ЧОРНЯВИЙ СТУДЕНТ ІЗ ТАВРІЇ

Сонячна і безжурна Таврія стала батьківщиною Дмитра Донцова. Народився він 17 серпня 1883 року за старим стилем. Михайло Сосновський відзначає, що побутові умови в батьківському домі були добрими. Великий вплив на формування особистості Донцова мав його дід, як тоді казали, свідомий українець. Батьки померли в ранньому віці: батько у 1894, на 54 році життя, а мати, яка мала всього 39 років, наступного року. "По смерті батьків ним, його сестрами й братами опікувалася рідня по матері".¹

Пізніше виникла легенда, що Дмитро Донцов походив з роду козацького полковника Федора Донця, першого колонізатора Слобожанщини, про якого згадує Дмитро Багалій. Цей факт, одначе, документально не підтверджений. На Слобожанщині з тих часів і пізніше закорінилося багато як Донців, так Донцових і Донцових-Захаржевських² і сьогодні дуже важко достеменно визначити його правдиве походження.

Дмитро Донцов належав до степового типу, поширеного на всьому півдні України, що також давало привід недругам випинати його російське походження, російські впливи і російську ментальність. Надзвичайно цікавим є його лист до Євгена Маланюка, написаний 19 вересня 1931 року. Дмитро Донцов згадував рідну Таврію. "Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці).

Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Українців, Поляків, Жидів, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян. Звідки російські впливи? Одинокі російські впливи могли б іти від товарищів-жидів в реальній школі. І я короткий час належав до гуртка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєґа завжди цибулею пахнів. З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження)³ кохався в літературі заграничній, яку – в рос(ійських) перекладах ковтав з "Истор(ического) Вєстника", або з перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюго, Дікенса, Понсон де Терайля, Жаколіо, Ксав'є де Метра, автора "Вокамболя", Ґете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина теж була "таврійська", цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка. Змалку пригадую як в тумані читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – "Не в добрий час" Стороженка або Гоголя. Звідки говорить Д(орошен)ко про російські впливи у мене? Мав дядька майора (що бився в 1855 р. на Кавказі), який з традиціями "штоса" і "гусар на саблю опіраясь" – мав майже комплєт видатних французьких письменників, який я в цілости перечитав. Де тут російські впливи? В подвіррю мого батька, одну з кам'яниць винаймала у нього одна шкоцька родина (Віннінгів), він був, що копав артезянські колодці. Моєми приятелями дитинства були Гарри, Джім, Лізей, Кейт, Джен, в віці від 3-х до 14 літ. Звідки ж у мене якісь російські впливи?

Що я не був в 1908 р. тим, що тепер? Певно еволюція в мене була, але дві засадничі речі (від котрих решта – "приложиться") були у мене завше: ворожість до російської суспільности, не тільки до царату, і підкреслення потреби боротьби, а не угоди з нею, ну і відповідний тон... (–) Чому Д(орошен)ко не назове Макіявеля, Муссоліні, Сореля, Ніцше?"⁴

З Донцовим взагалі важко було дискутувати. Його свідчення, хоч і можуть бути визначальними, проте не заперечують глибокого знання і майже інтуїтивного відчуття російської культури, яка разом з ідеологічною риторикою не могла не нав'язуватися дитині з початкової школи. Але схильність Дмитра Донцова до самоосвіти, до порівнювання і співставляння дозволила йому переконатися в пародійності імперської культури ще змалку.

Донцов закінчує в Мелітополі реальне училище, в приміщенні якого тепер знаходиться панчішна фабрика. У 1900 році він залишає рідне місто і переїздить до Царського села біля Петербургу, де продовжує освіту. "Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчив у 1907 році".⁵

Олександр Лотоцький також вчився в той час у Петербурзі. Він згадує, що "в петербурзькій студентській громаді дістав ідейне схрещення Дмитро Ів. Донцов. Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше його можна було зустріти в публичній бібліотеці, – там він збирав запаси того знання, що стало опісля основою його виразно національного світогляду".⁶

Подібні свідчення залишив і Дмитро Дорошенко. "Ще навесні 1903 року я зауважив у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі читає українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за спеціяльною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов".⁷

У російській північній столиці Донцов зформувався як публіцист, набув перший досвід політичної роботи, увійшовши в коло українських соціал-демократів. "Д.Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім'я популярного соціялістичного публіциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета "Наша дума", він став одним з її редакторів".⁸ Донцов був соціалістом лише до тієї межі, коли ця доктрина не перетиналася з українськими інтересами. Ще в Петербурзі він знайомиться із "Самостійною Україною" Миколи Міхновського, а коли 1904 року Українська Студентська Громада переходила на соціялістичні позиції, відходячи від ідеї самостійности, Донцов був одним з тих, хто очолили опозицію.

Під час перебування в Києві у 1905 і 1907 роках його двічі заарештовують і він потрапляє до Лук'янівської в'язниці. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення, заходами брата, сестри і Валентини Яновської-Радзимовської його випускають на поруки. 1908 року він виїжджає в Галичину. У 1909-1911 роках Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті. У Відні також стається подія, яка пізніше вплинула на все його життя. Дмитро Донцов знайомиться і 1912 року одружується з українською студенткою Марією Бачинською – вірним другом і співробітником, яка любила і підтримувала його навіть після розлучення, до самої своєї смерті. Постать дружини відіграла виняткову роль не лише в особистому, але також у професійному і творчому житті Донцова.

Анатолій Бедрій пише про віденський період: "Цілий час свого побуту на терені Австро-Угорської імперії, Д.Донцов інтенсивно використовував для як найбільшого здобуття знання гуманітарних наук (так як це він робив перед тим у Петербурзі), чим він згодом не раз викликав подив у других. На Віденськім університеті він закінчив 4 семестри і 1911 р. переїхав до Львова, де продовжував студії. Ступінь доктора юридичних наук він одержав 1917 року".⁹

Дмитро Донцов бере активну участь в українському політичному житті. Його еволюція від марксизму до націоналізму була швидкою і виразною. На першому студентському з'їзді у Львові, 1909 року, він виступає із соціалістичним "антиклерикальним" рефератом "Школа а релігія", в якому мало не засуджує церковне "мракобісся". Виступ на другому студентському з'їзді у Львові, 1913 року, називався "Сучасне положення нації і наші завдання". Цей реферат мав величезний резонанс не лише в українському середовищі, а також серед усієї російської соціал-демократії, на що вказують виступи Володимира Леніна.¹⁰ Дмитро Донцов стверджує необхідність сепарації України від Росії. Хоч в тексті проглядається певна лояльність до Австро-Угорщини, стає очевидним наступний крок, тут ще не обумовлений – державна незалежність України.

Видатний діяч українського націоналістичного руху Остап Грицай згадував, який вплив мав у ті часи Дмитро Донцов на Євгена Коновальця, засновника Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН): "Як один з чільних представників ЦЕСУСУ, – який у той час мав уже за собою чотири роки свого існування, – Коновалець брав участь у ІІ Всеукраїнському студентському з'їзді в липні 1913 р. у Львові. На ньому він виголосив реферат "Справа університету". Поза тим з'їзд залишився полковникові у тривкій пам'яті, особливо завдяки відомому рефератові Дмитра Донцова "Сучасне положення нації і наші завдання". (...) "Знайомство з людьми цього кола – говорив Полковник, – дало мені змогу зрозуміти гаразд принцип соборности України і кермуватись ним як основною засадою в моїй праці далі. При тому не без значення для нас було й те, що ці діячі в хаосі тодішніх політичних обставин орієнтувалися з усією рішучістю на Австрію і при її допомозі надіялися – на випадок сподіваної тоді війни – повести успішно нашу національну справу. Можу сказати, що обіч науки у проф. Боберського та акту Січинського¹¹, знайомство з придніпрянською еміграцією – це третій найважливіший момент моєї молодости".¹²

Остап Грицай продовжує: "Зокрема, про згаданий уже реферат Донцова Полковник висловлювався ще й тепер з живим признанням, зазначаючи, що на галицькому ґрунті та в тодішніх умовах нашого життя він, завдяки своїй ширшій та сміливішій концепції, був своєрідною сенсацією".¹³

Зустріч і знайомство Євгена Коновальця із Дмитром Донцовим, без перебільшення, мало величезне значення для майбутнього України. Микола Климишин, одноліток Степана Бандери, який проходив разом з ним по Варшавському процесі, називає діяльність цих двох людей тими чинниками, "що мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках буремного XX століття".¹⁴

Того ж 1913 року Дмитро Донцов через конфлікт на національному ґрунті виходить з УСДРП. Своїми публіцистичними й есеїстичними виступами він поступово стає відомою постаттю всеросійського політикуму, свого роду метафорою української чужорідності в межах Російської імперії. Так, лідер російських кадетів П.Мілюков, виступаючи 19 лютого 1914 року на засіданні Державної Думи казав: "У мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно познайомитися: це книжка такого Донцова "Модерне москвофільство"... Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами".¹⁵

Дмитро Донцов стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року. Фінансований Австрійським урядом, СВУ виконав величезну пропагандивну антиросійську роботу на міжнародній арені, займався видавничими справами, вів активну організаційну діяльність серед українців у таборах для військовополонених під час першої світової війни. Проте Донцов входить у конфлікт з президією, вимагаючи суворої фінансової звітності та звинувачуючи провід в організаційній неспроможності. "Ціле нелегальне українське життя і діяльність нелегальних українських груп (в Україні) іде там зовсім незалежно і без жодного контакту з "Союзом".¹⁶ Можливо, однією з причин виходу Дмитра Донцова з СВУ вже у вересні був пресинг австрійців. Про це згадує Михайло Сосновський: "Він пропонував політичну й пропагандивну акцію під кутом українських національних інтересів і відкидав думку про те, щоб перетворити СВУ в австро-німецьку агентуру".¹⁷

Дійшло до скандалу. Донцов писав: "Сподіваюся, що всі поважні сепаратистичні організації на Україні як дотепер, так і далі, цуратимуться сеї купки самозванців, і далі робитимуть своє велике діло – виборення самостійної України".¹⁸ Колишні співробітники не залишалися в боргу, звинувачуючи його в русофільстві разом з іншими соціалістами: "А український нарід свято держиться "вєлікай недєлімай Рассеї", про що свідчать такі відомі й популярні на Україні люде... як Юркевич, Донцов, Левинський і К°!"¹⁹ Хоч для Донцова соціал-демократія була вже перейденим етапом.

Одержавши ступінь доктора юриспруденції, він 1918 року переїздить до Києва і стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Після перебрання влади Директорією життя Дмитра Донцова стає загроженим. За допомогою Симона Петлюри та Євгена Коновальця він виїжджає спочатку до Берна, потім до Відня і повертається до Львова.

Тут доля знову пов'язує Донцова з Коновальцем, знайомство яких сягало тих часів, "коли вони були ще студентами. Своє знайомство вони відновили 1918 року в Києві. В 1922 році, коли Донцов повернувся до Львова, Коновалець допоміг йому влаштуватися на працю редактора "Літературно-Наукового Вістника", а далі – "Заграви".²⁰ Часопис "Заграва" (1923-1924) був органом Партії Національної Роботи (Революції), за якою стояла УВО. Хоч є думка, що Донцов займав у цій партії ключові позиції, сам він у листі до Михайла Сосновського від 15 листопада 1968 року від участи в ПНР відмовлявся.²¹

Так чи інакше, це були останні спроби Дмитра Донцова долучитися до поточної політики. За словами Богдана Кравціва, "Дмитро Донцов не був практичним політиком і участи в діяльності зорганізованої політичної партії чи руху після визвольних змагань 1917-20 років не брав. Не був він і творцем такої чи іншої політичної доктрини і програми. Проте, як ідеолог і публіцист, він мав величезний вплив на політичні концепції і розвиток провідних в цьому сторіччі політичних угруповань і рухів на українських землях".²²

Дійсні талант і призначення Дмитра Донцова також виявилися у редагуванні ним найпопулярнішого ще з дореволюційних часів журналу "Літературно-Науковий Вістник" з 1922 по 1932 рік, а після зміни назви часопису на "Вістник" – по 1939 рік. Донцов згадує, що "від того часу, особливо коли, завдяки Є.Коновальцеві, дістав я під свої впливи трибуну "Л.Н.Вістника", – став я пропагувати свої ідеї, як "free lancer", тільки в пресі і слові".²³ Він згуртовує навколо журналу цілу плеяду видатних письменників, ідеологів та есеїстів, стає основоположником яскравої групи "вістниківців". "Дім Донцових у Львові у 20-х і 30-х роках був своєрідним українським салоном, осередком літературного й журналістичного життя, місцем зустрічей провідних у той час політичних, літературних і мистецьких діячів".²⁴

Донцов впливав на духовну та інтелектуальну атмосферу українського Львова, плекаючи настрій войовничості й реваншу. Згадує Михайло Островерха: "Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора "Вістника". Привіталися. Він поспитав – як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське "Іль Прінчіпе" Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше гетто? Очевидно, я вхітно погодився на це".²⁵ Пізніше "Володар" Макіавеллі дійсно вийшов у книгозбірні "Вістника".²⁶

Про ексцентричність Дмитра Донцова згадує і Петро Дужий. ОУН завжди турбувалася долею української інтелігенції, зокрема на початку війни був складений список тих, хто особливо потребував допомоги. Сам П.Дужий і Климів-Легенда повинні були конспіративно передати Донцову певну суму в рейхсмарках на площі Ринок у Львові. Той побачив їх, дочекався, коли під'їде трамвай, тоді швидко підійшов і мовчки розкрив саквояж. Хлопці вкинули туди гроші, а Донцов вскочив у трамвай і поїхав. "Холера, хоч би подякував", – сказав Климів-Легенда Дужому. Вони засміялися і пішли.²⁸

Пізніше Володимир Янів напише в "Енциклопедії Українознавства": "Його ідеологія мала великий вплив на молодь "30-их рр.", а його тези стали у великій мірі основою революційно-підпільної діяльности ОУН аж до післявоєнних років. Його ідеологія зустрілася з критикою демократичних і католицьких кіл; зокрема його етика, що випливала з волюнтаристичного і пантеїстичного монізму і виправдовувала всі вчинки, які б скріплювали силу нації ("аморальність"), була оспорювана християнськими публіцистами й соціологами. В загальному Донцов, більше, ніж будь-хто з сучасників, став постаттю рівночасно звеличуваною й засуджуваною".²⁷

Есеїстика Дмитра Донцова мала вплив не лише на покоління сучасників. Ідеологічна цільність його натури була найсильнішим виявом духовного життя України міжвоєнних часів. "І, всупереч злосливо висмикуваним цитатам з ранніх статей Донцова, одне можна ствердити: дух, яким наповнений увесь дорібок Донцова, залишається незмінним, без огляду на ті організаційно-ідеологічні (переважно – термінологічні) костюми й маски, які накидала доба. З першого свого друкованого рядка Донцов уже з'явився цілий, його пристрасним напором речення, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його оригінальним, неіснувавшим перед тим в нашій публіцистиці – стилем".²⁸ Це слова одного з найближчих соратників Дмитра Донцова, – Євгена Маланюка.

Михайло Сосновський вказує на головну ідею, яку Донцов обстоював і від якої не відходив ні на один крок. "Не було проблеми в українському політичному, громадському й культурному житті, до якої він не займав би становища, але провідною ідеєю всієї його творчости завжди був український національний інтерес, справа української державности, чи, як Донцов це постійно підкреслював, – "власновладства нації".²⁹

Розглядаючи питання впливу на ідеологічне оформлення ОУН, Анатолій Бедрій говорить про "школу Донцова", додаючи, що в Революційному Проводі (Степана Бандери) всі належали до цієї школи. "Розгорнення на всенародню скалю організованої визвольної боротьби у великій мірі завдячуємо титанічній ідейно-виховній праці, продовж двох десятків років, д-ра Дмитра Донцова. Ніхто інший так багато не причинився до унапрямлення, цілеспрямування, формування і росту з малих нечисельних гуртків студентської молоді нової національної еліти, як цей динамічний мислитель, теоретик, пропагандист, виховник-педагог, публіцист і учений".³⁰

Визначення "школа Донцова" зустрічаємо також в інших діячів ОУН. До яких би груп вони не належали пізніше, всі починали з Донцова. Згадуючи про Конгрес ОУН 1929 року, Степан Ленкавський писав: "Щоб протиставитися ворожій ідеології і політичним концепціям легальних партій, новий політичний рух під дуже міцним впливом Дмитра Донцова знайшов головні напрямні передусім нової націоналістичної ідеології, а також загальні напрямні нової політичної концепції. Це все – крім підставової ідеї нації, як центральної ідеї, засади соборницького трактування вартости місцевих досягнень та орієнтації на сили власного народу – було, в той час, глибоким суб'єктивним переконанням, але воно вимагало компетентного ствердження. Потреба скликання конгресу була вимогою назрілого розвитку".³¹

Так визнавала і Дарія Ребет, що по війні пристала до "опозиції" Степанові Бандері: "Без сумніву, найзнаменніші риси часу позначаються, так скажу, "школою Донцова", який так і ввійшов у свідомість сучасників як "духовий батько українського націоналізму".³²

Цікавою і важливою видається інтерпретація терміну "націоналізм", що на ньому завжди наполягав Дмитро Донцов, зроблена Миколою Климишиним: "Назву "націоналізм" той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм. В тому часі про німецький націонал-соціялізм ще мало хто чув, а фашизм ще був дуже мало популярним".³³

На початку другої світової війни Донцов на короткий час потрапляє до концтабору в Березі Картузькій, але після розгрому Польщі виходить на свободу. Микола Климишин зустрічає його у Берліні, в штаб-квартирі ОУН на вулиці Вільмерсдорф.³⁴ "Д-ра Дмитра Донцова я вже бачив у 1932 році у Кракові, де він мав доповідь у студентській громаді, тепер я міг його пізнати особисто. Він тільки що вийшов з польського концентраційного табору в Березі Картузькій, він був дуже виснажений, але вигляд його був здоровий".³⁵

Там же Дмитро Донцов зустрічався з Романом Бжеським, який дає інший характер настрою головного редактора – без особливого оптимізму. Пізніше, під псевдонімом Р.Задеснянський, Бжеський писав про Донцова: "У 1939 році, по виході з Берези Картузької, він, прибувши до Кракова, мав понад 6-годинну розмову з автором цих рядків, який змалював невеселу картину: захоплення великої частини молоді гітлєризмом, поєднане з психікою раба (...). Донцов побув ще в Кракові кілька днів, приглянувся тому, що діється в Берліні, побачив, що немає навіть невеликої групи, на яку можна було б спертися, яка б не мала ріжних "застережень", і щоб уникнути тиску німців – прийняв запрошення Русової приїхати до тоді ще не окупованої Румунії".³⁶

Один з найвідданіших вістниківців, Роман Бжеський відомий своєю надмірною пристрасністю та ексцентричністю. Можливо, так само, як і Дмитро Донцов, він мав вдачу творчої людини, не придатної до системного організаційного життя. Тому його оцінки своєю суб'єктивністю можуть тільки відтінювати загальну картину, не претендуючи на вичерпність. Дмитро Донцов же пізніше короткий час перебуває у Львові, потім іде до Бухареста, де видає журнал "Батава", тоді знову до Львова і – в довічну еміграцію.

Популярність Дмитра Донцова в націоналістичному русі була настільки великою, що в ОУН розглядалася думка про те, щоб надати йому повноваження президента України в уряді Ярослава Стецька (Українське Державне Правління), який проголосив Українську незалежність у Львові 30 червня 1941 року. Про це зберігся документ німецької служби безпеки за №12 від 4 липня 1941 року: "Дмитро Донцов передбачається можливим президентом..."³⁷

Він дійсно мав претензії на незаперечне ідеологічне лідерство в українському націоналістичному русі, хоч не брав участі в його практичній повсякденній діяльності. Вже після другої світової війни Дмитро Донцов публікує статтю, в якій насвітлює свій погляд на ідеологічну генезу націоналізму.

"В "Самостійній Україні" бачимо нове гасло самостійности (хто лише пізніше тим гаслом не вимахував?), але й новий світогляд, нову психологію, наскрізь активно-націоналістичну. Доля РУП³⁸ була першим етапом на хреснім шляху українського націоналізму. Ця перша спроба активізації української націоналістичної думки була затоптана урядовим націоналізмом.

Друга спроба – львівська "Заграва" та прибудована до неї Партія Національної Революції (1923-1924), була швидко зліквідована самими ж загравістами, які громадно перейшли під прапор УНДО³⁹, щоб там політично й ідейно розчинитися. "Вістниківство" по першій війні, в зв'язку з яким, але зовсім від нього окремо, постала націоналістична організація, лишилося осамітненим. В організації ж почалася фрагментація, подібна до фрагментації в РУП в 1903-04 рр., націоналістична думка почала занечищуватися пачкуванням до неї драгоманівщини і грушевщини (Онацький, Марганець); постала організація "творчого націоналізму" (ФНЄ⁴⁰ – Паліїва-Іванейка), яка з націоналізмом нічого спільного не мала; з вибухом війни наступив розкол в організації, нарешті по 2-ій війні, на еміграції, під впливом перемоги СССР і контакту галичан з збольшевиченими елементами Київської України, прийшло до спроби повного перекреслення націоналістичної ідеї і заміни її націонал-соціялізмом, або розпливчатим безобличним "демократизмом".⁴¹

Своє "вістниківство" він розглядає в якості окремої політичної течії, хоч насправді воно не було таким, оскільки самі "вістниківці" в більшості належали до ОУН, або були в той чи інший спосіб пов'язані з нею. Були й такі, що взагалі не були долучені до політичної діяльності. Також звертає на себе увагу зауваження про "демократизацію" ОУН під час війни, коли націоналісти з Галичини зіткнулися з проблемою розгортання загальнонаціональної збройної боротьби. Організація може підняти на боротьбу цілий народ, але весь народ не може стати членством Організації. Степан Бандера розумів це протиріччя, але Дмитро Донцов не змирився з поточною пропагандою ОУН на "рідних землях", не відрізняючи її від ідеологічної платформи українського націоналізму.

До самої смерті 30 березня 1973 року Донцов залишався незручним і непримиренним. Його постать дійсно сповнена протиріч, і давно вже назріла потреба дати їй правдиве насвітлення, визначивши належне місце в історії української естетичної та суспільно-політичної думки XX століття. Така потреба висловлюється багатьма дослідниками, як, наприклад, Оленою Бачинською: "Це ім'я за останні 70 років терпіло вкрай протилежні оцінки: від прямої образи до великої пошани. За спомин його ідей без додатку "буржуазний націоналіст" судили та переслідували. Однак всі ті, хто нехтував Його ім'я, хотів забути ідеї, тим самим визнавали величезний вплив, силу слова і духу".⁴²

Несумнівно, популяризації творчості Дмитра Донцова і поширенню його ідей сприятиме і це перевидання "Націоналізму" (Лондон, 1966; третє видання), підготовлене Головою Молодіжного Конгресу Віктором Рогом. Донцовська спадщина в наш час невизначеності й відносності набуває особливого значення. Дуже важливою також є маловідома українському загалові стаття автора Декалогу та одного з найглибших інтерпретаторів Д.Донцова Степана Ленкавського "Філософічні підстави "Націоналізму" Донцова", надрукована свого часу в журналі "Розбудова Нації" (ч.7-8, 1928). Сучасна українська суспільно-політична та естетична думка не може обійтися без "Націоналізму" (Львів, 1926), як і без книжок "Культура примітивізму" (Черкаси-Київ, 1919), "Підстави нашої політики (Відень, 1921), "Наша доба і література (Львів, 1937), "Дух нашої давнини (Прага, 1944) і багатьох інших праць, що окреслюють певну точку відліку нормального українського мислення. Невдовзі творча спадщина Дмитра Донцова повернеться до нас у повному обсязі. Згадаємо нарешті слова Євгена Маланюка: "Часом аж страшно стає на саму думку: а що, якби отого "чорнявого студента" з Таврії забракло у нас на початку 20-х років XX століття?"⁴³

Сергій КВІТ

 

Примітки:

1. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк-Торонто, 1974. – С.66.

2. Про це свідчать слобожанські акти на земельну власність.

3. Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми. – ч.І, 1997. – С.146.

4. Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми. – ч.І, 1997. – С.147.

5. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк-Торонто, 1974. – С.67.

6. Лотоцький О. Сторінки минулого. – Т.2. – Варшава, 1932-1939. – С.90.

7. Дорошенко Д. З минулого. – Т.2. – Варшава, 1939. – С.106.

8. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк-Торонто, 1974. – С.72.

9. Бедрій А. Світоглядово-ідейна біографія Дмитра Донцова до 1913 року // Визвольний Шлях. – 4.11-12, 1983. – С.1425.

10. Мала місце дискусія з Леніним у загальноросійському соціал-демократичному середовищі.

11. Мова йде про політичне вбивство 1908 року українським студентом Мирославом Січинським, ім'ям якого тепер названа вулиця в Тернополі, намісника Галичини графа Андрія Потоцького. Ця подія мала величезний розголос у засобах масової інформації всього світу.

12. Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С.31.

13. Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С.32.

14. Климишин М. В поході до волі. – Т.2. – Детройт, 1998. – С.338.

15. Мілюков П. Заявленіе... // Государственная дума. Стенографическія отчеты. Часть II. Четвертый созыв. Зас. 40, 19 февраля 1914 г.

16. Донцов Д. До моїх політичних однодумців. – б/м, 1915. – С.3.

17. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк-Торонто, 1974. – С.135.

18. Донирв Д. До моїх політичних однодумців. – б/м, 1915. – С.4.

19. Скоропис О. Від видавців // Міхновський М. Самостійна Україна. – Венцляр, 1917. – С.27.

20. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк-Торонто, 1974. – С.170.

21. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк-Торонто, 1974. – С.171.

22. Кравців Б. Передмова // Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Иорк-Торонто, 1974. – С.11.

23. Донцов Д. Рік 1918, Київ. – Торонто, 1954. – С.115.

24. Кравців Б. Передмова // Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк-Торонто, 1974. – С.12.

25. Островерха М. Від перекладача // Макіявеллі Н. Володар. – Нью-Йорк, 1976. – С.7.

26. Під другим числом.

27. Янів В. Дмитро Донцов // Енциклопедія українознавства. – Т.2. – Париж-Нью-Йорк, 1957.

– С. 576.

28. Маланюк Є. Дмитро Донцов // Книга спостережень. – Т.2. – Торонто, 1966. – С.369-370.

29. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк-Торонто, 1974. – С.19.

30. Бедрій А. Вплив Дмитра Донцова на формування ОУН // Авангард. – ч.б, 1983. – С.341.

31. Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С.406.

32. Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С.490.

33. Климишин М. В поході до волі. – Т.2. – Детройт, 1998. – С.339.

34. Климишин М. В поході до ваті. – Т.1. – Торонто, 1975. – С.237.

35. Климишин М. В поході до волі. – Т.1. – Торонто, 1975. – С.238.

36. Задеснянський Р. Правда про Мосендза і його твори. – Торонто, 1977. – С.26.

37. Косик В. Україна під час другої світової війни (1938-1945). – Київ-Нью-Йорк-Париж, 1992. – С.579.

38. Революційна Українська Партія розпочинала свою діяльність із "Самостійної України" (1900) Миколи Міхновського, але потім перейшла на соціалістичні позиції і стала основою УСДРП.

39. Українське Народно-Демократичне Об'єднання – ліберально-демократична галицька партія міжвоєнного часу.

40. Фронт Національної Єдності – галицьке політичне угруповання пронацистської орієнтації.

41. Донцов Д. 50-ліття РУП // Українець-Час (Німеччина, бл. 1950). – ч.22 (188).

42. Бачинська О. З думок про Дмитра Донцова // Маловивчені сторінки історії України. – Херсон, 1996.

43. Маланюк Є. Дмитро Донцов // Книга спостережень. – Т.2. – Торонто, 1966. – С.376.

 

 

 

 

ПЕРЕДМОВА ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

"Націоналізм", який вийшов першим виданням (з друкарні 00. Василіян у Жовкві) в 1926 році, виступив з ідеологією, яка рвала з цілим світоглядом драгоманівського "демократизму" і соціялізму Маркса-Леніна, пересякнутого отрутою москофільства. В тій книзі автор розвивав думки, які ширив перед 1-ою Світовою війною, як у Київськім "Слові", у брошурах "Модерне москофільство" і "3 приводу одної єреси", виданих у Києві, "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (відчит на студентськім з'їзді у Львові), під час 1-ої світової війни – "Українська державна думка і Европа" (вид. в Берліні, Винниці й у Львові), "Міжнародне положення України і Росія", "Культура примітивізму", "Мазепа і Мазепинство" (у Києві і Черкасах) по 1-ій світовій війні – "Підстави нашої політики" та у львівськім "ЛНВ-ку".

Основні ідеї "Націоналізму" були передусім антитези драгоманівському "малоросіянству". Трактованню України як провінції Росії, що претендувала лише на деякі "полегші" культурного й соціяльного характеру "Націоналізм" протиставляв ідею політичної нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно – повне протиставлення цілому духовому комплексові Московщини, під оглядом соціяльним – неґація соціялізму. Це була повна антитеза "гермафродитському" світоглядові тодішнього демосоціялістичного українського провідництва.

На питання "ЩО?" "Націоналізм" відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антиципації майбутніх гасел "федерації", "самостійности", але... в рамках "общего отечества", Росії. На питання "ЯК здобувати свою мету?" "Націоналізм" відповідав: боротьбою; національною революцією проти Московщини; не шляхом "порозуміння" чи "еволюції".

Ці тези були цілковитою антитезою драгоманівства і соціялізму, бо ідеологія Драгоманова уймалася, ним же самим, в його "гимні": "Гей українець просить не много...". Ідея "Націоналізму" замість "немного" – ставляла "все"! Замість "просить" – жадає і здобуває. Також дальшу драгоманівську мудрість (з того ж гимну): постулят "любови", "ко всім словянам", а в першу міру до москалів, як до "старшого брата", що мав вести інших, "Націоналізм" відкидав як наївне і шкідливе капітулянство. За питанням "ЩО?", "Яка мета нації?", і за питанням "ЯК осягти її"?, на третє питання – "ХТО має це довершити?" – "Націоналізм" відповів: людина нового духа. Якого? Духа протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХ-го віку з "рабським мозком" і "рабським серцем" (слова І.Франка). Роз'їдженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках "Націоналізм" протиставляв незнаючу сумнівів віру в свою ідею, в свою Правду, (крикливо окреслену противниками як "догматизм", "односторонність" і "емотивність"). Літепло-сантиментальній любові до "рідної неньки", любові спокою та ідилії протиставив "Націоналізм" патос шевченкової, не роздвоєної, "одної любови" до своєї нації, її великого минулого і її великого майбутнього (що противники таврували як "фанатизм"). Нарешті хитливій волі тієї інтеліґенції, "нетвердій в путях своїх", задивленій в "обставини", тобто в ту чужу силу, яка їх створила, протиставив "Націоналізм" безкомпромісовий войовничий дух, примат його сили над силою матерії (що було в очах противників пустою "романтикою", браком "реалізму"). Крім того, в окремім розділі "Націоналізму", протиставлено євнухському "реалізмові" ту містику, без якої всяка політика мертва; містику, яка є джерелом життя нації та її сили.

"Націоналізм", як і твори автора, що вийшли перед тим, викликали різку реакцію як у московськім політичнім світі (в Державній Думі, в пресі, П.Мілюков, В.Ленін, та інші), так і серед нашої інтелігенції, лівої і правої. Ліберальна "Украінская Жизнь" і соц.-демократичний київський "Дзвін" осудили самостійницько-сепаратистичні ідеї націоналізму як "шкідливі" і "нереальні"; осудили ці ідеї також і монархісти ("Хліборобська Україна"), що мали за програму "союз" України з Московщиною. Большевицька преса й досі, майже сорок літ по його появі, веде озлоблено-брехливу кампанію проти ідей "Націоналізму". Демократи, соціялісти й совєтофіли нападають на "Націоналізм" за "гітлеризм", тоді як у 1926 році, коли він був видрукований, про Гітлера не було ще чутно. Нападають за "чужинецькі впливи" в ідеях "Націоналізму", тоді коли автор чимраз виразніше підкреслював традиції нашої Давнини, як джерело націоналізму ("Де шукати наших традицій", "Правда прадідів великих", "Від містики до політики", "Туга за героїчним", "Незримі скрижалі Кобзаря" і пр.). І ці "впливи "чужих ідей" закидають авторові якраз ті "моралісти", що "чужим богам пожерли жертви": Марксові, Ленінові, Луначарському, Достоєвському – взагалі "світочам" російської літератури. Деякі з противників ідей "Націоналізму" твердять, що його ідейний вплив ширився серед молоді тільки через її "безкритичність", але не вияснюють, чому мудрі провідники "поважного громадянства" не могли ніяк вплинути на цю молодь, щоб у ній виховати "критичніший підхід" до поглядів. Деякі вдавалися до замовчування ідей автора, або до наївних способів знецінювати їх: так напр., одні називають книгу "Націоналізм" "брошурою" ("аморальною" і "шкідливою"), повною "злочинного шовінізму" (Лев Ребет: "Світла і тіні ОУН", Мюнхен, 1964). Інші, хоч і шукають за московськими коріннями большевизму, але не завважують того, що якраз Донцов присвятив багато уваги цій проблемі в "Підставах нашої політики" (Відень, 1921), теж і в брошурі "Культура примітивізму" (Київ, 1918), або в книзі "Росія чи Европа" (Лондон, 1954).

Джерело цього походу проти націоналізму не трудно знайти. Бо тепер навіть сліпим стає ясно, чому многі з нашої "демократично"-соціялістичної, чи "сучасно"-перехрещеної з націоналізму на просовєтський "демократизм" чи навіть монархічної інтелігенції, так заїло (разом з большевиками) ведуть досі повну злоби та інсинуацій кампанію проти "Націоналізму" і націоналістичної ідеї. Це тому, що многі з інтелігенції тих угрупувань, заражені незнищимим москвофільством, проти якого я виступив уперше в 1912 році ("Модерне Москофільство", Київ). Ось тут власне і був "закопаний собака"! Ось тут і крилася причина їх антинаціоналізму! Ну, і комплекс плебея, який не важиться випростувати хребта.

Москофільським шляхом пішли і "радянці" (з Київської "Ради") перед 1-ою світовою війною, і "радянці" совєтофільські, і М.Грушевський, і В.Винниченко, і М.Шаповал, ("Союз народів Східної Европи"), і А.Крушельницький, і О.Назарук (звеличник Петра й Катерини і ненависник козацтва), і В.Липинський ("Союз трьох Русей"), і В.Левинський, і Багряний, і ренеґати націоналізму, тепер прихильники "мирної еволюції" або "нашої держави УССР", або тітовської України, і вороги збройної боротьби за незалежність; і М.Лозинський, і Ф.Федорців, і Ю.Бачинський, і М.Рудницький, і у своїх спогадах Чернецький, який оповідає, що й сам він "помалу став радянофілом", і багато його товаришів, – і П.Карманський, і В.Пачовський, і Ю.Шкрумеляк, яких він не обвинувачує в "безкритичності", і виправдує всякими способами, хоч ті пустомудрі повірили в "приманливі кличі большевиків про владу робітників, селян, про розквіт української культури в совєтській Україні". Безкритичною була лише та молодь, що йшла за гаслами націоналізму, який одразу перестерігав перед московською брехнею; не Чернецький з товаришами, який поблажливий до москофільських перекінчиків (і до себе самого), з люттю накидався на автора "Націоналізму". Слідами галичанина Чернецького пішли многі з еміграції по 1945 році, наприклад, Шерех-Шевельов, який твердить, що Україна "пішла тепер іншим шляхом, ніж яким її вели в збройному змаганню 1917-20 рр.", та що цим шляхом (тобто московсько-большевицьким) і має вона йти, а в органі "МУР" (редакція – Шерех, Дивнич, У.Самчук і Ю.Косач) в 1947 p. видрукував чисто большевицький напад Ю.Косача на львівський "Вісник", на націоналізм і на Донцова, і твердив, що уважати Косача большевиком це "демагогія" і "брехня". Відповідь Донцова на випад Косача редактори "МУР-у" відмовилися друкувати в тім ніби-то "дискусійнім органі", в "МУР-і", якого водіїв Шерех славив як великих носіїв нової доби, як "символ сучасности". (Відповідь з'явилася в "0рлику").

"Малоросіянство", яке і перед 1926-м і в наші дні пишним чортополохом розцвіло і на Україні і на еміґрації, – ось де була та укрита причина ненависти тих кіл до "Націоналізму" тоді і тепер, їх москофільство це – заперечення всіх національних традицій, культурних, побутових, соціяльних, політичних, моральних і релігійних! А боротьба з ним тепер приймає виразну форму боротьби з силами диявола. Недурно – в нападі може мимовільної щирости – один з "МУР"-івців, один із звеличників вождів нашого "модерного" москвофільства, отих Тичин, Сосюр, Рильських, Бажанів, Скрипників і Ю. Коцюбинських признався, що нам треба робити "компроміс з дияволом". Їх москофільство, це був просто страх і подив раба перед всякою признаною світом силою.

Виносячи свою ідеологію націоналізму проти банкрутуючих ідей нашої епохи, проти "модерної демократії" (приязної і до СССР і до комунізму), проти комунізму і соціялізму, проти наднаціонального інтернаціоналізму, "Націоналізм", проти їх "розуму без віри основ", видвигнув віру; проти їх духа ідилізму, вигідництва і матеріяльного "щастя" – ідеалізм; проти духа крутійства і "мирної еволюції" – прапор боротьби. Цей прапор мусів дістатися до людей нового духа; не до людей вмираючої псевдоеліти "софістів, калькуляторів і економістів" (слова Е. Берка); не до рук безідейних полатайків і матеріялістів, а до людей нової еліти, людей із основними прикметами нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю і відвагою. Такою була теза "Націоналізму".

Двоподіл? Певно, той двоподіл, за який "Націоналізм" стягнув на себе найбільше злоби і "прогресивних", і своїх, і російських большевицьких противників. Полемізувати з тезою "двоподілу" вони не можуть, бо ця ідея червоною ниткою переходить через усі твори Г.Сковороди, І.Вишенського, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Олени Теліги – взагалі поетів львівського "Вісника". Не лише я, а й вони ділять людей на дві "породи", згідно не з їх соціяльним станом, а з їх духовою природою, з їх духом; ділять на дві різні категорії: на "шляхтича" – і "мужика", "козака" – і "свинопаса", лицаря – і "плебея", патріота – і "дядьків отечества чужого"; борців – і "партачів життя", героїв за націю – і "німих, підлих рабів", "грязі Москви" або "жебраків о ялмужну просящих", мучеників за віру – і "сонне кодло" відступників, Ардентів – та Ізоґенів, людей "лицарської, чистої, святої" крови – і "сукроватої" крови невільників, "ковалів безверхих" і "людських шашелів", (одні – з чужими "ідолами" борються, другі – "розтлівають" націю), на "одержимих" духом істини – і Юд, плем'я Навина – і Датанів і Авіронів, "люд героїв" і "номадів лінивих" і т. д. (тема для спеціяльної розвідки!) Не йдеться тут про соціяльно-клясові різниці, повторяю, а про різниці духа. Бо в Шевченка були "плебеї гречкосії", і "романський золотий плебей"; є в нього "ізраїльський архиєрей" в часи Ірода – царя, а ті, що в чужого володаря "мов собаки патинки лизали", це були іноді і звичайні Яреми, і нащадки панства козацького. Це – "татарські люди" і – Ігореві вої, Барабаші і Хмельницький, Мазепа і Кочубей. А в найбільш переломові епохи це два близнюки Івани - один "буде катів катувати, другий – катам помагати...".

Цей двоподіл, це власне проблема детронізації сучасної нашої псевдоеліти (і не тільки нашої), і приходу на її місце того нового "лицарства", яке передбачав Шевченко; це проблема, яку поставив в 1926 році "Націоналізм" як відродження духа нашої давнини старокиївської і козацької, з її поборниками, які в епоху боротьби нашої західньої цивілізації проти антихристиянських сил диявола, положать початок великому ділу, довершенню великої місії України, заповідженої їй на горах київських апостолом Андрієм. Місії Хреста і меча: "На диявола – хрест, на ворога – шабля". Великий змаг у сфері духовій і фізичній.

Це, в основному, хотів я сказати в слові до цього третього видання мого "Націоналізму", а при цій нагоді скласти подяку всім тим моїм однодумцям, які спричинилися, в той чи інший спосіб, до цього видання.

Д.Д.

 

 

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Наш час є часом сумерку божків, до яких молився XIX вік. Катастрофа 1914 p. не даремно перелетіла через наші голови: всі "незрушимі" засади і "вічні" закони суспільної еволюції розсипалися в порох, отвираючи безконечні перспективи перед людською волею.

Лише один закон вийшов неткнутим з катастрофи. Це – закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперництва націй, який панує над світом тепер так само, як панував у початках історії народів і держав.

Розніжений вік, якому кривавий підсумок зробила перша світова війна, вік забобонних "законів" і законних забобонів забув про цей одинокий закон життя. Особливо в своїй другій половині почав наш вік забувати, що то є воля, пам'ятаючи лиш про розум; що то є боротьба і що то є нація, як одна з найгарніших еманацій волі до боротьби і боротьби за волю. Розум, еволюція і космополітизм – ось були цінності XIX віку, яким задали страшний удар події 1914 року.

Той рік пригадав нам призабуту правду, що світ належить до тих, які вміють хотіти; що одиноким живим чинником міжнародного життя є нація, незалежно від того, яка кляса веде її за собою. Правда, деякі проблеми, що стояли перед народами, розв'язано, але другі висунулися на їх місце. Новий ряд нових завдань виростає перед нами, що їх розв'язуватимуть наші нащадки. Впав царат, але живе й росте російський імперіялізм, як і його противник. Зник каліфат, але по нім прийшла реґенерація Ісляму, якого вибухова сила так добре нам знана з історії. Животворчий дух Заходу починає віяти на Далекому Сході, де зріють події, повні тяжких наслідків, друго- і третьорядні континенти зголошують свої права на рівноправність або й на гегемонію, захитується становище Европи в безнастанному русі народів і країн.

Як у тридцятилітню і столітню війну, як у 1648 і 1709 pp., як під Каннами і Саляміном, ідея, яка порушуватиме конфліктами, що назрівають, буде ідея нації, ідея людської спільноти, що є або хоче бути організованою в окрему політичну одиницю...

І в такий момент наш нарід стоїть обездолений і "обезмозглений" (decerebre), як сказав би Барес: без національного "вірую", і без сильної волі боротися за нього; маючи замість національного ідеалу надтріснуті скрижалі старих вивітрілих "мудрощів", мляву саламаху з "поступу", "еволюції", "міжнародного братерства" та інших "інтернаціоналізмів", – отруйного зілля для здорового народного організму; засад, прекрасних для народів-провінцій та їх ідеологів провансальців, але не для народів-націй.

В цій книзі хочу усталити поняття українського націоналізму, так як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь та завдання нинішнього дня, (і тому хай не розгортає цієї книги той, хто шукатиме в ній аргументів за тією чи іншою "орієнтацією", партійною "програмою" чи формою правління), – лише як світогляд. Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові XIX віку, націоналізмові упадку або провансальству. До цього типового провансальства я зараховую (виймаючи з нього те, що треба вийняти) дивну мішанину з кирило-методіївства й драгоманівщини, леґалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму з одного боку, "есерівства" і радикалізму – з другого, нарешті – з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонархізмом.

Ці напрямки різнилися між собою не в однім відношенні, навіть поборювали себе взаємно, але тим не менше всі вони корінилися в тому самому світогляді, якому, як світоглядові упадку, протиставляю тут інший, йому засадничо ворожий.

Початки того, що я розвиваю тут, розвивав я з того часу, як почав писати; отже те, що пишу, в суті речі ні в чім не різниться від того, що я писав досі. Лише тепер я старався убрати в систе­му те, про що перед тим писав доривочно або натяками. Яка мета цієї книги? Вплинути на формування української національної ідеології, яка, я в це вірю, вийде переможно з умового розбрату наших днів, – і тим самим вплинути на біг майбутніх подій. Хто сумнівається в можливості такого впливання хай пригадає собі слова Емерсона:

"Всяка революція була спершу думкою в мозку однієї людини".

Позитивну частину цієї книги мусіла попередити частина негативна, критика нашого "провансальства", хоч цілковите розуміння цієї критики можливе щойно по прочитанні другої частини. Характеризувати наше провансальство я мусів його ж таки словами і виразами, не тому, що мені хотілося перетяжувати книгу цитатами (які уживаю не як докази, лише як ілюстрацію), а тому, що своїми словами мені просто неможливо було зформулювати так безконечно чужу мені ідеологію.

 

 

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

УКРАЇНСЬКЕ ПРОВАНСАЛЬСТВО

 

РОЗДІЛ І

ПРИМІТИВНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ

Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирилометодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціялізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіявеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і – яких же ж інших світоглядів!

Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діяметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин – і контемпляція, інтуїція – і логіка, аґресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю.

ХІХ-ий вік – це був золотий вік розуму, а разом із тим і золотий вік нашого декадентського націоналізму. Шопенгавер, цей найзавзятіший ненависник вольового чинника і, заразом, його найліпший, хоч і несвідомий, апологет, – найяскравіше зформулював протилежності двох поглядів на світ: вольового та інтелектуалістичного. Для Шопенгавера "сила, яка животіє і буяє в рослині, яка витворює кристал, яка тягне маґнет до північного бігуна", яка діє в матерії як "втеча і шукання, розлука і получення", нарешті, як "тягар, що...виявляється в кожнім предметі, притягаючи камінь до землі, а землю до сонця", так само як стремління людини до життя, все це – "лиш різні форми виявлення" того, що "ми в собі називаємо волею". Але цю "волю" відчуваємо ми в інших тілах лиш з аналогії з нашою власною, самі ж тіла знані нам тільки як уявлення нашої свідомости, як світ окремих феноменів, а на цьому світі панує не воля, а розум кавзальної причиновости, позбавлений усякої містики і всяких таємниць.¹ Власне саме таким бачив світ і ХІХ-ий вік: це не був світ тих, що творять, а тільки світ тих, що його обсервують; не тих, що діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний "закон". Не містична воля була рушієм життя, а цілком прозаїчні, відкривані розумом "причини". Треба було лиш пізнати ці причини й закони, – і ми запануємо над світом, над фізичним, так само як і над суспільним. "Знання – то сила", оце правило Бекона стало головною максимою не лише мужів науки, а й політиків минулого віку. Через знання – до опанування сил природи, щоб вони служили людськості та її меті. Через знання – до зреформування суспільности. Ось такими були гасла нової релігії розуму, яка в XVI-му віці дістала своїх пророків, у XVIII-му – перших "святих", а в ХІХ-му, мов лявіна, летячи з гори в долину, забрукана і звульґаризована, дісталася до рук української демократії.

В цьому вигляді й засвоїв собі цю релігію наш демократичний "націоналізм". Вона, як жодна інша, прийшла йому до смаку. По героїчнім XVII віці, що скінчився для нас 1709 року, з його вірою в позасвідомі сили, що керують життям, це був поворот знудженої, спровінціоналізованої Генерації до світу фактів. Для них людські вчинки керувалися не почуттями, а лише поняттями. Розум, як мотив, був конечною передумовою усякої акції. Світ людських учинків, так само як фізичний, не був позасвідомим світом, де головною моторовою силою був "безмотивний, внутрішній неспокій, що жене нас до безперервного руху" (Ґ. Зіммель)², лиш світ конкретних феноменів, видимих дій, з яких кожна мала розумну причину. Для них людина не те вважала за добре, чого хотіла, лиш те хотіла, що уважала за добре. Для них, як для Вольфа, розум був вільний уважати щось за добре або за зле, а у волі бачили вони безпричинну, "незбагнену силу", лиш її кожночасний вияв, "звичайний акт нашого осуду, що стоїть під впливом логічних вражень" (Ґодвін)³. Людина, як і предмети фізичного світу, впроваджується в рух не сама з себе, не під впливом внутрішніх, а під впливом зовнішніх причин, там – "матеріяльних імпульсів", тут – "переконань". Звідси простий висновок: треба лиш придумати логічний, ідеальний устрій суспільности і переконати людей у його "доцільності", і всі заплутані громадські справи, в тім числі і національна, розв'яжуться умлівіч. На доказ такої можливости Юм колись покликався на досліди Гюґенса, що видумав "найліпший модель корабля", чому ж не можна було так само видумати й "найліпшого моделю" співжиття людей або народів?⁴ Це було б щось у роді "Нової Атлантиди" Бекона, "нормальним" взірцем суспільного устрою.

Правда, кажуть вони, люди й досі дають себе вести афектам та інстинктам, але це не значить, що апель до їх розсудку не змусив би їх скоритися правді, виведеній дедуктивно з розуму; що дійсність не можна б було підчинити його владі. Щастя людей залежить від поступу знання й думок. Те, що розум уважає за правдиве, гарне й добре, мусить стати законом громадського життя. Бо спонтаннотворчим чинником історії є інтелект, а що ж є історія, як не його поступове вдосконалення, як не розвій ідей, як не перемога нашого "людського" над нашим "звірячим", інтелекту над інстинктом? Без апелю до інтелекту не можна ані пізнати "закони" розумних суспільних відносин, ані упорядкувати останніх.

Всі ці безконечно наївні роздумування були для нашого провансальця аксіомами. Це ж про нього сказав Ґете:

"Was braucht er in die Ewigkeit zu schweifen, Was er erkennt, lasst sich ergreifen."

І в цьому погоджувався позитивіст з провансальцем. Чого не можна було схопити змислами, те для них, як та "воля", не існувало, то був забобон. Цей забобон ставав головною причиною всього лиха. Іґнорація, неуцтво – ось головні прокляття людськости. В області біології було неуцтво причиною холери та інших пошестей, надмірної смертности, недуг; неуцтво ж стало причиною всіх соціяльних лих, починаючи від війни й соціяльного визиску і кінчаючи на національних сварах. Те, що можна було "схопити" (ergreifen), – людський добробут – було ідеалом, а осягнути його можна було систематичним використанням здобутого через науку знання й опанування природи. Всі соціяльні недомагання можна було вилікувати через піднесення опертої на науці зовнішньої культури, яка визволяє людськість з нужди і турбот. Соціяльна проблема стала проблемою удосконалення матеріяльного стану суспільности через науку.

Те саме знання мало принести щастя не тільки в соціяльні відносини, а й у національні, неуцтво було причиною і національних свар, де діяв "незбагнутий" афект, що не хотів нічого знати про закони логіки. Разом з Боклем, наші націоналісти думали, що "найбільшим противником нетолеранції", як і всіх афектів, які роблять пекло з людського життя, "є знання". На його думку, лише "поширенню знання" завдячуємо ми, напр., скасування інквізиції, цього "найбільшого лиха, яке знала людськість"⁵. Чому ж завдяки тому самому знанню не удалося б людськості запровадити рай і в міжнаціональні відносини? Таж supremus motor душевного й суспільного життя є всесильний інтелект! – твердили вони.

Ця теорія була так спокуслива для всякої демократії, вимагала від неї так мало, була так до вульґарности проста, що її моментально прийняло за свою ціле українофільство минулого віку. Українофіли теж були "націоналістами", але без галасу. Причиною міжнаціональних ворожнеч були для них не вічні закони конкуренції між расами, не перенесена зі світу органічного до над-органічного боротьба за існування; причиною національних свар була умова відсталість, боротьба ідей, а головне – непорозуміння. Ніщо іншого, як непорозуміння, іґноранція, неуцтво, брак культури були й причинами, чому людські раси від тисячів років нищили одна одну. Аби цей "ненормальний" (і образливий для "нашого культурного віку") стан усунути, треба лише "науково обґрунтувати" ідеал людськости, треба тільки відчинити очі гнобителям і гнобленим на цю ненормальність, і все буде гаразд! Гноблених – відівчити від їх "шовінізму", гнобителів – від фальшивих ідей імперіялізму, і одних, і других – від національного засліплення. Яким способом? – Очевидно – освітою, переконуванням і пропаґандою ідей вселюдського братерства... Розумних причин до ворогування між націями нема, це ворогування підтримує лише жменька пануючих ("царів та панів"). Історія – це вічний поступ вільної думки, стале поборювання "забобонів", повільний шлях до тріюмфу розуму над афектом і волею, над всім, що темне, "не збагнуте", зачіпне й фанатичне, – що загачує людськості шлях до землі обітованої, – думали вони.

Розцвіла в нездоровім повітрі уярмленої нації, ця ідея неподільно запанувала над поколіннями нашого ХІХ-го і початку ХХ-го віку. Не було такої течії, від крайніх лівих до крайніх правих, де б ця ідея не панувала таким чи іншим способом. Спершу в першій ясній і скристалізованій програмі українства ХІХ-го віку, – у кирило-методіївців. Вони признавали, справді, що Україна була "розп'ята і замучена" її противниками, і але, приписуючи їй власну забудькуватість і великодушність, твердили, що вона "не пам'ятає лиха", "готова простити їм усе" і навіть "проливати свою кров" за ворогів, як тільки тамті "просвітяться" і пізнають свої "помилки". Чужий імперіялізм на Україні був для "братчиків" явищем анормальним, причиною його була іґноранція. Треба її було розвіяти, "прокинутися зі сну і дрімоти" та "викорінити з своїх сердець безглузду ворожнечу" до інших народів, і на слов'янській землі настане спокій.

Це не був ляпсус. Це було глибоке переконання методіївців. Вічний гін народів до експансії не був для них іманентний поняттю нації, як, напр., іманентне поняттю газу стремління заповнити всяку порожнечу; ворожнечу між народами уважали вони чимсь штучним, прищепленим народам "царями і попами на загальну погубу", як у своїй незрівняній демократичній мові висловлювалися методіївці⁶. "Розумні" причини – в світі фізичних явищ, і "розумні" аргументи – в світі надорганічнім, вони лише керували всім довкола нас, вони ж мали перемогти всі "темні" сили, що стояли на дорозі до царства чистого розуму.

Коли методіївці були перші, що зформулювали ці ідеї, то найзавзятішим їх популяризатором став М.Драгоманів. Вирослий в отруйнім оточенні російських патріотів, переконаний російський державник, релятивіст і еклектик з голови до п'ят, gente Ruthenus natione Russus, як назвав його Франко, – з приємністю вхопився він за тезу, так вигідну і так зрозумілу для кожного провансальця. На його думку, "сварки" між народами пояснюються лиш тим, що люди є "нерозсудні". Тепер цих "сварок" є менше – (шкода, що Драгоманів не дожив до наших днів!), але коли в давнину їх було більше, то це пояснюється, на думку професора, людською іґноранцією: "Коли люди були менше розумні, ніж тепер, то між різними народами були часто сварки. І народи жахались один одного або ворогували поміж собою от так, як, напр., кінь жахається верблюда, або собаки ворогують з котами, і т. д."⁷. А звідси ясний для кожного драгоманівця висновок: як людському вихованню удалося погодити кота з псом, так повинно удатися привернути й мирне співжиття різних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, напр., лиса з курми, або вовка з телям, – над цим правовірні драгоманівці не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори ногами ціле їхнє відчування світу, в якім prius-ом мав бути розум, а не від нього незалежні інстинкт та воля.

Та на щастя, світ думав власне так, як Драгоманів (бодай йому так здавалося), "і згодом розумніші люди стали думати, що такий нагніт одного (народу – Д. Д.) над другим – річ неправедна, крайнє нерозумна, невигідна для загалу навіть пануючого"⁸. Шляхетним завданням українського "націоналіста" стало, отже, переконувати противника в "безглуздості" його агресії і невигідності її для нього ж самого, однією силою розумових аргументів; точнісінько так, як він гадав переконати Росію заперестати культурний гніт над українським шкільництвом "однією силою педагогічних арґументів"⁹.

Один з маркантних представників монізму, В. Освальд (полемізуючи з "мілітаризмом") писав, що відносини між націями повинні нормуватися розумовим принципом "енерґетичного імперативу", який чисто "науково наказує їм сидіти тихо і не тратити марно сил у непродуктивній борні"¹⁰. Як з точки погляду "енергетичного імперативу" плуг вище сохи, а полюбовне розмежування сусідів вигідніше вічних сварок і бійок, так, з тієї ж самої точки погляду, вигідніше є мирне співжиття народів, аніж їх ворогування.

Щоб це ворогування спинилося, треба лиш "переконати" ворогів в його безсенсовності! Поколінню, хворому на надрозвиток інтелекту, промовляли до переконання ці наївні арґументи. Вірив у них і Драгоманів. Так, найбільшим аргументом проти надання українству "державно-правного характеру" було в нього те, що ці стремління не можуть витримати критики "освіченого" чоловіка; що їх відкинуто "науковою критикою і аналізою". Для нього те, що відкинула наука, не сміє існувати в житті, бо ним же ж "кермує розум". Афект у соціяльнім житті не грає жодної ролі і він радить перенести "точку опертя соціяльного і політичного руху в Росії з почуття і віри на науку і розрахунок". Наука ж, розум, критика, аналіза, переконування, а не інстинкт і воля мають вирішити і національну проблему.

Це було якесь політично-національне толстівство. Толстой також проповідував, що не треба бути фантастом, аби вірити, що спершу в цілій Европі, а потім і на цілій кулі земній запанує братерство народів, як тільки вони відповідно "просвітяться " і зрозуміють "безглуздість" їх ворогування¹². Слідами цього толстовства, спопуляризованого Драгомановим, пішла і майже ціла українська публіцистика. Галицькі молодоукраїнці хвалили Драгоманова за те, що той не ставляв української "квестії з формально-націоналістичного боку", тільки "з педагогічно-практичного"¹³, себто, не з точки погляду іраціональної волі нації до життя, лише з погляду логічного обґрунтування. Так само людина, яка витиснула свою печать на українофільстві між першою і другою революціями, уважала, що боротьба українства за існування – була "ідейною боротьбою", боротьбою не двох виключаючих себе взаємно воль, лише боротьбою ідей, при якій все є змога переконати противника арґументами логіки¹⁴. Навіть українська революційна публіцистика трималася думки, що "національне питання" (себто, міжнаціональна ворожнеча, – Д. Д.) це щось ненормальне, нерозумне, щось "видумане" ("буржуазією", як у методіївців – "царями й попами") для того, щоб штучно нацьковувати один нарід проти другого¹⁵. При відповідній "просвіті", сатанська полуда, накинута на очі "народу" (згл. "пролетаріяту") спаде, і позбавлені своєї "буржуазії" (згл. "панів та царів") народи зіллються в братерськім союзі, у вічнім царстві всесильного розуму.

В повній згоді з наведеними думками, твердив один із головних українських часописів перед революцією, що "говорити про неприязнь" росіян до нас можна лише в "патологічному стані". "Неуцтво ("невежество") пояснює багато з того, що українці беруть за неприязнь, за неґативне відношення до їх національної справи"¹⁶. Тому-то драгоманівці були переконані, що "доводи розуму і справедливости" змусять противника змінити своє неґативне відношення до української національної справи¹⁷, бо виною такого відношення є тільки "непоінформованість" чужинців, "прискорбное заблуждение, которое объясняется очень плохой осведомленностью" відносно українських змагань¹⁸.

Такий менш-більш був зміст цілої української преси. Перше тон їй надавав Драгоманів, по 1900 році – М. Грушевський. Для нього так само жадання українства диктувалися не спонтанною волею нації, не її іраціональним стремлінням до життя і влади; українські домагання є логічним висновком розважань над розумним устроєм соціяльних і міжнаціональних взаємин. Як такі, ці жадання є "безсумнівні для всякої, просто тільки гуманно і культурно настроєної, людини", хоч би й з ворожого табору. Тому-то ці домагання треба було "арґументувати більше від розуму". Правда, тих доказів ворожа сторона не вислухала, і події не пішли за радою професора, але – тим гірше для подій! Бо засадничо мають рацію все таки не події, не та "темна" сила, що панує і над людським розумом, і над вчинками людей, і над їх мотивами, – лише прекрасний розум. Ці докази від розуму, "коли б були услухані в свій час, витворили б тривку моральну зв'язь між українським громадянством з одного боку, російською державністю і великоруським (?) поступовим громадянством з другого"¹⁹. Дотеперішня непримиренність українського і неукраїнського націоналізмів для Драгоманова, так само як і для Грушевського, є, отже, станом патологічним, викликаним "нетямущими" іґнорантами... Яким домом для божевільних мусіла видаватися шанов. професорові історія, яку робили Олександри, Цезарі, Кромвелі, Наполеони, Мадзіні та інші "нетямущі" і "некультурні" люди, що ось вже кілька тисяч років тримають людськість у "патологічному" стані! Ґанді і Лев Толстой мусять видатися для людей цієї психології одинокими світочами людськости...

Тією самою психологією були заражені навіть революційні кола Наддніпрянщини. Рука в руку з ними йшли і революційно настроєні галицькі кола. "Молода Україна" писала, що боротися за свій революційний ідеал треба "зброєю знання, одинокою зброєю наших часів". І далі: "знання і наука, що нині змінили весь овид землі є для нас одинокою зброєю до боротьби з нашими ворогами", "свячені ножі" засадничо відкидаються²⁰... Особливе значення набирає це кредо з огляду на час, у який воно виголошувалося. Це був час прологу до першої революції на сході Европи, 1900 рік, час, коли, по признанні самих визнавців того кредо, ніколи положення української нації не було так подібне до положення за часів Хмельницького.

Та прекраснодушна професорська ідеологія була в нас так поширена, так загально прийнята серед офіціяльного українства, так сама собою зрозуміла, що її сліди безперестанно надибуємо і в нашій поезії.

"Коли ти любиш рідний край, – то так і знай, – що гук війни, огонь Перуна, – дочасні, як і свист бича, – і щастя дасть не блиск меча – а вільна школа і трибуна", – так звучала драгоманівщина, перелицьована на вірші одним з корифеїв нашої поезії минулого віку²¹. Уривок цей не виїмок, він так само характеристичний для української поезії, як цитовані уривки з Драгоманова і Грушевського для української публіцистики. В нім відбився цілий недолугий світогляд тих часів позбавленої усього здорового й сильного інтелігенції нашого fin de siecl'a. В покоління з відумерлою волею, засудженого на безчинне спостерігання, орган цього спостерігання, розум, зробився силою, що будує й руйнує світи, нищить зло й насильство, запроваджує щастя й добро...

Типовим представником драгоманівщини в Галичині (хоч наприкінці життя він її й вирікся) був Іван Франко. Всевладність людського розуму для нього найвищий закон. Інтелект і для нього та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підойма реформ. Він питається: "А ще скажіте, як сей лад перевернути хочем ми? – Не збруєю, не силою – огню, заліза і війни, – а правдою і працею – й наукою"²². Як бачимо, в наддніпрянця і в галичанина стрічаємося навіть з одними і тими самими словами на висловлення їх спільних думок. І ці думки не були вийнятком у Галичині. В другім збірнику того ж автора читаємо: "Най кождий в руки меч береть – зблизився слави час – не думаю сталевий меч – ми шляхом мира йдем; – тільки науки й правди меч – врагів спалить у пень"²³. "Розум владний без віри основ" – ось його мета, а наука – той "спокійний і щирий провідник", що "шукає виходу з стежок блудних", на які зайшли одиниці, народи, ціла людськість, батожені "егоїзмом" і "ненавистю"²⁴.

"Наука, поступ і всі заходи просвітні" – були для того покоління тараном проти "царства темноти". "Висока думка" того покоління була його мечем, а мова – одинокою зброєю. З гордістю неофіта проголосило воно, що "над силу ума вже більшої сили й на світі нема" ."Не неволя чужа і не сила меча – гаслом стали: "освіта й наука". Проти нападу злого, і тьми, і бича – це найкраща в житті запорука". Це покоління покінчило з старою романтикою, уважаючи, що навіть сам Іван Котляревський, "не гетьман польовий, а культурний", який усім їм "вказав шлях літературний", шлях школи й просвіти, що вів націю до щастя²⁶. Що ця філософія таки дійсно була загальна, хай на доказ послужить і цей маленький вірш, взятий з одного галицького журнала для дітей (рік 1924): "Шаблю, порох та пістолі – можуть мати й дураки, – але розум, цей дар долі – лиш правдиві козаки. – Можем волю здобувати, – непотрібний порох твій – не потреба кровці лляти – лиш бери все розум в бій"²⁷. "Справедливість і взагалі вимоги моралі та те "духовне переродження" людськости під впливом розуму – були двигунами історії!..

Цей свого роду "світогляд" відбивався і в цілій зиґзакуватій політиці українства, вся вона була наскрізь пересякнута драгоманівською вірою в силу розуму і переконання, і то "буржуазна" так само, як і "соціялістична" чи "радикальна". Вся вона властиво виходила з заложення, що непримиренне ворогування між народами – байка, щось штучне, що дасться усунути взаємним порозумінням; вся вона не раз апелювала до драгоманівського порівняння "пса і кота", аби "переконати", кого треба, в "безглуздості" їх неприєднаного до нас відношення, та в можливості, в обопільних інтересах modus'a vivendi між народами, мріючи про "автономії", українські Швайцарії і інші утопії. Нічого ж не було легшого. Чи релігійне почуття, як тепер національне, не було колись також страшним вибуховим матеріялом, причиною страшних війн? Але, нарешті, між різними вірами запанував мир і злагода. Чи ж не можливо так само приборкати силою розуму і національне почуття, як приборкали поволі людожерство, рабство, інквізицію та поєдинки? "І коли ідея релігійної свободи пройшла шлях розвою, де спершу її не признавали, коли панувала нетолеранція, потім з'явилась терпимість, але з широкими привілеями пануючої церкви і лише вкінці прийшла доба повної свободи сумління, – то той самий шлях розвою доводиться перейти і національній ідеї до хвилини її остаточного тріюмфу в указанім нами сенсі"²⁸. Вправді, людська природа міняється дуже повільно, але може ж змінитися "точка погляду"! Лише більше доброї волі і віри в "тріюмф справедливости".

Це була, отже, їх дорога, дорога українських націоналістів від методіївців, що лишилися глухі на гамір 1848 p., через Драгоманова, що переочив визвольну боротьбу ірляндців, мадярів і балканських слов'ян, – аж до тих авторів меморандумів до Денікіна і Совєтів, що були глухі на шум революції, яка почалася на Україні в 1917 році. Нічого з "почуття", нічого з "волі", ніяких аксіоматичних національних правд, лише "наука", "розум", "аналіза" і "переконання" є тим шляхом, яким ідеться до пізнання правди взагалі і до її запанування у світі.

Як питання тієї чи іншої системи оранки, так і питання національних взаємин було питанням доцільности: як таке, вирішувалося воно розумом і переконуванням. Піднести в вищий стан господарство чи клясу, або націю, мала тільки освіта, всеобіймаючий засіб на всяку соціяльну біду. Провінція до всього підходила зі своєю міркою: не тільки проблеми буденного життя, не тільки дрібничкові спори за межу, але й проблеми світового розміру вирішувала вона намовлюванням, уговорюванням, закликом до "здорового хлопського розсудку", найвище – позвом до суду...

 

РОЗДІЛ II

"НАУКОВИЙ" КВІЄТИЗМ

З того примітивного інтелектуалізму випливає цілком послідовно й ще примітивніший, нібито науковий, квієтизм, віра в ненарушальні суспільні закони: друга характеристична риса українофільства. Спершу українофільство шукало "науково обґрунтованого" і "науково доведеного" ідеалу. Це обґрунтування ішло раз дедуктивно відірваним шляхом, раз – шляхом експерименту. Розум правив світом фізичним, він же ж, очевидно, правив і світом соціяльним. Так, як земля рухалася в усталеній орбіті, так своїм приписаним бігом ішло й соціяльне життя, покірне законам "еволюції" і "поступу". Все це було ясне й просте, як два рази два є чотири, і тому моментально засвоєне як найглибша мудрість нашим "націоналізмом"; цей "націоналізм" твердо пам'ятав, що стремління нації також мають свої межі у "вічних" законах суспільного поступу. Критика і сумнів замість певности і "фантазії" – були головні чесноти людини науки, вони ж були в наших українофілів запорукою проти національного максималізму.

Ані тих сумнівів, ані цього скептицизму (бодай в такій мірі) не знав той, хто визнавав шопенгаверівську qualitas occulta, "волю", за головну самостійну моторову силу в історії, яка творить "з себе самої" (aus sich heraus), як казав Геґель. Але для наших провансальців існував лиш видимий світ феноменів, окремі тіла, доступні нашим змислам. Ці тіла творили "одне з місцем, на якім знаходилися і до якого були прив'язані, або, коли рухалися, то якоюсь причиною зовні". А роли цей рух (як, наприклад, рух плянет) "відбувався не на ділання ззовні, то все ж він був залежний від точно усталених законів", конечних і незмінних²⁹. Аналогія з соціяльним життям була така близька і така зваблива, що ж дивного, що в нас це життя розуміли стаціонарно? Припадкові хвилеві відносини між різними феноменами суспільного життя уважалися за сталі, як, напр., статистичні цифри даного моменту, дані взаємовідносини сил між окремими націями, тощо. Ці відносини були усталені раз навсе, а коли й підлягали змінам, то й зміни могли відбуватися лише в стисло приписанім темпі й порядку, до якого як людина, так і нація повинні були пристосуватися, а не накидати їм свій шлях.

Знаряддя в чужих руках, з надломаною волею, покоління минулого віку ішло в напрямку найменшого опору: з браку здібности чинно втручуватись у життя, формувати дійсність за власною вподобою, воно для виправлення своєї безсилости, накинуло дійсності цілий ряд "законів", менше або більше "вічних", менше або більше фантастичних, за якими стояла так звана "залізна конечність" історії. Для нації, що хотіла вільно розвиватися, її провансальські провідники на кожнім закруті встромили стовпи з "осторогами" і заповіддю кари за неперестерігання "законів". Хто хотів жити й рухатися, мусів цим "законам" коритися. Правда, ті "об'єктивні, емпіричні" закони ніби суперечили виведеним дедуктивне "законам розуму", але хаотичний мозок провансальця дуже легко перескакував через цю суперечність (як і через багато інших), бо коли багато з "об'єктивних" законів були й "розумні", то чому "розумні" не могли стати "об'єктивними". І чи одні, і другі не були відкриті тим самим людським розумом?

Так національна воля, і без того річ сумнівна для драгоманівців, дістала нові кайданки – "закони" соціяльного розвою, яких не вільно переступити, не наражаючись на славу неука або "ідеаліста". Найбільш консеквентні просто переносили фізичні засади до соціології. Однією з цих засад була вже згадана засада "енергетичного імперативу". За цією засадою відносини між народами мали урядитися так, щоб при їх усталенні і плеканні зуживалося якнайменше енергії. З цієї точки погляду, очевидно треба було якнайбільше затіснити відносини між націями. Отже в програму такого національного "енергетизму" входило між іншим, водностайнення мови, далі – знищення мит, мир за всяку ціну, по можливості знесення міждержавних кордонів, або бодай не "штучне" збільшення вже існуючих, та інше. Другим таким "законом" була конечність зрізничкування націй для більшого гармонійного розвитку "цілости", яку муситься, очевидно за всяку ціну, зберегти ненарушеною "Кожний нарід, відповідно до свого темпераменту, клімату та продуктивности своєї країни, вносить свою відмінну від інших частину до загальної культурної скарбниці й саме та ріжноманітність в творчості робить можливим витворення одної гармонійної цілости"³⁰, – писав предтеча маркерського національно-нівеляційного соціялізму, і цю думку міцно засвоїли в нас. Кожній нації дозволялося виявляти свою особистість, але лиш наскільки це йшло на користь "гармонійної цілости" і не суперечило "енерґетичному імперативу". Утримання власної армії, уряду і державности – було з тієї точки погляду люксусом.

Може, ще важнішим "законові" був "закон" історичного розвитку, що інакше звався "духом часу". Покликаючись на обидва ці – однаково туманні – "закони", колись Карл Маркс проголосив австрійських слов'ян (з малими вийнятками) "додатком" до німецької або угорської націй Виявлення їх волі в напрямку протилежнім до аспірацій великих народів, таврувалися як контрреволюційні", що ідуть в поперек "історичному розвиткові", і тому були гідні осуду. Кількадесят років потім такі самі змагання "російських" націй також таврувалися кремлівськими і нашими учениками Маркса, як контрреволюційні" і "суперечні духові часу".

То знов таким "залізним" законом проголошувалася еволюція державних форм у напрямку загальної амальгамації, стоплювання малих народів у великі політичні громади. Хвилеву рівновагу європейських держав по віденськім конґресі 1815 року перестемпльовано у "вічний" закон, який, очевидно, ішов не в напрямку творення нових держав, лише в напрямку скріплення існуючих держав левіятанів. Хто пережив цю добу, іще перед першою світовою, перед турецько-італійською і балканською війнами, той пам'ятає, яке "згіршення" серед фарисеїв існуючого стану посідання викликало відділення Норвегії, і як соціялісти, особливо ж російські, доводили всю "абсурдність" цього кроку для самої ж Норвегії та неможливість робити з того "вийнятку" правило... Многі йшли ще далі і проголошували, що новітній тип, до якого стремить держава, це держава національностей, що, отже, гасло, кожній нації осібна держава, є "ненауковою" утопією.³¹

В характері "законів", що мають регулювати співжиття між націями були, розуміється, і так звані закони господарського розвою, які нібито вимагали побільшення, а не зменшення господарського терену, обнятого однією державною організацією, і інше. Тому, коли наші "націоналісти" хотіли якось обґрунтувати свої "моветонні" домагання (їх конче треба було доказувати!), то вони так само покликалися на всілякі "закони", що їх обов'язані були визнавати і їх противники. Так, напр., коли українські соціялісти відважилися піднести невинне гасло автономії, то на це не вистачало за документування волі нації на осібне існування, треба було доводити, що "економічна децентралізація тягне й децентралізацію політичну" та що процес демократизації державного ладу (слово "процес" мало хахрактер чогось містично-неминучого!) вимагає децентралізації законодавства, адміністрації, судівництва", та що "в інтересах розвитку продукційних сил" автономія України конечно потрібна, їх противники, знов же, доводили так само незбито, що "розвиток капіталізму нищить із неминучістю національні індивідуальності"³². І ніхто з тих, що сперечалися не зауважив, що інтерпретація тих "залізних законів" для кожної поодинокої нації, ширша чи вужча, залежала виключно від енергії, з якою вона, не журячись жодними "законами", заявляла своє право на існування.

"Буржуазні" наші партії не відставали від "соціялістичних" і також старалися подбати про "законний" паспорт, щоб вилеґітимувати домагання своєї нації. Вони "доводили" неминучість національних поступок "вимогами" також залізних "законів культурного розвитку", які "скрізь" тягнуть на поверхню громадського життя демократію. Але, з другого боку, боронячись від "нетямущих людей", які закидали їм сепаратизм, доводили, що "лише приналежність до великого, добре зорганізованого державного союзу може дати економічному і культурному розвиткові народностей і країн, що входять у його склад, дуже багато вигід, як... створення більших і досконаліших просвітних і культурних установ, більша забезпеченість перед міжнародними комплікаціями", і т.п. Інші готові були визнати й самостійність, коли б їм хтось сказав, "що буде робити політично самостійна Україна?.. Бо така Україна певно відгородить себе від Польщі і Росії митом, а як це в'яжеться з процесом інтернаціоналізації"? ³³

Всі ці закони, з яких переважна більшість була емпіричними фактами, важними хіба для даного, дуже обмеженого періоду часу, були, так само, як і цілий цей недужий на надрозвиток інтелекта, світогляд, – капітуляцією перед феноменом, перед світом даних фактів, перед існуючим status quo; це було обранням світу не в його динаміці, лише в статиці. Для щирого драгоманівського провінціяла не було ніяких підсвідомих гонів, що зміняли і хвилеві закони і хвилеве status quo, ніякої безмотивної волі ні в одиницях, ні в націях. Все це були забобони; для провінціяла існував тільки світ видимих явищ, сталих відношень, сталих величин або сьогоднішніх законів – одним словом, світ незмінного status quo, або його, згори приписаної, "еволюції", яку нарушати спонтанній національній волі – було смішною утопією. "Не військові події на наслідки битв, а логічні етичні засади, та їх еманації – закони людського та міжнароднього співжиття – мали бути рішаючими для будучого упорядкування міжнародних відносин", – ось як формулювало свій світогляд те недолуге покоління. Для нього історія ішла "несвідомо, механічно", вона не була "випливом свідомих змагань", стреміла до своєї мети "хоч би навіть ніхто до того свідомо не йшов"³⁴.

Так розуміли світ, повний гамору національної боротьби, люди, що дивилися на нього з високости рідної купи, яким вигідно було з їх "законами" і "вимогами" різних "процесів", що увільняли їх від чинного втручання в хід подій. Як Ляпляс, що "не потребував" для своєї теорії повстання світу "гіпотези Бога", не потребували й драгоманівці в світі своїх незрушимих соціяльних прав того здогаду волі, якому найсвітліші уми людськости присвячували блискучі сторінки своїх філософічних систем.

У цій вірі людей з ослабленою волею у всевладність розуму над волею, в їх вірі в "залізні закони", які все самі зроблять без нашого співдіяння і яким некоритися – марна праця, виявляється той самий заник вольового імпульсу. Зомбарт каже, що "Марксів ("науковий") фаталізм ніщо інше, як розпачливе перенесення відповідальности на сили природи, які треба лиш пізнати, щоб їх опанувати. Цією штучною конструкцією...старався Маркс свій нахил до теоретичної обсервації бігу подій ужити як "ерзац" бракуючої йому... здібности політичної"³⁵, здібности чинно творити нове. Нічим іншим, як "ерзацом" відумерлої волі були й "закони" наших "націоналістів"...

 

РОЗДІЛ III

ХУТОРЯНСЬКИЙ "УНІВЕРСАЛІЗМ"

Інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму, допровадив її до зречення власного національного ідеалу, до свого роду "універсалізму", в якім без останку гинуло всяке національне почуття. Інтелектуалісти також шукали за національною правдою, але їх правда, як результат чисто пізнавальної праці інтелекту, не підказувалася почуваннями і бажаннями, так розбіжними в різних націях, їх правда була незалежна від емоціонального, іраціонального чинника; її доводили розумом. Як побудувати суспільність, як уладнати взаємини між націями, де зазначити межі національним стремлінням – про все це рішала не рація існування кожної окремої національности, лиш сила всевладного розуму. А що закони розуму, як і закони логіки є загально обов'язуючі для всіх, то і правда, якої дошукувалися наші націоналісти, цілком природно, була правдою універсальною; спеціяльна правда тільки для тієї чи іншої нації (species), правда, що була б правдою для одного народу, а брехнею для іншого – для них не існувала. Бо лише правда відчута, правда віруючого є правда тільки його і його співвіруючих, але правда доведена розумом, логікою, експериментом – є правдою спільною для всіх. Їх правда була не виявом нашого "Хочу", лиш нашого "3наю". Ось як про се гарно сказав Ґ. Зіммель: "3міст інтелектуального твердження в своїй суті має те, що його можна уділити всім; кожний достатньо освічений розум мусить дати себе переконати самому інтелектуальному твердженню (коли воно правдиве). Аналогії до цього немає в області волі й почуття"³⁶. Заповідь – "Аз єсьм Господь Бог твой" і інше можна прийняти або ні, або комусь накинути, але ніколи не можна нікого змусити доводом прийняти її. Це суб'єктивна, відчута "правда". Це лише правда того, хто в неї вірить. Але, така правда, що трикутник має три кути – або що їх сума рівна 2 простим, – мусить обов'язувати всіх: це об'єктивна правда. Іншими словами, хто шукає правди абстрактним розумом, мусить виходити з заложення, що існує одна, спільна, загальна й приємлива для всіх правда, якої базою є не та чи інша секта, церква чи нація, лише людськість, не суб'єктивно-національне відчуття, а загальнолюдський розум.

З цього заложення виходили наші методіївці XIX і XX віку, вироблюючи собі різні містичні "правди" і "закони", які мають реґулювати "розумне" життя між націями, і яким має коритися всяка "вузьконаціональна" правда. З цього ж заложення виходили і їх епігони, цілком логічно відкидаючи національну правду, ставлячи над нею – правду космополітичну.

"Сама по собі думка про націю, – пише Драгоманів, – ще не може довести людства до волі і правди для всіх... Треба пошукати чогось іншого, такого, що стало б вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, що була б спільною всім національностям"³⁷. І знов, взоруючись на релігійних справах, він каже: "Аж ось розумніші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатися до других за різні церковні справи та звичай та що "треба поставити над усіма церквами людськість і всіх людей усіх вір признати братами. Так думка про людськість поставлена була вище над думкою про націю та віру з їх осібними звичаями, урядами та інтересами і стала таким судією посеред суперечок поміж націями і вірами та основою до волі кожної нації і віри в тих границях"³⁸. "Національство" як джерело життя і власної правди було для Драгоманова чимсь темним. Натомість "ясні – думки всесвітньої людськости", цієї наївної фантасмагорії провінціональних Вольтерів... "Ці думки "всесвітньої людськости" і були єдиними, які могли б "дати найцінніший ґрунт нашому прямуванню до національної вільности"³⁹. Над націоналізмом ставив він "інтереси інтернаціональні, загальнолюдські". Він настільки ще великодушний, що "не відкидає національности, але відкидає націоналізм, особливо такий, який сам себе протиставляє людськості або космополітизмові". Ця фантастична "людськість" є в нього міркою всіх речей і всіх правд, особливо ж національної. Нація та її потреби – найреальніша річ на світі – для Драгоманова містика. Всякі вияви національної волі, спеціяльно мова, не мають виправдання самі в собі. Вони мають рацію існування тільки оскільки "є орудієм проведення гуманних або загальнолюдських ідей" в ті або інші народні маси. Національна ідея ніколи не може бути основою для стремління цілої нації, для цього треба шукати "всесвітньої правди", спільної всім народам. Стихійне почуття національного самозбереження є для Драгоманова абсурдом. Він радить побороти в собі "всі інстинктові й туманні почуття" расові і "піднестися над ними" при рішенні всякого, в тім числі і українського національного питання; "поглянути на нього з загальнолюдської точки погляду", з вершин "загальної правди для всіх". Українство в нього не могло мати своєї мети, бо "цілі праці людської однакові на всьому світі, як однакова здумана наука"⁴⁰.

Погляди Драгоманова і в цім відношенні зробили в нашій безкритичній суспільності шкоду. Передусім серед нашої соціялістичної і радикальної інтелігенції. В національних рухах шукала вона "загальних принципів" і свою симпатію до цих рухів "міряла відповідно до тих принципів"; цими "загальними принципами", цією "загальною правдою", що стояла понад національною, була для учителя "людськість", для учеників – або "соціялізм" або та сама фантастична "людськість": обидва ці поняття дуже часто мішалися. Для радикал-соціялістів "змагання за рівність, братерство і вільність всього людства" було змагання, яке треба було виповнити "в першу чергу", яке домінувало над стремлінням національним⁴¹. Один з основоположників галицького драгоманівства з гордістю проголошує, що "національні святощі" для нього не існують. Він і його однодумці "не моляться до них". За права своєї мови вони не стоять тому, що є "в принципі за рівноправністю всіх мов", "за розвоєм української літератури тому, що ми прихильники цивілізації і поступу... Взагалі все те, що народовці роблять з криком патріотичним, ми робимо для того, що воно розумне і практичне". Цебто: "тому, що", тому, що на це є санкція "вищої" правди, розуму. Національні почування і домагання, які б не мали цих чужих "тому, що", очевидно втратили б для наших космополітів всяку рацію буття⁴². Подібні тиради зужитих, голосних, нудних і порожніх фраз можна стрінути й на сторінках кожного соціялістичного або радикального журналу. Ця словесна збиранина заступала їм партійну ідеологію...

Ті самі соціялісти і радикали тільки тоді допускають національні гасла, тільки тоді виправдують самостійний національний ідеал, коли він годиться з "думками всесвітньої людськости", з загальною правдою. Націоналізм допустимий тільки тоді, коли можна "довести", що він "не суперечить" соціялізмові, "а навпаки, допомагає його розвоєві".

Та сама думка червоною ниткою тягнеться через поезію Ів. Франка, що панував над думками кількох поколінь у Галичині. Він тільки тоді виправдував любов до рідного краю, коли вона нічим не суперечила (те саме слово!) "вищій" ідеї любови до тої самої фантастичної "людськости": "І чи ж перечить – питався він – ця любов (до нації – Д. Д.) – тій другій, а святій любові – до всіх, котрих гнетуть окови? "Коли не перечить, все гаразд, ну а коли перечить? Автор не дає відповіді... В кожнім разі, шлях до націоналізму лише – через космополітизм, через ці "вищі" ідеї, бо – "Хто не любить всіх братів, – як сонце Боже, всіх зарівно, – той щиро полюбить не міг – тебе, кохана Україно"⁴³. Не визнає любови до рідного краю без санкції наднаціональної правди і Тичина: "Поете, любити свій край не є злочин, – пише він, – коли це для всіх...". Яка вдаряюча тотожність думок, виразів і навіть слів у всіх трьох ідеологів: галицького молодоукраїнства, малоросійського комунізму, і спільного божка цілої "поступової" України – Михайла Драгоманова!

Зміст цієї "спільної" для цілої "людськости" правди, що стояла над правдою національною, мінявся відповідно до уподобання й темпераменту її апостолів. Раз цією "всесвітньою правдою" був "поступ", то знов "соціялізм", "розвій гуманности і цивілізації", "братерство і рівність народів", "еманципація демократії" або "пролетаріяту", чи "визволення слов'янства", а то й просто "культура" – але всі ті "правди" мали одне спільне: вони було самоціллю, нація та її право на існування – засобом або знаряддям, самовистачаючий національний ідеал – шкідливою утопією.

Для нормальної людини, яка відчуває довкола себе в житті і в собі самій, як і в своїй національній спільноті пульсуючу, нічим і ніким, недетерміновану волю до життя і експансії, ця філософія викличе лише жаль і відразу, але не для "освіченої" людини XIX віку з її ідеями про спільну, встановлену суверенним розумом, правду, а тим менше для громадянина України, насильно втиснутого перед війною в чужорідне тіло великих імперій, яких владу треба було собі усправедливити пануючими над нібито нацією "інтересами людськости". Ясно, що не в таких головах могла зродитися думка про самостійний і самовистачаючий національний ідеал, який знаходив би своє виправдання в собі самім і не потребував оглядатися на наднародні ідеали, ані шукати в них виправдання.

"Я-м ще таке не видів!" – це трафаретна реакція хлопського розуму на все, що виходить поза рамки емпіричного, поза рамки його тісного досвіду. А Наддніпрянець, в таких випадках питається: "Чи ви таке бачили?!" В обох випадках вилазить погорда до всього іраціонального, що лежить поза світом експерименту. Цю психологію мали й ідеологи українського провансальства, і тому вони відкидали іраціональну волю, як prius в історії; бо в світі, який кожний з них "видів", діяв закон "розумної" кавзальности, а людська історія була невстриманим походом думки до опанування як фізичного, так і соціяльного хаосу. Тож схиляв він голову й перед всякими соціяльними "законами", бо це був порядок речей, який він "бачив", а іншого він не визнавав.

Взяти ж за вихідну точку стремління нації до самостійного життя, примат волі і випровадити з нього, як аксіоми її непередавнені жадання, – це була метафізика для нашого "хлопа", неписьменного чи письменного, все одно. Це означало б пізнати правду в "надприродній" дорозі, на якій не вистачає сам розум, а це очевидний абсурд. Аби не допустити до цього абсурду, до признання іраціонального моменту в історії, мусіли провансальці відкинути й спеціяльну, свою, правду даної національної species, бо правда, відкрита розумом і логікою є, з природи речі, спільна, загально людська, а в ніякім разі не індивідуальна, ані "вузько" національна.

 

РОЗДІЛ IV

МАТЕРІЯЛІЗМ (ЛІБЕРАЛІЗМ, ДЕМОКРАТИЗМ, ПАЦИФІЗМ, ПАРТИКУЛЯРИЗМ, АНАРХІЗМ)

Пізнана "науково" (дедуктивно чи з досвіду) "загальна" правда – це була формальна сторона національного ідеалу нашого провансальства.

Переселена в царину конкретно національної ідеології, та "загальна правда" виродилась у нас в нічим не прикрашений, екранній матеріялізм або суспільний утилітаризм. Парафразуючи мабуть Ґете, сказав Шпенґлер у своїй почитній книзі: "Антична людина знає лиш те, що вона бачить і схоплює"⁴⁴- Я далекий від думки порівнювати наше рідне провансальство з античністю, але з старосвітськістю провінції воно мало в собі дуже багато. Світ вічнозмінних явищ, що "схоплюється" змислами і розумом; що – у вигляді "законів" панує над нами і конструює свою, загальну, правду – спихав на третій плян сталий, активно творчий чинник підсвідомого, іраціонального, чинник волі. Заперечення цього чинника в теорії нашого націоналізму і привело на практиці до того, що я називаю матеріялізмом; матеріялізм протиставляв цьому сталому, вічно собі рівному, творчому моментові його кожночасовий змінний вияв; невидимому "загальному" – схопиме змислами "індивідуальне". Дана ґенерація, дана кляса, що репрезентує або хоче репрезентувати націю, її теперішній добробут і щастя, а не вічна воля нації, що переливається через усі кожночасові форми, стоячи понад ними; те, що є, а не те, що має бути, – ось що було приматом для нашого занепадницького провінціоналізму. Це була теорія, зроджена на тлі атрофії національного вольового інстинкту. Для здорових species – вольовий інстинкт необмежений нічим. Утвердження права на життя, продовження роду, – має в них аксіоматичний характер, іде перед усім. Це вічне араціональне право нації до життя ставляється там понад усе дочасне, феноменальне, "схопиме", раціональне: понад життя даної одиниці, понад кров і смерть тисячів, понад добробут даної генерації, понад абстрактно розумові калькуляції, понад "загальнолюдську" етику, понад викомбіновані відірвано поняття добра і зла. "Вічне" становилося там понад – "дочасне", суть – понад вияв, волю – понад її хвилеву об'єктивацію, експансію – понад статус кво, динаміку – понад статику.

Інакше дивиться на це наша старосвітщина. Для неї – оточення є лише "перерахована сума матеріяльних речей", як каже Шпенґлер. Вона чужа нашому світовідчуванню, для якого "все видиме як щось умовне, протиставляється безумовному", яке жиє в душі одиниці, як і в душі народу, прямуючи до здійснення. Для старосвітщини абсурдом є уважати "лише змислове", партикулярне, за "дійсність другорядну", яку треба "перемогти" в ім'я внутрішнього, ще не здійсненого ідеалу, в ім'я "загального"; для неї, навпаки, ця змислова дійсність є одинокою реальністю в світі⁴⁵. Як для античного світу "з'ява" творила цілість "божественного" (Геґель), так для нашої старосвітщини існував лише світ видимих явищ. Їй далека була думка, що зовнішнє є лиш "один з моментів божеського", що "царство вільного духу є царство невидимого" (idem), того, яке щойно має наступити. Геґель називав цей матеріялістичний світогляд "прозаїчним", "das nur Sinnliche" Шпенґлера є в нього "Besonder-heiten", що він їм протиставляє "totales Ganzes" або "freie Einheit" речей; воно як щось самостійне стоїть понад з'явищами, є їх осередком і душею, що їх оживляє⁴⁶... Все це, розуміється, було метафізикою для нашого провансальства. Поодинокі люди, ці атоми безфоремної маси не були тут мож­ливістю, що лише завдяки фірмі стають готовою річчю надорганічного світу, – вони були одинокою реальністю. В нас не думали, що суть тих надорганічних речей є в одиницях лише "potencia" (в можливості), що лиш через форму стає вона в них "actu" (в дійсності). Навпаки, атоми, ця безфоремна маса розглядалася в нас, як одинока реальність. Загальне поняття було для нас ворогом емпіричної дійсности, ця остання була одинокою реальністю. Для філософії національного волюнтаризму (який знає "вічну" волю species, а не дочасну одиниць) все, що добре для species, – добре для одиниці, для покоління, для "Я" і для "Ти", для "Ми". Для провансальської філософії все, що добре для "Я" і для даного "Ми", повинно бути правилом поведінки і для нації. Там – примат ідеалу, стремління до його здійснення, до реалізації того, чого не бачилося. Тут – примат теперішнього, "лише змислового" "умовного". Як для Фоєрбаха і Руссо, підставою етики, так для наших провансальців підставою національної політики було ущасливлення "мене" і "тебе", "щастя всіх", що в даний момент заселюють національну територію. Щастя не схоплених у форму атомів, щасливих і зарозумілих на свою безфоремність.

Так цілком логічно, прийшов наш націоналізм до своїх головних матеріалістичних доктрин, ці доктрини, як і попередні (інтелектуалізм, космополітизм і соціяльний квієтизм) поставило наше провансальство понад національну правду, понад "безумовне"; а тими доктринами були – лібералізм, що ставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм, що ставив інтереси "народу", як неорганізованої безфоремної юрби, понад інтереси нації, і соціялізм, що ставив понад інтереси нації – інтереси кляси. До них треба ще долучити пацифізм, і гуманітаризм, анархізм (роди лібералізму), і провінціоналізм (рід демократизму), який інтереси однієї провінції ставив понад добро цілої нації. Всі вони були в різкій опозиції до ідеї державности, як цінності в собі.

Так по-номадськи зрозуміла "свобода", "колективний егоїзм" найгіршого сорту – стали в нас вартостями в собі. Домінував так зрозумілий для провінціяла момент партикулярної вигоди (особистої, клясової, провінціяльної) в протиставленні до моменту загального, родового, національного примусу. Ослаблення родового інстинкту – а не його зміцнення, афірмація часового, хвилевого, даної форми – в протилежність до "вічного". Дві доктрини стояли проти себе: розв'язання егоїстичних стремлінь, деструктивна засада "laisser faire" з одного боку, з другого – принцип творчої волі цілого, що підчиняє собі одиницю, покоління, клясу, їх щастя, "свободу", "нарід", суверенне "Я", – не відступаючи перед аґресією і "насильством", перед накиненням всьому цієї волі, що сама в собі має свою санкцію.

Цей момент недорозвиненого вольового імпульсу виявляється в нашім провансальстві передусім у занепадницькім "гуманітаризмі", що понад все ставить фі