яку треба знищити, щоби ціле суспільне життя перемінилося у вищий рівень бездержавних, безкласових, комуністичних спілок, зв’язаних із собою спільністю матеріальних інтересів, спільними технічно-продукційними формами. Соціалізм розуміє державу як форму панування, насилля й визиску одного класу над другим, яку треба знищити. В той спосіб хоче інтернаціональний соціалізм розбити силу національно-державних організмів, щоби перемінити народ на обезголовлену, бездержавну, без національного ґрунту й бездушну масу, колективне стадо, щоби тим краще над нею запанувала інтернаціональна кліка політичних спекулянтів і щоби в той спосіб замаскували зуби й кігті завойовницького імперіалізму сильнішої нації, як за червоним фасадом Совітів криється брутальний імперіалізм Росії та інтереси жидівства. Держава у розумінні націоналізму є найвищою органічною формою і політичною організацією життя нації для всестороннього розвитку всіх її сил. Бо тільки власна, самостійна держава забезпечує народові свобідний розвиток у нутрі, а силу назовні. Як довго будуть на землі існувати люди, так довго будуть існувати нації, держави і боротьба між ними. Бо тільки сильні державні народи мають значення. Тому, що поневоленому українському народові треба як найбільше плекати національну відрубність і внутрішню спайність, державницьку думку й силу, всякі соціалістичні впливи є крайньо шкідливі й ворожі, які треба на кожному кроці торощити.

Соціалізм є протиприродним, протисуспільним, протинаціональним і протидержавним, крайньо руйнуючим явищем, що треба в нас викорінити й випалити розпеченим залізом у вогні революційної боротьби. Матеріалістичному приземному соціалізмові треба протиставити силу героїчної націоналістичної духовності; соціалістичному доктринерству й фарисейству соціалістичних талмудистів, відірваних від національного ґрунту треба протиставити глибоку всеобіймаючість, яскравість і ударність націоналістичного світогляду, що органічно виростає з української духовності, життєвих потреб та історичних змагань України; соціалістичному інтернаціоналізмові і боротьбі класів треба протиставити дисципліну й солідарність національної спільноти; соціалістичній бездержавності треба протиставити силу й авторитет української державності, залізну волю могучості, владарності та здобувчості. Соціалістичній колективній стадності й автоматичності суспільного механізму треба протиставити зорганізованість зрізничкованого суспільного організму, вартість проводу й особовості.

Соціалістичній зматеріалізованій інтернаціональній культурі й технічній цивілізації треба протиставити глибоку, героїчну, органічно-творчу національну культуру й велич цивілізаційної праці. Соціалістичному пацифізмові треба протиставити воюючий націоналізм узброєної, сильної нації. Соціалістичній змеханізованій бюрократичній економії з усуспільненням приватної власності треба протиставити зорганізовану, продуктивну, органічну національну економіку, що підпорядковує індивідуальний і класовий інтерес добру цілої нації, зосереджуючи здорову приватну власність та ініціативу. Соціалістичній класовій ворожнечі, механічній «уравніловці», примусові праці, треба протиставити новий суспільний лад національного солідаризму праці, опертий на національній солідарності та співпраці всіх верств, суспільній справедливості на вільній чесній праці вільних людей, а не сколективізованих роботів і невільників.

 

 

НАЦІОНАЛІЗМ І КЛАСОКРАТИЧНА ДОКТРИНА ЛИПИНСЬКОГО. РЕВОЛЮЦІЯ І РЕАКЦІЯ

 

Як демолібералізм і соціалізм, так класократична доктрина трудової аристократичної монархії є штучною доктриною, що не відповідає українським відносинам, потребам і змаганням. Вона опирається на таких засадничих підставах: територіальному патріотизмі, аристократизмі, консерватизмі, трудовій дідичній монархії, класократичній селекції проводу довкруги поміщицького хліборобського ядра. Класократичної організації суспільства й господарства і на політичній концепції союзу трьох Русей.

Не почуття, свідомість, вірність і відданість національній спільноті, боротьба і праця для її сили й розвитку опреділює приналежність до української нації, але земля, сам факт замешкання і зв’язок з українською землею приміром польських і московських поміщиків спонукає їх до будування української держави. Тут рішає не нація і боротьба за неї, але земля. Чи той увесь зайшлий чужий елемент, що мешкає на українській землі, як поляки, москалі, жиди, мадяри, чехи, румуни, приніс коли небудь добро для українського народу, чи лише його коштом, соками його землі та праці жирував і жирує, як колись польська шляхта, або московське чи москвофільське дворянство?! Про це хіба не треба багато розписуватися і говорити. Самі факти аж надто наглядно били і б`ють по плечах спрацьованого українського народу, якому загарбали його прадідівську землю чужі зайди і живляться багатством його землі, коштом його родин і дітей, відбирають йому землю, хліб і працю й жирують на його кровавиці. Колись так робили польські поміщики й урядники, або царські дворяни й чиновники, а тепер те саме роблять, тільки під іншою фірмою, большевицькі комісари, московські й жидівські зайди.

Також відновлення родової поміщицької аристократії, довкруги якої має об`єднатися весь хліборобський клас, нація і держава є шкідливе. Ті недобитки польського поміщицтва, московського, змосковізованого і українських ¾ «білих круків», вже раз виказали свою руйнуючу, назадницьку й крайньо шкідливу роботу в часі гетьманату Скоропадського, закарбовану на плечах українського народу шомполами карательних отрядів і співпрацею з ворожими Україні білогвардійцями.

Як може бути проводом і державотворчим елементом здеградована розбита родова арестократія, яка керується інтересами своєї касти, яка вже раз своєю шкідливістю, розкладаючою роботою спричинилась до упадку старої Польщі та Росії. До слабкості Франції перед французькою революцією і яку змела так легко з поверхні життя демоліберальна і соціалістична революція в Німеччині.

Сама засада родової аристократії спричиняється до витворення родової кастовості, засклепленості й закостеніння класової боротьби, бо не дасть здорової селекції найкращих, найактивніших елементів з усіх верств. Тож принцип трудової дідичної монархії не спасе України, як не спас в 1918р., навпаки, період Скоропадського причинився у великій мірі до упадку української держави, бо представив молоду українську державність як чорну реакцію і знаряддя  в руках поміщиків і царських чиновників, з чого скористалиcя большевики.

Сила народу і його визволення залежить не від самої форми державного устрою монархії чи республіки, але від монолітності й зорганізованості цілої нації довкруги сильного проводу й спільної великої ідеї.  Сам принцип трудової дідичної монархії не спасе й не визволить Україну, й не запевнить її сильної державної влади внутрі й назовні. Це залежить від сили й зорганізованості нації й проводу.

Не раз принцип дідичної монархії спричинився до роздрібнення Німеччини й Італії на дрібні князівства, коли поодинокі монархи та князі розпоряджалися своїми краями й народами, як своєю власністю. Також і «недоношений гетьман» Скоропадський пробує торгувати українськими землями. Карпатську Україну хотів продати мадярам, а Донеччину чи Кубань відпустити донським козакам, щоби створити якусь Козакію.

Дідична монархія може бути зовнішньою формою й символом єдності й тяглості держави, зокрема імперії, як наприклад Італії, Англії, Японії, колись Німеччини. Одначе треба здати собі справу, що не завдяки династії Англія, Японія чи Італія стали сильними, але завдяки англійській, японській чи італійській національній спільноті, яка є підставою могучості тих імперій, а монархія лише зовнішньою формою єдності. Не династичний принцип об`єднав і визволив Італію, Німеччину, балканські народи, Польщу, Україну, Ірландію, але національний. Династичний принцип Австрії, Туреччини і Росії не витворив нових націй та не зумів знищити поневолених народів. Національний принцип і живучість нації були сильніші від династичних форм. Національна революція була сильніша від реакції.

Декого може збаламутити це, що національне визволення Італії зв`язане з сабавдською династією, а національне об`єднання Німеччини відбулося довкруги пруської династії. Династії були лише зовнішнім символом для національного визволення й об`єднання. Адже той самий династичний принцип не давав змоги з`єднатися Німеччині з Австрією в одну велику соборну націю, доки не здобув влади націонал-соціалізм. Тут вирішним є не династичний принцип, лише національний.

Династична форма є пригожа в імперіальних державах, коли під берлом одного монарха: короля, імператора, цісаря чи царя намагається вдержати підбиті народи, як колись Рим, опісля Англія, княжа Україна, Росія, ягайлонська Польща і т.п. Нові держави не постають на підставі династичного принципу, але способом Цезаря, Наполеона, Хмельницького. Здібні, сильні індивідуальності здобувають собі в боротьбі владу і провід над племенем і «коронують себе самі». Тому не принцип трудової дідичної монархії буде підставою визволення і опорою сили української держави, але сила національної спільноти й сильного проводу, що веде український народ до революційної боротьби й перемоги.

Український націоналізм не ломить копія за устроєві форми, які змінюються залежно від положення і розвитку нації, але бореться за сильну верховну владу нації та проводу. На місці трудової монархії в час здобування та закріплювання української держави український націоналізм ставить національну диктатуру, оперту на зорганізованості цілої нації, на націоналізмі й одній політичній організації, що запевнить силу всередині й назовні. Опісля устроєвою формою буде авторитарна націократична республіка з верховною владою голови держави, з сильною виконавчою владою й національним представництвом усіх верств у законодавчих установах.

Консерватизм, як дальша підстава класократичної доктрини Липинського, не є творчою, лише повторюванням і наслідуванням пережитих форм. Український націоналізм намагається відродити й визволити сильні, героїчні володарські первні з глибини української історії й видобути з-під попелу традиції. Але це не сміє бути музейним переховуванням старих мечів, пам’яток, одежі й рукописів. Традиція мусить бути живою, діючою, динамічною силою, а не музейництвом і муміфікацією. Україні треба не консерватизму, але революційно-творчої натуги, щоби визволити всі дрімучі й здавлені сили та спрямувати до боротьби та праці.

Не консервативна ідея, консервативний дух, політична концепція консерватизму розбудить, пірве й оформить нові сили, лише революційна ідея, революційно-творчий дух. Англія може собі дозволити налюксус консерватизму, бо вона має що зберігати, консервувати. Але ми мусимо все наново здобути у революційному зриві. Не консерватизм Китаю чи Індій, ані не македонізація чи мексиканізація є для нас мірилом, але революційна натуга, що визволяє й оновлює та творить підстави під нове життя. Тому ми мусимо протиставитися всяким консервативним реакційним впливам і намаганням повторювати чи наслідувати старі пережиті форми. Класократична доктрина Липинського дає хибне розуміння нації, яку творить і опреділює держава. Тому української нації нема як довго не постане українська держава. Чи державна форма колишньої Австрії чи Росії була підставою і мірилом окремішності нації?!

Знову ж, класократичний метод організації нації, держави, суспільності,  й селекції проводу довкруги поміщицького ядра та трудової монархії на підставі територіального патріотизму й аристократизму доведе до кастовості, боротьби класів, суспільної несправедливості й нездорового добору проводу. Мірилом вартості проводу є не матеріальний стан посідання, приналежність до якогось класу, але його вартість і праця.

Не родова аристократія, оперта на класовому принципі, але аристократія праці. Не класократія, але націократія, організація всіх верств на національно-професійній підставі. Бо станове, класове чи професійне оформлення без національної підстави й державного контролю та зверхності може роздрібнити ціле життя й засклепити в поодинокі стани, як у часах середньовічних цехів, у поодинокі класи, як у капіталістичній системі, чи в поодинокі професії. Як у совіцькій механічній системі чи в анархо-синдикалізмі. Національна спільнота є підставою, держава копулою єдності всіх верств і професійних організацій в одну органічну цілість. Стани чи професії не сміють бути окремими, в собі замкненими колюмнами національно-державного храму, але органами й чинностями одного національного організму.

На місці класократії український націоналізм дає націократію, національний солідаризм праці, єдність національної спільноти, обов`язок праці та служби нації, солідарність і суспільну справедливість. Класократична система допровадила б на Україні до віднови нетрудових поміщицьких земель коштом українського працюючого народу, а в промислі й торгівлі довела б до повстання капіталізму, визиску, класової нерівності й егоїзму.

Знову ж, політична система «союзу трьох Русей» довела б до узалежнення України від Росії. Україна мусить змагати до розвалу російської імперії і до перебудови Сходу Європи на вільні держави в порозумінні й оперті об Україну. Переяславська угода уможливила Росії встрявати в українські справи й натискати щораз більше на Україну. Український нарід кров`ю й залізом розтинав усякі союзи та зв`язки з Росією під Конотопом, на кривавому побоєвищі Полтави й всенаціональним повстанням проти гетьмана Скоропадського, що проголосив федерацію з царською Росією. Всякий союз, угода чи федерація з Росією білою, червоною чи демократичною кінчиться узалежненням і підбоєм України. Не союз з Росією, але цілковитий розвал російської імперії  і постійне шахування від Балтики по Кавказ і Балкани – оце передумова української державності. Концепція балтійсько-кавказького порозуміння в оперті о Чорне море й Балкани при рівновазі впливів Англії, Італії, Німеччини й Японії з виключенням Росії та проти Росії. На сході Європи – ми, як за часів Володимира Великого і в концепції геніального гетьмана Хмельницького, що хотів відірватися від загрозливого союзу з Росією.

Демолібералізм, соціалізм і класократія гетьманату Скоропадського вже раз зруйнували українську державу. Чи можемо позволити, щоби це повторилося вдруге?! Не Україна для нас, але ми для України! Український націоналізм не позволить експериментувати на живому тілі української нації й коштом українського народу різним доктринам і партійним програмам, принесеним із чужого ґрунту, як демолібералізм, соціалізм, большевизм і класократична реакція. Вони перейшли до історії з прокляттям нової великої руїни. Ми мусимо їх вирвати з українського ґрунту як шкідливий бур`ян і спорохнявілі дуплаві дерева і спалити в огні революційного духа, ідеї і чину, як колись палили поганських ідолів, коли хочемо, щоби не повторилася нова руїна України.                                            

 

    

НАЦІОНАЛІЗМ І ФАШИЗМ

 

Демолібералізм, капіталізм, соціалізм і реакційний консерватизм  творили ідейні підвалини ХІХст. І довели до ослаблення поодинокі держави. Як Італію, Францію, Німеччину. Здорові елементи поодиноких націй шукали виходу з розбиття і ослаблення. По світовій війні, що виказала нежиттєздатність і слабість демолібералізму, капіталізму, соціалізму і реакційного консерватизму, почали наростати нові сили серед комбатантів і молоді, нові ідеї, що шукали нових шляхів виходу з розбиття й захитання основ цілого національно-суспільного і державного життя.

В Італії назріває фашистівська революція, що різко протиставляється демоліберальній і соціалістичній анархії та слабій, безплідній клерикально-аристократичній реакції.

В Німеччині бореться за її соборне об`єднання, внутрішню силу і велич, за визволення від версальського пониження та спутання національно-державних сил, за нову духовність, новий світогляд, нову політичну систему й соціально-економічний лад – націонал-соціалізм, що в рівній боротьбі проти соціал-демократичної веймарської республіки большевизму, жидівства і консервативної реакції Гугенбурга здобуває владу і залізною рукою трощить всі партійні групи й доктрини. Як ми мусимо поборювати всякі прояви демоліберального партійництва, соціалізму й консервативної реакції, так маємо критично ставитися до подібних націоналістичних рухів у інших країнах, щоби не попасти під їхню сугестію та вплив. Як фашизм, так і націонал-соціалізм є органічним витвором духа, історії та потреб Італії чи Німеччини і  мають  на увазі добро й силу своїх націй. Як фашизм є втіленням і виявом всіх  сил і вартостей італійської нації, а націонал-соціалізм є виявом і оформленням волі Німеччини до відродження сили й панування над світом, так український націоналізм є органічно творчим виявом українського духа, характеру, історії, життєвих потреб і волі нації до повного визволення й здобування могучої держави й нового українського світу на сході Європи. Як відрубний є національний характер, історичний розвиток, політичне положення, суспільний, господарський і культурний стан кожної нації, так відрубні є поодинокі націоналістичні рухи, хоча кожний з них змагає до внутрішньої й зовнішньої сили й всестороннього розвитку своєї нації, держави й людської особовості, але на інших засадах і в інших формах. Фашизм, націонал-соціалізм і український націоналізм мають багато подібних елементів, як відродження вартості духових первнів, ідеалізму, волюнтаризму, героїзму, честі, посвяти, войовничості; вони ставлять в основу життя і історичного розвитку чин, творчість, волю, на першому місці ставлять добро своїх націй, силу своїх держав, підчеркують значення сильних особистостей, проводу й вартість праці й поборюють демолібералізм, капіталізм, соціалізм і реакційний консерватизм. Фашизм ототожнює націю з державою. Для нього держава є абсолютною вартістю. «Все в державі, нічого проти неї, нічого поза державою». Надмірно узалежнює все від провідних індивідуальностей, зокрема від волі свого творця й вождя Муссоліні. Державу й суспільно-господарське життя організує на синдикалістично-корпоративних засадах. Фашизм і вождь об`єднують націю, король – лучить імперію.

Український націоналізм не є твором однієї людини, як фашизм твором Муссоліні, але до його ідеологічного й політично-організаційного оформлення спричинився цілий ряд провідних людей, а його очолив і своєю кров`ю освятив славної пам`яті Вождь Євген Коновалець. Український націоналізм є витвором поневоленої нації в її затяжній боротьбі за власну державність, знову, фашизм є плодом державної нації в боротьбі за її внутрішню перебудову й зовнішню могучість.

Український націоналізм розуміє державу не як абсолютну вартість, але як природну форму життя й втілення нації, що служить для її добра, сили й розвитку.

Український націоналізм має іншу концепцію не лише нації й держави, але провідництва й вождівства. Вождь є найвищим речником і символом єдності нації й руху. Його воля є нормована волею й добром Нації-Держави і засадами націоналістичного руху. При своїх рішеннях він керується думкою й рішенням націоналістичного активу. Тут рішає не форма вождівства, але сила й вартість провідної індивідуальності й доцільність справи. Іншою буде також організація української націократичної держави й суспільно-економічного устрою, бо інший є суспільний і господарський розвиток і культурно-цивілізаційний рівень України. Перед українським націоналізмом є куди більші і тяжчі завдання, тому націоналістична революція мусить бути куди глибша і більше далекосягла ніж фашистівська чи націонал-соціалістична революція.

 

 

 

НАЦІОНАЛІЗМ І НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМ

 

Український націоналізм мусить чуйно стежити, щоби серед українських кругів не наступило сліпе й безкритичне наслідування націонал-соціалізму, щоби в той спосіб не підпасти під духовний, а опісля політичний вплив Німеччини. Український націоналізм різниться від націонал-соціалізму світоглядово. Націонал-соціалізм приймає натуралістичний волюнтаризм, тотальну біологію, расизм, нордизм і окрему систему провідництва. Український націоналізм визначає націю не расою і кров’ю, але спільною волею, ідеєю й політичною активністю. Не расові первні визначають історичну вартість і силу нації та людини. Безперечно життєва сила і тугість раси відіграє велике значення при формуванні нації. Не раса, але сила нації є для нас підставою й метою. Надто домінування арійської раси й людини відтіснює вартість і силу української нації та української людини на друге місце. Таке почуття першості у світі та історичної місії германської раси є двигуном і підставою сили й здобувчості Третьої Німеччини. Селянство та праця, як джерело сили, є подібні погляди, тільки в українському націоналізмі випливає з інших підстав і причин. Упромисловлена Німеччина з великою технічною цивілізацією шукала свого відмолодження в повороті до оживчих сил раси й землі, що дає селянство як нова еліта землі та крові.

Українська хліборобська нація відірвана від землі колективізацією під пануванням чужого міста мусить наново здобути землю, очистити від чужого расового, московського й жидівського елементу, упромисловити Україну та здобути українські міста. Українське селянство спролетаризоване та сколективізоване мусить оновитися й оформитися як окрема суспільна верства, резервуар сил українського народу й мусить стати корінем і зрубом, з якого виростуть паростки українського робітництва, міщанства й інтелігенції.

Націонал-соціалізм будує суспільний лад на засадах становості і національної спільноти, організації поодиноких станів, як стану живителів, фронту праці й організації культури. Провідницький принцип розбудовує крізь ціле життя не лише політичне, але суспільне й господарське. Промислові підприємства організує на засадах «комірок», дружин з провідником на чолі.  В руки свого вождя складає повноту влади, ще більшу, ніж абсолютного монарха, бо оперту на довірі й силі цілої національної спільноти. Державу організує на засадах вождівства. Воля вождя творить закони та всім кермує; на засаді іменованого провідництва. Одної політичної партії, як провідництво ордену і станової організації. Націонал-соціалістична держава по своїй структурі є формою й засобом розвитку підставових елементів раси, а по своїй політичній організації – орденом провідників (Фюрерштат). В основу свого світогляду ставить націонал-соціалізм міт раси, крові, першенство германської раси й нордійської людини. Український націоналізм має свій відрубний світогляд, свою відрубну концепцію нації, держави, раси, провідництва, культури, цивілізації й виховання, свою окрему політичну програму й будову соціального ладу й окрему організацію господарства, як також свої окремі засоби й методи боротьби та праці.

Перед українським націоналізмом отворяються епохальні перспективи нової великої революції – знищити большевизм і збудували новий світ нації та праці, нову культуру й цивілізацію українського ренесансу.

Безперечно треба слідкувати за розвитком націоналістичних рухів у інших країнах, зокрема вчитися з досвіду фашизму й націонал-соціалізму, одначе все треба приноровити до українських відносин і потреб, органічно собі засвоїти й перетопити в горнилі українського духа й думки.

 

 

НАЦІОЛОГІЯ

ПСИХОЛОГІЯ Й СОЦІОЛОГІЯ НАЦІЇ

 

Підставою, джерелом і найвищою метою націоналізму є нація. З одної сторони націоналізм є виявом всіх сил нації, свідомим світоглядовим і політичним оформленням, з другої сторони він причиняється до дальшої кристалізації й розвитку національної спільноти, кристалізації волі нації, формування національної психіки й характеру, поглиблення національної свідомості й ідеї, організації національних почувань, праці, боротьби та творчості. Треба означити чистоту нації, внутрішню й зовнішню форму її життя, щоби належно зрозуміти суть і завдання націоналізму. Нація є органічним твором суспільно-історичного розвитку, принципом суспільного життя й історії. Істоти нації не треба шукати в метафізиці, але у суспільній психології й історії.

Націю визначають суб’єктивні, внутрішньо-духові прикмети й суспільно-політична активність і зорганізованість.

Нація – це духовно-етична й суспільно-політична спільнота, зв’язь всіх поколінь. На істоту нації складаються такі підставові чинники:

1.      духовно-етична й історико-творча зв’язь всіх поколінь,  всіх «живих, мертвих і ненароджених», як казав Т.Шевченко;

2.      спільна воля, спільна національна психіка й характер;

3.      спільна ідея, змагання до одної цілі й національна самосвідомість;

4.      суспільно-політична активність і зорганізованість, здібність творити, організувати й кермувати своїм власним життям.    

Довгел пише у своїй «Психології групи» – про поняття нації: «хоч би якесь окуплення людей відповідало всяким іншим умовинам, сприяючим повстанні національності, географічним, історичним, економічним, то одначе, оскільки не посідає воно збірної самосвідомості, оскільки дух спільноти не розбуджує в ньому спільного, збірного стремління, не буде воно нацією, лише полишиться тільки агрегатом одиниць, що посідають в меншім або більшім степені органічну єдність, випливаючу із зрізничкування та взаємної залежності частей».

Нація не є тільки натуралістичним, біологічним твором, кровно-расовою зв’яззю, бо серед одної білої чи жовтої раси повстав цілий ряд окремих націй. Хоча Німеччина, Англія й Америка повстали з одного підставового расового пня, одначе творять відрубні національні спільноти. Нація звичайно складається з перетоплення й схрещення різних расових елементів на підставі спільного пережиття історичної долі, спільних змагань і спільної національної психіки й ідей. Наприклад німецька нація формувалася з різних расових первнів, як нордійського, альпійського і слов`янського. Американська нація повстала з перетоплення різних расових елементів, також італійська нація повстала з різних расових елементів, як нащадки давніх римлян, етруски, лігури, латинці, греки, готи, нормани, лонгобарди, германи. Іспанська нація повстала з перемішання різних расових первнів. Одначе расові первні мають своє велике значення при формуванні національного характеру. Звичайно схрещення близьких творчих расових первнів пр. білої раси, причиняється до гнучкості, рухливості, побудовності й різнородності психічних властивостей, прим. Америка, Англія, Італія, Україна. Одначе змішання далеких і суперечних рас витворює негармонійність і суперечність психічних властивостей. Змішення білої і чорної раси дає менше здібну расу мулатів, білої й семітської дає анархічні, асуспільні типи; знову ж схрещення білої й червоної, метисів Пд.Америки й Мексику, або білої й семітської дає анархічні, асуспільні типи; знову ж схрещення білої й жовтої раси видає менше вартісний, повний суперечностей расовий тип, як пр. москалі, що повстали з змішання слов`янських, фінських, монгольських і норманських расових первнів. Також в Україні всяке мішання з татарами, москалями чи жидами видавало анархічних, асуспільних, повних суперечностей людей, «татарських людей», відірваних від національного ґрунту.

Замкнення в собі поодиноких рас і їхня надмірна расова чистота доводить до засклеплення, закостеніння й застою, як приміром Китай, Індії, зо своїми різними расами й кастами, кавказькі народи, що живуть своїм замкненим життям. Замкнення в собі родової аристрократії старинної Греції, Риму чи феодальної шляхти довело до її ослаблення й закостеніння. Також хаотичне мішання різних расово-вартісних типів у демолібералізмі чи большевизмі доводить до обниження  біологічної сили й тугості поодиноких народів і до витворення людей повних суперечностей. Як замкнення в собі родової аристократії, так анархія обичаїв демолібералізму довели до обниження біологічної сили та плодючості Франції чи Іспанії.

Раси треба розуміти більше психологічно і динамічно, чим біологічно. Це земля та кров творять національну спільноту, але вони дають відповідне підложжя для формування національної психіки. Коли б расова спадковість мала оприділювати національний характер і долю народів, тоді поодинокі народи не зуміли б визволитись і відродитись з упадку. Не расова селекція спричинилася до відродження української нації в добі козаччини чи в часі визвольних змагань, але суспільно-творча й мілітарна селекція в боротьбі з наступом ворожих сил.

В Україні проблему раси треба розглядати не під кутом расизму, але під кутом психологічно-біологічним, як піднесення духової й біологічної сили здоров`я українського народу і під кутом суспільно-національним, як очищення України від зайвого різнонаціонального елементу: москалів, жидів, поляків, мадярів, татарів і т.п. Після совітсько-московського хаосу Україна мусить піднести й розвинути всі свої біологічні сили й расово оформити себе, щоби заповнити й наситити весь український етнографічний простір, викинути з себе весь різнонаціональний елемент і охоронитися від хаотичного перемішання з расовими елементами москалів, тюркських і кавказьких народів.

Теорія расизму поставила б проти України всі народи і раси, поневолені Московією. Знову ж легковаження ваги расово-біологічних чинників могло б припинитися до поглиблення хаосу й суперечностей в національній психіці внаслідок мішання різних рас.

Українська  нація, щоби опанувати хаос на Сході Європи, та  принести новий український лад народам і расам московської імперії, мусить  творити здоровий і сильний, одноцілий організм під оглядом психічним, біологічним і суспільно-політичним.

Український нарід виказав не лише великі скарби духа, але також величезну біологічну силу, здоров`я, плодючість й живучість. Красі та плодючості української землі відповідає краса  та плодючість української раси. Мимо страшних лихоліть і довгого поневолення український нарід не лише не затратив своїх сил, але зумів здобути розвитком своїх біологічних енергій та завзятої праці степи, береги Чорного Моря і досягнути до Кавказу й до Каспійського Моря, посуваючись дальше на схід. Ми мусимо змагати до оздоровлення та зміцнення біологічних сил української нації та дальшого формування української раси при помочі таких засобів:

1.      сили й здоров`я української родини;

2.      чистоти обичаїв і моралі, відповідної постановки і чистоти сексуальних справ проти вільної любові;

3.      виховання сильних характерів, сильної волі й духа;

4.      мілітарного й фізичного виховання;

5.      охорони та плекання здоров`я народу, народної гігієни та суспільних подруж, боротьбою з хворобами, алкоголізмом, проституцією і т.п.;

6.      опікою над матір`ю, дитиною і відповідного виховання молоді;

7.      охорони праці і будови нового суспільного ладу, щоби усунути капіталістичний визиск і соціал-комуністичну нужду;

8.      піднесення культурно-цивілізаційного рівня;

9.      піднесення і розвиток господарського життя, добробуту народу та справедливого розподілу матеріальних дібр;

10.    прив`язання до землі та природи.

 

 

НАЦІЯ Й РОДИНА

 

Нація є найвищим типом людської спільноти. Знову ж родина є початковою і вихідною формою людської спільноти, немов віддзеркаленням і мініатюрою національної спільноти. Нація є великою духовною сім`єю всіх поколінь. В родині дитина розвиває свої суспільні почування, що переносяться дальше на націю. Родина є органічною клітиною і підставою національної спільноти. Здоров`я нації залежить від здоров`я й чистоти поодиноких родин. Тим більше треба нам звертати увагу на здоров`я й чистоту української родини, що большевицький лад своєю «вільною любов`ю», колективізмом і матеріалізмом підривають органічні й моральні підстави родини й нації. Також капіталістичний лад своїм егоїзмом, визиском, матеріалізмом, механізацією життя, сексуальною розгнузданістю та інтелектуальною вирафінованістю підривають біологічні  й моральні сили і почування родини і нації. Тому треба нам плекати чистоту родинного життя, шанувати вартість і гідність жінки й достоїнство материнства, як джерело сили та здоров`я української раси. Українське жіноцтво та здоров`я  української родини у великий мірі припинилися до біологічної й моральної сили й тугості українського народу, що пройшов побідно крізь такі лихоліття. Український націоналізм трактує жінку як рівноправного члена нації, яка має рівні умови та шанси доходити до різних становищ залежно від своїх здібностей, вартості та праці. Одначе найвищим покликанням жінки є ідеал материнства, що вимагає живої участі жінки в цілому національному житті. Жінка вносить великий вклад  у розвиток культури, моралі, почувань і господарського життя нації.

Нація  не є лише сумою одиниць чи родин. Істоту нації становить духовна і суспільно-політична зв`язь всіх поколінь у творенні історичного розвитку. Не спільність території, раси, мови, звичаїв, традицій, економічних інтересів опреділює націю, ані не спільні голосування чи воля більшості жити спільним життям, але спільна воля та ідея творити історію, творити власне життя, бути підметом історичного ставання. Отже націю опреділюють: єдність волі, окремішність і своєрідність національної  психіки, єдність ідеї – національної свідомості, свідомість єдності і тяглості цілого ряду поколінь, заповітів минулого, сучасних потреб, і змагань на будуче, усвідомлення свого історичного покликання і своєї ролі в історії та історично-творчий чин.

Істоту нації творять внутрішньо-динамічні, суб`єктивні чинники:

1.      психологічно-біологічний;

2.      суспільно-історичний;

3.      духовно-етичний;

4.      політичний.

Істоти нації не схоплює ані біологічна расова теорія, що уважає національну спільноту як явище природи, як кровно-родову спільноту. Історія, що розуміє націю, як суму одиниць, зв`язану спільними,  зовнішніми прикметами. Істоті нації не відповідає індивідуалістична, механічно-атомістична теорія, що розуміє націю, як суму одиниць, зв`язану спільними зовнішніми прикметами. Істоти нації не означує раціоналістична теорія, що уважає націю тільки як твір розуму, фікцію для охоплення життя одиниць спільним поняттям і назвою.

Нація, як психологічно-біологічний твір, як принцип і форма життя, проявляється в інстинкті самозбереження й росту ґатунку, у волі життя й могучості. Принципом життя є не одиниця, але спільнота , що продовжує тяглість і різнородність життєвих форм і творить історію. Бо ні родина, ані рід, ані плем`я, ані раса не дають такого багатства, різнородності й гармонійності життєвих форм і змісту, що  нація. Нація це найвища й найповніша форма життя. Нація й особовість ¾ це дві форми й постаті творчого процесу життя й історії.

Нація, як  суспільно-історичний твір  спільного пережиття історичної долі й дальшого творчого розвитку та змагань на будуче проявляється у  спільній волі й ідеї  цілого ряду поколінь творити історію, творити власне життя, бо істота нації не вичерпується психологічно-біологічною тяглістю й єдністю та багатством життєвих форм і змісту, як рід, плем’я чи раса, але проявляється тим, що творить нові вартості й нові форми життя і спричиняється до історичного ставання. Націю опреділює  історично-творчий чин, воля й ідея спільно творити історію. Нація ¾ це спільнота духа, ідеї, спільно пролитої крові, історичних змагань, чину, праці й боротьби. Саме воля й ідея спільно творити власну історію, історично-творчий чин і спільна боротьба за самостійність створили підстави під формування американської нації, що складається з різних расових, мовних і релігійних елементів. Подібно мається справа зі швейцарською нацією. Нація не є лише  чимось ідеальним, раціональним твором, але чимось реальним, вона не є лише біологічним натуралістичним явищем, бо спричиняється до зміни природних форм своєї території та життя, нація не є лише витвором зовнішніх обставин географічного положення, бо творить історію й культуру, але є духовно-суспільним організмом, синтезом духовних, спіритуальних і реальних вартостей.

Нація, як духовно-етичний твір  проявляється в духовно-ідейній зв`язі всіх поколінь, в єдності волі, спільних змагань, почувань, ідей, заповітів і задумів, у спільних моральних поняттях і ідеалах. На протязі історії у спільних змаганнях формується душа нації, національна духовність і характер, формується національна свідомість і власна національна ідея, як синтез і зміст національного розвитку й образ майбутнього життя і як самосвідомість нації, що діє в цілому ряді поколінь і в боротьбі за майбутнє. Це свідомість свого духовного змісту й внутрішньої форми, історичної тяглості й окремішності, свідомість національного покликання й свого місця та завдань в історії. Коли отже ідеї нації, або національній свідомості, як пише Довгел «приписуємо ту сильну, творчу, конститутивну й заховавчу функцію, то мусимо про це пам’ятати, що ідея не є лише  інтелектуальним представленням, але обіймає також тривалу  чуттєву й діючу підставу, що є почуванням посвяти для нації».

Нація ¾ це не лише біологічно-психологічний, суспільно-історичний і духовно-етичний твір, але це також політичний твір, що проявляється у волі й здібності керувати самим собою, творити власне самостійне життя, творити власну державу. Тільки через державу нація виступає як самостійний предмет історії, як суверен. Нація є джерелом і підставою найвищої неподільної державної влади. Поняття держави й нації не покриваються. Бо існували поодинокі племена, раси, міста і династії, а мимо цього не були вони націями й не витворили  окремих націй, як приклад Вавилон, Афіни, Абісинія, Австрія і т.п. Безперечно спільне пережиття історії під одною державною владою впливає на формування національної спільноти, як прим. Скоти зіспоїлися з Англією не лише державно, але також духовно, перейнялися імперіальною ідеєю Англії, або провансальці зіспоїлися з Францією мимо своєї відрубної культури та традиції. Одначе спільна державна влада Росії чи Туреччини не знищила національних відрубностей поневолених народів. Також німецька нація чи італійська мимо розбиття на різні державки в кінці зіспоїлися в один моноліт. Держава є природною формою політичної організації життя нації.

Нація або вже є державно оформлена, або бореться за власну державність. Нація змагає не лише до внутрішньої духовної єдності й відрубності, але до політичної самостійності й соборності. Одна нація ¾ одна держава, одна національна ідея ¾ один провід.

Воля нації проявляється не як сума індивідуальних воль, чи як загальна воля всіх для спільної користі всіх пр. у справі митних тарифів, податків і т.п., але як діяння і змагання для добра цілості, не лише для користі даного живучого покоління. Воля нації проявляється найкраще у спільній боротьбі в часи війни за збереження підстав її життя, за могучість і велич, або в часі боротьби поневоленого народу, у спільних змаганнях і переживаннях. Нераз велика індивідуальність (пр. Шевченко), або  гурт активних борців краще висловлює волю й ідею нації, чим пасивна більшість. Довгелл пише: «Воля всіх, спрямована для добра всіх  відноситься одиноко до безпосередньої будуччини, знову ж на правдиву національну волю впливає не лише згляд на добро всіх живучих громадян, але в ще більшім ступені думка про тривале добро цілої нації в  далекій  будуччині».

 

 

НАЦІЯ Й ЗЕМЛЯ

 

Спільне прожиття на одній території не означує нації, бо пр. поляки, жиди, москалі та другі, хоча мешкають на українській землі, одначе лишилися дальше членами своїх націй. Хоча українці йдуть на примусову чи добровільну еміграцію, одначе не затрачують своєї національної єдності й відрубності. Тільки тоді стає хтось членом нації, коли чинно бере участь у боротьбі та праці для добра цієї нації. Коли живе й переймається ідеєю нації, коли засвоює  собі властивості національної психіки й характеру. Бо хтось може брати участь у революційній боротьбі чи державній праці даного народу, перейнятися його долею й йому співчувати, знати його історію й культуру, одначе не мусить стати членом національної спільноти, як пр. Байрон захопився визвольними змаганнями Греції, а багато чужинців брало участь у визвольних змаганнях України. Географічне положення, природа, властивості території, впливають на життя нації, оскільки людина на впливи природи й фізичних обставин реагує психічно своєю волею, своїми почуваннями  та працею. Фізичне середовище, природа, географічне положення впливають на життя нації тим, що ділають на:

1). психіку людини, її змисли, враження, уяву й темперамент;

2). на природну селекцію в боротьбі за буття;

3). на заняття й суспільну організацію.

Одначе суспільно-історична і мілітарна селекція, культурно-цивілізаційна і господарська праця перемагають вплив фізичного середовища і географічного положення. Безперечно інакше є життя ескімосів у підбігунових околицях, а малайців у рівниковій полосі, інакше укладається життя на пустині чи в степах, а інакше у гірських околицях. Одначе самі властивості землі не опреділюють характеру й сили народів. На тій самій грецькій землі й серед того самого географічного положення колись Атени створили величаву культуру й історію, а опісля прийшов упадок. Також і Україна на тій самій території створила могучу імперію, а опісля прийшов упадок.

Індії чи Абісінія мимо гарного географічного положення й багатства природи не зуміли створити багатого й творчого життя і сильної держави.

Серед тих самих географічних обставин раз Іспанія була світовою потугою, то знову слабою. Для здобувчого й винахідчивого людського духа немає ніяких географічних перешкод, яких не старався б перемогти, як пр.Олександер Великий, Цезар, Наполеон, Колумб, конкістадори, завойовники-Вікінги, відерривці й винахідники і т.п. Характер і ширина простору впливають на характер культури і цивілізації й на суспільно-політичну організацію населення пр. ширина й величина простору Росії вимагає сцентралізованої влади. Надмірне поширення простору без опанування людським елементом і культурно-цивілізаційним змістом доводить до застою або розбиття пр. поширення володарства Риму, монгольської імперії.

Треба простір перемогти й наситити біологічною силою й культурно-цивілізаційною працею й зорганізувати під оглядом державно-політичним. Властивості української землі, природи й географічних обставин впливали на українську психіку й характер, на буйність темпераменту й уяви, поетичну вдачу, любов краси.

Фізичні обставини не опреділюють життя й сили народу, лише уможливлюють використати різні природні можливості й багатства. Пр. положення над морем уможливлює розвиток мореплавства й торгівлі.

Нація є зв’язана зі своєю землею більше психічно, історично й культурно. Цілий ряд поколінь ту землю здобув своєю кров`ю та працею, на тій землі творив і пережив свою історію, ту землю й ті багатства перетворював своєю культурно-цивілізаційною працею. Подібно українська земля, Кавказ, Карпати, Дніпро й Чорне Море є нерозлучною частиною національного життя, овіяні національними почуваннями, просяклі кров`ю предків, опановані українським національним духом і волею. Земля ¾ це немов той гру   нт, у якому коріниться дерево людської раси, оживлене соками крові з величавою короною людського творчого духа під сонцем великої ідеї.

 

 

НАЦІЯ Й НАРІД

 

Нація ¾ це вищий ступінь розвитку народу. Це ідейно-політичне оформлення й завершення народу. Нарід стає нацією, коли витвориться у нього спільна воля й ідея творити власне життя, політично себе оформити, коли усвідомить собі своє історичне покликання й духовну зв`язь з минулими поколіннями та змагає творити свою майбутність.

Нарід ¾ це суспільна група, що зв`язана спільною мовою, спільним пожиттям на спільній території, спільною расою, культурою та традицією.

Нарід ¾ це також кожночасне живуче покоління даної нації.

Нарід стає нацією, коли піднімає боротьбу за власну державність, або в державі витворить почуття й свідомість духовно-етичного зв`язку всіх поколінь і ідею добра цілості.

 

 

НАЦІЯ Й ПРАВО

 

Право по своїй істоті мусить впливати з духа нації, з національної свідомості, характеру й моралі та мати на оці добро й розвиток національної спільноти. Український націоналізм протиставляється індивідуалістично-формалістичному правові, опертому на поняття римського права, що має на оці охорону одиниці та збереження державного порядку. Український націоналізм протиставляється також матеріалістично-класовому понятті права у совітській дійсності. Український націоналізм творить свою систему українського національного права, що випливає з національної свідомості й з національного характеру, віддзеркалює розвиток цілого національного життя і є оформленням волі та ідеї нації. Нація творить право. Держава надає правові відповідного оформлення, санкцій і виконавчої сили. Державна влада є лише органом права, якого джерелом є нація. Поневолена нація творить своє право, свої правні  ідеї, бо не признає окупантської влади й з нею бореться. Нові правні форми й засади повставали революційним порядком. Французька революція витворила нову правну систему. Також національні революції поневолених народів були підставою для повстання нового права пр. революція Хмельницького.

Український націоналізм розбудовує цілу правну систему на національному принципі: добро й охорона нації є підставою цивільного (спадкового родинного) карного й політичного права.

Тому нас, українців, обов`язують закони української нації й революції. Ворожі правні системи є фізичним насильством і безправ`ям, проти якого ми боремося за українську владу, силу та право. Українська правовість є сильно зв`язана з національністю. Українська правовість це українська «правда», свідомість обов’язків і внутрішнього ладу. Нація є підметом і джерелом права, держава чи Вождь є лише речником і органом правних функцій нації, що діють як виразники волі нації. Також воля механічної припадкової більшості демоліберального парламентаризму не є виразником і творцем права. Лише воля нації та її добро є мірилом права, бо лише нація виявляє волю і тяглість життя цілого ряду поколінь і означує дальший розвиток цілості на будуче. Також джерелом права не може бути воля одного класу колись родової аристократії й династії, а тепер воля пролетаріату коштом безправного поневолення цілої нації.

 

 

Н А Ц І Я  Й   Л Ю Д И Н А

 

Людина не вибирає собі довільно нації, але родиться. Росте, живе, розвивається. Працює та творить  серед даної національної спільноти. Людина родиться з даними здібностями, психічними диспозиціями та психологічними енергіями. Національна спільнота надає якостевого змісту й оформлення її волі, інстинктам, почуванням, свідомості й поступуванні. Національна спільнота  з цілим своїм минулим, з духовно культурним спадком і впливами суспільного середовища, з цілим життям і розвитком теперішності та змаганнями на будуче, впливає на формування духовності, характеру, світогляду, моралі й якості та роду праці. Якщо істотою духовності людини є суспільна форма та зміст, а нація є найглибшим і найповнішим усуспільненням, то  властивістю духовності людини й особистості є найповніше й найглибше зіспоєння з нацією, просякнуте національним змістом і формою. Національне якостеве означення людської духовності й особовості найкраще відзеркалюється у великих постатях. Данте, Шекспір, Гете, Шевченко… є найкращими виразниками властивостей своїх націй. Саме на тих просторах, де є загострені національні суперечності й напружені в боротьбі й суперництві всі сили, там дуже часто виростають великі індивідуальності, як пр. Хмельницький і Шевченко; визначні поляки звичайно походили з т.зв. «кресів»: Жулкевський, Чарнецькі, Собеські, Міцкевичі, Словацькі, Пілсудські, в Німеччині: Гінденбург, Гітлер і т.п. Людина стає щойно тоді повною й цілою людиною, коли зіспоєна всіми силами душі, волі, серця й думки з нацією. Рівнорядність національних спільнот витворює різнорідність і багатства особовостей. Сила та творчий розвиток нації є підставою багатства змісту і типів людини. Різнорідність національних спільнот і рас є підставою творчого процесу історичного ставання. Через націю людина врізується своєю волею й чинами у творчий процес історії.

 

 

Н А Ц І Я  Й  Л Ю Д С Т В О

 

Коли б не було різних рас і націй зі своїми суперечними змаганнями, а були лише поодинокі люди обняті в людство, тоді історія була б дуже бліда, культура й цивілізація однотипна й закостеніла, люди стали плиткі й подібні до себе, вияловів би дух, заниділа б воля, засклепилися б або розтопились би почування й думка, заниділа б творчість. Немає людства як якоїсь надрядної духово-культурної чи політичної спільноти, є лише поодинокі раси, народи, держави й нації. За всякими всесвітянськими гаслами криється імперіалізм сильніх народів, щоби ослабити чуйність і відпорність слабших народів, яких хочуть завоювати. Польща йшла на Україну під плащиком ширення культури і цивілізації та «охорони» України перед дикими ордами турків і татар.

В 1920р. Польща пішла спільним походом на Київ під плащиком боротьби проти большевиків за «нашу й вашу вольносьць», а в дійсності заміряла відновити Польщу в ягайлонських рамах «від моржа до моржа». А всі ці високопарні гасла кінчилися поділом України або в Андрусові або в Ризі. Також Москва йшла на Україну, прикриваючись то спільністю православної віри, то всеслов`янством, то знову большевицьким інтернаціоналізмом, солідарністю всіх «гнаних і голодних» пролетарів. Ті всякі всеслов’янські чи всесвітянські гасла притуплювали й прибивали національну волю боротьби за державність, ослаблювали й розкрадали українські сили, затирали національну відрубність, гальмували розвиток національно-державницької свідомості. У старині Мітрідат використовував гасла охорони й визволення малих народів Греції й малої Азії в боротьбі з римською імперією. Католицька Іспанія поширювала свій імперіалізм під омофором боротьби з єретиками в Нідерландах. Німецький орден хрестоносців прикривав свої завойовницькі апетити гаслом ширення християнізму серед поган. В ім’я ширення європейської культури й цивілізації відбувався імперіалізм Англії, Франції, Італії. За прапорами французької революції: «свобода, рівність, братерство», йшли завойовницькі  штики наполеонівських військ. Подібно за червоними прапорами всесвітньої революції й міжнародного братерства пролетаріату йшли на Україну завойовницьькі орди червоної Московії, щоби загарбати її землю й багатства. Чи ж не принесла більшої користі для розвитку культури й цивілізації могуча Англія, Франція, Італія, Україна Володимира Великого і Ярослава Мудрого, чим слаба малоросійська провансія під чоботом царської Росії? Яку користь принесла для людства, для міжнародного пролетаріяту т.зв. Радянська Україна? Хіба що її коштом, на її праці та крові жирує московський вампір. Як можна піддаватися всесвітянським ідеалам вселюдського братерства, справедливості, гуманності, коли між народами панує запекла боротьба й суперництво, де перемагає сила, а не гуманність чи вселюдська справедливість? Всякі вселюдські гасла міжнародного братерства, всесвітнього миру й поступу, міжнародної солідарності пролетаріату є тою тяжкою мрякою, що впроваджує слабші народи в блуд і заслонює величавий схід сонця національного відродження та власної ідеї. Тільки сильна самостійна Україна може своєю творчістю внести вклад в європейську культуру й цивілізацію та взяти в опіку менші народи перед хижацькими кігтями московського імперіалізму.

Тільки самостійна могуча Україна може принести іншим народам нові вартості нового кращого життя. Коли Україна розвине усі свої творчі сили під охороною меча, тоді з її надбань скористають інші народи. Боротьба за визволення України є гаслом боротьби за визволення всіх поневолених Росією народів. Тільки завзятою боротьбою та працею для добра України, для її могучості й величі принесемо свободу й нове життя, нову культуру, цивілізацію для всіх поневолених і гноблених Росією народів.

Англійці держаться такої засади:  «слушно чи не слушно, мій край передусім». Коли йде про долю й добро власної нації, тоді не сміє бути ніяких вагань і оглядання на вселюдську справедливість, тоді рішає аргумент сили й боротьби. Тільки сильні й войовничі народи ростуть і розвиваються, слабі упадають і стають знаряддям в руках сильніших.

 

 

Н А Ц І Я   Й   Д Е Р Ж А В А

 

У відношенні до інших народів тільки власна самостійна держава дає силу внутрі й назовні й дає нації право виступити як суверен і підмет на історичну арену. Держава є природною формою життя нації й найвищою політичною організацією всіх сил нації. Державні форми й державні ідеї проходили свій розвиток від племенних держав, держав-міст  до феодальних, династичних, імперіальних і національних держав. Розвиток державного життя є залежний від соціального й господарського розвитку. Від властивостей поодиноких рас і народів. Теперішній національно-суспільний, культурно-цивілізаційний і господарський розвиток допровадив до повстання націократичних, корпоративних і тотальних держав, що охоплюють і організують ціле життя народу. Треба відрізнити підставову внутрішню форму організації держави від державно-правного устрою, який залежно від потреб і розвитку може бути монархією, республікою чи диктатурою. Державна влада може находитися в руках кількох, одної чи групи чи класи в аристократії чи олігархії пр. аристократична монархія й республіка, пр. Греція, Рим, італійські республіки і т.д. В руках загалу за посередництвом  своїх представників у демолібералізму, охлократії чи соціалізму; або в руках одного пр. абсолютного монарха, деспота (султана чи каліфа), або диктатора. Такою підставовою внутрішньою формою організації держави є національна спільнота, а не династія чи клас.

 Український націоналізм дає нове розуміння й нові засади організації держави, що називається націократичною державою.

 Розуміння націократичної держави протиставляється ліберал-індивідуалістичному розумінню держави, якої ціллю є хоронити права одиниці та служити інтересам одиниці. Розуміння націократичної держави в демократичній системі, де держава є організацією населення, живучого на одній території під спільною владою, щоби запевнити користь і свободу різним групам з механічним розподілом влади. Звичайно в такій державі бере верх одна національна або класово-партійна група над іншими групами населення.

Також націоналізм протиставляється соціалістичному розумінню держави, як організації влади панівного класу коштом визискуваних класів. Теоретично, соціалістична держава має бути організацією продукції та праці, що має на цілі запевнити користь і суспільну справедливість для угнетених класів. Одначе в такій соціалістичній державі приходить до влади один клас чи кліка, що жирує коштом інших верств і народів як у Совітах. Націократична держава українського націоналізму запевнює розвиток одиниці, цілого народу та всіх працюючих груп на підставі національної солідарності та суспільної справедливості. Державне життя організує надбання всіх поколінь минулого, сучасних потреб і змагань на будуче, а не має лише забезпечити інтереси одиниць, поодиноких класів і груп.

Також не відповідає істоті держави синдикалістичне розуміння і організація держави, як спілки працюючих груп. Професійні синдикати – це лише органи й функції національно-державного життя. Не відповідає істоті держави платонівська чи ґеґелівська концепція держави, як оформлення й реалізація абсолютної моральної ідеї, як вияву й органу волі та ідеї абсолюту. Держава є твором суспільно-історичного розвитку. Концепція націократичної держави українського націоналізму є відрубною від концепції абсолютної держави фашизму, де держава є вищим поняттям від нації.

Також держава не є лише самим знаряддям і засобом розвитку національної спільноти. Держава є природним оформленням і політичною організацією нації, що має на цілі зберегти тяглість розвитку і надбання усіх поколінь для добра й сили цілої нації. Держава, як витвір боротьби та праці цілого ряду поколінь, не може бути знаряддям у руках якоїсь одної династії, кліки, партії, класу чи навіть цілого живучого покоління, але добром цілої нації. Поняття держави не може утотожнювати з одним її органом, чи з одною її функцією, пр. з правною функцією держави чи з її адміністративним апаратом, або кожночасним внутрішнім ладом.

Держава є не лише органом права і політичного життя, але є підметом історії, великим моральним добром і культурно-цивілізаційною силою. Завдяки державі людина й нарід не лише одержують правну охорону життя й майна, але мають змогу розвиватися під оглядом культурно-цивілізаційним, моральним і впливати на хід історії.

Держава зберігає тяглість життя і розвитку нації, лучить надбання минулого з сучасними потребами й організує майбутнє. Зберігає й передає надбання культури, цивілізації й господарського життя й їх лучить в одну органічну цілість, щоби не роздробились і не засклепились в собі поодинокі ділянки життя й поодинокі суспільні групи. Держава зберігає й передає грядущим поколінням не лише матеріальні здобутки, але твори духа й думки, прапори великих історичних чинів і пам’ять про великі подвиги й історичні постаті.

Держава уможливлює розвиток культури (науки, мистецтва, виховання) розвиток цивілізації, нових відкрить, винаходів і завоювань здобувчої волі й творчого духа, причиняється до піднесення господарського й суспільної зрізничкованості. Держава дає силу, організацію та координацію. Держава є тілом, органом нації. Нація є підметом і джерелом влади. Держава є власністю всіх членів нації. Держава проявляє свою істоту в таких функціях:

1.      політично-організаційній;

2.      правній;

3.      культурно-цивілізаційній;

4.      виховній;

5.      соціальній;

6.      економічній;

7.      мілітарній;

8.      зовнішньо-політичній;

Чинність держави є всеобіймаюча й координуюча. Функція держави опирається на таких підставах:

a.       національній спільноті й політичній організації народу під одним авторитетним проводом, посилюючи здоров`я і плодючість біологічних сил народу; (націополітика);

b.      на організації, перетворюванні й поширенні території відповідно до своїх політичних, господарських і стратегічних потреб (геополітика);

c.       на організації сильної авторитетної влади, опертої на силі та праві (кратополітика);

d.      на співпраці й організації всіх суспільних верств на підставі суспільної справедливості й організації праці, щоби втягнути всі верстви в процес державного життя (соціополітика, ідея усуспільненої держави);

e.       на організації господарського життя, на організації й розбудові всіх продукційних сил і багатств країни, щоби осягнути не лише політичну, культурну, мілітарну силу, але також і господарську самостійність і розвиток (економополітика);

Українська націократична держава є державою нації та праці. Тотальність держави спирається на тотальності нації, а не на всевладності адміністрації, державного апарату. Тотальність влади треба розуміти не механічно, але внутрішньо і органічно, це одна цілість нації, держави й суспільності, це суцільне пов’язання в одну органічну цілість всіх ділянок і інтегральна єдність всіх продукуючих верств, а не «уравніловка» чи «зґляйшальтування» всіх під один стрихулець доктрини чи режиму.

Нація, держава, суспільність і націоналізм творять одну органічну цілість, що себе взаємно доповняють. Знехтування суспільних сил державною владою доводить до внутрішнього розбиття, ослаблення і закостеніння держави, як пр. у Франції перед Французькою революцією, у цісарській Німеччині, Австрії, царській і совітській Росії, в монархічній Іспанії. Також злегковаження значення й авторитету держави всякими демоліберальними, соціалістичними й анархосиндакалістичними групами доводить державу до безладдя й упадку та розбиття цілого життя, як  в Україні 1917рр., в іспанській революції.

Треба, щоби всі суспільні сили зрозуміли вагу державності, удержавились, а держава вросла і оформила всі сили й потреби продукуючих груп. Українська держава буде державою працюючого народу, опертою на силі й єдності національної спільноти, на всеобіймаючості націоналізму під одною великою ідеєю, під одноцілим атворитетним проводом і сильною владою для добра й розвитку цілості: всіх верств і всіх поколінь.

Державний лад України мусить органічно виростати й відповідати психіці, характерові, суспільній структурі, політичному положенню, історичному розвиткові, життєвим потребам і прямуванням на будуче української нації.

Державний лад в постановці українського націоналізму є органічно-інтегральним устроєм, що будує синтез всіх діючих сил і всіх ділянок життя на одному фундаменті національної спільноти і співпраці всіх продукуючих верств під одною копулою сильної державної влади. Український націоналізм не бореться за такий чи інший державний лад, пр. за монархістичну чи республіканську Україну, але за силу й розвиток цілої Нації – Держави.

 А в державі за такий лад, щоби уможливляв розвиток всіх сил нації й спричинився до піднесення на вищий рівень культурного життя і господарського добробуту українського працюючого народу. Підставою як української нації, так української держави є працюючий нарід, селянство, робітництво та інтелігенція, люди духовної й фізичної праці.

В часі боротьби й закріплювання української держави український націоналізм видсуває потребу національної диктатури, що зосередить всі сили внутрі, опанує залізною рукою всякі відосередні анархічні прояви й ворожі зазіхання, а на зовні дасть рішучий відпір ворогам і чужинецьким апетитам.

Вимога національної диктатури є тільки переходовою фазою будівництва української держави, як  твір національної революції. Брак сильної диктаторської влади, як у часі Хмельницького спричинився до кривавих судорогів української національної революції 1917р. І до розбиття молодої української державності.

Нова влада, здобута в революції чи війні, мусить бути сильною, диктаторською, як влада Наполеона, Хмельницького...

Зокрема Україні треба сильної та твердої диктаторської влади й залізної дисципліни, щоби опанувати наслідки довголітнього поневолення, всі анархічні відосередні сили й хаос на Сході Європи, по розвалі совітської імперії. Також геополітичне положення України: «при битій дорозі» між Заходом і Сходом під напором московського молоха вимагає великої зорганізованості й сильної державної влади.

Одначе диктатура не може бути довготривалим державним устроєм, щоби не засклепилася в собі й не стала механічно-фізичною диктатурою, опертою на фізичній силі війська й державної бюрократії, як пр. у Польщі, Совітах, чи в монархічній Іспанії диктатура Прімо де Рівера. Диктатура мусить опиратися на моральній та політичній піддержці цілого народу. Диктатура мусить так довго тривати, аж доки не упорядкує внутрішніх відносин, не зорганізує й не утривалить здобутої влади й нового ладу. Бурхливий час переломів, революцій і воєн, що витворюючи великі зміни і потрясення, є часом диктатур, як пр. по світовій війні. По закріпленні й упорядкуванні української держави на підставі засад націоналізму, український націоналізм висуває потребу націократичного республіканського устрою, побудованого на засадах:

1.      найвищої неподільної влади нації та її добра;

2.      на засадах одноцільної сильної, авторитетної державної влади, а не механічно розділеної;

3.      на засаді верховної влади голови держави, що координує й символізує єдність державної влади;

4.      на засаді тривалої виконавчої влади, покликаної головою держави й перед ним відповідальної, а контрольованої представниками народу; 

5.      на засаді представництва всіх працюючих верств у державних законодавчих органах;

6.      на засаді провідницької організації та особистої відповідальності адміністративного апарату: провідник, керманич і фаховий штаб співробітників, при співпраці й починовості – цілого населення в самоуправі: громадській, господарській і культурній;

7.      на засаді організації й селекції національно-державного проводу усіх верств;

8.      на засаді одної світоглядово-політичної організації в цілі ідеологічного синтезу і суспільно-політичного вироблення народу;

9.      на засаді незалежності національного судівництва від адміністративної й виконавчої влади, лише формальне підпорядкування голові держави. Суди вирокують в ім’я нації й голови держави.

Державне законодатне представництво всіх зорганізованих продукуючих груп мусить  складатися не лише з представників господарського життя, професійних організацій, але з представників усіх громадянських виховних і культурних організацій і товариств вищої ужиточності, як пр. Просвіта, Рідна Школа, організації комбатантів, високих шкіл, виховання молоді і представників політичної думки і т.п.

Державне законодатне представництво мусить узгляднити представників не лише суспільно-професійного й господарського життя, але представників політичного і  громадського життя.

Державне законодатне представництво мусить узгляднити з одної сторони всі нуртуючі потреби, інтереси й думки цілої суспільності, бути направду представництвом цілого національно-суспільного життя, істотних потреб всіх верств і ділянок, бути діловим і відповідальним органом, а не партійною, безвідповідальною пустомельщиною і дискусійною трибуною демоліберальних парламентів.

З другої сторони національне представництво мусить репрезентувати інтереси і добро не лише існуючого покоління даної суспільності, але цілої Нації та Держави, зложене з досвідчених фахових дорадників, державних мужів і людей праці. Тому випливає потреба, щоби законодатне представництво складалося з двох органів: Національної Ради Праці, що відзеркалювала б потреби, інтереси й нуртуючі думки існуючих суспільних груп, і Державної  Ради, що складалася б зо старших, досвідчених мужів, яка репрезентувала б національно-державницьку політичну думку й потреби не лише сучасності, але і майбутніх поколінь.

Ті два органи доповняли б себе взаємно, а не гамували, як у демоліберальному парламентаризмові. Один орган підходив би до всіх справ більше під кутом тривалих державно-політичних потреб, а другий під кутом існуючих безпосередніх потреб життя і всіх працюючих груп. Представників до одного видвигали б всі суспільно-професійні й громадські організації, а представники другого органу немов політичного сенату складалися б з представників, видвигнених світоглядово-політичною організацією, самоуправними тілами й в частині іменованих головою держави. Опісля цілий нарід вибирає видвигнених представників у загальному, безпосередньому, рівному й тайному голосуванні пропорційно до ролі та значення поодиноких суспільно-господарських і громадянських організацій для цілості життя Нації-Держави.

Націократична система українського націоналізму дає рівні умовини й шанси для всіх членів національної спільноти займати найвищі громадянські й державні становища, мати вплив і брати участь в кермі цілим національно-державним життям без огляду на походження й матеріальне становище. Всі члени національної спільноти є співгосподарями української землі, цілого національного господарства, й держави. Держава, господарство й культура і ціле націнально-суспільне життя є спільним добром всіх членів нації, які є співвідповідальні за цілість, силу й розвиток нації-держави. Тому мають рівні права й обов’язки не лише відповідати за силу й долю держави, але брати активну участь у кермі державою. Тим різниться засадничо націократія від демократії, що демократія віддає керму національно-державного життя в руки хаотичного демосу, поділеної на рівні части анонімної маси, яка керується не добром та істотними потребами цілості, але безпосередніми інтересами поодиноких партійних чи класових груп. Звичайно на плечах спантеличеної народної маси доходять до влади невідповідальні партійні демагоги, що вміють масі приподобатися різними обіцянками, або представники багатих класів, як у плутократичної демократії Франції, Англії чи Америки. За лаштунком т.зв. «радянської демократії» криється всевладність партійної кліки й бюрократії коштом інтересів працюючого народу й цілої нації.

В націократії мірилом оцінки людини й її права є умова чи фізична праця, а не приналежність до якоїсь партії чи класу. Хто працює з користю для нації-держави, той має право не лише вибирати й бути вибраним, але брати дійсну співучасть у кермі державою. Обов’язок праці й постава до праці є підставою права. Український націоналізм є за рівністю всіх перед обов’язком праці й перед правом, але не за механічною рівністю всіх робити, що кому хочеться без огляду на його поставу до нації-держави, вартість і працю, щоби тільки хто виказався партійним квитком, як у демолібералізмі чи большевизмі. Український націоналізм підкреслює діловість, компетентність і відповідальність. Що може говорити прим. професор чи митець про потреби хліборобства чи промислу, а купець чи селянин про високі школи, будову кораблів чи ведення війни? Знову ж щоби поодинокі суспільно-професійні й громадянські організації не засклепилися тільки у своїх професійних і господарських інтересах, вони охоплюють на терені законодатних установ цілість національно-державного життя й беруть у ньому співучасть і співвідповідальність. В націократії національні представництва репрезентують інтереси цілої нації й істотні потреби всіх ділянок життя і всіх верств, в демократії вибрані представники дбають переважно про інтереси своєї партії чи вибраної округи, щоби не втратити виборчих голосів. Також поодинокі партії не руководяться добром цілої Нації – Держави, але дбають про те, щоби не втратити впливів серед своїх виборців. В націократії підставою і мірилом є влада й добро нації та праця.

 

 

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ Й РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ДУМКИ

 

          При організації національно-демократичного життя й боротьби за державність, при її будові й закріплювані треба звернути увагу на процес формування нації й на стан розвитку національно-державницької думки й сили. Яким ми шляхом пройшли? В якому положенні находимося, де стоїмо? Який стан наших сил і які завдання перед нами? Треба охопити в одну цілість, в один синтез минуле, сучасне й майбутнє, щоби пізнати що й як робити.

         Початків української нації треба дошукуватися в далекій давнині. Свідомість єдності й відрубності «хоробрих русичів» й боротьба за неї творить передумови й початок повстання української нації. Не варяги, але поляни були зав’язком  і протоплазмою українського національного організму, який проходив різні фази свого розвитку, аж доки не оформився в модерну націю. Хоча поняття модерної нації постало з пізніших часах, одначе нація існувала як історична дійсність і проявлялася в ідеї «руської землі» та в історичному післанництві України, в почутті гордості, власної підметності й відрубності від окружаючого світу. Ідея «руської землі» вела «хоробрих русичів» до боротьби з Візантією й казала червоними штиками перегородити степ перед нападами диких орд. Ту ідею відчуваємо в чинах і словах Святослава Завойовника: «Поляжемо, а не осоромимо землі нашої». Ту ідею бачимо в державницьких чинах Володимира Великого, Ярослава Мудрого, в «Слові Іларіона». Вона виразно пробивається в «Повісті временних літ», «Слові о полку Ігоревім». Галицько-волинське князівство, що бореться за об’єднання всіх українських земель по відділені московської півночі, є зовнішнім виразником відрубності й єдності всіх українських земель від чужого польського, чи пізніше північного московського елементу. Мимо упадку княжої держави, мимо того, що українська нація й держава були в стадії своєї кристалізації, мимо страшного винищення українських земель, сполонізування провідної верстви, українська національна відрубність діє дальше і проявляється в повстанні козацтва, в боротьбі проти диких орд і Польщі, а опісля проти Московії. В добі козаччини ідея української нації набирає свого поглиблення й поширення. Крім відданості, вірності й боротьби за українську землю, приходить ще вірність і боротьба  «за віру предків» проти бусурман і свідомість історичної й духовної лучності з слов`янами й хоробрими предками княжої доби, що воювали Візантію. В боротьбі з польським гнітом і переслідуваннями, в боротьбі з ордою формується й відроджується українська нація довкруги своєї провідної  козацької верстви, що виростає з народу.

         Український нарід є джерелом сили й підставою відродження й розвитку української нації, яка знайшла свій найповніший вияв у національній революції Хмельницького. Хтось може сказати, що тут у першу чергу рішали соціальні й матеріальні інтереси. Чому в інших народів, хоча були селянські чи релігійні революції й війни не формувалися окремі держави?! В Україні рішав у першу чергу національний гніт. Бо саме козаки з Січі чи з хуторів і городів ставали на чолі повстань, хоча їм краще матеріально жилося, й мали більші «вольності». Вони тим більше й сильніше відчували національне приниження. Держава Хмельницького була першою в Європі національною державою, а революція Хмельницького була першою в Європі великою національною й соціальною революцією. Ідея національності і соціальності, організація проводу з усіх верств, ідея національного права й законодавства держави, були найперше видвигнені в Україні, в революції Хмельницького, далеко скоріше від французької революції. В  соборницько-державницьких задумах П.Дорошенка «аби бил один пастир і одно стадо», в повстанні Мазепи бачимо дальший процес формування національно-державницької думки й сили. Також у Гайдамаччині і Коліївщині бачимо стихійні прояви боротьби українського закріпощеного народу за національні і соціальні права, за вільне життя української людини, яка не хотіла бути рабом, кріпаком ворожої держави. Крізь цілу історію України кривавою ниткою тягнеться ідея вільної нації, вільного народу, вільної людини і вільної праці. Національна ідея є підставовою, центральною ідеєю і рушійною силою цілої історії України.

            Мимо упадку козацької держави й розбиття козацької правовірної верстви, почуття національної окремішності заховалося в душах і серцях народу, зберігалося в козацькій традиції, немов передавана козацька шабля й козацькі звичаї й думи. Найкращим доказом незнищимості й живучості української нації є поява та творчість Т.Шевченка, який втілив і виявив волю та ідею нації й подав у заповіті майбутнім поколінням. Від появи Т.Шевченка наступає нове велике відродження нації, гамоване ворожими силами й розкладовими течіями провансальства, «малоросійства», українофільства, драгоманівщини, всеслав’янства, демолібералізму, космополітизму й соціалізму. У визвольних змаганнях 1917р. наступає зрив національної стихії, неоформленої виразною національно-державницькою ідеєю.

Акти самостійності і соборності 22 січня, 1 листопада, Крути, боротьба з наступом ворожих сил на Україну є виявами й доказами дальшої кристалізації національно-державницької ідеї, що знайшла своє дальше продовження і всебічне оформлення в націоналістичному русі на всіх українських землях і всюди, де тільки б`ється українське серце. В ідеї і чинах українського націоналізму оформилася й виявляється істота й сила України, об’єднався весь український нарід в одну велику непоборну національну спільноту.

 

 

 

НАЦІОНАЛІЗМ І ПАТРІОТИЗМ.

ПСИХОЛОҐІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ПОЧУВАНЬ.

 

Патріотизм є початковою стадією розвитку національних почувань і національної свідомості. Патріотизм проявляється у сфері почувань, прив’язання до рідної землі, минулого, звичаїв, обичаїв та спільної симпатії й пожиття без політичного оформлення й політичної акції. Дуже часто патріотизм є зв’язаний з даною територією: т.зв. регіональний чи партикулярний патріотизм, пр. шкотський чи провансальський, патріотизм Басків, Фламандців, з даною державою чи династією як пр. колишній австрійський патріотизм. Колись царська Росія старалася витворити серед українців всеросійський патріотизм «обещросів», а українцям позволити на регіональний, «малоросійський» патріотизм. Подібно тепер большевики стараються впоювати любов до «совєтської батьківщини», «совєтський патріотизм», щоби й чуттєво прив’язати поневолені народи до московського державного воза. Українцям позволяють на малоросійський патріотизм народу-племені у вишиваній сорочці, «українізації».

Подібно колись чехи старалися штучно витворити «чехословацький» патріотизм, а серби югославянський. В англійських домініях пр. у Канаді, Австралії витворюється своєрідна форма територіального патріотизму, що не виключає й не суперечить імперіальній ідеї гордого Альбіону. Націонал-соціалізм мусив опановувати й перетопити в один всенаціональний, політичний світогляд різні партикулярні патріотизми пр. баварців, саксонців, австрійців, і т.п.

Український націоналізм не заперечує значення патріотизму в житті й розвиткові народів, він вимагає не лише почування прив’язання до рідної землі й минулого, але політичної активності й боротьби за власну державність.

Не вистачає сам сентимент до України, як колись у різних українофілів, народників і літераторів типу Котляревського, Метлинського чи Кирило-мефодіївців, або сучасних совітських патріотів. Крім того в нас витворилися своєрідні партикулярні патріотизми, як галицький, карпато-український, буковинський чи може кубанський, що треба перетопити в одному націоналістичному світогляді й у спільній суспільно-політичній боротьбі на всіх землях за українську державність заховуючи різнорідність народних звичаїв, ноші і властивостей поодиноких теренів, але в одній соборній українській Нації-Державі.

Націоналізм як світогляд і суспільно-політичний рух є чимось вищим, глибшим і повнішим чим патріотизм, що задовольняється самим почуванням любові та прив’язання до рідної землі й народу. На місці територіального патріотизму, що його висувають гетьманці, треба нам заховати й поставити національний патріотизм, як плекання й заховання українства, властивостей української нації, звичаїв, обрядів, традицій, культу предків, як любові до свого, а ненависті до ворожого, як врешті вростання й нерозлучне прив’язання до рідної землі.

Почування національного патріотизму треба плекати там, де поодинокі терени й частини народу ще не дозріли до сприймання націоналістичної ідеї, як пр. Холмщина, Лемківщина, Полісся, Бесарабія, Кубань і т.п. Крім почувань патріотизму відіграють велику роль в житті народів почування «шовінізму», що означає виключність й вороже відношення до ворогів у чужинців. В шовінізмі гострота почувань є більше розпалена й піднесена. Патріотизм це немов шабля, шовінізм – обосічний, гострий меч, що відтинає від ворожих сил. Патріотизм – це немов лампада вічного вогню на олтарі батьківщини, шовінізм, це жар серця й вогонь непримиримих очей вояків, що з готовою зброєю йдуть до наступу на ворога й бережуть своїх кордонів. Шовінізм переходить у пристрасть. Істота шовінізму не проявляється у засліпленому захопленні всім своїм, мовляв воно найкраще. Це більше почування засліпленої й вічно наїженої виключності до противних сил, як пр. польські україножери ставляться до українців. На ворожий шовінізм треба відповісти запеклістю і виключністю власного національного шовінізму. Бо любові до свого відповідає ненависть до чужого. В житті й визволенні народів відіграє велику роль не лише любов до свого, але ненависть до ворога немов друге вістря обосічного меча. З запеклою ненавистю до Англії боролися ірландці кілька століть за своє визволення, з ненавистю боролися балканські народи проти Туреччини. Ненависть українців до Польщі й Московії зберегла національну відрубність й була рушійною силою в запеклій боротьбі з ворогами. Треба ненавидіти все те, що є гидке, низьке, підле й вороже й це безпощадно нищити. Треба, щоби ненависть випливала з великої любові й відданості ідеї й була чинною, революційною, а не пасивною ненавистю раба, що уміє лише ненавидіти свого пана й проти нього бунтуватися, а не хоче стати сам паном своєї долі й життя. Нехай наша любов і ненависть буде така гостра й чуйна як той меч у руках воїна, готовий до удару. Не меншу роль від ненависті відіграє жадоба помсти й почуття реваншу за стоптану національну честь, яка пхала французів до відплати за програну війну під Седаном, знову ж запалювала німців до боротьби проти версальської системи. Такі почування, як жадоба помсти за заподіяні кривди й переслідування, почуття ненависті, несправедливості і т.п. є великими рушійними силами в різних революціях, які то почування треба вмілою пропагандою й акціями розбуджувати і відповідно організувати. В азійських або африканських расах є почування недовір’я й ворожості до інших рас, т. зв. ксенофобія, це в першу чергу племінне й расове почування. Таку расову ненависть відчувають німці до жидів, українці до москалів, як інстинкт і бажання зберегти чистоту раси й її розвиток.

Велике значення в національному житті має почування національної гордості й честі, як почуття своєї сили й вартості, пр. у гордого Альбіону, що є підставою могучості, відрубності, почуття вищості й самопевності англійців, зокрема у відношенні до інших рас, жовтої чи червоної.

Великою рушійною силою є почуття своєї національної вищості й історичного післанництва, як пр. у жидів почуття вибраного народу, або в німців почування вищості германської раси й її післанництва, що є підставою їхнього імперіалізму.

Відверненим почуванням є почуття нижчевартості, що витворюється дуже часто у поневолених народів, яке ослаблювало почуття могучості й боротьби. Таке обнижуюче почування треба викорінювати. З почуванням національної вищості є зв’язані почування слави й величі, як відчуття своїх минулих великих чинів і змагання до могучості в майбутньому. Тільки треба уважати, щоби почування своєї вищості й величі не перейшло в дешеву й пустопорожню мегаломанію, як пр. польська зарозуміла «моцартствовосьць». Багряницю й маєстат володаря чи героя не можна порівняти з першим одягом театрального актора, а правдиву силу з котурнами. Копулою почування величі й слави є почування маєстату держави чи нації.

Почування посвяти, відданості й вірності Нації, що проявляється в культі могил і в культі невідомого борця, є тим креженням крові національного організму.

Національні почування надають національній ідеї оживчої сили, немов биття серця й моторичної енергії актам волі в боротьбі, праці та творчості.

Національні почування це немов образи, мальовила, вітражі, різьби, олтарі й копули в храмі національної ідеї. Це подув вітру для нап’ятих вітрил національного духа й ідеї. Українську націоналістичну ідею треба глибоко закорінити в національних почуваннях: чести, слави, гордості, історичного післанництва, любові й ненависті, посвяти й маєстату нації, їх оформити й зорганізувати, щоби проявилися в національній етиці, мистецтві, вихованні й в запеклій непримиримій боротьбі з ворогами. Треба українську національну ідею поставити яскраво, всеобіймаючо й ударно, щоби національні почування були виразно оформлені, виключні, всеобіймаючі й ударні. Неясність і невиразність ідеї не лише спричинює хиткість, хаотичність і розливність почувань, але брак гострої далекосяглої думки, розпорошення й хитання волі, брак рішучості в чинах і витворює половинчасті, роздвоєні душі й характери.

Глибокі, сильні почування, зорганізовані довкруги ударних і виразно поставлених ідей формують сильні душі й виразно означені рішучі характери, здібні до рішучих чинів. Всякі інтернаціональні вселюдські ідеї, вселюдської справедливості, людяності, пацифізму, братерства народів чи «гнаних і голодних» відвертають почування від національного ґрунту, розводнюють, розпорошують і ослаблюють, притуплюють чуйність і вразливість на ворожі зазіхання.

 

 

 

 

 

НАЦІОНАЛІЗМ І ІМПЕРІАЛІЗМ

 

Українська національна ідея, національна воля й національні почування мусять бути імперіалістичні, щоби протиставитися наступам ворожого світу.

З поняттям імперіалізму звичайно в`яжуть гніт, визиск і поневолення слабших народів. Большевики вмовляють всіх і вся, що імперіалізм, це крайня форма капіталізму, а самі виявляють як найбільший імперіалізм під новою формою. Безперечно і різні прояви імперіалізму. Одначе український націоналізм розуміє імперіалізм як природний вияв волі могучості й розросту даної нації, що поширює чи то впливи свого духа, культурно-цивілізаційні вартості, чи здобуває нові простори для життьових потреб і піднесення своєї сили й багатства, чи займає важні стратегічні пункти, щоби вдержати свою могутність і випередити ворога.

Кожна нова ідея була здобувчою і імперіалістичною, як пр. ідея Магомета, що підняла арабів з незнаного племені до світової імперії та пхнула їх на підбій світу.

Ідеї християнізму своїм імперіалізмом духа здобули майже цілий світ. Ідеї французької революції чи большевицької були надихані імперіалістичним духом і здобувчою волею завоювати світ...

Кожна здорова й повна сил нація є здобувча. Колишня Іспанія в боротьбі з маврами за своє визволення розбудила такі сили, що вони стали підставою її могучості та пхнули конквістадорів на завоювання нових світів.

Взагалі істотною прикметою людського духа й волі є здобувчість і розріст, є назаспокоєне бажання могучості й великості.

Рости, множитися, боротися, здобувати, перемагати, творити нове життя, бути сильним і могучим – оце вимоги життя та прикмети здорових народів, що панують над світом. Треба плекати внутрішній, потенціальний імперіалізм до якнайбільшого росту й могучості, щоби не датися взяти під ноги чужим здобувчим націям.     

Московському імперіалізмові, що суне на Україну під різними видами царського чи совітського імперіалізму, зломить зуби й вирве хижацькі кігті тільки сила і розмах українського імперіалізму. Ідея української великодержавності, яку висуває український націоналізм, є вимогою історичної долі України, її історичної місії, геополітичного положення між Європою і Азією, врешті є вона випливом стратеґічно-політичних потреб. Щоби відбити наступ московського імперіалізму, треба йому протиставити могучість і здобувчість українського духа й волі, імперіалізм духа й меча, здобувчу імперіалістичну ідею великої революції, визволення й оборони всіх поневолених Росією народів в цілі повного розвалу московської імперії. А на місці совітського хаосу й тиранії треба створити новий український лад на сході Європи під володарством України.

Український націоналізм приносить новий героїчний імперіалізм, імперіалізм духа, ідеї, культурно-цивілізаційного ренесансу, визволення й охорони слабших народів і збудування нового ладу під охороною української сили, влади й меча.

 

 

НАЦІОНАЛІЗМ І МІЛІТАРИЗМ

НАПРЯМНІ УКРАЇНСЬКОЇ ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ

 

В нас вмовляли всякі пацифісти, космополіти й соціалістичні доктринери, що мілітаризм, – це вияв капіталізму в цілі поневолення пригноблених класів і народів, щоби приспати й притупити волю та ідею нації й її «в огні окрадену збудити». В житті народів рішає закон сили й боротьби. Тільки войовничі народи вдержуються на поверхні життя. Тому український націоналізм мусить поборювати пацифістичну духовність і світогляд, всякі мрії про віяний мир і гуманність. Про це переконався англійський пацифіст і вчений Рускін, що у своїй промові до учнів воєнної школи сказав таке: «…всі народи пізнавали правдивість якоїсь науки, або значення якоїсь думки щойно у війні: що вона підсилювала, а мир розрізнював, що війна їх вчила, а мир ошукував, що війна їх сталила, а мир ослаблював; одним словом, що війна є батьком усіх народів, а в часі миру вони нидіють». В іншому місці сказав таке: «…всі гарні та благородні штуки спираються на скальнім підложжі війни. Тільки у войовничих народів цвіте гарне мистецтво».

Духовність і сприймання життя українського націоналізму спираються на героїчних елементах чину, сили й боротьби, «найістотніше є чин», як сказав ґен.полк. фон Сект.

З боротьби й чину повстав український націоналізм. Боротьбою й чином переможе, бо перемагають тільки узброєні ідеї й народи, надихані войовничим, мілітарним духом. Тому дух мілітаризму, ідея мілітаризації, мілітарного виховання молоді й цілого народу, ідея озброєного народу є підставовою  вимогою життя й боротьби українського народу за власну державність та її закріплення.

Ціла Україна мусить перемінитися у воєнний табір, у воєнну твердиню, як колись Запорозька Січ, «Військо Запорозьке» в добі Хмельницького чи «Вільне Козацтво» у часі визвольних змагань.