Націоналізм у світі НАЦІОНАЛІЗМ КРОКУЄ ПО ПЛАНЕТІ

Хибна орієнтація на "загальнолюдські цінності" та на "добру волю" навколишнього світу, ситого і традиційно байдужого до долі народів, що борються за свободу сьогодні ще є домінуючою в українській політиці. Кров, пролита чеченським та курдським народами у війні за незалежність промила декому мутні очі на предмет реального ставлення світової спільноти до прав нації та людини, вкотре підтвердивши незаперечну істину, що в боротьбі за волю слід розраховувати лише на власні сили. Але з подачі продажних засобів масової дезінформації уявлення пересічного українця про Захід ще є досить викривленим і ототожнюється насамперед з "ситим і безтурботним" життям громадян "демократичного" суспільства.

Одним з "аргументів" противників націоналізму є замусолена теза про те, що "цивілізований" Захід нас "не зрозуміє" (ніби він колись розумів прагнення поневоленого до свободи), що націоналізм є "анахронізмом і екстремізмом".

Відгукуючись на численні прохання зацікавлених, подаємо до рук читача першу збірку, в якій зібрані праці молодих авторів, у котрих міститься виклад історії, аналіз розвитку та окреслення перспективи націоналістичних рухів в Європі та Азії напередодні нового тисячоліття.

А політичний спектр тут досить різнобарвний і різновекторний. Не все в діяльності та ідеологічних засадах цих сил можна переймати чи схвалювати, не з усім погоджуватися, але знати про них необхідно і дуже цікаво.

Як би вони не називалися, як і де б не діяли, їх, таких різних, об'єднує одне - вони борються за свободу, велич і утвердження своїх народів. “Націоналісти всіх країн, єднайтеся!" - сьогодні це гасло набуває нового, конкретного змісту. На противагу потугам космополітичне-ліберальних та комуністичних сил, націоналізм високо підносить національну ідею.

Сьогоднішня актуальність гасла ОУН "Свобода народам! Свобода людині!" незаперечна, і в цьому зайвий раз переконається кожен, хто уважно перечитає цю невеличку за обсягом, але багатющу за змістом книжечку, видану Молодіжним Конгресом Українських Націоналістів.

Віктор Рог,

Голова Молодіжного

Конгресу Українських Націоналістів

м.Київ

ІРЛАНДСЬКА РЕСПУБЛІКАНСЬКА АРМІЯ: В БОРОТЬБІ ЗА

СВОБОДУ

"Все можливе в цій країні, крім нашої капітуляції"

ІРА

Цей острів (70 тис.кв.км.), який ще називають Зеленим і який кельти, предки теперішніх ірландців, заселили ще в 4ст. до нашої ери, має нещастя бути сусідом Великобританії. Починаючи з 1169р. англійці здійснювала туди винищувальні походи. Лише Олівер Кромвель "скоротив" автохтонне населення Ірландії з 1,5млн. у 1646р. до 850тис. у 1652р. У 1845-47р.р. внаслідок голодомору на острові померло понад 1млн. чоловік, а ще понад 1,5млн. емігрували. Тепер у США живе ірландців у кілька разів більше, ніж на Батьківщині. "Звільненоочищені" землі не залишились кинутими напризволяще: вони масово заселялись англійцями. Здавалось, що фізично знищений, знекровлений, асимільований народ не виживе. Але трапилось неочікуване: під тиском непримиримої боротьби ІРА колонізатори змушені були визнати незалежність Ірландії, але її північний схід - ОЛЬСТЕР - залишили за собою. З 1969р. ІРА центр своєї діяльності переносить на ці терени і з того часу тут іде безперервна боротьба за волю.

Вісім віків безуспішно намагалася Англія покорити Ірландію і Ірландців.

Земля горіла під ногами і не було числа жертвам з обох боків. Здавалося, що ріки пролитої людської крові спонукають-таки обидві сусідні держави як відмовити собі та своїм народам мати мир. Але північна частина о.Ейре не здавалася, метрополія - не відступала.

Перший "експедиційний" корпус в Ірландію відправив ще король Генріх IІ в 1169 році. І з того часу не мали ці землі в Північній Ірландії спокою та миру. В ХІІст. терени Ольстеру були вже підпорядковані англійській короні. Спідлення провідної верстви та постійні чвари між кланами ірландських вождів Ленстера та Ольстера призводять до того, що в ХІІІст. ірландці вже мали на своїй шиї важке ярмо Плантагенетів. Нарід стогнав в ярмі, а "вожді", які ніяк не могли знайти між собою порозуміння, тільки й знали, що посилали до Папи Римського гінців зі "сльозливими" листами про допомогу, жаліючись на англійців: "...вони зі своєю силою та підступництвом напали на наш народ і намагалися повністю його знищити...". Така безхребетність та недалекоглядність "вождів" ірландського народу, їх неспроможність об'єднатися і підняти народ на спротив загарбникам врешті-решт призвели до трагічних наслідків.

Вже в 1541 році англійський король Генріх VIII приймає титул короля Англії та Ірландії. Швидкими темпами йде колонізація територій, створюються пейли (англійські колонії), знищується клановість, йде насадження нової "національної" верхівки. Наслідки такої безапеляційної політики Англії по відношенню до своєї колонії даються взнаки і по сьогодні кривавими сутичками на вулицях міст Північної Ірландії та невщухаючою "війною в натовпі", відгомін якої все частіше в останній час відчуває на собі сама Англія.

А тоді це виливалося лише в окремі вибухи повстань, зокрема під керівництвом Шона О'Нейла та Десмонда в 1579-1583рр., Тірона і Пірконеля в 1595-1603рр. Частіше за все приводом до цих повстань слугувала міжконфесійна боротьба та прагнення відновити "давні свободи". На жаль, поразки ірландців в цих повстаннях призвели до остаточної конфіскації їхніх земель та заселення їх колоністами, знищуються залишки ірландської провідної верстви. ІІід час останнього повстання в 1595-1603рр. намісник англійської корони лорд Маунтджой доповідав королеві Єлизаветі з Ірландії:

"Вашій Величності немає над чим керувати в цій країні, хіба що над купами попелу та мертвими". Але, не дивлячись на це, командуючий англійською армією в Ірландії Дж.Ормонд отримує наказ від 23 лютого 1641 року, в якому, зокрема, говориться:

"...завдавати шкоди, вбивати, здирати шкіру і знищувати повстанців всіма засобами і можливостями". Ірландський нарід продовжує свою боротьбу, не дивлячись на жорстокість англійців, вона навіть набирає більш чіткого спрямування. Починаючи відтоді і по сьогодні вони не складають зброю, вони не ховаються в "крайні" хати, вони захищають Батьківщину від зайд та загарбників.

Програвши у відкритих військових діях, котрі розгорталися під час вищезгаданих повстань, ірландці змушені були вдатися до підпільної боротьби. Весь цей час не згасають вибухи повстань, чиниться відчайдушний спротив окупантам. Гинуть незламні, на зміну їм приходять нові бійці. Боротьба набирає вже організованих форм, утворюються перші організації та братства. Постійно тероризують загарбників та власних запроданців таємні селянські організації "Білі хлопці", "Дубові хлопці", "Хлопці Світанку", "Ріббоніти". Загальноєвропейські політичні процеси середини-кінця XIXст. не обходять і Ірландію. Відбувається "національне пробудження" ірландців, наслідком чого є виникнення нових організацій: "Молода Ірландія" (заснована 1842р.) та "Ірландське революційне братство" (засноване в 1858р.). Весь цей час не вщухають вибухи повстань. В 1848 році ірландці б'ють загарбників під проводом Ф.Лалорома та Дж.Мітчела. Знову поразка, знову боротьба. З виникненням "Ірландського революційного братства" активізуються фенії. При спробі повстання в 1867р. фенії вдаються до терору як форми боротьби.

Початок XX ст. характеризується для Ірландії активізацією боротьби за самоврядування на своїй власній землі. В 1905р. Артуром Гриффітсом засновується партія Шінн Фейн ("ми самі"), яка на противагу ідеї самоврядування висуває вже ідею повної національної незалежності. В цей час процеси національного самовизначення ірландців викликають різке занепокоєння в стані мешканців Ольстеру, позаяк вже тоді там більшість складали переселенці-англійці (переважно протестанти) та ті, хто однозначно давно вже усвідомлював себе англійцем. Серед них починають стихійно створюватися т. зв. "самооборонні відділи", які згодом починають і озброюватися. Створюється Юніоністська Ліга. Боротьба набирає вже локального характеру. І головною ареною її передусім стає Ольстер.

Відбуваються перші криваві сутички між юніоністами (мають назву від "Юніон Джек" (назва англійського прапору), відомі своїм гімном "Я народився під "Юніон Джек") та ірландцями католиками. На противагу бандам юніоніста Карсона, котрі затероризували католицьке населення Ольстеру, починають створюватись і перші напіввійськові формування ірландців. Так, в кінці 1913р. з ініціативи "Ірландського революційного братства" створюється організація "Ірландські волонтери".

В 1919р. ще зовсім молода партія Шінн Фейн виграє вибори до британського парламенту. Вона взяла 73 місця з 105 "ірландських". Перемога цієї партії, ще дійсно молодої, засвідчила в першу чергу не слабкість ворогів, а лише повну підтримку виборцями гасел і дій, з якими ця партія йшла на вибори. Найголовнішими з них були - політична самостійність Ірландії та сприяння розвиткові національної промисловості. Річ у тім, що після розподілу Ірландії вузькоспеціалізована промисловість Ольстеру (суднобудівництво, виробництво полотняних тканин, швейна промисловість) майже цілком була зорієнтована на англійський ринок збуту і повністю залежала від кон'юнктури Англії. В економічному відношенні Ольстер виявився лише придатком для метрополії. Саме тому і сьогоднішнє становище в Північній Ірландії таке, що більшість її підприємств належить англійському капіталу. Про засилля іноземного капіталу свідчать офіційні дані: понад 45% великих фірм та підприємств належать Англії, 20% - США, 10% - капіталу країн "Спільного ринку".

Здавалося б, при такому розкладі в ірландській делегації до англійського Вестмінстеру можна було б розраховувати на вирішення наболілих питань парламентським шляхом. Але британська окупаційна влада та юніоністи довели становище в Ольстері до такої кризи, що вирішення жодних питань не могло відбутися шляхом переговорів чи якогось голосування. Розпочиналась неприхована боротьба не на життя, а на смерть. Саме тому категорично не погоджуючись з політикою Англії на землях Ольстеру, депутати від Шінн Фейн відмовилися брати участь в роботі британського парламенту 21 січня 1919р. Вони провели засідання перших ірландських установчих зборів. Не дивлячись на те, що 36 із 73-х обраних від Шінн Фейн депутатів перебували у в'язниці та на активне бойкотування з боку юніоністів, збори все ж таки відбулися. На них була прийнята Декларація незалежності Ірландії, яка проголошувала встановлення Ірландської республіки та створення Ірландського національного парламенту (Дойла). Президентом та головою уряду Ірландської республіки стає Єймон де Валлера (1882-1973). Він вихідець з військової організації "Ірландські волонтери", активний учасник і керівник Дублінського повстання 1916 року, за що був засуджений окупаційною владою до страти, яку потім замінили довічним ув'язненням. З 1917р. - лідер партії Шінн Фейн. В 20-х роках очолював війська республіканців у громадянській війні проти прихильників розподілу Ірландії. З 1959 року і до своєї смерті обіймав посаду президента Ірландії.

Офіційний Лондон не змусив себе довго чекати. У вересні 1919р. англійська влада оголосила ірландський парламент та уряд поза законом та заборонила діяльність всіх партій та організацій проірландської орієнтації. Так розпочалася англо-ірландська війна 1919-1921рр. Саме з цього моменту розпочинається історія Ірландської Республіканської Армії (ІРА).

Створені відділи ІРА після підпорядкування міністерству оборони Ірландії організації "Ірландські волонтери" та інших напіввійськових та самооборонних структур. Вже 01.09.1919р. відділи ІРА розпочинають напади на казарми англійських військ та поліційні управи. З боку англійців та юніоністів розпочинається безпрецедентне полювання на ірландців-католиків. Так, лише 21 листопада 1920 року на стадіоні в Дубліні англійцями було розстріляно 73 мирних мешканці. У самий розпал бойових дій, в березні 1920 року, Вестмінстер прийняв Акт про управління Ірландією. Цим законом був затверджений парламент для шести графств Ольстеру (Антрим, Арма, Деррі, Даун, Фермана та Тірон). Фактично, цим англійці хотіли трохи зм'якшити вкрай загострену ситуацію та "купити" ірландців. Але незламна ІРА продовжувала бойові дії, їх не цікавили якісь половинчасті рішення. Вони хотіли перемоги!

До весни 1920р. ІРА вибила королівські війська практично з усіх населених пунктів Ірландії. А вже влітку відділи ІРА зросли в чисельності до 100 тис. чоловік. Продовжується крайня поляризація суспільства. "Око за око, кров за кров". Юніоністи вдаються до кривавих погромів та відвертого гоніння на ірландців-католиків в Ольстері. В листопаді 1920р. отримав офіційне визнання Лондону як сила "забезпечення порядку" т.зв. "корпус ольстерських добровольців", що його уряд Ллойд Джорджа розцінював як свою "п'яту колону" в Ольстері. Ця організація добре фінансувалася, була моторизованою та озброєною. Звичайно ж, складалася вона з юніоністів та їх прихильників.

23 грудня 1920р. після гучної церемонії підписання акту про управління Ірландією, англійським королем Георгом V розподіл Ірландії був узаконений. Уряд шести графств Ольстеру очолив запеклий юніоніст Дж.Крейг. Так, тільки оголосивши незалежність, Ірландія, знаходячись у вогні війни, практично її втратила. Лондон же продовжував політику геноциду щодо ірландців. Як і раніше, Англія вирішила остаточно перебрати Північну Ірландію до своїх рук.

До бунтівного Ольстеру відправлялися переселенці, переважно з англійців та шотландців. Будинки для них під час погромів звільняли юніоністи, а гроші на відправку першого ешелону зібрали лондонські буржуа.

В такому становищі навесні 1921р. на виборах до парламенту Північної Ірландії перевагу вже отримали юніоністи (40 мандатів з 52-х). Проте війна продовжується і йде зі змінним успіхом. Руїни та численні жертви спонукають-таки частину керівництва Шінн Фейн (Косгрейв, Коллінз) піти на компроміс із англійцями. 6 грудня 1921р. Гріффітс та Коллінз з одного боку та Ллойд Джордж, Чемберлен та Черчілль з іншого підписали в Лондоні договір "Статті угоди між Англією та Ірландією". 7 січня 1922р. юніоністська більшість в парламенті Ірландії схвалила угоду. Проти неї виступали тільки ІРА та непримирима частина Шінн Фейн. Саме підписання цього договору і спричинило розкол в Шінн Фейн та ІРА на тих, хто покладав надії на переговорний процес, і на тих, хто сподівався лише на силу, підкріплену зброєю. Через два місяці після цих подій загони ІРА почали активні військові дії. Цим вони розпочинають громадянську війну, цим вони себе ставлять поза законом. Тепер проти них всі - і "свої", і юніоністи, і англійці. Тоді Катал Єулдінг (один з керівників ІРА) скаже: "...ми боролися за незалежність Ірландії, не маючи для цього якогось плану, ми плануємо лише саму боротьбу, ми ніколи не могли надіятися на успіх, тому, що ми ніколи не планували досягнення успіху".

В пеклі цієї війни навіть колишні соратники опиняються по обидва боки барикади. Так, де Валлєра виступає за продовження боротьби і очолює війська республіканців, в той же час його колишній товариш ще по дублінському повстанню 1916р. Коллінз 22.08.1922р. гине від куль ІРА. Вони не пробачили йому поступливості при підписанні договору від 6 грудня 1921 року.

Скориставшись тимчасовим перемир'ям з деякими лідерами республіканців, новий республіканський уряд Дж.Крейга проводить вибори в Дойл, схвалює Конституцію, робить вигляд цілковитої миролюбності... і в той же час віддає наказ про наступ на частини ІРА.

Сили були нерівні. З 28 червня до 5 липня 1922 року оборонявся та впав Дублін. Геройськи загинув К.Бругге - військовий міністр республіканців. Розстріляні лідери ІРА О'Коннер та Меллоуз. Де Валлера (який, до речі, служив в ІРА звичайним майором) як президент та голова уряду незалежної Ірландії віддає наказ про перехід ІРА у підпілля, продовжуючи війну шляхом терору.

В свою чергу юніоністи, відчуваючи смак перемоги, переходять до відвертого розгулу. Так, в період з 21 червня 1921 року по 18 червню 1922 року вони вбили 428 ірландців-католиків, 1766 чол. - важко поранили, близько 9 тис. чол. - втратили роботу, близько 24 тис. чол. - втратили свої домівки в результаті погромів. Цікаво, як тодішній парламент Північної Ірландії реагував на події, що відбувалися. У березні 1922р. юніоністська більшість в парламенті приймає "Акт про громадянські повноваження", де влада і поліція отримала дозвіл проводити без дозволу арешти осіб, підозрюваних в діях "котрі призводять до порушення громадянського спокою", та утримувати їх під арештом необмежений термін часу без висування звинувачення. Поліції дозволялось входити у житлові приміщення в будь-який час доби та проводити обшуки без попередження, здійснюючи при цьому тілесні покарання. Влада ж у разі "безпорядків¹¹ мала право вводити комендантську годину та забороняти проведення різних зібрань, навіть ярмарків. Цей "акт" мав список "незаконних" організацій, де однією з перших була ІРА. В 1932 році він був замінений "Законом про надзвичайні повноваження". А в грудні 1956р. як доповнення до цього "закону" уряд ввів систему інтернування - ув'язнення без суду та слідства.

Але й після такого тиску ІРА продовжує діяти. На розгул юніоністів ІРА відповідає вбивством прем'єр-міністра О'Хіттінса 10 липня 1922р. А вже при активній допомозі ІРА у січні 1932р. на виборах перемагає партія Фіана Файл (в перекладі "солдати долі"), засновником якої був все той же де Валлера. В цей же час можливою стала реабілітація ІРА. Вона відразу ж починає активні бойові дії проти Англії, проводячи митно-прикордонну війну на протязі 1932-1938рр, Відчуваючи посилення впливу ІРА, Лондон вдається до організації брудних провокацій. Так, влітку 1932р. та восени 1934р. ними організовуються та фінансуються т.зв. виступи "синьосорочечників" від партії Фінне Гейл. Набираючи сили, ЕРА жорстоко придушує ці антидержавні виступи. Загони "синіх сорочок" розпущені, діяльність компартії заборонена.

В період 2-ої світової війни, хоча уряд Ірландії офіційно зайняв нейтралітет, мотивуючи його тим, що не може мати жодного союзу з Англією, все ж таки піддався на прямий тиск Лондону й заборонив діяльність ІРА. Керівництво ІРА потрапляє до концтаборів. Але по закінченні війни, вже на початку 50-х років ІРА знову заявила про себе, розпочавши бойові дії на кордоні з Ольстером. В ті роки було проведено понад 600 бойових акцій. Наприкінці 50-х років керівництво ІРА бере участь у створенні Асоціації захисту громадянських прав у Північній Ірландії. Порушення цих прав в Ольстері набрало такого розмаху, що навіть завжди "неуважна" європейська "спільнота" звернула на них увагу, розпочавши розслідування комісії Європейського суду. Це вже пізніше (18 січня 1978р.) Європейський суд визнає, що Великобританія повністю винна в порушенні ст.3 Європейської конвенції про права людини і несе відповідальність за жорстоке і принижуюче гідність людини поводження з затриманими та ув'язненими в Північній Ірландії. Терор окупаційних військ та юніоністів проти мирного населення вже носив відверто невмотивовашй характер. Людей хапали і вбивали лише за те, що вони католики, що вони ірландці. Переполоханий північноірландський уряд, щоб якось пом'якшити ситуацію, набирається мужності і оголошує поза законом організацію, на руках якої найбільше крові невинних людей - "корпус ольстерських добровольців". В той же час, захисниця ірландського населення ІРА знаходиться в підпіллі та діє поза законом ще з часів громадянської війни 1922-1923рр.

Перебуваючи в таких несприятливих умовах, оточені з усіх боків ворогами, знаходячись під постійним тиском, відчуваючи небезпеку для свого життя на кожному кроці, звичайно ж не всі змогли витримати напругу і темпи боротьби і в Шінн Фейн, і в самій ІРА. В 1970р. ІРА розколюється на два табори - т.зв. "офіційна" ІРА, котра припинила збройну боротьбу і перейшла до роз^’яснювальної роботи в масах, та "тимчасова" ІРА, котра залишилась вірною своїм ідеям та тактиці ведення збройної боротьби проти поневолювачів. Слід відзначити, що згодом, в середині 70-х років "офіційна" ІРА взагалі припинила свою діяльність, так в повній мірі і не виконавши своєї місії, але цьому сприяли ще й дії колишніх товаришів по зброї з "тимчасової" ІРА, котрі не змогли пробачити зради ідеалам боротьби за свободу Батьківщини і не втрачали нагоди вдарити "офіційників". Боротьба продовжується. В ті часи Шин Кеенан (з "тимчасової" ІРА) заявив: "Застосовувати зброю та бомби - це не якась національна розвага, це методи, до яких ми змушені були вдатись, коли англійці оголосили війну ІРА..." І ця війна триває, не зупиняючись ні на один день. Війна на тотальне знищення з боку одних, війна, як єдиний засіб захисту з боку інших. Англійці і тоді, і зараз, "замилюють очі" всьому світові тим, що вони утримують там великий армійський та поліційний корпус начебто лише для "збереження спокою та миру на вулицях міст Північної Ірландії". Що вони такі миролюбні та люб'язні до ірландців-католиків і давно б їх мали за слухняних "молодших братів", якби не ота "хижа" ІРА. А відтак вони такі законослухняні, що не зробили б жодного пострілу в Ольстері, якби не постійна стрілянина та провокації з боку отієї "підступної" ІРА. Таким чином проводилась і проводиться підла кампанія на створення в свідомості громадськості світу викривленого образу "ірландських терористів-головорізів, кровожерливих маніяків". І цьому вірять. І вже сьогодні кожна згадка про ІРА супроводжується в пресі обов'язковим - "тероризм". Хоча, як раніше, так і зараз цим хлопцям по великому рахунку все одно, як там їх хтось називає, вони продовжують захищати свої родини, своє право на свободу, свою Батьківщину. Єдине, що вони роблять, - це адекватно відповідають на терор та беззаконня.

"Що сльози там, де навіть крові мало."

Леся Українка.

Сьогодні це ім'я стало символом в Ірландії. Символом віри, жертовності, незламності і героїзму. Роберт Сендс загинув під час голодного страйку політв'язнів ольстерської тюрми Мейз - героїчної епопеї, що тривала довгих 216 днів і ночей. Тюремне пекло під назвою "ЕЙЧ - БЛОК" (Н ВLОСК) стало останнім бастіоном на полі бою для десяти нескорених ірландців.

Вони були тими, хто спромігся місце ув'язнення перетворити на фортецю духу, хто не склав рук і не втратив віру. Протестуючи проти порушення прав людини, проти окупації Батьківщини англійцями і етноциду, вони оголосили безстрокову голодівку, домовившись, що коли хтось з голодуючих помре, його місце займе політв'язень-однодумець.

Депутат Боббі Сендс був першим. Він віддав юне життя за СВОБОДУ І ГІДНІСТЬ народу. ЦЕ СТАЛОСЯ 5 ТРАВНЯ 1981 РОКУ.

Цинічна підлота з англійської "демократичної" преси обзивала юнака божевільним фанатиком, але світ жахнувся, коли з фортеці Мейз повезли труну за труною...

Запам'ятайте ці імена: БОББІ СЕНДС, ФРЕНСІС Х'ЮЗ, РАЙМОНД МакКРІШ, ПАГ РІК О'ХАРА, ДЖОЗЕФ МакДОННЕЛ, МАРТІН ХЕРСОН, КЕВІН ЛІНЧ, КАЙРЕН ДОХЕРТІ, ТОМАС МакІЛВІ, МАЙКЛДЕВІН. їх вік: 25, 24, 26, 32, 27, 32, 28...

До українців туго доходить сенс таких речей. Ми звикли "боротись" галасуваннями, інтригами, планами, піснями, відзначеннями сумних дат, конференціями та фуршетами...

Коли ви залишитесь наодинці зі своїм сумлінням, пригадайте цих хлопців з Ольстеру, які для Батьківщини віддали все.

Вони не будують жодних ілюзій щодо свого майбутнього, вони просто гарно, на відміну від нашого хохлобидла знають і усвідомлюють історію СВОГО народу та СВОЄЇ держави. Історію взаємин нескореної колонії та агресивної метрополії. А вони завжди були надзвичайно "дружніми".

За всі часи взаємин Ольстеру та метрополії католицьке населення, основу якого складали ірландці, практично не знало спокою, воно не мало нормального розвитку. За офіційними підрахунками, в кожній четвертій ірландській родині є загиблі, поранені, інтерновані або ув'язнені. Масове безробіття, небувалий повсякденний тиск з боку протестантської більшості, ігнорування з боку колаборантської влади, насадженої з Лондону і нарешті, відверте беззаконня з боку Англії практично поставили ірландців у безвихідь - смерть з-за рогу або депортація з одного боку та збройний спротив з іншого. Але залишалася певна кількість тих наївних, хто ще вірив у якусь справедливість та "демократію", його величність "закон" або ж тих, хто просто, рятуючи себе, йшов на співпрацю з колонізаторами. Самі ж англійці продовжували відзначатися своєю "міфотворчістю" і в законодавстві, і в практичній площині своєї діяльності. Ірландці, замкнуті в лещата між юніоністами та англійцями-загарбниками, не мали на що розраховувати, крім, звичайно, боротьби. Хто був неспроможний стати до боротьби, тих навіть не брали до уваги. Відомо, як, наприклад, в 1967р. практично було проігноровано волевиявлення ірландців під час виборів. Вони не знали про це, але схема була напрочуд простою - в списки на участь у виборах до англійського парламенту, виборчими комісіями (які відомо з кого складалися) було занесено 909841 чоловік, в Стормонт (північноірландський парламент) - 933724, в той час, як на виборах в місцеві органи влади проходило за списками всього 694483чол. Все це відбувалося в Ольстері, і таким чином голос ірландців однозначно залишався в меншості. Надалі бавитися в "демократію" могли лише дурні. Подальші події, котрі розгорнулися в Північній Ірландії, цілком підтверджують це.

Коли в серпні 1970р. "об'єднаний комітет безпеки", в котрий увійшли представники північноірландської влади та англійських експедиційних військ, прийняв рішення "...жорстоко подавляти кожен виступ проти юніоністського режиму", тоді тільки ІРА знову взялась за зброю. Всіх інших очікувала масова депортація 1971 року і каральна операція "Деметрус". В тому ж 1971р., в травні, міністр оборони Англії лорд Бонніел доповів в англійському парламенті, що англійським воякам в Ольстері дозволено відкривати вогонь, "...якщо вони вважатимуть це доцільним для захисту свого життя". "Томмі" не змусили себе довго чекати. На вулицях Ольстеру почалася безкінечна стрілянина. Влітку 1971р. в Деррі англійськими солдатами був убитий молодий ірландець Барні Уотт. Він не був бійцем ІРА, він просто переходив вулицю в неналежному місці, а ще він був католиком. Цього виявилося достатньо, щоб отримати кулю. Вже на наступний день в ірландському гетто вишиковувались черги до дверей, на яких висіли написи: "Вступай до ІРА!". На вбивство Уотта ІРА відповіла вбивством англійського солдата. В цих хлопців слова не розходились з конкретними справами ніколи.

Англійці та їх посіпаки в свою чергу відповідали ще відвертішим терором та беззаконням. Тільки з серпня 1969р. по січень 1972р. через в'язниці в Ольстері пройшли понад 1200 чоловік. Люди, котрі вийшли звідти, були вже зовсім іншими, вони вже по-іншому дивилися на все, що відбувалося в їх країні, вони без вагань йшли до ІРА. Англійці здогадувалися про це, але не знали, як в інший спосіб можна було опустити ірландців на коліна. А зробити це можна було лише знищивши незламну ІРА. Тому продовжувались погроми, арешти, вбивства... Але навіть холодні стіни великих міст Ольстеру свідчили своїми написами, що боротьба не на життя, а на смерть продовжується: "Ні на дюйм!", "До тих пір, поки ми не стали вільні, ми всі у в’язниці!".

У бідних католицьких кварталах і округах, де масове безробіття, злидні, замурзані дітлахи, ірландці депутатами обирають тільки хлопців з ІРА, щоб хоч якось і якомога довше зберегти їх від тюрми парламентською "недоторканістю".

У будинках ірландців на стінах портрети живих і мертвих лідерів Шінн Фейн, військові плакати ІРА. Ірландці хочуть, щоб їхня Батьківщина була вільною і єдиною для всіх ірландців-католиків. Вони ніколи не оберуть депутатом англійського юриста, котрий все одно ніколи не захищатиме їх права, або англійця мільйонера... Вони нікого не виберуть, окрім ірландського депутата-республіканця.

Це - їх національне покликання, борг за Націю перед Богом, обов'язок перед предками і нащадками і їхня карма...

“Тоталітарні тенденції західного суспільства роблять традиційні шляхи протесту неефективними і, можливо, навіть небезпечними, оскільки вони зберігають ілюзію верховенства народу" (Герберт Маркузе).

На початку 70-х років, з приходом до влади партії Фіана Файл склалися сприятливі обставини для нормалізації ситуації в Північній Ірландії. В цей час виходить з підпілля ІРА. І саме тут англійські "миротворці" показують своє справжнє обличчя. Спочатку в Деррі ЗО січня 1972р. англійські вояки розстрілюють мирну демонстрацію, котра виступила з гаслами за права людини. "Кривава неділя" Деррі вразила весь світ. І "весь світ" спромігся лише помахати "поганому англійському хлопчику" пальчиком! Пискливий голос "захисників демократії і прав людини" і раніше тонув в пострілах на вулицях Ольстеру, але в ті дні на нього в Лондоні навіть не звернули уваги. Бо вже в лютому 1972р. англійський парламент схвалив закон, згідно з яким британські вояки не могли притягуватись до судової відповідальності за насильство по відношенню до мешканців Північної Ірландії. Так узаконювались вбивства та арешти, так узаконювався геноцид ірландців-католиків. Лондон не був зацікавлений в нормалізації обстановки, бо інакше йому довелося б іти з тих земель геть. "Томмі" відпрацьовували сповна гроші державної казни, адже кожен день "ольстерської війни" обходився в десятки тисяч фунтів стерлінгів. Врешті-решт все закінчилося в тому ж 1972 році розпуском ольстерівського парламенту і введенням військового стану. 30 березня 1972р. англійський парламент схвалив законопроект про введення в Північній Ірландії прямого правління Лондону. В протестантських кварталах цю новину зустріли співанням гімну "Я народився під Юніон Джек", в католицьких кварталах Белфаста та Деррі почалася операція "Мотормен". Це була справжня військова операція за участю бронетехніки, ІЗ тис. англійських вояків, 9 тис. карателів з "Полку оборони Ольстеру" та 6 тис. поліцейських проти звичайного мирного католицького населення. Так завжди було в Ольстері. Британські парашутисти, які пройшли Конго, Індію та інші конфліктні зони, тут підвищували свою "професійність" на мирному населенні. Коли в серпні 1969р. взято приступом католицьке гетто Фоллс-роуд, то бійці ІРА, котрі перебували там з метою захисту населення цього кварталу, мали всього один старий автомат "томпсон", одну гвинтівку та один пістолет.

І вони захищалися! Взагалі, готовність йти на смерть заради своєї справи, заради звільнення Батьківщини від англійського ярма властива ірландським патріотам протягом всієї історії їхньої боротьби. Вияви героїзму тут зустрічаємо не лише на вулицях міст та в католицьких гетто Північної Ірландії, а навіть у в'язницях, де найжорстокіші тортури англійських окупантів не можуть зламати ірландських патріотів.

Ще в минулому столітті фенії (члени Ірландського революційного братства) заклали стійкі традиції продовження боротьби навіть у тюрмах. Цілі покоління молодих республіканців виховувалися на прикладі Геренса Мак Суайні. Мер ірландського міста Корк, член ІРА, він був кинутий англійцями до в'язниці. Мак Суайні загинув після 74-денного голодування, залишивши як заповіт такі слова: "ПЕРЕМАГАЄ НЕ ТОЙ, ХТО НАНОСИТЬ СИЛЬНІШІ УДАРИ, А ТОЙ, ХТО МОЖЕ БІЛЬШЕ ВИТРИМАТИ... Не виключено, що окупанти на деякий час не дадуть можливості нам діяти. В такому випадку боротьба зводиться до питання про витривалість. ТОЙ, В КОГО ПЕРЕКОНАННЯ ТВЕРДІШІ, ТОЙ ПЕРЕМОЖЕ..." А ось витяг з документу, котрий видала ІРА на початку 70-х років під назвою "Наша стратегія. Як виграти війну.": "...військова акція - при певних обставинах та певній ситуації - єдиний тип реальної політичної акції. Партизани знають, що час працює на них...".

З початку-середини 70-х років почав помітно зростати вплив ІРА. Лави армії постійно збільшувалися в міру посилення Англією своєї реакційної політики стосовно католицького населення Ольстеру. Черговим свідченням нового витка такої політики став прийнятий британським парламентом в 1973р. "Закон про Північну Ірландію", де, зокрема, було сказано, що ця провінція буде залишатися складовою частиною З'єднаного Королівства "...до тих пір, поки цього бажатиме проста більшість населення Ольстеру".

Беручи до уваги той факт, що ще з часів розподілу Ірландії приріст ірландського населення і його фактична кількість на відміну від переселенців, юніоністів та "прикомандированих" постійно зменшувалась, стає зрозуміло, що цей закон конституційне закріплює за Ольстером статус колонії, позаяк більшість гіпотетично і однозначно є орієнтовані на Англію. Після таких "реверансів" офіційного Лондону в бік протестантської більшості ще більше "розв'язувалися" руки. Йдуть вже не тільки погроми в католицьких кварталах, але навіть озброєні численні напіввійськові організації протестантів переймають на себе поліційні функції. На всіх кутках вони галасують за те, що їх терор є тільки відповіддю на дії ІРА. Але те, що вони роблять, навіть не схоже вже на терор, йде просте тотальне знищення, тактика "звільнення територій". Це спонукає в кінці 1974р. керівництво ІРА оголосити про припинення вогню в Ольстері. Лідери ІРА заявили, що перемир'я буде сталим лише тоді, коли англійська армія та протестантська більшість припинять репресії по відношенню до мирного католицького населення. Але до ініціативи ІРА не прислуховуються, позаяк вперто не хочуть мати мови з "терористами". Ескалація напруженості триває.

У відповідь за численні погроми та вбивства 21 липня 1976р. ІРА організувала вбивство новопризначеного посла Англії в Ірландії. А в серпні 1976р. ІРА вбиває родича англійської королеви лорда Маунтбеттена. Тепер, після всього цього ініціативно починає діяти Англія. В Ольстер стягуються нові військові частини, безупинно тривають арешти. На 1 березня 1976р. у в’язницях Ольстеру нараховувалось понад 1500 в’язнів зі статусом "спеціальна категорія". Якщо в 1969р., під час бурхливих ольстерських подій у в’язницях перебувало біля 600 чоловік, то до середини 1981 року їх чисельність досягла 2500 чоловік. Британський репресивний апарат на території Ольстеру розгорнув небачену досі діяльність. Відомо, що в розпорядженні британських спецслужб знаходиться навіть комп’ютерна картотека на більш як 40% дорослого населення Ольстеру. Ця картотека досить складної системи знаходиться в комп'ютерному центрі Лісберна, створення її обійшлося в 5ООтис. фунтів стерлінгів. Офіцери англійських спецслужб беруть активну участь не тільки в створенні напіввійськових терористичних протестантських організацій, але й безпосередньо ними керують. Зокрема, відомий факт про участь в роботі керівної ради т.зв. "Асоціації охорони Ольстеру" на протязі кількох років офіцера британської військової розвідки Єм-Ай-Бі, котрий не тільки брав участь в керівництві організацією, але й надавав протестантам необхідну інформацію, оперативні дані.

Але, що ж то за армія, котра б не хотіла виграти війну. І героїчна ІРА, незламна ІРА продовжує боротьбу. Складається враження, що провокації та утиски ворогів взагалі не зачіпають Організацію. Чітка організаційна побудова, залізна дисципліна, відданість своїй справі і. звичайно ж повсякденна допомога населення ірландських католицьких кварталів - ось головні складові успіху ІРА.

Цікавими в цьому контексті є два моменти з історії діяльності ІРА. Позаяк, не дивлячись на всі свої потуги та допомогу численних банд протестантів, англійська окупаційна армія практично на протязі всього часу боротьби з ІРА так і не змогла завдати їй разючого, смертельного удару. Хоча чисельна перевага, озброєність та сприяння з боку владних структур як в самому Ольстері, так і в Англії були просто вражаючими. Розуміючи марність своїх потуг, англійці частенько використовували старий випробуваний метод - імплантацію в організацію своїх агентів. Що ж, час показав, що і підступницька діяльність цих "хрунів" не прислужилася окупантам. В організаційному плані ІРА виявилася на висоті.

ІРА завжди діяла за принципом: "вхід карбованець, вихід - два", проводячи ретельний добір, вишкіл та практичну перевірку своїх кадрів. Ґрунтовне вивчення і практичне застосування найкращих праць з конспірології та постійне перебування в ольстерівському екстремумі, де кожен невдалий крок, невірна дія коштують тобі та твоїм побратимам життя, зробили з членів Організації практично невловимих месників.

Існувало декілька схем психологічної, моральної та практичної перевірки людей. Ті, хто пройшов через таке "тестування", пройшов через певний етап боротьби, ставав в Організації своїм. Ці люди вже не могли існувати поза межами Організації, їхнє життя - це постійна боротьба! І ні кроку вбік. Але, звичайно не всі були здатні стати на такий шлях. В Організації була створена така обстановка та відносини між своїми людьми, що практично діяльність численних провокаторів та зрадників не мала шансів на успіх, їх постійно виявляли і майже завжди знищували. Боївкарі ІРА мітили цих "хрунів" пострілами в потилицю. Це було своєрідне посмертне тавро, щоб ні у кого не виникало сумнівів, що це не випадкова жертва цієї "війни у місті", або ж просто сліпа куля. Іншим цікавим фактом є відомості про те, як у 1980р. ІРА перехопила документ з грифом "цілком таємно”, підготований для міністерства оборони Англії військовою розвідкою в Північній Ірландії, де. зокрема, говорилося: "...ІРА практично неможливо завдати військової поразки". Британці на своїй власній шкурі, кожного дня впевнялися в тому, що мають справу не з якимись "селюками" з вилами в руках, а з організованими та вишколеними ідейними бійцями. Британський генерал Гловер сам визнавав факт того, що їм дуже складно, позаяк мають справу з "...досвідченими, далекоглядними та розумними людьми."

На тій землі, де йде війна, про них не тільки всі знають, про них складають пісні, легенди, вірші. І до сьогодні в Белфасті та інших містах співають пісень про героїв з ІРА. Про те, як з плавучої в'язниці "Мейдстоун" втекли семеро бійців ІРА, як на захопленому гелікоптері з табору Лонг-Кем втекли декілька в'язнів - членів ІРА, про те, як боївкар ІРА Френсіс Мак Гітан спокійно вийшов з концтабору, переодягнувшись в сутану священика, про те, як Айвар Белл виїхав за ворота в’язниці в кузові вантажівки, завалений купою сміття. У тому ж концтаборі земля нагадує сир, настільки вона прорізана в різних напрямках тунелями, проритими в'язнями. Готуючись до втечі, вони умудрялися проводити туди навіть світло і повітря. Акції ІРА завжди відрізнялися гарним смаком та неповторністю, та ставали відомими далеко за межами Північної Ірландії. Так, зокрема, цікавою є історія про те, як знайдена у вестибюлі підірваного в черговий раз готелю "Европа" листівка-заява ІРА мала назву "Готель "Европа" підірвано в двадцять восьмий раз". Цей, самий "крутий" в Белфасті готель - 12 поверхів, 250 номерів, будівництво якого обійшлося в 3 млн. фунтів стерлінгів, охоронявся з особливою ретельністю. "Отже, вибухи в готелі, - заявляє ІРА - це наша перемога над бажанням окупаційної армії встановити ретельну систему охорони центру Белфасту. Він (центр) був і залишається нашим".

В іншому випадку, коли в англійській в'язниці Вейкфілд помер, оголосивши голодування, боївкар ІРА Френк Стегг, то його з наказу окупаційної влади поховали в графстві Мейо на звичайному цвинтарі. Родина Стегга та його товариші бойкотували поховання. Цвинтар цілодобово охоронявся англійськими вояками, на могилу була навалена велика цементна плита, щоб тіло Стегга не змогли викрасти. І все ж труна з тілом були викрадені та перенесені на цвинтар, де поховані лише бійці ІРА. Організація не покидає своїх, навіть коли вони вже мертві. Існує декілька цвинтарів, на котрих можна поховати лише членів ІРА. Символічними є написи на могильних плитах похованих тут людей: "Поки в Ірландії є ці могили, в поневоленій Ірландії ніколи не буде миру". Це слова з промови засновника ІРА Патріка Пірса: "Вони думають, що умертвили Ірландію... Але вони дурні! Вони вбили наших феніїв, і поки в Ірландії є ці могили..." було мовлено в 1915р. на могилі О' Донована Роси. Через рік і сам Патрік Пірс був розстріляний. Не дивлячись на пору року, ці цвинтарі завжди обходжені, на могилах багато квітів, коли приходять люди, майже ніколи не чути плачу. Біля кожної могили, де похований боївкар ІРА, встановлено шпиль. В річницю смерті Бійця на шпилю біля його могили підіймається трикольоровий республіканський прапор. "Я загинув за свободу Ірландії" викарбувано на плитах кожної такої могили. І далі - номер батальйону, а також дата, ні, не смерті, а "...загибелі при виконанні операції".

ІРА - організація напіввійськова. "Бригади", "батальйони", "роти", а після реорганізації в 1977 році поділена на "ланки". В кожному місті Ірландії звичайний водій таксі може бути лейтенантом ІРА, а бармен чи поет -майором. Видають дві газети: "Волонтер" та "Ріпаблікен Ньюс" і безліч "бойових листків", характерною темою для яких є заяви на зразок: "...Партизанська війна має носити характер війни на виснаження, а її об'єктами повинні стати на тільки збройні сили ворога, але й його приватна власність, комунікації, представники судової влади та наглядачі в'язниць, пропагандисти...", або ж просто попередження: "Стережись. Ми повернемося. Провос." Ні в кого не виникає сумніву, що за кожним словом стоїть відповідна дія.

Організація є сталою, оскільки переважну більшість складають люди одних переконань, однієї віри, та й за національним складом переважають Ірландці. Організація надавала допомогу станошіенню робітничого руху в Ірландії та підтримувала правозахисні організації. Різні "дослідники" діяльності ІРА твердили про те, що ІРА, котра стоїть на засадах відстоювання соціальних прав ірландців, є "соціалістичною" за своєю суттю. Зрозуміло, таких незламних борців за свої ідеї хотіли б мати за буфер всі, навіть комуністи. І тоді, і зараз йдуть нечистоплотні ігрища та інтриги навколо ІРА. Знаючи про її популярність у народі, повії з численних партійок сплять і бачать, як би зробити з допомогою ІРА політичний капітал. Але, як завжди вони отримали рішучу відсіч з боку ІРА. Лідери ІРА та Шінн Фейн однозначно висловилися з цього приводу. Джеррі Адамс (лідер Шінн Фейн, нещодавно обраний депутатом англійського парламенту):"Ніякого впливу марксизму в Шінн Фейн немає. Я не знаю нікого в організації, хто був би марксистом..." Ще категоричнішим був Джо Кахілл (один з лідерів ІРА):"... Мета нашої організації - республіка без соціалістичних та комуністичних ідей."

Реальну допомогу в боротьбі своїх кровних братів за свободу Батьківщини надає численна закордонна діаспора. В США живе близько 40 мільйонів громадян ірландського походження. В Нью Йорку, Бостоні, Філадельфії, Чикаго, після церковних служб пускають по колу капелюхи, куди всі бажаючі складають кошти для забезпечення діяльності ІРА, а ось в барах та клубах, де збираються ірландці, можна побачити скриньки для пожертв на діяльність ІРА , які ніколи не бувають порожніми. Відомий випадок, коли для поставлення зброї та вибухівки з Америки до Ольстеру ірландська діаспора закупила один з найдорожчих лайнерів "Куін Елізабет-2". В кого ще виникає сумнів, що такий народ переможе?

Сьогодні вже і самі британці бояться "навіжених" ірландців. Коли в англійському парламенті почалися дебати - чи ввести смертну кару для членів ІРА, звинувачуваних в терористичних актах проти Великобританії, то першими, хто категорично виступили проти була контррозвідка "сил безпеки" в Ольстері. Звичайно ж, зробили вони це не із почуття альтруїзму та гуманності.

"На все приходить час розплати". Пам’ять не дасть згаснути ірландському вогню святої боротьби до перемоги. В окупованій Північній Ірландії немає речі, коштовнішої ніж "Томпсон" та плакат, котрий ще з 20-х років висить у кожному дублінському будинку. Плакат має назву: "Чому вони загинули?" І йде перелік прізвищ національних героїв Ірландії, котрі загинули за її свободу. Починається список з дня смерті Брайана Бори - 1014рік, потім Шон О`Ніл - 1567, Уолф Тон - 1789... Всього перераховано сімнадцять прізвищ, а під ними підпис: "Вони загинули за звільнення найстарішого політичного в^’язня у світі - Ірландії!" І до сьогодні цей список не має свого кінця...

Олесь Хоменко

НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ: "ПРАЦЯ. СІМ`Я. БАТЬКІВЩИНА!"

"Ми виступаємо за Європу націй, а не космополітичну економічну спільноту"

Жан- Марі Лє Пен

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Джерела пробудження національної самосвідомості і духу французької нації можна знайти вже в кінці минулого століття. Саме у 1898р. Шарль Моррас заклав основи першого праворадикального французького руху "L`Action Francaise" ("Французька дія"), в котрому можна знайти основи ідеології "корпоративної держави". Моррас планував відтворення спадкової монархії на корпоративному ґрунті. Не маючи власної парламентської фракції, "L`Action Francaise" не стала вагомою політичною силою, але впливала на молодих інтелектуалів та військовиків.

Поруч з "Французькою дією" були відомі і "Королівські хлопці" ("Lеs саттеlоts dе Rоі") та Кагуляри. Останні офіційно називались “Таємний Комітет Революційних Дій" і користувались певною підтримкою в колах буржуазії та серед військових. Кагуляри мали таємні склади зброї та боєприпасів і нерідко їх використовували в своїй діяльності.

Ветерани першої світової війни також не могли залишатися осторонь політичного життя Батьківщини, не могли змиритися з політикою т.зв. "Народного фронту" Блюма та його співплемінників. Вони об'єднались у бойові спілки, найбільш відомими з яких були "Lех Сrоіх dе Feu" ("Вогняні хрести") полковника де ля Рока, "Les Сrоіх Сотbаt" ("Бойові Хрести"), "Національні добровольці" та "Сини вогняних хрестів". Всі вони висували радикальні гасла перебудови держави на традиціоналістських засадах і вимагали соціальних перемін та наведення порядку.

З 1936 року постають нові організації, найвідомішою з яких була "Раrtі Socialistе National" ("Національна Соціалістична партія") Жана Доріо, згодом перейменована в "Раrtі Рориlаіrе dе реирlе" ("Партія народу"), а потім у "Раrtі Рориlаіrе Frапсаіsе" ("Французьку Народну партію")...

В світі існує кілька древніх націй, які здавна є взірцем і прикладом для наслідування в певній царині культури, виробництва чи традицій. До таких належить і французька. Французька мода, французька мова, історія, культура...

Але сьогодні французька нація переживає не найкращі часи. Причина та ж сама - космоgолітизація та наплив нахабних іммігрантів. За твердженням Анрі Костона, людини, що добре вивчила методи та форми впливу наднаціонального капіталу, Франція найближчим часом може перетворитися в його колонію: "Однією з причин, викликаючих сьогодні тривогу у тверезомислячого француза, є колонізація його Батьківщини іноземцями. Причому мова йде не тільки про масовий наплив іммігрантів, котрі збільшують свою чисельність швидше ніж ми, і, відповідно через двадцять чи тридцять років будуть складати більшість населення, але також і про колонізацію через інвестиції, в результаті чого французи поступово позбавляються своїх підприємств". Не потрібно бути дуже прозорливим, щоб зробити висновок, що шалені хвилі еміграції з країн третього світу абсолютно відповідають стратегічній меті знищення економічного, політичного, національного і культурного суверенітету Франції і французів. Багато ознак яскраво свідчить про те, що два названих види колонізації є взаємопов'язаними і взаємодоповнюючими елементами єдиного плану,

У березні 1986р. у Франції відбулись чергові парламентські вибори. Перемогу на них, як і передбачали численні політичні оглядачі та аналітики, здобули праві партії. Але найбільший успіх випав на долю організації під назвою "НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ" (НФ) на чолі з Жан-Марі Лє Пеном (докладніше про Лє Пена див. журнал "Націоналіст" № 1,2 1992р.). Угрупування створилося у 1972р. і на перших порах не відігравало помітної ролі в політичному житті Франції, але після приходу до влади у 1981р. лівих сил і відповідно стрімкого росту соціально-економічної та політичної кризи вплив НФ різко зріс. За період з 1974 до 1984р. рентабельність промислового виробництва в країні скоротилася вдвічі, а використання виробничих потужностей впало до 70%. Різко зросло безробіття - у 1978 році безробітних у Франції було 1млн. чоловік, а у 1984р. - вже 2,5млн. чол. Наслідки економічної кризи особливо позначились на головних галузях виробництва, таких як металургія, текстильна, автомобільна промисловість, суднобудування. Згідно з проведеними 1983 року опитуваннями у 85% французів майбутнє викликало страх.

На початку 80-х років помітно посилилася нетерпимість населення до робітників-іммігрантів. Більшість французів небезпідставно вважає, що приплив іноземців в значній мірі сприяє зростанню злочинності та безробіття. У 1983 році понад 70% опитаних висловилися за надання грошових премій іммігрантам, що хочуть виїхати з Франції.

В цих умовах на виборах до Європарламенту у 1984р. Лє Пена підтримали 11% виборців, що дозволило провести 10 депутатів, а це вже щось. На кантональних виборах 1985р. НФ зібрав до 10% голосів, а в окремих виборчих округах - понад 20%. Від виборів до виборів НФ набирає все більше і більше голосів французів в свою підтримку. Талановитий промовець і організатор Жан Марі Лє Пен високо підняв прапор націоналізму. "Франція, свобода, порядок" - ось цінності, до яких апелює Лє Пен.

Жовтень 1985 року. Париж. У величезному виставочному павільйоні аеродрому Ле Бурже зібралося понад 150000 французів. Над зборами майорить національний стяг величезних розмірів з написом "Франція знову тут!". Національний Фронт проводить народне свято, присвячене "пробудженню Франції". Правиться месса. В першому ряду, в оточенні керівників Фронту і дужих охоронців стоїть Лє Пен. Лунають гасла: "Руки геть від мого народу!", "Франціє - пробудись!", "Франція - наша!". Скрізь плаката та фото Лє Пена, його виступи по телебаченню напередодні виборів дивилися одночасно понад 17 мільйонів чоловік! "Національний Фронт", - стверджує він, - є соціальним, народним і національним рухом". "Наш Фронт не є ні правим, ані лівим. Наш Фронт є французьким!" Навколо Національного Фронту об'єднуються такі організації як "Національна реставрація". "Христова солідарність", "Традиціоналісти", "Фаланги католицької контрреформації"... Всі вони вважають Лє Пена сучасним втіленням Жанни Д’Арк.

Гасло Національного Фронту "ПРАЦЯ. СІМ'Я. БАТЬКІВЩИНА!" знаходить активну підтримку широких мас. Популяризації ідей НФ сприяють друковані видання, насамперед офіціоз Національного Фронту - газета "Листи від Жан-Марі Лє Пена" ("Jа Jеttre de Jаn-Маrіе Lе Реn") та чисельні друковані органи місцевих організацій НФ. Підтримують ідеї та діяльність НФ щоденна газета "Присутність" ("Рrеsеnt"). тираж якої - 15000 та тижневики – “National Неrbо" і "Міnutе Lа Frаnsе", що виходять накладом по 25000 примірників. Для залучення в свої ряди молоді при НФ створена організація "Національний фронт молоді", під опікою НФ знаходяться численні молодіжні клуби, наприклад, футбольний клуб "Парі Сен-Жермен" (ПСЖ) та "рух опору" "Федерація бвани" - в основному музиканти рок-підпілля, котрі ведуть пропаганду по паризьких ліцеях, закликаючи повернутися до езотеричних кельтських культів, виступаючи проти пацифізму і наркоманії. Лідер "руху опору" - Ежен Маар. Відчутний вплив на погляди членів НФ має Ідеологія "Нових правих" (див "Гроно" №3, 1994р.), що репрезентовані "Клубом настінних годинників" Івана Бло, ГРЕСЕ, журналом "Figarо Маgazine".

В червні 1989 року успішні вибори до Європарламенту (33 депутати від НФ) стали приводом для пашталакання про ксенофобію французів. Якщо французи насправді лідирують у спискові народів, які "хворіють" расовою нетерпимістю, як це стверджують маріонетки наднаціонального капіталу і т.зв. "ліві", то чим тоді пояснити той безсумнівний факт, що Франція і падалі є самою бажаною метою для постійної навали іноземців із країн третього світу. "Перед тим, як кричати про расизм, необхідно відповісти на це питання. Чисельний і покірний народ, яким є французи, страждає від бід, породжених безконтрольним припливом чужинців. Це не расизм. Це реальність. І вона не дозволяє змішувати нам нещастя суспільства з його вадами", - стверджує редактор журналу "Фігаро-Магазин" Луї Повель. Але його заклики залишаються непочутими в пустелі світового нігілізму. Таким чином, мова йде про "расизм навпаки", коли затяганий ярлик "расистів" ліпиться до французів, що протидіють знищенню своєї національної самобутності і суверенітету та традицій. Певні сили змагають на перетворення Франції (і не тільки) в країну, котра буде належати не французам (автохтонам), а якомусь "багаторасовому суспільству", про що вже відверто говориться в офіційній пресі. Ця операція обіцяє певним силам значні вигоди. Насамперед - можливість масового імпорту дешевої робочої сили, покликаної зламати спротив французьких профспілок та фермерських союзів і забезпечити велику "різницю цін”, іншими словами -великі бариші. Крім цього, масоно-соціалісти постійно домагаються під прикриттям гасел "інтернаціоналізму" надання іноземцям права голосу на адміністративних і парламентських виборах, розраховуючи натомість на абсолютну підтримку з їх боку, що в результаті і повинно привести до придушення будь-якої опозиції з боку французів.

Засилля арабів стає нестерпним, досить лише переглянути статистику злочинів, або ж просто заглянути до в'язниці і зауважити колір шкіри 90% ув'язнених злочинців. "Ви живете у Франції, але земля належить тільки Аллаху. Наша ж мета - ісламізувати Францію!", - амбіційно заявляє лідер ісламських фундаменталістів у Франції Ібн Шавай. І не влучним жартом чи рекламним трюком є одна з оригінальних передвиборчих листівок НФ: "Розшукується Мохаммед Зомбі, алжирський громадянин, що незаконно проживає у Франції. Цей суб'єкт дуже небезпечний. Він може вбити, зґвалтувати, вкрасти, пограбувати, ошукати... Щоб знайти його, не потрібно ходити далеко. Навколо вас півтора мільйони таких, як він!"

Програма НФ має назву "16 напрямків дії для того, щоб здійснити успішно велику переміну" (повністю опублікована в газеті "Голос Нації"№24 (38) 1993р.). Наведу, на мою думку, найбільш цікаві положення її, котрі ми поділяємо:

БЕЗПЕКА. "Нещадна боротьба проти малих та великих торговців наркотиками". "Ліквідація етнічних банд, які скоюють безліч злочинів в містах та передмістях", "Посилені засоби для поліцейських служб та служб захисту кордонів", "Упевненість в тому, що злочинці будуть покарані, які б вчинки вони не здійснили і які б посади не займали".

БЕЗРОБІТТЯ. "Пріоритет для французів при влаштуванні на роботу", "Зменшення податків, які покладені на підприємства".

"16 напрямків..." включають в себе такі пункти як соціальне забезпечення, сім’я, житло, охорона здоров^’я, освіта, економіка, сільське господарство, екологія...

Взагалі, ці 16 напрямків є надзвичайно актуальні сьогодні і для нас. Наприклад, ось що пропонує НФ в галузі сільського господарства (с\г):

"Захист французьких і європейських виробників.

- перегляд с\г і тваринництва на промисловій основі і підвищення значення натурального с\г;

- захист сімейного господарства і фермерства;

- охорона сільського життя і боротьба проти запущення сільської місцевості;

- скасування квот;

- захист французьких продуктів від дикого імпорту."

Французькі націоналісти прагнуть морального відродження європейців. Головне не "мати", а "бути" - вважають вони. Програма і діяльність НФ знаходить розуміння в населення. У 1984 році в одному з найбільших центрів текстильної промисловості, місті Рубе, що на півночі Франції, два десятки чоловік об’єдналися в спілку "Лицарі Рубе", що ставила перед собою доброчинні благодійні цілі - турбуватися про жертви злочинців, допомагати старим, багатодітним сім’ям тощо.

В ході діяльності ці люди зрозуміли, хто є винен в абсолютній більшості злочинів (П’ята частина мешканців Рубе - іноземці, вихідці з Алжиру). Організація ввійшла до НФ і зараз налічує понад 2000 чоловік, виявляючи активний опір засиллю знахабнілих іноземців.

На своєму зборі в Ніцці у 1990р. Національний Фронт - партія, котра побудована на засадах дисципліни, субординації, централізації та безумовного і незаперечного авторитету лідера, ясно ствердив, що має на меті стати силою, яку неможливо обійти і мусить залучити до своєї орбіти класичні праві партії. Національний Фронт набирає популярності і поступово перебирає голоси у лівих. На муніципальних виборах 1995 року партія завоювала три мерії, серед яких - мерія Тулона, воєнної бази з населенням у 100 тис. чоловік.

НФ координує свою діяльність з націоналістичними організаціями Європи: проводяться спільні конференції, з'їзди, вишколи.

Розгортаючи наполегливу пропагандистську роботу, Фронт здобуває все більшу підтримку широких народних мас. На дострокових парламентських виборах 1997р. гасла Національного Фронту знайшли підтримку у трьох мільйонів семисот тисяч французів! Коли в 1983р. за лєпенівців голосувало близько 8% від загального числа французьких робітників, то цього разу - понад 24%. Боротьба за французьку Францію триває.

АLLEZ LА FRANSЕ! АLLEZ L`UKRAINЕ!

Віктор Рог

НОВІ ПРАВІ: НАЗУСТРІЧ МАЙБУТНЬОМУ

Спочатку завоювання умів, а вже потім - влади.

Ален де Бенуа

Доля суспільства визначається елітою, а не масами.

Луї Повель

Батьківщиною "нових правих" є Франція. Тут ця течія формується навколо трьох ідеологічно-організаційних центрів:

1. Журнал "Фігаро-магазин" під редакцією ЛУЇ ПО В ЕЛЯ. Виходить щотижня накладом у 800000 примірників.

2. ГРЕСЕ ("Група по дослідженню Європейської цивілізації") - налічує понад 5000 членів, видає популярний журнал "Нова школа". Утворена в 1968р. Лідер - АЛЕН ДЕ БЕНУА. Мережа ГРЕСЕ покриває всю країну та виходить за її межі, що дає можливість якісно та швидко поширювати свої ідеї.

3. "Клуб баштових годинників" заснований у 1974р. Провідник ІВАН БЛО, який свого часу був заступником міністра освіти Франції. Об'єднує інтелектуалів, серед яких виключно випускники і слухачі вищих учбових закладів, насамперед це Національна адміністративна школа (ЄНА), Вища нормальна школа та Політична школа. Ці три вищі учбові заклади формують провідну верству Франції. Кількість людей, які цікавляться ідеями і діяльністю клубу сягає насьогодні сотень тисяч.

На противагу "оптимістичному" погляду просвітителів на природу людини, розум і воля якої ніби-то в змозі перебудувати суспільство на основі свободи та рівності протистоїть ідея про недосконалість людської природи, в силу якої всі намагання радикальної перебудови суспільства приречені на невдачу, оскільки порушують усталений порядок речей. Відправна точка теоретичних побудов нових правих - номіналізм, що відкидає існування універсальних понять - універсальної системи цінностей. Схильність до універсалістських побудов, на думку нових правих, веде до тоталітаризму. Основним джерелом останнього вважається, згідно Алена де Бенуа, монотеїзм, з його ідеями "абсолютної істини", "рівності людей перед Богом".

Номіналізм, відмова від універсалій, складає одночасно основу "позитивної терпимості", "антиуніверсалізму" і "антиегалітаризму", оскільки існує логічний зв'язок між визнанням основоположної різноманітності істот і випливаючої з нього нерівності. Нові праві, критикуючи егалітарний міф, використовують дані сучасних наук - біології і етнології, з них робляться висновки, що нерівність визначена генетично, оскільки схильності людей більш, ніж на дві треті, обумовлені спадковістю, і менш, ніж на одну третю - сформовані обставинами, соціальним становищем. Це викликає необхідність ієрархії і нової аристократії, що повинна замінити сучасну псевдоеліту "привілеїв і грошового мішка". Гасло рівності, висунуте французькою революцією, тотожне ідеї нівелювання, стандартизації, усуненню різноманітності і неповторності! індивідуумів і окремих культур. "Егалітаризм проник в європейську культуру в епоху кризи на початку нашої ери. Ця зрівнялювальна антропологія з самого початку не могла бути нав'язана інакше, як теологічним способом. Поступово і неухильно вона набувача все більш світського характеру. З появою демократій, а потім ідей соціалізму і комунізму егалітаризм був опущений "з небес на землю", життя земне стало уподібнюватись життю потойбічному. Поставити цю зрівнялювальну концепцію світу під сумнів виглядає сьогодні справою фундаментальної важливості. Мало лише оплакувати симптоми декадансу. Куди більш важливим є встановити його причини, щоби, усуваючи їх, добитися довготермінових змін на краще."

Нерівність пояснюється біологічними законами, що жорстко обмежують людину в сфері створюваної нею культури, вона повинна враховуватись в проектах суспільного устрою. "Ми не господарі наших здібностей, але господарі способу їх використання", - пише Ален де Бенуа. Згідно з філософією нових правих, немає "людини взагалі", ні "людства в цілому", а є лише конкретні люди і конкретні нації. Відповідно, поняття "загальнолюдські цінності" с чистою абстракцією. Лє Гамму пише, що "дещо може бути хорошим, істинним, прекрасним лише для того типу людей, чиєму етнічному субстрату, психічному стану, генетичним особливостям, а також соціальному і расовому оточенню воно відповідає". Ідея "загальнолюдських цінностей" - це лицемірне прикриття етноцентризму, коли більш сильна і агресивна культура, під видом універсальних, нав'язує автохтонній свої власні ідеї та уявлення. Захист різноманітності культур зумовлює збереження расових особливостей.

Теорія "біологічних меж людської поведінки" Лоренца обґрунтовує концепцію "людської недосконалості". Біологія обґрунтовує доцільність замкнутої, "чистої в расовому відношенні" спільноти людей, що керується ієрархічно. Кожна раса (Термін "раса" тут і далі вживається в переносному розумінні. Свого часу ним окреслювали етнопсихічні особливості народів, що виходять корінням з їх специфічної історії та традицій. Мова, таким чином, йде не про расовий поділ на біологічному, першопочатковому рівні, але про "раси призначення", про "раси, створені історією" (Густав Лє Бон, Юрій Липа, Дмитро Донцов), що співпадають з поняттям народу-нації, тобто органічної спільноти людей, котрі завдяки спільності історичного та культурного досвіду, усвідомлення власної окремішності та тотожності Вищої Мети набули спільних та відносно стабільних психологічних характеристик. Монтеск'є називав це "спільним духом" кожної нації. - прим, авт.) генетично схильна до певної соціокультурної моделі. Гуманістична концепція людини, яко істоти, доброї по своїй природі, здатної підкорити суспільний розвиток своїй волі і розуму, що володіє своїми "природніми правами", і людства, як механічної сукупності таких істот, є ілюзорною. Суспільство - це органічна єдність! Немає абстрактних "прав людини", однакових для всіх часів і народів. Різні етнокультури в ході історичного процесу породжують і захищають або накидають іншим різні правові системи. Панування концепції "природних прав" і буржуазного індивідуалізму привело до того, що з термінологічного ужитку зникає колективний вимір (нації, народи, культури, раси, етноси), враховується лише індивідуальне, а також людство в цілому.

Елітарність, героїзм оцінюється теоретиками нових правих в залежності від служіння колективу. Герой - це не супермен і не суперінтелектуал, а насамперед той, хто долає самого себе, діє проти своїх егоїстичних інтересів для Вищої Мети, на противагу демоліберальній концепції з її апологетикою людини, що переслідує лише свої власні егоїстичні інтереси. Еліта повинна бути такою не по народженню чи по багатству. Влада, яка б опиралась на вибір кращих, без огляду на той чи інший клас чи клан, стала б найвищою формою соціальної справедливості.

У пошуках традиційних вартостей європейських народів теоретики нових правих звертаються до вивчення особливостей міфологічного мислення і державності народів індоєвропейської мовної сім`ї. Ален де Бенуа вичленяє наступні риси європейського мислення: загострене почуття людської та національної різноманітності, культ лицаря та героя, пріоритет духовного над матеріальним. Індоєвропейські народи (до яких належать і українці) виробили в минулому ідеальну модель, незаслужено забуту. Вона базувалась на ієрархії духовній і соціальній одночасно. Гармонія досягалась за рахунок переваги суверена і священнослужителя над воїном, а воїна - над виробником матеріальних благ. Носієм нових аристократичних, на противагу буржуазним меркантильно-міщанським демоліберальним морально-етичним нормам повинна виступити ЕЛІТА, свого роду "аристотехнократія", що творить нове суспільство на органічних наукових основах, максимально враховуючи всі особливості та традиції даного суспільства.

Занепад здорової моралі та традицій в сучасних буржуазно-ліберальних суспільствах, широке поширення гендлярсько-споживацької психології пов'язані із спотвореною уявою про функції ВЛАДИ, адже, згідно з індоєвропейськими нормами, ідеї і політика керують економічною і соціальною областями. Сьогодні бажання мас керують рішеннями влад, клас виробників і торговців, споживачі та злодії підкоряють собі класи воїнів і носіїв ідей - суверенів. Спасіння - в поверненні до джерел!

Система трьох функцій, підкреслюють нові праві. - це основа не лише соціальної ієрархії суспільства, але і ієрархії цінностей. Трьохфункціональна організація, що перевернула б диктатуру грошей, повинна встановити справжню ієрархію вартостей і взаємодоповнюючі зв'язки між народом і елітою, які т.зв. ринкове суспільство штучно порвало.

Ідеологія нових правих є свіжим ковтком ідеологічного повітря в затхлій атмосфері, заквашеній старими запліснявілими ідейками т.зв. французьких "просвітителів"-соціалістів та інших покидьків ідеологічної помийної ями, які ось уже два століття досі важким туманом сидять в головах ідеологів та політиків, що вершать долі світу. Утопічним концепціям, які беруть на себе місію, посильну лише Богові: "змінити" людську природу, протистоїть більш реалістичніша концепція - розділення людських ролей в суспільстві згідно здібностей та нахилів. Хіба не розумніше не пригнічувати нахили та бажання, притаманні тим чи іншим людям, а спрямовувати їх в правильне русло? Для кожного є очевидним, що більшість людей присвячує своє життя примноженню свого матеріального статку та добробуту своєї сім`ї. Але є також фанатичні цілеспрямовані Люди, для яких слова Честь і Слава не порожній звук, які бажають досягти певної важливої для них Мети, їх можна назвати людьми з інстинктом чемпіона, людьми "довгої волі". Завжди були, є і будуть, хоча й в меншості, люди "інші", "не від світу цього" - ті, що прагнуть неземного, високого, духовного, або ж шляхетні Люди, які ставлять інтереси загалу вище своїх особистих. Якби на світі не існувало таких людей, то не існувало б і релігій, шедеврів культури та національних ідей. Нові праві, на відміну від всіх сортів "гуманістів" вважають за необхідне не штучно "ліпити з грішників праведників", а створити такі суспільні інститути, які би зрізничкували один тип від інших і дали владу найкращим з тих, які є в даному суспільстві. У той же час один тип людей не протиставляється Іншому, кожен спроможний вибирати свій шлях, відповідно до здібностей, якими він володіє, нахилів, які він має та вартостей, які він сповідує.

"В епоху, коли ліва інтелігенція все більше втрачає свої ілюзії, нові праві, повні ентузіазму, ставлять на громадське обговорення найрізноманітніші проблеми не для того, щоб поховати їх, а щоб знайти шляхи їх вирішення".

Андрій Поцілуйко, Віктор Рог

ПІВДЕННОАФРИКАНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ: "ТІЛЬКИ НАРОД МАЄ ПРАВО ВИРІШУВАТИ ВЛАСНУ ДОЛЮ"

Десять років тому мондіалістський капітал через свої фінансові найпотужніші структури вирішив остаточно прибрати до своїх липких рук економічний потенціал ПАР - найбагатшої за корисними копалинами (80% світових запасів алмазів, золота, кольорових металів і т.п.) країни світу. Для опанування економічною владою у ПАР МВФ необхідно було реформувати політичну форму влади - апартеїд (окремішнє існування рас). На чолі Націоналістичної партії (НП), що знаходилася при владі останніх п'ятдесят років і яка налічувала 20 тисяч активних членів, було "посаджено" Фредеріка де Клерка, якого згодом "обрали" президентом, а після скасування апартеїду - віце-президентом. Обрали саме цю кандидатуру "білого" з тої простої причини, що його син одружений на "кольоровій" манекенниці. Де Клерк належить до африкаанерської (бурської) громади ПАР, але більшість африкаанерш уважають його зрадником. Африкаанери (аfrikaaner) або бури (bоеr) є нащадками фламандських і валлонських поселенців з Нідерландів і Бельгії, а також гугенотів з Франції, що поселилися на півдні Африки від початку 17-го століття.

Помилково вважається, що в ПАР "білі" притьмом повинні бути багатими, а "чорні" - бідними. Насправді справа виглядає зовсім не так. За останні 15-20 років з'явився помітний прошарок чорних мільйонерів, здебільшого дилерів відомих фірм Західної Європи, Північної Америки та Японії. Дуже високий відсоток заможних людей серед індусів та китайців, тоді як майже п'ята частина білих родин скочується нижче рівня бідності. І це переважно представники африкаанерів (бурів), які невпинно втрачають політичну й економічну владу серед інших "білих" громад ПАР, а саме: англійської, жидівської, португальської, німецької, італійської та польської.

Ті африкаанери, яким не вдалося "вибитися у люди" навіть в умовах найбільшого сприяння для "білих", у часи апартеїду, підтримують найрадикальніші праві націоналістичні організації (АRМ і СРSА). Ця категорія міських людей становить 10-15 відсотків бурського населення і ще майже стільки ж фермерів-африкаанерів, що збанкрутували. Свої надії вони пов'язують з АКМ і СРЗА, щоб повернути "добрі старі часи". До англо-бурської війни (1899-1902рр.) африкаанерам у Південній Африці практично належало все, хоча вони й постійно ворогували з племенами коса і зулу. Зараз, після скасування апартеїду у бурів відібрали майже все, що належало їхнім дідам і прадідам. "Чорні" бойкотують магазини бурів, не наймаються на сезонні роботи до фермерів-африкаанерів, не відвідують школи, у яких викладання ведеться на мові африкаанс.

Що ж собою представляють національні партії бурів? Аfrikaaner Resistanse Movement (АRМ) - англ. назва Африкаанерського Руху Опору (абревіатура на бурській мові - АWВ) очолює Юджін ТЕРБЛАНШ, кремезний фермер з русявою бородою і вусами. Членство цієї організації вважає себе націоналістами-народниками. Серед найбідніших прошарків бурської громади АRМ користується зростаючою популярністю. Штаб-квартири АRМ розміщуються у вибілених одноповерхових хатках під червоною черепицею, на яких немає ні вивісок, ні вказівників. Уся атрибутика всередині. Два величезні прапори з білим колом на червоному тлі і трьома павукоподібними "сімками" у центрі, а також прапори трьох бурських республік: ТРАНСВААЛЬ, ОРАНЖ і НАТАЛЬ. На столі iз червоного дерева стоять три орли: великий кігтявий, відлитий з бронзи, два маленьких - із золота. Бібліотека складається з історичної літератури, здебільшого присвяченої англо-бурській війні, під час якої у нерівній боротьбі загинуло близько 150000 бурів, з яких 100000 - мирного населення, 100000 бурських жінок і дітей були загнані на безводні території під конвоєм англо-жидівських колонізаторів.

Основна ідея АRМ - відродження бурських республік у їх історичних кордонах. Якщо подивитися на сучасну політичну карту Південної Африки, до їх складу мають відійти провінції Трансвааль, Оранжева і північна частина Наталю. Бури обстоюють також свої земельні дідівські права у Намібії і Ботсвані у зонах їх компактного замешкання. На решті територій можуть розпоряджатися будь-хто. Бури вважають, що земля їхніх предків, яку заповів їм Всевишній, повинна належати "фолку" і тільки "фолку". ("Фолк" - народ, нація на мові африкаанс).

Ті, кому доводиться слухати Тербланша, лідера АRМ, розповідають, що він чудово вміє впливати на людей - "заводити натовп", повертаючись постійно до однієї і тієї ж ідейної думки і вбиваючи її у голови слухачів, мов цвяхи у дошку. Навіть сидячи у зручному шкіряному кріслі у центральному офісі АRМ у Боксбурзі, Тербланш дуже голосно розмовляє, майже кричить, викарбовуючи кожне слово на різкій мові африкаанс. Англійською Тербланш інтерв'ю не дає.

"Ми ведемо священну війну, і всі, як один, готові покласти свої голови за ідею... Тільки "фолк" має право вирішувати свою долю. Якщо "чорні" приєднаються до нас, ми дамо їм роботу, але ми маємо бути господарями на землі пращурів. Ми не расисти, а націоналісти. Кожному своя доля від Бога. Все - для "фолка", і заради цього АRМ піде па все", - каже Юджін Тербланш.

Історія Африкаанерського руху опору започаткувалася з "мітингу", у якому брали участь 7 (!!!) чоловік, що зібралися у квітні 1973 року в одному з гаражів поблизу Преторії, Сьогодні рух нараховує більше 15 тисяч активних членів, які зобов'язані проходити щомісячну спеціальну військову підготовку і слухати курс лекцій з історії та боротьби зі "світовим сатанинським злом" - лібералізмом і комунізмом. Ці два поняття для АRМ нероздільні. Для боротьби з різними проявами тероризму у організації створені і діють сили безпеки - "аквіла" і кілька батальйонів добре вишколених штурмовиків, які вже не раз доводили це під час мирних акцій протесту. Перед скасуванням системи апартеїду "змішаним" парламентом загони "аквіла" в'їхали у фойє парламенту на трьох бронетранспортерах, виваливши вітрини першого поверху. Біля приміщення скандували з прапорами АRМ більше тисячі жінок і чоловіків.

Молодіжне крило АRМ охоплює вихованням кілька десятків тисяч дітей з африкаанерських родин. Орденська організація АRМ називається "ВRODERBOND” ("Спілка Братів") і налічує півтори тисячі неафішованих членів. Зараз "Вroderbond"(ВВ) є організацією, забороненою режимом Мандели - де Клерка.

Якщо на пoчатках до АRМ мондіалістський капітал у ПАР ставився як до "збіговиська нарваних", то зараз він дуже стурбований і влада задумується, який сенс вкладає Тербланш у свої заклики про "немилосердну боротьбу до останнього бура за Ідею". Режим, випещений мільйонами доларів МВФ, стурбований тим, що окрім фермерів, службовців, робітників, вплив АRМ швидко поширюється на молодь, армію та поліцію.

Менш радикальною африкаанерською правою силою є Консервативна партія Південної Африки (СРSА). Вона відкололася від колись правлячої НП тринадцять років тому, коли її теперішній лідер Андрієс Треурніхт звинуватив англо-жидівський уряд у зраді африкаанерів. На останніх "чистих" виборах 1987 року для білих СРSА здобула 23 місця в парламенті і у якості опозиції до НП змінила у парламенті лібералів. Під час останніх муніципальних виборів у жовтні 1988 року партія Треурніхта здобула абсолютну перемогу на "бурських територіях".

Бурський націоналізм вистоїть і переможе у Південній Африці!

Вім ван дер МЕРВЕ, член Молодіжного крила АRМ

НЕСКОРЕНІ ГОРЯНИ (ШЛЯХ ДО ВОЛІ)

"Турецькі старшини дуже зле поводились з простими стрільцями, коли це були вірмени, слов'яни, чи араби. Тільки курдів шанували, бо це був завзятий нарід, який допомогав різати вірмен і не прощав образи... Всіх інших турки душили без милосердя". Петро Франко "Від Стрипи до Дамаску. Пригоди четаря УСС." 1937р.

"Волають гори, кровію политі..." - писав у своєму вірші "Курдському братові" Василь Симоненко. Що ж примусило українського поета звернутись до долі 30-мільйонного народу в Малій Азії, який живе на площі, рівній Франції чи двом Великим Британіям? Все та ж одвічна тема боротьби за волю, свою й інших народів, боротьбу без компромісів.

За походженням курди не є арабами, а їх мова близька до перської. За віросповіданням вони мусульмани-сунніти. Курдистан багатий на природні ресурси, зокрема, на лісові та на нафтові родовища. Нині курдські етнічні землі покромсані державними кордонами, так що курди живуть в Туреччині (40 відсотків), Ірані (31 відсоток), Греції (23 відсотки) та Сирії (5 відсотків). Крім цього чисельні курдські громади існують у Франції, Німеччині, Йорданії, на Закавказзі. Згідно з офіційними даними перепису 1989 року в Україні проживали тоді 238 курдів, хоч українськими ЗМІ називалась цифра і в шість тисяч курдів в Україні.

Ще у 400р. до н.е. курдів згадав у своїх творах грецький історик Ксенофонт. У ХІІст. курд Салладін очолив боротьбу мусульман проти християн-хрестоносців.

Наступного разу світ заговорив про курдів аж у 1918 році, коли було проголошено Курдистан незалежною державою. Цьому передували кілька років партизанської боротьби. Цікаво, що одним з партизанських курдських загонів командував отаман Осип Букшований. У 1915р. він потрапив у російський полон, але втік з Сибіру через Туркестан у Персію, де й прийняв участь у боротьбі за незалежну Курдську державу. Пізніше він, повернувшись через Туреччину додому, взяв участь у Визвольних Змаганнях 1917-21рр. Пройшовши полум'я кількох війн, О.Букшований загинув у радянському концтаборі на Соловецьких островах.

По першій світовій війні західні держави, насамперед Велика Британія, підтримували курдських націоналістів, щоб мати свій форпост на Близькому Сході. У 1920р. укладено угоду про надання незалежності турецьким курдам. Через три роки її розірвав турецький керівник Мустафа Кемаль Ататюрк. Під час повстань 1925, 1927-31, 1936-38рр. турки винищили близько мільйона курдів, переважно, мирне населення. Це дало підставу турецьким газетам писати: "Там, де з'являється турецький багнет, курдське питання перестає існувати...".

У 1943р. виступом племені барзані у вересні розпочалось велике національно-визвольне повстання курдів у північно-східних районах Іраку. Очолював його Мулла Мустафа (Молла Барзані). До його повстанців приєднались представники різних національних організацій, курди - офіцери іракської армії, представники інтелігенції та ін. Іракський уряд, наляканий великим розмахом повстання, був змушений наприкінці 1943р. погодитись визнати часткову автономію курдів, встановити певні свободи, звільнити політв'язнів, зберегти збройні сили повстанців. Проте вже навесні 1944р. уряд Іраку, під тиском Англії, яка боялася, що успіх курдів посилить національно-визвольний рух на Близькому Сході, підло порушив угоду з курдами. Проти них було кинуто моторизовані частини та авіацію під командуванням англійських офіцерів. Об'єднані сили іракської та англійської реакції жорстоко розправлялись з повстанцями, розстрілюючи населення та знищуючи курдські поселення. Під тиском урядової армії повстанці змушені були відійти в гірські райони, де, спираючись на підтримку населення, вели люту боротьбу до 1945р. Восени 1945р. частина цих загонів відійшла до Ірану, де приєдналася до національно-визвольного руху іранських курдів.

У 1946р. Іранські курди проголосили свою республіку Махабат. Вже наступного року шах Мухаммед Реза Пехлеві зумів знищити її.

В Іраці курди брались до зброї в 1898, 1923, 1932рр. По Другій світовій війні загони повстанців -"нешмерга" ("ті, що зустрічають смерть в обличчя"), під проводом Мустафи Барзані продовжують боротьбу з багдадським режимом. В 1970р. укладено угоду, за якою Багдад надавав курдам автономію в складі Іраку та дозвіл на участь в роботі багдадського уряду. Проте незабаром Іракське керівництво відокремило від Курдистану район Кіркук, багатий на нафту, викликавши збройний спротив гордих горян. В результаті війни, яка точилась до 1974 року, в Іран втекли 130 тисяч Іракських курдів. Наступного року Тегеран припинив допомогу курдам в обмін на прикордонні поступки Ірака в районі Шатт-ель-Араб і повстання було придушене.

Під час Ірано-Іракської війни 1980-88рр. курди створили в Ірані зону, вільну від урядових військ, яка, однак проіснувала недовго,

У 1984 році Іракський уряд досяг угоди з Джалалом ат-Талабані, лідером Патріотичного союзу Курдистану, її також було розірвано через розбіжності в питаннях призначення курдів до уряду та про контроль над курдськими силами.

Того ж року було засновано Курдську Робітничу Партію (КРП) під проводом Абдуллаха Оджалана. КРП поставила собі за мету боротьбу за незалежний Курдистан без жодних компромісів. Саме вона стала тим курдським мечем, який горяни "викували" на турецький багнет. Сьогодні КРП є єдиною організацією, яка чинить збройний опір турецьким та Іракським окупантам. Від початку війни КРП проти Стамбула загинули близько ЗО тисяч людей, турецькі війська зруйнували біля 10 тисяч поселень "гірських турків", як офіційні турецькі речники звуть курдів. Подібне було і е нашій історії: великороси, малороси...

У березні 1988р. турецькі війська здійснили в м.Халабджа газову атаку, внаслідок якої загинуло близько 5 тисяч курдів. Світова громадськість "тактовно промовчала", не бажаючи погіршувати стосунки з Туреччиною, яка є членом НАТО та, фактично, єдиним західним форпостом на Близькому Сході.

У 1992р. Европейський Союз нарешті визнав "права курдського народу на самовизначення", що, однак, так і лишилось на папері. Тим більше, що ЕС нещодавно відмовився прийняти в свої лави Туреччину. Нове повстання Іракських курдів викликала перемога західної коаліції над Іраком в часі війни у Перській затоці (1990р.). Щоб захистити курдів від гніву Багдаду, Велика Британія, СІЛА та Франція створили на півночі Іраку особливу мирну зону. За виступ проти Саддама Хусейна турецький президент Тургут Озатг пообіцяв переглянути статус курдської мови та дозволити святкування курдського нового року. Але потім суперечності між курдами і Анкарою знову загострились.

Протягом 1992-94рр. турецькі війська знищили близько 2,5 тисяч курдських сiл, а майже 5 млн. біженців втекли до мирної зони в Іракському Курдистані.

Навесні 1995 року 35-тисячний загін турецьких військ (переважно елітні парашутні та гірсько-стрілецькі військові формування) на 40 км вторгається на територію Іраку та півтора місяці вогнем і мечем знищує бази КРП в районі міста Заху, не пропускаючи й нагоди сплюндрувати мирні курдські поселення. Це було саме у тій "мирній" зоні. А як же її гаранти? Лондон і Бонн висловили "занепокоєння" з приводу дій Туреччини, а центр "істинної демократи" - Вашінгтон - схвально відгукнувся про агресію: майже 4 тисячі американських, британських та французьких вояків в Туреччині, як фактор стримування Саддама Хусейна та іранських ісламських фундаменталістів для них значно важливіші за тисячі вбитих мирних курдів. МЗС Іраку, чиї кордони перейшов турецький каральний корпус, лише на третій(!) день висловило "стурбованість" з приводу дій північного сусіда. Багдадському режиму теж "не до вподоби" сепаратистські прагнення курдів.

На півдні Туреччини розташована добре озброєна німецькою зброєю зі складів колишньої НДР бригада "Гірські командос", створена спеціально для знищення курдів. Ці "вояки" полюбляють фотографуватись поруч з замордованими "гірськими курдами", продаючи ці фотографії за 100 тисяч турецьких лір (близько двох американських доларів). Крім Німеччини, до найбільших експортерів зброї для турецької армії належать США, Франція та Бельгія...

У червні 1996р. "Гірські командос" та 10 тисяч вояків армійських турецьких частин провели в південно-східній Туреччині чергову широкомасштабну каральну акцію проти бойовиків КРП. За повідомленнями офіційних турецьких речників за тиждень боїв було вбито 255 курдських повстанців. Восени того ж року КРП в черговий раз "відсвяткувала" річницю проголошення Туреччини республікою серією вибухів: жінки-камікадзе зі спеціальних жіночих загонів КРП під виглядом вагітних переносили на собі вибухові пристрої та підривали їх у людних місцях великих турецьких міст. В січні минулого року "Гірські командос" за підтримки бронетехніки та авіації знову перейшли кордони і розпочали бойові дії в Північному Іраці, в ході яких, за повідомленнями турецьких джерел, було вбито понад півтори сотні "бойовиків" КРП . Знаючи сумний і ганебний досвід боротьби НКВД з УПА у 40-50-ті рр., можемо припустити, що в списки "бойовиків" записали й вбитих селян.

В травні 1997р. в Північному Іраці знов полилась кров: Стамбул ввів сюди 10-тисячне військове з'єднання (за повідомленнями правозахисних організацій воно вже незабаром було збільшено вдвічі і підсилено артилерією) за підтримки бойових літаків, гелікоптерів та бронетехніки. На восьмий день бойових дій турецьке командування заявило, що їх війська просунулись у глиб Іраку на 25км. і захопили штаб-квартиру КРП, а в ході лютих боїв було вбито 1142 курдських повстанців та 14 курдських вояків: занадто дивні числа, зважаючи на протипартизанський характер акції, якщо тільки для карателів слово "курд" не дорівнювало слову "повстанець". Керівництво КРП називало інші дані щодо втрат з обох боків, але їх неможливо було перевірити, бо турецьке командування не пускало в зону бойових дій журналістів. У відповідь на карально-репресивну акцію Стамбула Курдська Робітнича Партія розгортає терористичну діяльність безпосередньо на турецьких етнічних землях: в м.Дерік обстріляли з гранатометів урядову будівлю, перерізали дороги до Діярбакиру, найбільшого південно-східного міста Туреччини тощо.

З акцією протесту проти травневої акції турецьких військ виступили й курдські іммігранти в Європі, захопивши будинок Палацу націй (Європейська штаб-квартира ООН) в Женеві. Протягом чотирьох годин 200 рішуче налаштованих курдів тримали в напрузі дві з половиною тисячі працівників штаб-квартири, сотні дипломатів, які прибули в Палац Націй попрацювати в численних комісіях та комітетах та швейцарський спецназ, готовий щохвилини штурмувати будівлю. Курди пішли після того, як генсек ООН Кофі Аннан передав з Відня свою заяву, де рішуче засудив каральну операцію Туреччини в Іракському Курдистані. Після цього їх ще півгодини протримала у кільці женевська поліція на площі Націй. Цього разу обійшлось без крові, але всі ще добре пам'ятали події червня 1993р., коли по курдській маніфестації біля амбасади Туреччини в Берні турецькі охоронники відкрили вогонь, вбивши одного курда і вісьмох поранивши.

23 вересня 1997р. Туреччина ввела в Північний Ірак 15 тисяч вояків та біля 100 одиниць бронетехніки за підтримки авіації, чим викликала великий наплив курдських біженців до Ірану. За повідомленнями радіо Патріотичного Союзу Курдистану за перші три дні бойових дій загинули 60 турецьких вояків і 44 бойовики КРП. За турецькою версією, загалом, в ході боїв було вбито понад 500 курдських повстанців.

В грудні минулого року Анкара спрямувала в Курдистан на антиповстанську акцію 20 тисяч своїх вояків. Подібних широкомасштабних операцій з боку Туреччини слід чекати й цього року.

Послаблюють курдів і внутрішні суперечки (нагадує наші проблеми, чи не так?): Демократична Партія Курдистану, яку очолює Іракський курд Масуд Барзані і яку матеріально та технічно підтримує Анкара, воює як з Патріотичним союзом Курдистану, так і з Курдською Робітничою Партією, котру очолює Абдулла Оджалан. Після війни в Перській затоці на півночі Іраку під протекторатом міжнародних організацій був створений курдський парламент, який через значні внутрішні розбіжності саморозпустився. Не вистачає курдам і відповідних політичних керівників: переважно це хоробрі і віддані, але політичне недосвідчені партизанські ватажки - "польові командири".

Наразі курдів дещо підтримує Греція з-за своєї неприязні до турків. В Кіпрському мсті Лісмасол розташований офіс КРП, який турецькі спецслужби неодноразово намагались підірвати. Дружина Ф.Міттерана створила в Парижі Інститут культури курдів.

А тим часом Європа сидить на діжці з порохом у вигляді 1.5млн. курдських іммігрантів. Тут все частіше трапляються напади курдів на турецькі клуби, бари, спортзали і навпаки. Особливо вибухонебезпечна ситуація склалась у Німеччині, де півмільйону курдів протистоять з одного боку чисельні турецькі іммігранти, а з іншого - бритоголові молодики з неонацистських організацій. Добре законспіровані структури КРП (заборонена урядом ФРН у 1993р.) нараховують в Німеччині понад 8 тисяч саможертовних членів. Осередок КРП. який має власний друкований орган, діє у Москві, дієве представництво КРП є і в Україні.

Як бачимо, Україна не така вже й далека від курдської проблеми, до закінчення якої, схоже, ще дуже і дуже далеко. Василь Симоненко закінчував свій вірш такими словами:

Не заколисуй ненависті силу -

Тоді привітність візьмеш за девіз.

Коли впаде в роззявлену могилу

Останній на планеті шовініст.

ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ!

Іван Гуменюк

СТАНОВЛЕННЯ ЯПОНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ ЯК ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

У мене немає ні життя, ні смерті - Вічність для мене життя і смерть. МАКІМОНО

Це питання треба розглянути з огляду на три аспекти:

1. Геополітичний - світ інтегрується економічно, культурно, расово, і цьому намагається протистояти чергова хвиля націоналістичних рухів як в Європі, так і в Азії.

2. Ідея націоналізму в своїх догмах як правило особливо не різниться в різних його модифікаціях. Тобто, якщо зробити порівняльну характеристику українського націоналізму з набагато більш розвиненим японським націоналізмом, то можна помітити багато схожих рис. Разом з тим в японському націоналізмові є такі моменти, яких українському бракує.

3. Становлення Японії як націоналістичної держави є великим прецедентом в історії людства. Безумовно. Японія має тільки їй властиві особливості. Це - певні географічні умови, через які вона відірвана від материка і тривалий час була непривабливою для чужоземного поневолення; вона - країна, яка має свою соборну державу вже 1,5 тис. років; вона, зрештою, моноетнічна і має винятково чисту расу.

Проте великий дух Японії, носієм якого є націоналізм, як твердять самі японці, є позаісторичною позачасовою категорією. Він "висить в повітрі", тече в генах, час від часу пробиваючись в предтечах, і нам треба віднайти, відчути його в собі і зманіфестувати.

Часом користю не винаходити знову велосипед, а скористатися з досвіду тих, хто давно стоїть на цьому шляху.

Становлення древнього японського царства як централізованої держави більшість вчених відносять до VIIст.

В III-IVст. найбільш впливовий племінний союз Яматай (о.Кюсю) зумів підкорити союзи центральної Японії і утворити велике державне об'єднання Ямато. Царі Ямато разом з політичною владою виконували функції верховних жерців під час магічних обрядів календарних землеробних свят "мацурі", що забезпечувало їх верховенство в середовищі родоплемінної знаті. Це становище підкріплювалось також міфологічними сакральними генеалогіями, котрі відображали складний і ієрархізований культ предків, насамперед праматері царського роду богині Сонця Аматерасу.

Таким чином, ідеологічним підґрунтям царської влади в древній Японії стали насамперед традиції місцевої релігії - сінтоїзму. Царський рід вважався таким, що володіє особливою магічною силою, котра забезпечує ефективне спілкування з божествами, без чого не мислилось функціонування всього суспільного тіла.

З VІст. в Японії став розпоширюватись буддизм, в результаті чого до VIIIст. склались сінтоїстсько-буддистські форми колективної свідомості, коли релігійні системи сінтоїзму і буддизму обслуговували різні потреби суспільства і особи. Американський учений Міллєр з приводу цього зазначає: "Буддизм правив духовим і естетичним запитам часу, а традиційні міфологічні уявлення про предків правили за опору соціальної структури, а також засобом визначення відмінностей статусу всередині цієї структури". Політичною зброєю буддизм був для іммігрантських родів із Кореї і Китаю, на яких не розширювалися сакральні генеалогії сінто.

До VШст. відноситься початок застосування японськими владоможцями терміну тенно - дослівно "небесний господар" (перекладається в нашій літературі як імператор). Звідси походить термін тенноїзм - японський варіант націоналізму.

Письмова фіксація офіційного канону сінтоїзму проведена в літописно-міфологічних зведеннях "Кодзікі" (712р.) і "Ніхон сьокі" (720р.), в яких було систематизовано сінтоїстські міфи, а також перебудовано сакральне генеалогічне дерево родоплемінної аристократії, що виходить із необхідності обґрунтування концепції "божественного" походження імператорської влади. Інтерпретація міфів "Кодзікі" і "Ніхон сьокі" з упором на міф про праматір імператорської династії - богиню Аматерасу, а також проміфологічні оповіді про перших імператорів, починаючи від засновника держави імператора Дзіму, послужили пізніше фундаментом ідеології тенноїзму - націоналізму.

З ХПст. в Японії на перший план політичного правління виходить сьогун - військовий воєначальник. Аж до середини ХІХст. в сьогуна зосереджувалась в різний час різна міра політичної влади, а імператору відводиться роль лише верховного жреця сінтоїзму. що, зрештою, давало йому духовну владу над народом. Вважалося, що Імператор довірив сьогуну всю владу в царинах адміністративного управління, військового будівництва і зовнішніх стосунків, а сам був зайнятий більш піднесеними сакральними і духовними справами. Пояснювалося це таким чином: "З тієї ж причини, з якої Сонце і Місяць здійснюють свій шлях, імператор зобов'язаний зберігати своє серце недоторкнутим. Тому він живе в палаці, як на небі... Сьогун вказує всі державні повинності і не потребує при відправленні урядових справ дозволу імператора. Коли земля серед 4-х морів є неспокійною, то це вина сьогуна".

Якісний етап в ідеології наступає з 2-ої половини ХVІПст., коли загострюється криза феодальної системи. За умов досить тривалої ізоляції країни більшість критично налаштованих мислителів звертаються до витоків культури для відтворення чисто японського шляху. Всі вони ідеалізували "шлях Японії в древності".

50-70-ті роки ХVIIIст. відзначені появою перших активних прихильників реставрації правління імператора.

Особливу роль в ідеологічній підготовці реставрації імператорської влади відіграла чжусіянська школа Міто (Міто гакуха), а також школа "національної науки" (Кокугатуха), котра виступала з антиконфуціанських позицій за "відродження сінто древности".

На початку ХІХст. школа Міто висунула тезу "шанування імператора - вигнання варварів" як єдино можливий шлях наведення в країні порядку і збереження її національної незалежності перед загрозою вторгнення західних держав. Один із видатних ідеологів цієї школи Сейсай Айдзава (1781-1863р.р.) у 1825р. в своєму політичному есе "Сінрон" ("Нова теорія") виклав свою концепцію, котра отримала назву "кокутай" і поєднувала в собі сінтоїстську міфологію і конфуціянські етичні принципи. Згідно з нею Японія має особливу національну самобутність, даровану сінтоїстською богинею Сонця Аматерасу, яка дала країні правителів (своїх нащадків) в особі вічної неперервної імператорської династії, а також заклала основи японської моралі: вірнопідданство і синівська шанобливість. Таким чином, Айдзава оголосив сінтоїзм "душою державності", а кокутай набував потроєного розуміння: в політичному плані він означав інститут імператорської влади, в релігійному плані - духовну основу державності, в моральному плані - особливий характер японців, котрий виразився в моральних якостях шанобливості. Ідея "кокутай" сприймалась японцями того часу як сакральна квінтесенція суто японської самобутності.

Зіткнення з Заходом, що загрожувало втратою національної незалежності країни, покликало до життя в ХІХст. ідею вигнання всього чужоземного і рівночасно посіяло в душі японців ідею великодержавності Японії як протиставлення закордону. Ця, не зовсім ще ясна ідея Єдиної Національної Держави як засобу захисту всіх від зовнішньої небезпеки могла виразитися у формі шанування імператора.

Все це врешті спричинилося до реставрації імператорської влади в результаті революції І867-1868р.р.

Після реставрації імператорської влади перед новими правителями Японії постала важка задача: з одного боку було зрозуміло, що без модернізації на західний взірець не можливе спілкування зі світом, з іншого боку, надмірне захоплення західними зразками загрожувало втратою національної самобутності.

В таких умовах політичні лідери Мейдзі після 20-літніх обережних пошуків збалансованого підходу і відпрацювання конкретних шляхів відмовились від того, щоб зачіпати моральні підстави суспільства. Було вжито заходів, аби прийняття від чужорідних культур несло винятково утилітарно-прикладний характер і не зачіпало духовних підвалин японської нації. Розвиток мусив сумістити "японський дух і європейські знання".

Від часу революції Майдзі японський націоналізм стає державною ідеологією - тенноїзмом.

Ядром ідеології тенноїзму став комплекс понять "кокутай". Головним елементом "кокутай" вважалася ідея містичного зв'язку між імператором і японським народом. Саме цей зв'язок вважався за фундамент японської держави і нації в офіційній націоналістичній літературі протягом всього періоду від революції Мейдзі і до закінчення 2-ої світової війни.

Основними компонентами структури "кокутай" можна вважати:

1.Міф про божественне походження японської держави;

2.Міф про божественні якості імператора і унікальні моральні якості підданих;

3.Міф про "Велику Місію Нації".

Зміст принципу "кокутай" найбільш повно розкрито в офіційній брошурі "Основні принципи кокутай", котра була опублікована в 1937 році.

Гармонія японців сягає до єдиного кореня. Японська нація, таким чином, розглядалась як одна велика сім'я, а імператор виступав не як теократичний можновладець, а як покрова всім без різниці японцям, духовний голова нації.

Лояльність до імператора прирівнювалась до патріотизму, прищеплювалась сінтоїстською вірою, була, свого роду, внутрішньою потребою кожного японця. Обов'язок кожного японця перед Державою, Нацією, Імператором набував сили внутрішнього неусвідомленого імпульсу до вдячної покори. Саме завдяки цим ірраціональним моментам у національному менталітеті стали можливі легендарні чини самураїв та камікадзе.

Найбільш серйозною небезпекою на цьому шляху лояльності до імператора і консолідації нації вважався західний індивідуалізм і раціоналізм в найширшому спектрі.

Унікальна національна сутність полягала в небесному призначенні японської нації, покликаної самими богами і насамперед богинею Аматерасу до Великої Місії: спасти людство, встановити гармонію в усьому світі шляхом поширення на нього влади богорівного "тенно".

Брошура "Основні принципи кокутай" є ідеологічним підсумком за весь період від революції 1867-68р.р. до закінчення другої світової війни.

Закінчується брошура висновком: на Японію "волею богів" покладена особлива місія - побудувати нову японську культуру, засвоївши західну і піднявши останню за допомогою принципів "кокутай", внісши таким чином "свій" вклад в світову культуру".

Для полегшення безпосереднього сприйняття ідеології тенноїзму широко використовувалася практика релігійних ритуалів. В результаті модернізації сінто релігійним обрядам було надано відверто політичного характеру. Основні підвалини ідеологічної системи як би закріплювались ритуалами на чуттєвому, підсвідомому рівнях, що робило її більш стійким проти чужорідних впливів.

Після поразки 1945р. американська окупаційна влада повела політику на підрив влади і культу імператора, впровадження певних "демократичних" порядків. В грудні 1945р. японському уряду вручили директиви на відділення сінтоїстської релігії від держави. А в новорічному зверненні до народу 1946р. імператор відрікся від "божественного" походження. Впроваджено "демократичну" реформу освіти, відмінено "моральне виховання" в дусі тенноїзму у школах, прийнято нав'язану американцями "демократичну" конституцію 1947р.

Влада була "передана народові". Фактично одразу після відміни імператорської системи, закріпленої конституцією Мейдзі, почався пошук і розробка нового оформлення тенноїзму згідно із зміненими умовами. Імператору було надано номінального "символу держави і єдности нації".

Поступово в програми шкіл поверталася модернізована ідеологія тенноїзму. В програмах прямо зазначалось: "Шанування імператора, котрий символізує Японію, означає шанування Японії, символом якої він є. В тому, що символ Японії - імператор, особливість японської держави". У ВУЗах все активніше проповідується ідея зверхности японської нації і величі імператора.

Особливу роль в закріпленні ідей "символічної імператорської системи" знову стало відігравати проведення свят, багато з яких є виразно націоналістичного спрямування. Це "День заснування Держави", "День народження Імператора" та інші.

В 1985р. за безпосередньою участю уряду засновано "Міжнародний Центр по вивченню японської культури". На нього покладено завдання розвинення сучасної націоналістичної ідеології.

Як підсумок всьому, що було сказано, можна зробити наступні висновки:

1. Японська релігія сінтоїзм суто національна і є потужною підпорою ідеології націоналізму.

Релігія українців - християнство, апелює до Бога через Ісуса Христа, для якого немає різниці чи ти є арієць, чи ти є азіат, чи жид, чи єгиптянин чи негр. В Європі християнство більшості обрядів чи сект є одним із вагомих чинників інтеграції націй, що зводить їх до демоліберальщини і космополітизму.

Над цим вже нині потрібно замислюватись.

2. Тенно - Імператор Японії, нащадок богині Сонця Аматерасу - праматері вічної неперервної імператорської династії. Через національну релігію Тенно має духовну владу над японцями. Нині він є символом Держави і Нації.

Ще В.Липинський відзначав, що трагедія України полягає також і в тому, що в її володарів і народів не було традицій корони, освяченої національною церквою. Неперебірливість в традиціоналізмі призвела до того, що на штандарт було піднято і піднімаються нині т.зв. "демократичні традиції" хаосу, безвідповідальності, безхребетництва та отаманії. Гетьманів великих і малих більше, ніж простих вояків. Кожний, хто більш-менш оділений владою, вважає себе за маленького князька, а кожний, хто обділений владою, мріє стати таким князьком.

Немає простого до очевидного, безапеляційного наочного Символу Єдності Нації, помазаного Богом, перед ким би корився і натовп, і еліта. Релігія підпирає і піднімає цей символ.

3. Націоналізм японців органічний, в підсвідомості, в ментальності. То не є раціональний нацизм чи фашизм часів Гітлера чи Муссоліні, який був накинутий їх народам за десятки років і знищений за кілька років. Націоналізм японців ґрунтується на віками визначену і зманіфестовану глибину самобутніх асоціацій.

Коли навіть поверхнево звертаєшся до історії націоналізму Японії, жахаєшся, яка складна титанічна і тривала праця була проведена вченими, філософами, теологами і навіть філологами в осмисленні "чисто японського шляху" від давніх давен і донині, в викристалізації "Духу японців - духу Ямато" в найрізноманітніших царинах від мистецтва до побуту. Тоді починаєш усвідомлювати, як мало нами і нашими попередниками зроблено і скільки ще треба зробити, аби український націоналізм не лише зродився в палких юних серцях, що вже було б величезним звершенням, але щоб ці серця несли в собі Великий Дух Української Нації і були дійсно тривкі в протистоянні агресивним звабам маскультури, нігілізму, фрейдизму і консуменства.

4. Згідно із японським націоналізмом японська нація - єдине тіло божественного походження і як нація була сформована відразу, а не в перебігу подій і часу. Всі її духовні, стичні вартості були відразу дані богами і насамперед богинею Аматерасу.

На відміну, європейці і, зокрема, українці виводять початки своїх націй в сучасному розумінні від часів т.зв. великої французької революції.

5. Ще одна фатальність нашої історії полягає в тому, що ми не створили собі належних міфів, а ті, які є, недостатньо розпропаговані. Японці ґрунтовно сперлися на цілий ряд міфологічних зведень "Кудзікі" (620), "Кодзікі" (712), "Ніхон сьокі" (720), зібрання молитв і опис церемоній "Енгісікі" (901-923) та інші. Японцям і в голову не прийде комусь доводити історичність цих міфів і відповідно ставити під сумнів свою богообраність. Те ж саме з жидами. Ми ж постійно копаємось і викопуємо своє прадавнє походження, а потім ще й ставимо його під сумнів. Одному Богу відомо, якого тіла ми належимо і скільки в нас намішано крові, але ми мусимо застановитись на тому, що нашими предками є великі арії, які принесли світові лад і цивілізацію. Українці несуть їх гени і мусять стати гідними їх нащадками.

6. Гармонія японців сягає до одного кореня. Японська нація - одна велика сім'я на чолі з батьком сім`ї - Імператором-Тенно.

Натомість немає більших ворогів, ніж два українці різних партій. Чи може цю різношерсту отару не можна назвати українською - малоросійська, хахляцька, новоросійська і т.ін., тільки не українська? Це те, що ще мусить стати Українським, мусить стати Нацією - великою сім'єю.

7. Надзвичайно велике значення для масового сприйняття ідеології в Японії має проведення державних свят релігійного і націоналістичного спрямування, що, зрештою, тісно переплетено. Ритуалізація відпочинку ефективно діє на підсвідомість, ментальність японців. Під час розслаблення, коли побутові та інші проблеми відходять на задній план, серце найбільш відкрите для ідеологічної догматики. Не через розум вона сприймається, а через почуття, через підсвідомість, що робить її дуже стійкою і неуразливою під ударами західного демократичного індивідуалізму, марксизму, масонства та раціоналізму. Під час свят, коли над натовпом в повітрі концентрується ейдос однорідної і могутньої самобутності, кожен японець особливо гостро відчуває, що він належить до однієї великої сім`ї, із своїми законами, своїм шляхом і своєю волею.

8. Японці, на їх глибоке переконання, вибрана богами нація, має божественне походження і божественні доброчинності, їх Велика Місія полягає в тому, щоб спасти світ від сил зла, які панують в ньому; увібравши в собі все краще від світової цивілізації і трансформувавши через себе, підняти таким чином світову культуру на новий щабель і просунути людство к його розвитку.

Український націоналізм ще не утримує сталих ідей месіянства, що робить його досить неповноцінним.

Людство нині, як і 2000 років тому, стоїть перед своєю загибеллю.

Нині світ знову потребує Месію або Спаса. Такою Месією мусить стати Українська Нація, оскільки вона гідна бути нею. В її крові - кров великих аріїв, які вже не раз піднесли світ з варварського стану, привнісши йому лад і високу духовну цивілізацію.

Україна знаходиться "на грані двох світів", на стику двох культур: західної і східної, двох ментальностей - раціональної і ірраціональної, двох світосприйняттів - як дискретного, так і цілого. Самим Богом на нас покладене Велике Завдання поєднати в собі ці полярності і на скресі двох тисячоліть підняти на новий щабель світову культуру.

Олесь Федорук

(подається в скороченому варіанті)

НОВІТНІ САМУРАЇ

Після поразки Японії в її світовій війні націоналістичний рух опинився в доволі важкому становищі. Всі праворадикальні організації були заборонені окупаційною владою. Відродженню націоналістичного середовища посприяв початок війни в Кореї у 1950 році. Тоді ж було створено поліційний резервний корпус - основу майбутніх сил самооборони. Восени 1951-го року відбулась велика амністія "військових злочинців". Внаслідок цих подій в 1951р. в Японії нараховувалось вже 266 націоналістичних об'єднань.

Бурхливу діяльність розгорнули націоналісти у 1960р., коли переглядався японо-американський "договір безпеки". У цей час збільшилась кількість нападів на відомих діячів демоліберальних сил, погроми лівацьких організацій, підпали приміщень продажних ЗМІ.

У 1970р. письменник-традиціоналіст Юкіо Місіма на чолі своїх соратників з Товариства Щита зробив спробу військового перевороту Після невдачі виступу він покінчив життя самогубством, виконавши ритуал харакірі (див “Гроно"№1(66)). Проте особа Юкіо Місіми заслуговує окремої, детальнішої розповіді.

Соціальну базу націоналістичних організацій складають представники середнього класу, робітництва, військові та студенти.

До найбільш впливових націоналістичних організацій належать Всеяпонська Рада патріотичних організацій, Товариство вивчення поглядів молоді, Об'єднана Нарада патріотичних товариств Великої Японії, в м.Фукуока створений штаб Ради народного руху району, а в м.Нагоя - Рада патріотичних організацій району Тюбу.

Детальніше зупинимось на кількох зі згаданих організацій. Всеяпонська Рада патріотичних організацій заснована у 1959 році. Об'єднує біля 300 націоналістичних формувань. Мета Ради - "захист історичних традицій в Японії, досягнення миру і свободи для японського народу, боротьба з політичним безладом в Японії і спробами зруйнувати Японію ззовні." Рада видає журнал "Всеяпонський патріотизм" та газету "Створення".

Товариство вивчення поглядів молоді створене в 1960р. Об'єднує 28 організацій національної орієнтації. Мета: "відміна конституції, нав'язаної окупаційною владою, створення незалежної конституції", виступає за збільшення японських збройних сил, активно вимагає повернення північних територій. Друкований орган - "Ідеологія молоді".

В націоналістичному русі існує дві основних ідеологічних течії: "чистого японізму" (або "чистих правих") та "соціал-націоналізму" (або "неонаціоналізму", "нових правих").

Основу ідеології "чистого японізму" складають культ імператора, поклоніння предкам, ідеалізація японського сімейного укладу, ідея відродження самурайського руху. До цієї течії належать: Велика Японська Школа, Міжнародна Ліга боротьби з комунізмом, Всезагальний народний Союз та ін. Велика Японська Школа, відновлена в 1954р. виступає з гаслом відновлення “епохи Сьогова" та вимагає перетворити храм воїнів Ясукуні в "державну святиню" - Видає газету "Фудзі". Міжнародна Ліга боротьби з Комунізмом заснована в 1968р. Члени Ліги виступають проти активістів лівацьких деструктивних профспілок та червоних партій, влаштовують антикомуністичні мітинги та інші акції. Згадані угрупування називають себе “ідейними" та в основному ведуть агітаційно-пропагандистську роботу.

Організації, що належать до течії "нових правих", надають перевагу безпосередній "прямій дії". Власне, вони влаштовують радикальні акції проти своїх супротивників. Левова частка членів цих угрупувань – колишні соціалісти, які змінили свої хибні переконання. Звідси специфіка ідеології: "нові праві" виступають за заміну класової боротьби класовим співробітництвом та пропагують ідею створення "соціалістичної", "народної" держави з урахуванням японської національної ідентичності. Це може викликати подив деяких читачів, однак японський національний "соціалізм" - це швидше реакція на засилля капіталізму, який у суті своїй є антинаціональним і антитрадиційним. "Нові праві" виступають проти старого покоління патріотів, вважаючи їх коляборантами та боягузами. Вони закликають до знищення існуючої політичної, економічної і соціальної системи та встановлення влади імператора. "Нові націоналісти" ставлять мету понад засоби. Це вони доводять діями.

Очолюють рух "нових правих" Промислова Партія Великої Японії, Партія Злагоди, Рада Нової Японії. Промислова Партія Великої Японії створена в 1954р. Вона принципово не бере участі у виборчому процесі. Мета партії: "повна незалежність Японії та захист самобутності та єдності Азії", перегляд конституції, зміцнення збройних сил, повернення північних територій. Друкований орган - "Вісті Промислової Партії".

Партія Злагоди утворена у 1951 році і виступає за втілення "справжнього демократичного правління, побудову ідеального суспільства, в якому гармонійно перепліталися б досягнення науки і багатства природи". Партія оголосила себе такою, що стоїть "поза ідеями капіталізму і соціалізму". Сповідує культ імператора.

Рада Нової Японії створена в 1951р. Своєю метою проголосила "встановлення демократії японського зразка на основі японських традицій, центром якої повинен стати імператор", "знищення комунізму", "виправлення помилок капіталізму". Видає "Патріотичну газету".

Особливо активні дії правих всіх напрямків 7 лютого ("День північних територій"), 11 лютого ("День заснування Держави"). 9 серпня (день нападу СССР на Японію), 15 серпня (день капітуляції Японії).

Засоби для своєї діяльності націоналісти дістають від патріотично налаштованих підприємців у формі пожертв, платні за рекламу і оголошення у партійній пресі.

Завершуючи цей короткий огляд, хотілось би зауважити, що те, що для японців є здоровим націоналізмом, у нас би вважалось націонал-екстремізмом, а на націоналістичних позиціях в розумінні пересічного українця стоїть кожен японець.

Тож побажаймо перемоги японським націоналістам, оскільки націоналістична Японія буде ворогом Росії та США, а отже нашим союзником. Створення націоналістичної держави серйозно вдарить по космополітично-ліберальному світу "громадянського суспільства".

Утворення сильної традиціоналістської Держави в Азії значно зменшить приплив жовтих емігрантів в Європі. Отже, хай щастить вам, новітні Самураї!

Андрій Левус

ЗА ЕУСКАДІ, ЗА ЇЇ ВОЛЮ

Кожен, хто цікавиться проблемами етносоціального розвитку людства (а серед наших читачів таких, без сумніву, є абсолютна більшість), знає, що закінчення ери колоніалізму (принаймні, у його відвертих формах) та комуністичного тоталітаризму принесло свободу і незалежність багатьом народам, які доти їх вибороти не могли. Проте зазвичай, говорячи про поневолені народи, ми асоціюємо це поняття із Азією, Африкою чи Росією і забуваємо про існування такого явища, як колоніалізм та імперіалізм внутрієвропейський.

У політології під терміном "імперія" прийнято розуміти такий державно-політичний організм, що поєднує в собі гетерогенні у соціальному, культурному, економічному, етнонаціональному відношеннях регіони на основі жорсткого, репресивного їх підпорядкування метрополії, яка інкорпорувала їх до складу держави насильницьким шляхом. Принципового значення при цьому не має ні форма правління, ні суспільний лад, ні рівень суспільного розвитку колоній, ні факт збагачення метрополії за їхній рахунок (Англія зуміла збагатитися визиском колоній, Росія - ні. З цього, однак, не випливає, що остання не є імперією).

Виходячи з такого розуміння імперії, ми неминуче приходимо до необхідності визнати імперіями деякі західноукраїнські держави, що їх ми за звичкою, вірніш, за аналогією з переважною більшістю їхніх сусідок, відносимо до держав національних. Імперіями (чи радше - мікро - або квазіімперіями) належить вважати Британію, що утримує у своєму складі Шотландію, Уельс і Ольстер, та Еспанію, що має на терені, охоплюваному її суверенітетом, такі країни, як Галісія. Каталонія та Еускаді, яку дещо загадково називають у словниках та довідниках Країною Басків.

Хто ж вони такі, баски? Звідкіля походить їхній рід? Наука ще не дала і навряд чи вже дасть остаточну відповідь на це питання. Еускеро - мова басків - не має прямої спорідненості із жодною з європейських мов. Ба більше - етнологи та етнолінгвісти взагалі виносять еускеро поза ряд індоєвропейських мов. Існують теорії, за якими баски є народом, спорідненим із грузинами, фінно-уграми, індіанцями. Але ці версії є дуже і дуже відносними і базуються на більш, ніж сумнівних аргументах. Відомо, що 778 року в ущелині Ронсеваль в Західних Піренеях баски, які стали союзниками одних загарбників - арабів, щоби знайти підтримку в боротьбі проти інших завойовників - франків, розгромили арєргард франкського імператора Карла Великого, яким командував граф Хруодланд, який згодом увійшов до французького епосу під ім’ям Роланда.

Баски ніколи не мали своєї власної держави, і тому їх відносили до народів "неісторичних" і приречених на поступову асиміляцію панівним на Піренейському півострові кастільським (еспанським) етносом. (Нагадаємо, що Еспанія утворилася в результаті об'єднання різних піренейських країв під берлом кастільського короля. Лише Португалія змогла устояти перед тиском значно потужнішого сусіда).

Проте хвиля національних відроджень, що прокотилася по Европі у XIX ст., захопила і басків. Вони починають усвідомлювати себе окремим народом, який нічим не відрізняється від інших, "державних", народів і має такі самі, як і ці останні, права на свободу і вільний розвиток власної культури.

Засновниками і творцями ідеології національного визволення басків є брати Арана. Саме вони виробили національну символіку, кодифікували національні свята тощо. Один з них, Сабіно Арана (1865-1903), вперше чітко і лаконічно сформулював вимогу утворення Баскської держави і заявив, що "Кастілія, а потім Еспанія насильницьким шляхом завоювали і колонізували Країну Басків. Тому Еспанія є одвічним ворогом басків, незалежно від характеру правлячого в ній режиму".

Наприкінці ХІХ ст. брати Арана створили легально діючу Баскську Націоналістичну Партію, яка домагалася національної автономії і згодом незалежності, а також висувала вимоги культурно-мовного характеру (освіта баскською мовою тощо). За часів Республіки (квітень 1931-березень 1939) Еспанія відходить від політики жорсткого придушення національних рухів і значно лібералізує своє поводження з етнічними меншинами. 1936р. Еускаді отримує статус автономного району з власним урядом і парламентом. На чолі автономії стає БНП.

Але у результаті тривалої громадянської війни (липень 1936-травень 1939) до влади в Еспанії прийшов генерал Ф.Франко, що висунув гасло "Еспанія - один народ, одна вітчизна, одна держава, один каудільйо" і затято взявся до його переведення в життя. Для басків, зокрема, це вилилося у закриття всіх баскомовних шкіл, видавництв, журналів, газет тощо, скасування автономії і всебічну здискримінованість (зокрема, у плані просування кар'єрними щаблями на державній та військовій службі).

Стара генерація баскських націоналістів, звикла до діяльності за умов порівняно м'якого монархічного та зовсім лагідного республіканського режимів, впадає в анемічний стан, розписавшись у своїй безпорадності і нездатності протистояти поневолювачам.

Проте, як завжди у таких випадках, за умов жорстокого гноблення виростає нове, радикальне покоління баскських націоналістів, готових боротися з окупантом засобами окупанта, а не плакатися про порушення прав людини. На початку 60-х рр. кращі представники цього покоління створюють підпільну Асоціацію борців за свободу Країни Басків (баскомовна абревіатура, яка розшифровується як "Еускаді та Аскаталуна", тобто "Країна Басків та Свобода", під якою ця організація і стала відомою у цілому світі -ЕТА). Своєю метою вони декларують створення незалежної держави шляхом збройної боротьби. У містах ЕТА розгортає кампанію систематичного терору проти еспанської влади: вбивства чи викрадення політичних діячів та чиновників, диверсії на дорогах, вибухи на промислових об'єктах.

Від самого початку своєї діяльності ЕТА користувалася масовою підтримкою серед баскського населення. Крім причин національно-політичного характеру, вагомою була й економічна мотивація схвалення і сприяння будь-яким методам боротьби проти еспанців: Еускаді була одним з найбільш розвинених регіонів Еспанії. Прибуток на душу населення тут удвічі перевищував середній у загальнодержавних масштабах. Це спричинило, зокрема, стихійну міграцію "трудових ресурсів" з глибинної Еспанії до Країни Басків. Наплив мігрантів чомусь не викликав бурхливого захвату в басків. Давній стереотип "працьовитий баск-ледачий еспанець" став актуальним, як ніколи.

Крім того, ЕТА як організація, що боролася проти режиму Франко, користувалася значною підтримкою опозиційно налаштованих до каудільйо еспанців і навіть деякою підтримкою "світової громадськості". Бойовики ЕТА мали право політичного притулку у Франції, що полегшувалося просто повальною симпатією до організації басків, що замешкують прилеглі до еспанського кордону області Франції на схід від Піренейських гір.

По смерті Франко репресії проти нееспанських народів Еспанії припиняються. Баски пожинають деякі плоди своєї боротьби. 1977р. прийнято спеціальний закон, що отримав назву "Статут Герніки". За ним визнається "рівноправність баскської та еспанської мов" (доволі облудне, проте все ж прогресивне за даних умов формулювання), поновлюється баскська автономія, повноваження якої навіть дещо розширюються. За басками знову визнається право мати власний парламент та уряд, національну систему освіти, охорони здоров'я, соціяльного забезпечення, самостійно вирішувати питання культури, туризму, спорту тощо. 1979р. мадрідська влада видає декрет про обов'язкове викладання еускеро на території Еускаді; 1980р. вона дає згоду на створення баскської поліції і на податкову автономію.

Ці здобутки викликали деяку ейфорію у баскському суспільстві. 1979р. на референдумі баски висловилися за достатність цих повноважень для своєї автономії. Підсумки референдуму обурили непохитних борців з ЕТА. Користуючись зміною суспільно-політичних умов і можливістю ведення легальної роботи, ЕТА розпочинає пропагандистську кампанію за повне визволення басків від еспанського імперіялізму, за утворення незалежної держави, до складу якої увійшли б усі баскські етнічні землі, у тому числі й ті, що входять тепер до складу Франції. На політичному фронті створюється т.зв. "Комплекс ЕТА"- блок баскських політичних партій і громадських рухів, що підтримували цілі цієї організації. 1978р. створюється, а 1986 - легалізується політичне крило ЕТА - партія "Ері Батасуна" ("Народна єдність").

Кампанія призвела до зростання націоналістичних і сепаратистських настроїв серед басків. До цього спричинилася і нова хвиля відродження і націостановлення. Еспанофобія по кількох десятиріччях особливо жорстокої національної дискримінації вирвалася назовні. Баскський націоналізм сповідує не лише ЕТА, яка є, так би мовити, найрадикальнішим, бойовим його загоном, а й усі інші баскські політичні організації включно з комуністами та анархістами. (До речі, у середовищі ЕТА теж є поширеними комуністичні ідеї). Відтак викладання історії та географії у школах має виразно націоналістичний характер - під "Еускаді" тепер твердо розуміють, не лише баскську автономію в Еспанії, а й "французьку", запіренейську частину Країни Басків, а 20 відсотків баскських дітей взагалі не вивчають еспанської мови, причому ця частка постійно збільшується.

Стимулюється баскський сепаратизм і політичними проблемами, пов’язаними з юридичною недосконалістю Статуту Герніки: Мадрід і баскські керівники по-різному трактують деякі його положення. У середині 80-х рр. протистояння між Мадрідом та Еускаді загострилося. ЕТА поновлює терористичну акцію, підриваючи залізниці, газопроводи, чинячи замахи на найбільш одіозних еспанських політиків. На виборах 1986р. доля виборців, які віддали свої голоси за баскських націоналістів, суттєво зросла, причому 17 відсотків проголосували тільки за "Ері Батасуна". Зі свого боку, еспанська влада провела кампанію арештів та судів над членами ЕТА. На кожен вирок ЕТА відповідає новими ударами.

ЕТА часто звинувачують у підриві економічної системи Еспанії загалом і Країни Басків зокрема. Мовляв, баскський тероризм провокує відтік зарубіжних інвестицій і гальмує економічний розвиток країни. Проте чи не краще було б переадресувати ці закиди еспанській владі? Чи не вона самим фактом свого існування на баскських землях спричиняє цей тероризм? Чи не вона намагається постійно обмежити автономію басків, необачно "подаровану" їм на хвилі постфранкістського піднесення?

І чи не тому підтримка націоналістичних організацій серед басків є майже стовідсотковою? Інша річ, що значна частина басків покладається на здобуття свободи "мирним шляхом" у межах "єдиної Европи".

Що ж, залишається побажати їм чимшвидше позбутися цих ілюзій і слідом за ЕТА зрозуміти, що свобода не буває "в межах чогось", як не буває вона дарованою. Єдина Европа сама по собі не принесе баскам повної свободи і повної суб'єктности в усіх сферах суспільного, культурного, економічного життя так само, як не принесла їм цього єдина Еспанія.

Свободу ЕУСКАДІ!